ЯКБИ НЕ ВРОЖАЙ, ТО БЕЗ ОСЕНІ МОЖНА БУЛО Б ОБІЙТИСЯ

Почну з анекдота. На вулиці до чоловіка кидається з привітаннями незнайома жінка. Він здивований: хто така? «Невже ви мене не впізнаєте? А якщо я стану так?» Повертається до нього спиною, нахиляється. Його осіняє: «Та це ж Ніна Петрівна, сусідка по дачі!».

Раніше городяни зіштовхувалися із селянами переважно на базарах, так би мовити, на своїй території, і могли дозволити собі благодушно зневажати людину з провінції. Але життя повернулося так, що дача для багатьох жителів асфальту стала не примхою чи розвагою, а гарантією виживання.

Тепер важко знайти село чи хутір, де б не було дачників. Навала в сільську місцевість городян із їхньою модою, ілюзіями, довідково-телевізійними уявленнями про агрономію, м’яко кажучи, не викликають гарячого ентузіазму у селян, які добре розуміють, що через безробіття їм якраз в місто шлях закритий.

Дача, звісно, годує своїх господарів, балує овочами та фруктами. Але і потребує до себе уваги. Їй подай усе найкраще — елітне насіння, розсаду, фарби, дере-в’яний брус, цвяхи, шланги, шифер, червону цеглу, комірні замки, плівку для теплиці, бак для води, добрива... Улюблені сотки потребують грошей, часу та сил.

Крім того, нинішнє село з його грунтовним, раз і назавжди заведеним побутом насторожено (якщо не сказати — вороже) ставиться до дачника. Це і зрозуміло. Городянин, приїжджаючи на дачу час від часу, господарює на власний розсуд і частіше за все не так, як того потребують агрономія та сільський уклад життя. Він просто не може не дратувати сусідів своїми «міськими штучками». І взагалі, в очах селянина дачник не здатний у принципі бути гарним сусідом, справжнім хазяїном... Отже, стосовно нього можна порушити суворі сільські правила честі та чесності: за відсутності дачника зібрати полуничку з його грядки, викопати пару кущів його смородини або деревце, що приглянулося. Ну, а під поганий настрій чому б навіть не побити вікна? До того порожня дача городянина — завжди приємна знахідка для сільської молоді: легко знайдуться для випивки порожні склянки, а для любовних утіх — ліжко. А потім винуватця не знайдеш — село живе круговою порукою, тут своїх видавати не заведено.

Хоч яким це здається дивним, але дачний сезон триває цілий рік. Усю зиму господар закуповує насіння та «предмети першої необхідності на дачі». З провесня ящички з розсадою тісняться на підвіконнях не тільки в квартирах, а й в установах. Нарешті приходить літо. Довгі літні дні вже дуже швидкоплинні: між ранковим і вечірнім поливом немає часу розігнути спину. У ділах праведних приходить дачна мудрість. І починаєш розуміти: найбільший врожай дає та культура, яку можна задарма набрати на найближчому колгоспному полі; вирощені тобою кабачки обов’язково перелізуть через паркан до сусіди і дадуть там плоди; дуже добре росте болгарський перець. Але тільки в Болгарії.

Хто має дачу багато років, уже знає кілька непорушних дачних законів.

Закон збереження картоплі: з одного відра посадженої крупної картоплі виходить стільки ж дрібної.

Закон незбереження картоплі: половина зібраної картоплі втрачається під час перевезення, а інша — замерзає на балконі.

Закон нечервивих яблук: на своїй дачі не буває нечервивих яблук. І т.д.

Взагалі, власник дачі має велику життєздатність і витривалість. Він легко переносить будь-яку негоду, комарів. Дачнику потрібно менше сну та їжі. Він невибагливий і може жити в будках, контейнерах тощо.

Дачнику є чим пишатися. Статистика підтверджує, що 82 відсотки картоплі та 67 відсотків овочів, які з’їдаються в Україні, ростуть не на полях, а на городах, отже, і на дачних ділянках.

Називаючи картоплю «другим хлібом», наш народ шанує її майже так само, як хліб. Низько їй кланяється, коли висаджує бульби, а вже через тиждень — уклін за уклоном при догляді за нею. Ну, а який дачник не мріє на Івана Купала про святковий стіл із молодою, ранньою картопелькою? І щоб тоді ж, 7 липня, господиня подала і перші огірки з грядки. Це традиція — від дідів-прадідів.

