Давайте дивитися у вічі своїм студентам. Рейтингова система та її значення для ВНЗ і суспільства в цілому

Кажуть, немає такого вояки, який не хотів би стати генералом. Власне, кожна людина, прагнучи досконалості, бажає, аби її зусилля були по достоїнству поціновані якщо не суспільством, то хоча б найближчим оточенням чи професійним колом. А тому природним було бажання звернути увагу громадськості на неоднаковий рівень освітніх послуг, що надаються вищими навчальними закладами.

Свого часу, коли я був міністром освіти України, ми започаткували рейтингову систему. Розробили тимчасове положення, методику, сформували автоматизовану систему розрахунку рейтингів. Для цього ВНЗ розподілили на групи — класичні, технічні, економічні і т.д. В основу рейтингу було покладено основні індикатори, які б піддавалися контролю і вимірюванню. Це, скажімо, масштаби ВНЗ, обсяги прийому, контингент студентів за формами навчання, якісні та кількісні характеристики професорсько-викладацького складу (не за абсолютним, а за відносним виміром), загального персоналу тощо. За такою ж схемою ми хотіли підійти і до характеристики матеріально-технічної бази — кількість комп’ютерних місць на 100 студентів денної форми навчання, а також до науково-методичного забезпечення. Тобто індикатори оцінювання обирали таким чином, аби їх можна було чітко проконтролювати. Але й тут ми постали перед вибором — узяти показник докторів, професорів на 100 студентів чи забезпечення науково-методичною літературою, навчальною площею на одного студента. Я назвав лише кілька проблем, із якими ми тоді зіштовхнулися. Що особливо важливо — звести до мінімуму суб’єктивність в оцінці того чи іншого ВНЗ.

Рейтинг як підсумок справедливості

Наш метод був апробований, але, на жаль, тут-таки виникли інші проблеми. Скажімо, домінувала думка, що немає резону порівнювати, адже все одно столичний ВНЗ кращий, ніж периферійний. Хоча наша невелика практика вже тоді показала, що так звані периферійні ВНЗ по ряду індикаторів у своїх групах вийшли на перші місця. Ця обставина викликала певне незадоволення столичних метрів вищої освіти. Мовляв, у нас же наукові школи... Але скажіть мені, будь ласка, що таке наукові школи? Складові і параметри їх визначення не менш важкодоступні, ніж ті, що можуть бути використані в загальному рейтингу, до якого додається ще й, так би мовити, коефіцієнт корисної дії самого процесу. Адже щоб дати оцінку тій чи іншій науковій школі, знадобиться принаймні не одне десятиліття... І ще: для визнання тієї чи іншої наукової школи потрібен не тільки час, а й велике бажання, нестандартний підхід до справи. Це може проявитись і в екстремальних ситуаціях, однією з яких є велике бажання ВНЗ за порівняно стислий термін довести свій високий статус між собі подібних. У зв’язку з цим спадає на думку колись почуте. В одного видатного американського вченого-фізика сталася велика біда — в авіакатастрофі загинули всі його учні. Тоді убитий горем учений прийшов у бідний район Нью-Йорка, зібрав групу юнаків і сказав: «Я платитиму по долару тому, хто буде слухати мої лекції». Згодом із великої групи він залишив 25 учнів і сказав: «Я платитиму по чотири долари тому, хто буде слухати мої лекції». Ще через певний час він відібрав 10 студентів, яких узявся навчати. З них четверо стали нобелівськими лауреатами. Вченого запитали, як він досяг таких успіхів. Він відповів: «Я дивився їм у вічі». Сказано афористично, але суть зрозуміла: успіх криється не тільки у феномені таланту, а й у високій довірі між візаві, дусі шляхетного змагання, яке завжди має бути відкрите перед тими, хто прагне перемоги...

Наші розробки намагалися використати інші галузі, але в них з’явилась така величезна кількість індикаторів, що вони буквально в них «загрузли». Однак уже тоді ми знали: істотно поліпшити і підняти наші зусилля у розбудові рейтингової системи може доповнення вже названих індикаторів соціологічними дослідженнями. Але, на жаль, на той час ми такої можливості не мали... І не тільки через брак технічних засобів. Перешкоди крились і в суто людському чиннику (маю на увазі ставлення до ідеї керівників провідних ВНЗ України), а також низькій, майже односторонній поінформованості суспільства. Власне, до цього не були готові ні «верхи», ні «низи».

