Аура школи

Що таке намолений храм, знають і розуміють усі: це храм, у якому тривалий час звучить щира молитва і панує відповідна добротворча енергетика, цілюща аура, в якій людська душа відпочиває, набирається сил, скріплюється вірою у все добре й світле. У школі, звичайно, не моляться. Але ж там так само не припиняється боротьба за людську душу. І, очевидно, вона не менш, а навіть більш важлива, бо ж ідеться про юні душі, які тільки-но формуються, входять у світ. І який він буде завтра — залежить від них.

Від чого ж залежить наявність чи відсутність цієї добротворчої енергетики у школі? Від її віку, від позиції директора, рівня підготовки вчителів, контингенту учнів?

Діти у школі — не прибульці…

Останнім часом на Кіровоградщині відзначали кілька ювілеїв шкіл: 125-річчя Оситнязької, 90-річчя Покровської (Кіровоградський район), 100-річчя Рівненської загальноосвітньої №2 (Новоукраїнський район). Святкові заходи, на які запрошувалися безліч гостей, відомих випускників, і наштовхнули на роздуми про те, що ж насправді формує гуманітарну ауру школи: яке місце в цьому процесі посідають традиції, збереження пам’яті про видатних людей, історія краю? Навчальні заклади сьогодні нерідко відзначають ювілеї. Чи завжди це віха у справі накопичення і збереження такої аури?

— Зрозуміло, що коли ювілеї мають організаційно-презентаційний характер і проводяться насамперед для того, аби школа щось отримала, — розмірковує завідуюча навчально-методичним кабінетом українознавства та краєзнавства Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. Василя Сухомлинського Лариса Гайда, — то користі від них небагато. Але зовсім інша річ, коли в педагогічному колективі склалася система цінностей, коли тут живуть традиції, трудяться вчительські династії. Все-таки здебільшого це стосується сільських шкіл, через які проходять покоління за поколінням мешканців. Ця причетність до духовної аури середовища і сприяє, наприклад, тому, що на сільських цвинтарях не трощать могил, а хрести й огорожі не здають у металолом (хіба що заїжджі постараються).

Але і в міській школі важливо створити атмосферу, в якій би дитина почувалася не сторонньою, а продовжувачем традицій. Серед кіровоградських шкіл Лариса Анатоліївна у цьому плані виділяє 9-ту гімназію, в якій система навчально-виховних заходів вибудувана з урахуванням саме такого пріоритету.

Звісно, у цій справі важко переоцінити роль шкільних музеїв. Їхні проблеми, особливості існування, — окрема велика тема. Та якщо говорити про безперервність традицій, то вони часто стають тим стержнем, який дає можливість дітям перейнятися справою, яка об’єднує і педагогів, і учнів, і членів територіальних громад. У минулому дуже поширеними були музеї та куточки бойової і трудової слави, але через значне ідеологічне навантаження вони часто втрачали своє виховне значення. І дуже непросто вчителям уже, як правило, наступного покоління переорієнтувати їх на новий, сучасний, без ідеологічних нашарувань лад, надати їм суто краєзнавчого напряму. Успішним прикладом такого перетворення можна назвати музей у селі Хащуватому Гайворонського району. Засновував його відомий у краї чоловік — учитель-історик, ветеран війни, учасник Параду Перемоги, краєзнавець, керівник дитячого оркестру народних інструментів Леонід Солгутовський. Новому керівникові Олені Вдовиченко вдалося і зберегти загальну ауру, і щасливо уникнути ідеологічних символів минулої епохи.

Взагалі, Гайворонщина в нашій області вважається краєм, у якому особливо дбайливо ставляться до збереження традицій, історичної пам’яті. Результатом такої роботи можна вважати велику кількість листів випускників місцевих шкіл на прохання відгукнутися, коли писалася історія району. Серед музеїв міських шкіл, яким вдається зберігати особливу атмосферу причетності до минулого, завдяки чому діти почуваються не прибульцями, Лариса Гайда називає 7-му Кіровоградську школу, де музеєм керує Тетяна Бойко.

Дідів учитель казав: «Цю пісню вчитимуть усі діти…»

Власне, хоч би про що йшлося у цьому плані, основоположним залишається найважливіше — особистість учителя. Це той стержень, навколо якого або твориться цілий окремий світ, героями якого стають діти, або зяє порожнеча, жертвами якої стають теж діти. Деякі розповіді про вчителів не можуть не хвилювати.

