Золотий щур

Передноворічна «золота лихоманка» упевнено крокує планетою. В Іспанії розіграли в лотерею щось близько 12 млн. євро, поповнивши до свята кількість вітчизняних мільйонерів. Цю новину можна було почути, здається, на всіх наших телеканалах. Теж мені, здивували! Не той розмах. Не слов’янський. У нас он загальна сума «на кону» — десь близько 25. Це не в євро, а в доларах. Зате не в мільйонах, а в мільярдах. Така експертна оцінка суми заборгованості колишнього Ощадного банку СРСР, яка підлягає поверненню постраждалим свого часу вкладникам.

Правда, за кількістю вони набагато перевищують кількість щасливчиків у будь-якій лотереї. За, знову ж таки, поки лише за експертними оцінками, ділити цю суму доведеться приблизно на 25—30 млн. Таким чином, у середньому на кожного припадає десь 4—5 тис. (це я вже в гривнях рахую, щоб було зрозуміліше і рідніше).

А якщо виходити з передвиборної обіцянки покінчити з цією «брудною справою» за два роки, то виходить від двох до двох із половиною тисяч — саме на рівні середньої заробітної плати. Просто уявіть, що (з урахуванням природи боргу) повернулися до старої, радянської практики тринадцятої зарплати. Тільки й усього! Якщо виплатити під кінець року, то після свят (Різдва — два, Нових років — два…) уже ніхто й не пригадає про неї. Вирішити б лише, хто платитиме…

А от із цього місця я, мабуть, розповім докладніше. Можливо, багато хто вже й забув, що почалася ця «страшна казка» теж під Новий рік, під 1992-й. У переддень свята, коли в балансі, як завжди, допізна «шукають копійку» (банківські бухгалтери зі стажем мене, думаю, зрозуміли) із Москви надійшло розпорядження віддебетувати залишки за рахунками на правління Ощадбанку СРСР.

Нічого, здавалося б, незвичайного в цьому не було: такі розпорядження наприкінці року надходили у всі республіканські контори завжди. Москва зводила єдиний баланс «за системою», а після свят «ніби» повертала гроші назад. Незвичайною була одна, але дуже важлива обставина, до якої ще не встигли звикнути: республіканських контор, як і самих республік на той момент уже не було! Україна, так само, як і інші «радянські сестри», була незалежна й абсолютно вільна у своїх суверенних діях. І, звичайно, нічого «віддебетовувати» вони були не зобов’язані. Однак зробили це усі як одна. За знайомою командою. Ну, не звикли ще люди тоді на голосну команду з Москви тихо, але чемно запитувати: «А за яким пра­вом?» (Не будемо їх за це судити, тому що багато хто не звикнув до цього і майже через двадцять років.)

Усе б нічого, якби Москва, як завжди, «повернула пасиви» після новорічних гулянок. Але там не поспішали, резонно розсудивши, що так просто віддава­ти гроші за кордон вони, напевно, не мають права. І це, до речі, ще було нестрашно. На той момент Україна, як я вже говорив, була політично незалежна і мала такий самий незалежний центральний банк, котрий розгорнув у дев’яносто другому бурхливу емісійну діяльність за прямими вказівками Верховної Ради. Тож Ощадбанк України міг дуже просто відновити «відіслані» гроші, просто зробивши зворотну бухгалтерську проводку в кореспонденції з емісійними рахунками Нацбанку. Але робити тоді цього не стали, оскільки вважали, що ми все ще перебуваємо в єдиному рубльовому просторі з Росією. (Але розділити слід було не пізніше, ніж у першу ніч перед Різдвом. Так, як зробили це Чехія і Словаччина, котрі потім ніколи не мали проблем, схожих на нашу «ощадбанківську» або «псевдоборгову», щодо якої ми дотепер не можемо улагодити питання з Білорус­сю і лише нещодавно начебто «закрили» із Киргизстаном. Хоч як дивно, але ці проблеми — «одного поля ягоди».)

Що характерно, паніки «по гарячих» слідах не спостерігалося. Усі перебували в райдужних сподіваннях від майбутнього поділу «надбання Республік»: золотовалютного резерву, Ал­маз­ного фонду, радянської нерухомості за кордоном... Уже чіт­ко бачилися важкі, броньовані ван­тажівки, які доставляють масивні золоті зливки прямцем із Настасьїнського провулка і Куту­зовського проспекту... Куди? Свого ж Держсховища у нас на той момент не було. Втім, гадаю, знайшли б, де все це багатство при­лаштувати. Але не склалося. Визначена Україні частка в 16,37% так і залишилася на папері.

