ЗЛИДНІ ПО-МОДЕРНОМУ: ТРАДИЦІЇ ТА ІННОВАЦІЇ

«Люди обідають, чим Бог послав, а тут розбиваються їхні серця», — саме таким є сьогодні виживання-животіння-жевріння переважної більшості нашого населення. Відсутність на культурних обріях особи соціального героя провокує думку: а чи не з’їли його неситі автохтони, присмачивши пряною харизмою пісну кашу? Адже навіть серед науковців спостерігаються «ідейно-економічні» розходження у трактуванні нагальних життєвих стандартів на душу пересічного громадянина, таких, як рівень життя, межі бідності та малозабезпеченості, та й, власне, наявність на цих теренах такого призабутого феномена, як економічне зростання...

Сучасне соціальне становище України аналізує молодший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, кандидат соціологічних наук НАТАЛІЯ ТОЛСТИХ.

Бідність — норма життя?

— Аналізуючи стан сучасної соціальної сфери у державі, передусім слід наполягти на тезі: бідність в Україні — явище укорінене, довготривале, і з ним доведеться жити. Явище це ніби й визнане, та одночасно ніби й непомітне. І, хоча на межі відносної бідності балансує переважна більшість населення, ставлення держави до цієї проблеми якесь таке свійсько-сумирне, неначе так і має бути. З боку науковців давно слід було добитися перегляду певних життєвих стандартів, адже в нас уже нині складається неправильне уявлення про власне соціальне становище: наче й спостерігаємо якийсь економічний поступ — і автоматично робимо крок назад у визначенні гостроти проблеми бідності. Хоча благополуччя це надумане і кураж награний. За соціологічними даними, 1/3 населення не визнають себе за бідних. Проте оцінюють вони свій стан за показниками саме відносної бідності, а об’єктивних критеріїв щодо європейської країни тут ніхто і не застосовує... Нібито і давно на порі переглянути межі неоподаткованого мінімуму і відійти від отих скромних 17 гривень — проте тоді багато категорій населення вислизнуть з-під податкового пресу. А це ж відомий факт: найбільш слухняні платники податків — пересічні громадяни, і аж ніяк не олігархи...

Так кого ж визнавати за бідних і наскільки ця маса однорідна? Навіть сучасні соціологічні методики слабують на точність, оскільки розраховані на тих респондентів, хто не є соціально-економічним аутсайдером. Зазвичай до соціологічної вибірки не потрапляють багаті люди, олігархи, значні чиновники, а також найбідніші верстви населення, тому для визначення середніх для країни показників «відсікається» 5% відповідей «згори» та «знизу», — та нині ця методика вже не спрацьовує, оскільки є несиметричною щодо чисельно зрослої нижньої межі.

Не варто забувати і того, що нинішній «прототип середнього класу» становлять, власне, малозабезпечені люди, та й то їхня відносна чисельність скорочується. Також важко оцінити кількість людей, яких засмоктує соціальне дно, — а досвід іноземних соціологів, які досліджували феномен поглинання особистості субкультурою бідності, якраз і засвідчує, що соціальна реабілітація таких членів суспільства обходиться державі значно дорожче, аніж вчасно надана соціальна допомога. Тобто, шлях до граничних злиднів в Україні накатаний нині, наче магістраль, а звідти ведуть якісь забур’янені, занедбані державою манівці... До тенет соціальної занедбаності потрапляє все більше народу, до того ж численість населення скорочується, і цей малозабезпечений прошарок, що нібито складає кістяк суспільства, хоча й реагує на питомі для себе суспільні цінності, хоч і намагається діяти та долати труднощі, все ж таки зменшується та зневірюється.

Заощаджене життя?

Американський соціолог Майкл Харінгтон, автор дослідження соціальних низів США за назвою «Інша Америка», визнавав за найгіршу рису бідності «те, що вона стає невидимою». Якщо раніше в Україні кордони поміж соціальними верствами були прозорими, то нині подибуємо дуже страшну соціальну конструкцію: розмежування між «відносно не бідними» та бідними — їхнє нерозуміння, несприйняття один одного, ба навіть і взаємне відторгнення, аж до озлобленості та відкритої агресії. А разом із тим грань між відносним добробутом та злиднями усе тоншає.

Чомусь проблемою є визначення меж малозабезпеченості. Логічним було би покластися тут на прожитковий мінімум, який передбачає певні соціальні елементи: одиничні походи до театру, яка-небудь газета, набір найдешевших продуктів для забезпечення найневибагливіших потреб. Нині в Україні прожитковий мінімум складає 342 гривні на людину щомісяця. Якщо у сім’ї чотири особи, включаючи дітей та стареньких, цю суму треба помножити на 4.