Лариса Гайда пригадує, як у дитинстві її здивувала і вразила розповідь дідуся, що на якесь свято за столом заспівав «Ще не вмерла Україна…» Звідки дідусь, який закінчив свого часу два класи церковно-приходської школи, міг знати таку незвичну пісню? Виявилося, її його навчив колись учитель Федір Омелянович Бажор. Ще на початку минулого століття він казав своїм учням: «Пам’ятайте, настане час, коли Україна стане незалежною і цю пісню вчитимуть у школі всі діти». П’ятеро дітей Федора Омеляновича теж стали вчителями. У селі Глодоси (нині Новоукраїнського району) є навіть куток Бажорівка. Під час громадянської війни в цьому селі була сформована ціла сотня українського вояцтва, а край цей у всі часи славився високим рівнем гідності та національної свідомості.

Можливо, і ця дідусева розповідь прислужилася тому, що Лариса Анатоліївна, фармацевт за першою спеціальністю, таки здобула педагогічну освіту й займається справою, яка їй до душі. До речі, тепер уже її вчитель, а нині пенсіонер, Борис Лавріненко готує дослідження про глодоські школи, серед викладачів яких було багато й інших видатних особистостей.

Є на Кіровоградщині школа, чи не єдина в Україні, на подвір’ї якої стоїть пам’ятник учителю. Це — Олександрівська загальноосвітня школа №3.

Споруджено пам’ятник на кошти колишнього випускника цієї школи, російського бізнесмена Бориса Кузика, який до того ж спонсорував видання кількох книжок з історії краю та двотомника «Кіровоградщина: історія і сучасність центру України». Він також чимало допоміг освітній галузі свого рідного містечка, очевидно пам’ятаючи ту добротворчу ауру, яку поніс із нього у світи.

У цій школі недавно побувала чимала делегація кіровоградської та київської інтелігенції. Ці люди привезли подарунки до відкриття читального залу імені Світлани Барабаш, ще однієї видатної випускниці школи. Літературознавець, професор, автор багатьох книжок, завідуюча кафедрою гуманітарної підготовки Кіровоградського технічного університету, вона була як сонячний промінь для багатьох, хто її знав. Тепер пам’ять про цю непересічну особистість житиме і в її рідній школі.

Директорові важко зберегти себе

Розмірковуючи на тему гуманітарної аури школи, ми з Анатолієм Саржевським, одним із найдосвідченіших педагогів краю (нині — заступник начальника відділу освіти Кіровоградського району) спостерегли цікаву тенденцію: порівняно з радянськими часами, кількість авторських шкіл на Кіровоградщині різко зменшилася. Педагогічна громада області, очевидно, ще пам’ятає школи Козуля (Новгородківська №2), Рєзніка (Гайворонська №5), Максютіна (Созонівська, Кіровоградський район). Кожна з них мала якісь свої характерні особливості, там панувала творча педагогічна думка, вироблялися свої підходи.

У новітній час, коли директор мусить відразу вирішувати безліч матеріальних проблем, цей процес, зрозуміло, зупинився. Що й не дивно. За останніх півтора десятиліття яскраво засяяла хіба школа Каюкова, що в обласному центрі. Василь Іванович, втілюючи свою, авторську концепцію національного виховання, зумів поєднати широкі педагогічні почини з умінням утримати певний матеріальний рівень навчального закладу. Знаю точно, бо була знайома з ним особисто, що це давалося ціною великої власної самопожертви. Василь Каюков просто жив своїм дітищем. Не звертаючи уваги ні на власне здоров’я, ні на особисті потреби. Очевидно, тому так рано пішов із життя. На жаль, його школа поступово втрачає своє реноме, надбане такими тяжкими зусиллями і такою дорогою ціною.

Серед сучасних навчальних закладів в області вирізняється, звісно ж, школа Короткова. Бо це не просто школа — це хореографічний ліцей, директор якого зумів не тільки запропонувати ефективне поєднання мистецької підготовки із загальноосвітньою, а й, вчасно потрапивши до депутатського корпусу і скориставшись доступними механізмами, забезпечити високий матеріальний рівень навчального закладу.

* * *

Світлана Луговська ще не створила своєї авторської школи. Але розуміє, що без певної концепції, без серйозної мети духовного плану, навколо якої б гуртувався і вчительський, і учнівський колектив, рухатися вперед неможливо. Тож і сценарій святкування сторіччя їх­ньої Рівненської загальноосвітньої школи №2 був побудований на антагоністичних персонажах — Білобог, Мара. Були тут, правда, і музи Творчості, Натхнення, Терпіння… Очевидно, в педагогіці без них — ніяк…

А в цій школі є що зберігати: в ній діє музей земляка учнів Івана Микитенка, який колись тут навчався. Його дружина, Зінаїда Григорівна, теж учениця цієї школи, у далекому 1921 році стала в цьому навчальному закладі першою вчителькою української мови. І, очевидно, теж залишила тут частинку своєї духовної енергії.