Але про перспективність справи, яку в 1992—1993 роках намагалося втілити в життя Міністерство освіти, свідчить той факт, що вже кілька років нею займаються Академія наук вищої школи України, Інститут вищої освіти АПН України, Конфедерація недержавних вищих закладів освіти України, Міжнародна кадрова академія, Український інститут соціальних досліджень та інші зацікавлені організації й установи. Про серйозність їхніх намірів свідчить уже той факт, що, взявши за основу багато з того, з чого починали ми, систему оцінювання вони доповнили такими напрямами діяльності ВНЗ, як розвиток наукової діяльності, методичне забезпечення навчального процесу, організація підготовки іноземних студентів, позанавчальної роботи та ін. Крім того, і це не менш важливо, широко використовується всеукраїнське соціологічне опитування, яке проводиться за класичною технологією. Цим займається Центр соціального моніторингу Українського інституту проблем молоді. Опитуються молоді люди, які вже закінчили середні навчальні заклади і бажають учитися далі, студенти, які закінчили ВНЗ, а також експерти — фахівці з відповідних напрямів знань. Понад 3000 респондентів, від фахівців районних державних адміністрацій і до ректорів, проректорів ВНЗ, а також учених, мають можливість висловити свою точку зору. Все це систематизується, підсумовується, і в результаті вибудовується рейтинг. Далі — визначаються місця в групах, а також у загальному рейтингу. Відтак, 248 ВНЗ, які беруть участь у цій процедурі, мають змогу посісти відповідне місце і отримати вищу нагороду — статуетку «Софія Київська», якою відзначають лідерів рейтингу.

Постає цілком закономірне запитання — наскільки таке оцінювання об’єктивне? Почнемо з того, що будь-яка справа не може бути поцінована об’єктивно на всі 100 відсотків там, де в її оцінюванні беруть участь живі люди, бо ж розуміло: ні емоцій, ні упередженості нам не уникнути. Це по-перше. По-друге, в Україні, на мою думку, ще не відпрацьовано культуру визначення рейтингу загалом. Упевнений, що тільки висока культура у відпрацюванні рейтингової системи унеможливить фальшування в будь-якому його прояві, а отже, буде справедливою. У кожному разі, як заявляють інституції, котрі вже протягом п’яти років проводять рейтингове оцінювання вітчизняних ВНЗ (тих, що забажали брати в ньому участь), соціологічна похибка становить не більше двох відсотків. Вищі навчальні заклади ставляться до цих досліджень прихильно, доброзичливо, оскільки розуміють: щоб конкурувати, треба пропагувати себе на ринку праці. І навіть якщо ВНЗ посідає 20 чи 30 місце у загальному рейтингу, то він може займати перше, друге або третє у своїй групі, серед ВНЗ свого напряму.

Гадаю, було б доцільно включати до рейтингової оцінки участь і перемоги ВНЗ у національних та міжнародних студентських олімпіадах, грантах, мобільність і кар’єрне зростання випускників ВНЗ, кількість учених ВНЗ, наукові праці яких цитуються в міжнародних виданнях, тощо. Тобто технологію можна варіювати, головне, щоб вона давала якнайповнішу оцінку діяльності ВНЗ. Ось тоді вона буде не тільки максимально об’єктивною, а й справедливою.

Традиції і амбіції

Постає запитання: а як це робиться у світі? Наскільки мені відомо, рейтингової системи за такою або подібною схемою за кордоном не існує. Задля підтримання міжнародного престижу ВНЗ відповідні зарубіжні організації проводять рейтингову оцінку найбільш відомих вищих навчальних закладів світу. За цією системою, в першу десятку входять в основному найвідоміші ВНЗ США, Великобританії. Водночас Токійський університет посідає лише 19-е місце, Торонтський — 23-е, Московський ім. Ломоносова — 112-е, а Санкт-Петербурзький аж 422-е. Серед європейських університетів — 25-е місце посідає Швейцарський федеральний технологічний університет, а Шведський королівський — 39-е. Жоден з українських університетів до цього списку не потрапив. Однак це не свідчить про те, що жоден з наших ВНЗ не може удостоїтися такої честі. По-перше, для того, щоб представити себе у світовому рейтингу, треба бути зацікавленим і хоча б подати заявку про своє бажання брати в ньому участь. По-друге, треба бути активними, коли йдеться про входження України в різні об’єднання, скажімо, в той-таки Болонський процес.

Є й інші перешкоди. Наприклад, той факт, що модель підготовки спеціалістів у наших ВНЗ, як і в будь-яких інших на пострадянському просторі, не відповідає стандартам у Європі та світі. Скажімо, в зарубіжжі в основному побутує двоступенева система підготовки (бакалавр, магістр) , а в нас — триступенева (бакалавр, спеціаліст, магістр). Або — там готують за модульною системою, а у нас за семестровою, там набирають так звану систему кредитів, а в нас існує система оцінок, причому п’ятибальна, а не стобальна, як у більшості країн світу. Власне, працювати є над чим.