— За даними моніторингу нашого Інституту у 2002 році, 92% населення України (8% не дали відповіді) зазначають, що їхні подушні доходи на місяць становлять у середньому 163 гривні. Знову ж таки, ні бомжі, ані справжні злидарі, як і істинні олігархи, до вибірки не увійшли. А за непрямими оцінками, коли ми питали, чи вистачає людям засобів для купівлі певних предметів вжитку, легко дійти висновку, що й ті 8% населення, хто ухилився від запитання про доходи, — люди незаможні.

163 гривні на стражденну душу — це навіть не половина невибагливого прожиткового мінімуму, що його визнає держава!

До того ж у сім’ях третини опитаних середньоподушні доходи не перевищують 100 гривень на місяць.

Коли ми попросили респондентів оцінити рівень достатності коштів, які вони мають у своєму розпорядженні, картина виявилася ще жалюгіднішою. Відповідь «живемо у повному достатку» — обрали 0,3% населення України, не дали відповіді — 0,6%. А ось людей, «яким вистачає коштів на усе необхідне, навіть на заощадження», виявилося ще 2%. За найбільш оптимістичними даними, не потерпають від нестатків і можуть якимось чином планувати своє майбутнє не більше 3% населення України. А ось тих, хто знає, що таке голод, або ж тих, кому деколи не вистачає продуктів харчування, — 12,7%. Більше того, 49,3% людей стверджують, що їхні потреби за межі купівлі продуктів не поширюються. А сумарно тих людей, які не думають ні про що, окрім харчування, в Україні на початок 2002 року було 62%. І на цьому числі — і на людських долях — ще відіб’ється підвищення цін на комунальні послуги, на енергоносії і, як наслідок, на ті ж самі продукти.

Слід зазначити, що коли у цьому році на душу громадянина України припадає 163 гривні на місяць (і то ця цифра згладжує, приховує цілі лави тих, чий доход менший), то торік середньоподушний доход на місяць становив 127 гривень. Нібито можна констатувати зростання номінальних доходів за рік на 28% — у той самий час, коли інфляція склала 6,1% за рік. Оскільки доходи зростали швидше, аніж інфляція, ми можемо говорити про те, що населення реально «позаможнішало». Та життя це спростує — хоча б цінами на бензин та, імовірно, на проїзд у громадському транспорті.

Вчені зазначають, що один подушний долар на день — це вкрай занижений критерій бідності, та й не для європейської країни він — радше для Африки (в усякому разі там не треба витрачатися на тепло). І, вочевидь, ні прожитковий мінімум, ані визнані у світі критерії визначення граничної бідності та злидарства, не передбачають, окрім банального виживання, таких понять, як заощадження, якісь вільні кошти, необхідні людині для вибору нової життєвої стратегії та професії. Навіть якщо взяти за основу цей показник — 1 долар на людину на добу — на місяць це становитиме 171 гривню, якраз половину прожиткового мінімуму, то на сьогодні 73% населення не має навіть стільки. Витрачають на добу більше 1 долара усього 26,7% населення. Тобто, за рівнем життя ми не відповідаємо найнижчому світовому рівню.

А якщо узяти за основу 2 долари на добу, що для Європи також не показник, а для нас — якраз прожитковий мінімум на місяць, то навряд чи набереться двозначне число відсотка респондентів, які цей рівень перевищують. Проте Всесвітній банк для порівняльного аналізу нижньої межі рівня життя використовує показник 4 долари на добу, що на місяць складає 120 доларів. Для переважної більшості наших співгромадян ця сума є незіставною взагалі з «реальним життям»... Американські стандарти «не на наш копил» — нижня межа бідності там складає 14 доларів на добу.

Якщо торік понад 50% населення зазначали, що відчувають брак коштів, необхідних для придбання продуктів харчування, то цього року таких уже 48—49%, — неначебто якийсь поступ і відбувається, — проте нічого подібного! Радше за все люди просто стали звикати до нестатків і, як і держава, ставляться до себе за залишковим принципом — обмежуючи себе в їжі та одязі, купують книжки та дають дітям яку-не-яку освіту...

Зараз нібито визначається як «суспільне благо» зниження курсу долара відносно гривні. Справді, це позитив стосовно виплати Україною міжнародного боргу, проте від цього факту найбільше програють саме бідні. Чому ж? Не секрет, нині в Україні ми подибуємо не тільки «відтік інтелекту», але й робочих рук. Проте наші співгромадяни виїздять у світи на заробітки переважно у статусі нелегальних мігрантів з усіма регаліями «міжнародних штрейкбрехерів», які відбирають хліб у місцевих некваліфікованих робітників. Раніше вважалося, ніби гроші добре заробляти «там», а проживати «тут», оскільки на рідних теренах на меншу суму можна придбати більше товарів. Тепер же і це не так, і на інтернаціональному робітничому ринку обвальна криза, і до нас рідше повертаються заблукалі на чужині співгромадяни, утверджуючи там наш автохтонний феномен «безробіття на експорт» чи то пак, «на самовивозі»... Ми ж експортуємо робітничу силу і до того ж блюзнірськи переконуємо, ніби у нас стало менше безробітних...