Це, як відомо, окрема болюча тема, іменована «нульовим варіантом». Але справа в тому, що «пасиви», тобто «вклади Ощадбанку» до цього самого «обнуління» стосунку начебто й не мають: там йшлося про відмову від претензій на державні валютні активи в обмін на виплату «української частини» зовнішніх боргів СРСР. Я особливо підкреслюю слово «державні», оскільки це стосується навіть не всієї інвалюти: адже такі самі вклади громадян, тільки у Зовнішекономбанк, Росія усе ж повернула. Там, щоправда, загальна сума помітно менша, але важливий прецедент.

Отже, борг Ощадбанку СРСР «зам’яли для ясності». Звичайно, банк був державний, отже, державі і відповідати за його зобов’язаннями. От лише дер­жави тієї більше не існує, а його правонаступником є не Ук­раїна, а правонаступник того Ощадбанку — не Ощадбанк Ук­раїни. І, що характерно, обидва правонаступники існують і досить добре (у фінансовому розумінні) почуваються.

Правда, дехто каже, що часу вже минуло багато й усе травою поросло... У зв’язку з цим пригадується мені розпал перебудови, рік десь 88-й, і моя зустріч з одним із керівників фінансової корпорації «Меріл Лінч» Станісласом Ясуковичем. Знаючи, що господар невеличкого, але затишного кабінету в центрі лондонського Сіті до всього ще й за походженням з російських князів (із Царства Польського), я, як кажуть, для початку запитав його, вказуючи на одну з дореволюційних царських облігацій, що висіли в рамці: «Дуже гарний екземпляр. Гадаю, це його єдине застосування...» Князь добродушно усміхнувся і відповів щось таке: «Конкретно цей екземпляр, мабуть, уже не залишить свого місця. А взагалі... Знаєте, рано чи пізно усім доводиться платити. Борги нікуди не зникають...» (Ну, прямо, «рукописи не горять», — пам’ятається, промайнуло тоді в мене в голові.)

Адже як у воду дивився. От що значить «фінансова акула». По-моєму, наступного року Радянський Союз розрахувався з французькими держателями царських облігацій! Хоча, здавалося б, стільки води сплило. Проте повернімося до наших баранів. Точніше, до золотого руна.

Відчуваючи політичну відповідальність перед своїм народом, Українська держава зобов’язалася ці борги виплатити, визнавши їх, по суті, своїми. Слід, однак, нагадати, що борги Ощадбанку докорінно відрізняються від тих, повернення яких періодично вимагають обмануті вкладники, які збиралися колись під стінами Нацбанку. Коли якийсь банк «луснув», це значить, що гроші вкладників усе-таки комусь дісталися: чи то їх поцупили нечисті на руку менеджери, перевівши в «офшор», чи то позичили хвацькі бізнесмени, котрі не повернули вчасно кредиту, чи то... Коротше, гроші десь у когось є, і їх треба просто повернути, вимагаючи провести арешт зарубіжних рахунків або доручивши хитромудрим колекторам повернути кредити, отримані «забудькуватими» позичальниками. У разі санації такого банку залишки грошей можна знову запустити «у справу» і за рахунок прибутку все-таки щось повернути.

У цьому ж випадку — Ощадбанк ніколи не оголо­шували банкрутом! Непо­вер­нених кредитів немає, отже, і «вибивати» їх ні з кого. Але й держава наша цих грошей не одержувала, у діло їх не запускала і додаткового прибутку, для розрахунків із нами, не має. Отже, повернення здійснюватиметься за рахунок коштів, які й без того належать нам, народу: чи-то податкові надходження, чи кошти від приватизації.

Якщо читач пам’ятає, то в 1994 році таку спробу вже робили: були випущені так звані компенсаційні сертифікати, які можна було «вкласти» у процесі приватизації або навіть продати на фондовому ринку. От тільки суми виходили настільки кумедні, що про ці сертифікати зараз уже й не кожен фахівець пам’ятає. Коротше, їх спіткала загальна «ваучерна» доля: «Кому війна, а кому мати рідна».

Довелося через два роки знову повертатися до цього питання і вже законодавчо гарантувати повернення злощасних боргів за рахунок держави. Зрозуміло, що в будь-якому разі така виплата зводиться до одного — перерозподілу бюджетних коштів. Простіше кажучи, поруч із віконцем «виплати за новонароджених» відкриють ще й віконце для виплати «старорежимних боргів». Звісно, чиюсь чергу до бюджетного пирога відсунуть назад.

Чи справедливо це? А чи справедливо людям відмовили в їхньому праві самим використовувати чималі заощадження? (Інше питання, що здебільшого вони все одно «згоріли» б у часи гіперінфляції початку дев’яностих, як це сталося зі схованим «у панчохах» або в інших банках.) Як казав Ш.-М.Талейран, «це більше, ніж злочин. Це помилка». Помилка політиків, котрі не вміли (не хотіли) поділити державу мирно і спокійно. По-діловому. А помилки треба виправляти. І добре, що в країні таки знайшлася політична воля зробити це. Особисто я не проти. Але можуть бути й інші думки.