Ну, а восени та ще й у неділю електрички таки прогинаються під кошиками, лантухами, коробами та мішками. Це дачники повертаються в місто. Чого тільки не везуть із собою! Помідори та моркву, капусту і хризантеми, часник і перець, гарбузи і квасолю, кабачки та цибулю, а від баклажанів увесь день здається потім фіолетовим. Але особливо багато з дачних ділянок везуть картоплі. Це і зрозуміло. Вона, на погляд городянина, не потребує особливих знань і зусиль — посадив, а через кілька місяців — викопав. І все. Та не так сталося, як гадалося! Картопля дається далеко не кожному і потрібно гарненько погарувати, щоб зібрати пристойний врожай.

Консервування — національна забава громадян України, не доступна розумінню відсталих у цій справі країн Заходу. Із середини літа починається заготівельний період. У банки закатується все, що тільки можна, решта сушиться, тушкується, париться, перетирається...

Зауважу, що всі господині солять огірки, помідори, патисони та кабачки начебто б за тими ж самими рецептами, інгредієнти теж однакові, а результат: у однієї через пару місяців кришки зривають, у іншої — стоять без проблем. Звісно, процес домашнього консервування-стерилізації, попри всі хитрощі, далекий від ідеалу (кухонне відро чи виварка — це все ж не промисловий автоклав) і завжди залишає шанс пробратися в банку всіляким мікробним диверсантам. Так що досвідчені господині роботу з консервування починають із генерального прибирання на кухні і вже в процесі роботи старанно миють і обробляють паром і окропом усі знаряддя виробництва: банки, кришки, ложки, каструльки...

Крім цього, ті ж господині при засолюванні завжди ведуть правильний розрахунок компонентів і уникають рецептів типу «засипте жменю солі...» Жмені, як відомо, бувають різні, та й сіль теж. Тому вони нічого не міряють «на око», довіряють тільки вагам. І час пастеризації визначають за годинником із секундною стрілкою, а не за роздовбаним будильником. Ну, а найдосвідченіші заводять «гросбух», куди записують усі свої дії. Потім, коли приходить із ревізією зима, за записами-мемуарами легко визначити всі свої прорахунки чи досягнення. Домашня заготівля — це саме та галузь, де, як казали древні, «досвід — кращий учитель».

Осіння муха — найнастирніше нагадування, що літо вже скінчилося. І взагалі, щоосені здається, що літа цього року не було. А навіть якщо було, то вже дуже швидко пролетіло. А от осінь, не та, що «золота», а сльотава, вже вступає у свої права. І будуть вітер, холод і сіре небо. Шум дощу, звісно, заспокоює і навіть заколисує, але це чудово, якщо ти лежиш на канапі під теплою ковдрою. Не випадково дехто вважає, що якби не врожай, то без осені можна було б і обійтися.

Так, осінь неминуча. А не за горами і зима. «Йдуть білі сніги...» Це вони у віршах і в тайзі білі. А київський сніг уже багато років долітає до землі сірим і сизим від бензинового гару. По-науковому це — «порушення екологічної рівноваги». Та все ж сніг (навіть сірий, сизий) приносить місту зимове умиротворення й ілюзорну рівність головних вулиць і дальніх мікрорайонів.

Написане мною не потрібно сприймати як пораду киянам перебиратися в село. Життя, немов мачуха, змусило сьогоднішнього дачника займатися сільським господарством не через бажання попрацювати на свіжому повітрі чи скинути зайвий жирок, а через більш прозаїчне і більш природне бажання — нагодувати сім’ю.

От якби помінятися тимчасово, коли б дача була для відпочинку, а не для городу, не для єдиної (для багатьох!) можливості їсти взимку овочі. Ото дивне життя було б!

Ми тепер у п’ять разів рідше їздимо до Криму. А за кордон, як і раніше, потрапляє лише одна людина із сотні. Зате дві третини проводять відпустку на дачі. Так що дача нині для багатьох і відпочинок, і робота, і підмога в житті. Але головне, гадаю, у тому, що лише на дачі, лише «там, де кінчається асфальт», людина залишається сама собою.

Якось у електричці почув пісню про те, як городянин не любить повертатися з дачі в гучне, курне і суєтне місто. Кожний куплет починався словами: «А я з дачі їду й плачу». Я теж.