Злидні на експорт

Експерти Всесвітнього банку вважають, що найбільшим відступом України (як і решти пострадянських країн) від життєвих стандартів цивілізованого світу у ХХ столітті став відступ перед бідністю — коли це явище зразу стало масовим. Що ж до певних популістських закликів, як от: «треба починати з себе» — неначебто усе населення країни на тлі міфічних рівних стартових можливостей «погано з себе почало», — то тут варто прислухатися до професора Джона Фрідмена. Він зазначає, що поняття «людського фактора» тоді перестає виходити за межі банального «гарматного м’яса», коли саме держава об’єднує свої зусилля у подоланні бідності з окремими діловими спільнотами, домогосподарствами та дрібними локальними мережами. Він визначає цілу низку пріоритетів: навики, які можна застосувати для практичного опорядження власного життя, вільний час, необхідний бідній людині для того, аби вона могла підвищувати свій рівень життя. На Заході упродовж тривалого часу практикувалася концепція освіти «нон-стоп» протягом усього життя. А для цього у людини має бути вільний час та кошти. А хто у нас нині відносно не бідний? Пересічний громадянин працює одночасно на двох-трьох роботах, для власного розвитку часу у нього бракує і через кілька років його професійний потенціал знецінюється... На думку ж Фрідмена, основним у людському самовдосконаленні залишається доступ до фінансових ресурсів: до державних мікрокредитів, до допомоги у відкритті власної справи, аби людина спромоглася на «ривок» із рутини, де вона ходить по колу. Та про який «прорив» може йти мова, коли усі ми знаємо, що сталося з нашими заощадженнями? У нас лише 2% населення мають акції, цінні папери.

Розглянемо ситуацію у сфері охорони здоров’я — вона, безумовно, віддзеркалює ставлення держави до людини. За останні два роки ми відзначили покращення оцінки людьми власного здоров’я. Проте 55,1% опитаних скаржаться на здоров’я, 63,7% зазначають, що їм бракує первинної медичної допомоги.

І якщо торік за результатами людського розвитку Україна займала 74-те місце, то сьогодні вона опустилася на 80-те...

Скільки ж у нас реально бідних? За даними нашого моніторингу, лише 26,7% громадян України мають на прожиття більше 1 долара на добу — і це люди, яких можна визнати за відносно благополучних. Решту так назвати не можна — відповідно вони є бідними. З другого боку, я би віднесла до категорії бідних і тих, кому вистачає лише на продукти харчування. Таких у нас 62% — з них більшості вистачає коштів лише на продукти харчування, а дехто близько зтикається з проблемою голоду. Якщо ж покладатися на показник витрат двох доларів на добу на людину, то кількість «щасливців», які можуть собі дозволити такий рівень життя, заледве перевищить 14%. Відповідно, бідними можна вважати уже 86%.

«Сіромаха я нещасна, а чи право маю?..»

(Внутрішня економічна достоєвщина нашого народу.)

Навіть психологічно «наші люди» не відпускають себе та свої родини за межі стандартно занижених фінансових зазіхань. Понад 90% опитаних вважають за достатнім середньоподушний доход на місяць, який становить 510 гривень.

Заможними соціум називає родини, чий середньоподушний доход на місяць становить в середньому 1030,7 гривні.

Багатими вважаються сім’ї з середньоподушним доходом на місяць, що складає 12701,5 гривні.

Але більшість громадян навіть не сподіваються досягти такого рівня життя. Попри те, що впродовж останніх років за 10-бальною шкалою оцінки як власного економічного стану, так і економічної ситуації в Україні («0» тут означає позицію «зовсім погано», а «10» — «дуже добре»), зростали, вони все одно залишаються низькими і не перевищують в середньому 3 балів. До того ж сумарна чисельність респондентів, які виставили найвищі три бали, не перевищує щорічно 2%. Певним позитивом видається зниження за цей період питомої ваги респондентів, що обрали найнижчі позиції шкали. І така, на перший погляд, оптимістична тенденція базується на суцільному «негативі», адже думка населення відбиває не реальне покращення життєвих стандартів, а лише звикання людей до бідності та зниження вимог до життя.