Не секрет, що нині є багато ВНЗ, у яких не приділяють серйозної уваги динаміці розвитку, як у плані матеріальному, так і змістовному. До таких, на жаль, можна зарахувати й деяких «ветеранів» в освіті, які мають за плечима по 100 і більше років, але навчання проводять за, образно кажучи, пожовклими сторінками конспектів, тобто застарілими схемами, в непридатних аудиторіях з розбитими вікнами, вирваними лампочками, понівеченими столами і т.п. Повірте, що естетичний вигляд навчального закладу має не менше значення для студента, ніж розумні речі, про які на лекції говорить професор.

На мою думку, треба дотримуватись простих правил. По-перше, вести прогнозно-аналітичну роботу і на цій основі широко розповсюджувати все найкраще. По-друге, тримати контроль за державними стандартами освіти, аби не випускати «халтури». І, по-третє, надати можливість усім вступникам, які мають свою частку у бюджеті на освіту, вносити кошти в той ВНЗ, який вони обрали для навчання. Тільки тоді ми б мали —хай і через 10—12 років — найбільш об’єктивну картину рейтингу ВНЗ, бо люди б ішли в ті вищі навчальні заклади, в яких справді дають знання, а не займаються показухою. Саме студентське визнання і має стати основою для державного фінансування того чи іншого ВНЗ. Я можу викликати невдоволення в деяких метрів від освіти, але в нас є ряд закладів, які, вибачте на слові, «зажиріли» і в конкурентній боротьбі за студента використовують, м’яко кажучи, не зовсім освітянське ставлення до своїх колег з інших ВНЗ, привласнюючи собі роль третейського судді. Хоч водночас у рекламуванні «себе любимих» не гребують методами звичайнісінького шоу-бізнесу, особистими зв’язками і т. п. речами. Так не повинно бути. Ми проголосили рівний доступ до освіти для всіх бажаючих, так само ми повинні проголосити і рівноправний, а не традиційний або «наступальний» доступ до бюджетного фінансування для всіх ВНЗ України.

Зустрічають по одежині...

Перша половина цієї приказки, на мій погляд, визначає суть існуючої нині рейтингової системи оцінювання діяльності вищого навчального закладу. І хоч би як щиро прагнули організатори цієї справи об’єктивності, її дуже важко досягти з тієї простої причини, що індикатори рейтингової системи не зможуть повною мірою відобразити найголовнішу складову освіти — якість. Цей показник є інтегральним, і заміряти його неможливо, оскільки існує багато чинників, які істотно впливають на зазначений показник. Це — все ті ж зовнішні чинники: фінанси, матеріально-технічна база, кадрові, організаційні, інформаційні ресурси тощо. Вони мають бути спрямовані на те, аби всі ВНЗ працювали у триєдиному форматі. Це — економічність, ефективність, результативність.

Економічність має на меті оптимізацію витрат у бік зменшення, але без зниження якості освіти. Ефективність досягається координацією витрат, тобто оптимальним розрахунком коштів, виділених на утримання навчального закладу, в перерахунку на одного студента. Наприклад, підготовка правознавця в одному ВНЗ коштує 5000 грн., в іншому — 8000. І тут треба подивитися й розібратися, чому така різка відмінність у витратах: це витрати занижені чи зависокі?

Результативність досліджується на основі даних про випуск фахівців. Скажімо, чому із зарахованих на перший курс 40 студентів фінішу (отримання диплому) досягають лише половина. Решта, як ми кажемо, відсіваються. Такий великий «відсів» теж має стати об’єктом занепокоєння: що це — результат невдоволення якістю освітніх послуг у ВНЗ, незадовільна шкільна підготовка, завищені вимоги у ВНЗ чи слабка матеріально-технічна база? До перелічених складових результативності потрібно додати ще одну — працевлаштування. Хоча на цю проблему в різних країнах дивляться по-різному. Наприклад, деякі провідні фірми чи корпорації у США відстежують потрібних фахівців, починаючи з другого, третього курсу. У цій роботі їм допомагають мас-медіа, щорічно публікуючи підсумки навчання студентів з тих чи інших професій, а зацікавлені у робочій силі установи роблять висновки. У Фінляндії ВНЗ взагалі не переймаються працевлаштуванням випускника. У так званих сервісних центрах кар’єри є повний набір каталогів усіх фірм, які запрошують студентів на практику. Студент по інтерактивному (безплатному) телефону з’єднується з потрібною йому фірмою чи установою, з’ясовує все, що його цікавить, і домовляється, якщо його все влаштовує, про місце роботи у вільний від навчання час, скажімо під час літніх канікул. Вважаю, що в нас у цьому плані буває занадто багато опіки. Студент, а тим більше дипломований спеціаліст має сам відповідати за свої вчинки — і хороші, і не дуже, а отже, знаходити вихід із будь-якої ситуації. І цього треба навчати, виховувати такі риси зі школи, бо починати таке навчання в університеті, мабуть, буде запізно. Але це вже тема окремої розмови.