Тепер знову про суми. У пам’ят­ному грудні 91-го в Москву «переказали» 125,7 млрд. карбованців. За тодішнім офіційним валютним курсом — близько 150 млрд. дол. Ті, хто ще пам’ятає, що означає вислів «дерев’яні карбованці», розуміють, наскільки смішним є таке твердження. Тим, хто не пам’ятає, коротко поясню: курс був директивно-адміністративним, справжньої купівельної спроможності карбованця не відображав і розраховувався «середньостелевим методом» (детальніше дивіться мою статтю «Зіпсований градусник» у «ДТ» від 27 жовтня ц.р.) Коли в середині дев’яностих зрозуміли, що повертати доведеться «живими грошима», провели якісь роз­рахунки, визначили коефіцієнт (1,05:1,00) і вийшли на суму в 132 млрд. гривень, із яких на сьогодні «на обліку» на позабалансових рахунках нашого Ощадбанку залишилося ще не виплачених 124 млрд. грн.

Є ще один нюанс: близь­ко 60 тис. вкладів (переважно великих) зроблено в 1991-му — році інфляційному і «бізнесовому». Це не «бабусині» вклади «на чорний день». Це пішли перші, «шалені» гроші в тих, хто і пізніше «свого не прогаяв». Гадаю, і сьогодні на «бюджетну допомогу» вони не претендують. Принаймні нехай почекають, поки борги поверне «остаточний боржник». А без них середній залишок за вкладами — 2000 карбованців. А це відразу зменшує «суму до виплати» удвічі!

Є в мене передчуття, що коливатиметься вона біля позначки всього в 50 млрд. гривень, що є вже цілком посильною ношею для дворічного бюджету. Хоча існують і цілком професійні розрахунки, за якими від нашого «золотого теляти» узагалі лишаються лише «роги і копита» — 28,8 млрд. гривень. Це якщо рахувати з усім що можливо: і тимчасову структуру (скільки боргів утворилося в останні, інфляційні роки, а скільки — ще за часів ковбаси по 2,20, і як змінилася якість товарів і послуг, і які нові інвестиційні товари з’явилися в господарському обороті та ін.).

Щоправда, залишається ще загроза «інфляційного навісу». Над цим питанням, звичайно, варто добре попрацювати. Крім вищезапропонованого, напівжартівливого (але й напівсерйозного) «новорічного» варіанта, можна передбачити й інші заходи. Коли пропонують залік комунальних платежів, то це видається мені не дуже ефективним: по-перше, без «живих» грошей залишиться ЖКГ, що нам самим і відгукнеться, а по-друге, на споживчому ринку залишаться гроші, які в іншому разі пішли б на оплату «води й електроенергії». Боюся, не зрозуміє населення і пропозицію переоформити борги Ощадбанку в довгострокові державні облігації — сприйме як обмін на кшталт «шило на мило». Цей шанс уже згаяно, хоча він був би, мабуть, найоптимальнішим.

Але «зв’язати» гроші все ж таки необхідно. Можна, наприклад, конвертувати компенсаційні гривні в долари або євро (благо, сьогоднішні резерви Нацбанку дозволяють таку розкіш) і видавати при виїзді за кордон понад установлений ліміт. А можна нараховувати за ними підвищений відсоток, у разі, якщо отримані кошти не зніматимуться з рахунку хоча б протягом року. А для заробляння цих відсотків спрямувати виділені кошти не на споживання населенням в основному імпортних товарів, а у вигляді кредитів — на розвиток власного виробництва. Наприклад, на якусь державну програму — взяти і підтримати новітні нанотехнології. (Адже їм інакше такого фінансування довіку не дочекатися.)

Є й інші варіанти, про котрі краще говорити в тиші кабінету. Але, боронь Боже, не для того, щоб укотре «кинути» нещасного вкладника, а просто щоб усе добре розрахувати і не викликати спекулятивних атак і появи всіляких «схем» зловмисного використання доброти нового уряду.

Про доброту я кажу без будь-якої іронії. Мені особисто вся ця епопея з вкладами Ощадбанку нагадує байку про те, як кішці (ні, зважаючи на новорічні реалії, «извиняюсь, крыске») відрізають хвоста. Маленькими шматочками. З жалості. І от, нарешті, знайшлися ті, хто готовий відрубати його раз і назавжди. З усією відповідальністю. Тільки пам’ятайте, дорогі колеги, рубати будете без наркозу. А відповідати на наступних виборах.

Тож до зустрічі відразу після Різдва біля віконець Ощад­банку! І зробіть, будь ласка, цього разу усе професійно: шнурок протягніть, жовту лінію намалюйте... Ну, ви знаєте: щоб скупчення народу біля каси не було. А ще приготуйте гроші дрібними купюрами.

Успіху вам! І з Новим роком! Бюджетним.