Водночас ВНЗ не застрахований від того, що далеко не всі, навіть добрі фахівці, знайдуть достойне місце праці. І ось чому. Сьогодні не тільки в Україні, а й у світі йде процес масовості здобуття вищої освіти. Добре це чи ні? Відповідь не може бути однозначною, бо цей процес об’єктивний і його штучно втримати неможливо. Відтак виникають парадокси. По-перше, держава не може підтримати високу мотивацію молоді до здобуття знань через брак коштів. По-друге, всі держави, аби вийти з цієї ситуації, пішли шляхом диверсифікації джерел фінансування, тобто залучають до цієї справи галузі, роботодавців, фізичних і юридичних осіб, а також надання кредитів на навчання. Ця проблема назрівала давно, але тільки останніми роками окреслилися шляхи її вирішення. Маю на увазі залучення коштів державних, комунальних установ і організацій, кредитне навчання, а також пільгове навчання дітей з обмеженими фізичними та матеріальними можливостями. Але й названі шляхи не вирішують питання. Адже в 1995 році у ВНЗ ІІІ—IV рівнів акредитації навчалося 885 тис. дітей, тепер — 2 млн. 500 тис.

І, нарешті, ще один парадокс. Велике зростання контингенту тих, хто хоче навчатися, не завжди адекватне ресурсному забезпеченню самого ВНЗ. Це призводить до зниження якості освіти. В результаті майбутній фахівець ризикує бути незатребуваним або ж мати низьку кваліфікацію, що, скажімо, в такій галузі, як медицина, недопустимо.

Тож приказку «зустрічають по одежині, а виряджають по розуму» можна застосувати як до людини, так і до окремого ВНЗ. Навчальний заклад може мати презентабельний вигляд, але не володіти «арсеналом» захищеності, яка інколи вкрай необхідна молодій людині після завершення навчання. Водночас я б не пов’язував кількість тих, хто навчається, з можливістю працевлаштування. Бо чим більша частина суспільства отримає якісну освіту, тим більш культурним і цивілізованим воно буде.

Який же вищий навчальний заклад вибрати, якщо вже обрано фах? І чи треба довіряти рейтингам? Власне, це справа особиста, на яку теж впливає чимало чинників — батьки, друзі, родичі, реклама, до якої, хоч там що кажіть, належить і той-таки рейтинг вищих навчальних закладів.

Яке ж соціальне навантаження несе в собі рейтингова система, хай і не абсолютно досконала? По-перше, полегшує абітурієнтові шляхи вибору. По-друге, що не менш важливо, додає йому впевненості. І, по-третє, дає право, в разі, на думку студента, невідповідності очікуваного і отриманого, зробити відповідні висновки і — або змінити навчальний заклад, або змінити своє ставлення до нього. А це означає — спрямувати всі свої зусилля на виховання в собі особистості, здатної до самореалізації. Студент, незалежно від обраного ВНЗ, має знати, що його знання — це його інтелектуальна власність, висловлюючись мовою ринку, це — його капітал. І чим більше він його накопичить під час навчання, тим престижніше місце праці отримає, образно кажучи — він це місце «купить». Скажімо, є три студенти: один добре знає англійську мову, другий — комп’ютер, а третій — добре і те, й інше. То кому віддасть перевагу роботодавець? Звісно ж, останньому. Бо замість двох працівників він візьме одного і заплатить йому, хай і більше, ніж одному, але все таки менше, ніж двом. У Фінляндії, наприклад, кожен бакалавр повинен відпрацювати 12 місяців на робочому місці, з яких шість — за спеціальністю. Лише тоді він має не тільки моральне, а й професійне право запропонувати себе на ринку праці.

Побутує думка, що в нас багато випускників. Це не зовсім так. В Україні 935 тисяч підприємств усіх форм власності, а випускників — 564 тисячі. Тож виходить, що на одного випускника припадає, образно кажучи, 1,6 підприємства. Або, інакше кажучи, кожне підприємство може взяти на роботу 0,6 випускника. Є такий термін — навантаження на робоче місце. Нині цей показник покращується: зменшується кількість претендентів на одне робоче місце. Причому цікаво, що чим вищий рівень освіти, тим нижчий рівень безробіття. Спостерігається також попит на якісну робочу силу, тобто високоосвічену. Отже, рейтинг вузів, як і змагання серед людей, спонукає боротися за місце «під сонцем».