Вуглярам потрібен прорив

Напередодні нового року президент України знову порушив питання про приватизацію шахт: «У цьому є колосальний інтерес, і нам необхідно зняти ці перешкоди. Подивіться на Польщу, Росію... Вони дозволили бізнесу розв’язати проблему вугільної галузі».

Глава держави вважає, що український бізнес міг би прийти на 2/3 підприємств вугільної галузі. При цьому пан Ющенко наголосив, що вугільна галузь залишається національним пріоритетом, і держава надаватиме їй усебічну підтримку: 2008 рік буде переломним, знаковим, у його контексті сформується нова політика в галузі.

Заява Віктора Андрійовича, схоже, теж стане знаковою — закінчується пауза в приватизації підприємств галузі.

Втім, шахти можна не лише приватизувати, а й будувати. Незабаром у прикордонному Жовківському районі Львівської області почнуть будувати вугільне підприємство. Подія сама по собі незвичайна: усі шахти, введені в експлуатацію за останні 20 років, можна легко перерахувати на пальцях однієї руки. А подібної взагалі не було.

На новій шахті «Любельській» видобуватимуть понад 5 млн. тонн рядового вугілля, або 4,2 млн. тонн концентрату на рік. Тобто у півтора разу більше вугілля, ніж решта 13 нині діючих вугільних підприємств Західної України. Це буде найбільш сучасна і високопродуктивна шахта країни, і перша в її історії, побудована на гроші міжнародних інвесторів.

Щоб втілити цей проект у життя, знадобилася колосальна багаторічна робота з доведення документації до рівня міжнародних стандартів, створення конкурентоспроможного бізнес-плану, залучення інвесторів. Це стало можливим завдяки співробітництву з провідними світовими юридичними, фінансовими і технічними компаніями, включно з банком JP Morgan, PriceWaterhouseСoopers, Delloitte&Touche та іншими.

Основним оператором будівництва є підприємство «Шахта Любельська». Для реалізації інвестиційного проекту створено відкриту і зрозумілу інвесторам структуру, що дало змогу вже на стартовому етапі шляхом приватного розміщення залучити близько 90 млн. дол. від чотирьох міжнародних фондів. Усього ж на будівництво нової шахти буде потрібно порядку 350 млн. дол. Це — найбільша інвестиція галузі і в області, а також одна з найбільших у країні.

На цей момент триває підготовка до розміщення частини акцій на AIM Лондонської фондової біржі. Це дасть можливість залучити ще 60—70 млн. дол. і забезпечити подальшу публічність компанії. Решту коштів залучатимуть у ряду західних (а можливо, і українських) приватних банків.

Звичайно, шлях до цього не був устелений трояндами. При підготовці проекту ми наразилися на чимало проблем і успішно подолали їх. Зате й досвід накопичили чималий. У результаті ми зараз набагато краще знаємо не лише принципи узгодження проектів шахт в українських реаліях, а й ситуацію в галузі. Далеко не всі інвестори можуть, та й бажають пройти наш шлях...

Вугілля в країні протягом останніх 15 років міцно асоціюється з проблемами. Але без вугілля неможлива металургія. На вугіллі виробляється 94% електроенергії теплової генерації, завдяки якій гарантується енергетична безпека країни.

З іншого боку, президент правий: поточна ситуація в галузі дуже складна. Основна проблема — дуже низький рівень інвестицій. Через поганий технічний стан шахти працюють із низькою продуктивністю, їхнє вугілля має високу собівартість. Однак продати його за цінами світового ринку шахти не можуть — ціни регулюються державою.

Крім того, відбулося зрощення інтересів частини вуглярів і енергетиків. Останнім часом у низки енергокомпаній і вугільних родовищ одні й ті самі власники. І їхні власники не зацікавлені переплачувати за паливо.

У результаті, ціни на ринку енергетичного вугілля не забезпечують рентабельності шахт. Про інвестиційну складову для більшості з них узагалі говорити не доводиться. Із 135 шахт, які перебувають у державній власності, тільки 18—20 більш-менш фінансово збалансовані. А гальмування вугільної галузі спричиняє і цілу низку проблем інвестування в теплоенергетиці.

До того ж зношене шахтне устаткування не дозволяє гарантувати якість вугілля. Воно йде з високою зольністю, що призводить до підвищеного зношення устаткування вже на самих теплових станціях. А устаткування і без того не нове.

Як відомо, коефіцієнт корисної дії українських ТЕС становить близько 30%. Для порівняння, в Європі навіть електростанції, які працюють на низькосортному бурому вугіллі, мають ККД понад 40%. Іншими словами, ми даремно спалюємо мільйони тонн палива, забруднюючи навколишнє середовище і зношуючи устаткування.

Вихід з інвестиційного глухого кута потребує залучення інвестицій, а також грамотних управлінських рішень. Але нині фінансовий стан шахт такий, що вони фактично не можуть брати кредити.

Відповідно до звіту Мінвуглепрому, 44% лав по країні не мають комплексної механізації і є вкрай малопродуктивними, із високою часткою ручної праці. Причому практика здавання в експлуатацію низькопродуктивних дільниць триває. Так, відповідно до міністерських даних, за 11 місяців 2007 року в експлуатацію введено 124 нові лави, з яких 80 — комплексно-механізовані. Неважко здогадатися, що в інших із механізацією зовсім погано...

На шахтах дуже багато видобувних вибоїв дуже невеликої довжини — 50—70 метрів. Сюди нормальне устаткування просто не поставиш — для цього необхідно хоча б 250 метрів. Природно, подібних маленьких вибоїв потрібно більше, ніж великих, і виникає те, що шахтарі називають «свинориєм»: безліч дрібних дільниць на різних горизонтах, пов’язаних між собою численними заплутаними ходами. У результаті виникають проблеми з провітрюванням, запиленістю, і, у кінцевому рахунку, не забезпечується ні висока продуктивність, ні безпека праці.

Такий стан справ спостерігається вже десятиліття. Усі до цього звикли, і, схоже, багато хто і не уявляє, що щось можна змінити.

Тим часом цілком можливо. Приклад — та сама Польща. Ми працюємо в прикордонному регіоні, і недалеко від нас, у Люблінському воєводстві, працює одна з найкращих шахт сусідів — «Богданка». Там усього дві лави, але в результаті добовий видобуток становить понад 24 тис. тонн вугілля.

У 2002 році на шахті було навіть установлено європейський рекорд видобутку вугілля з одного очисного вибою. Більш того, оскільки на «Богданці» видобувають енергетичне вугілля, доводиться іноді трохи пригальмовувати видобуток — місцевим енергетикам стільки палива не потрібно.

Причому все це — зовсім не на якихось надзвичайно потужних вугільних пластах. На глибині 950 метрів розробляють пласт завтовшки 1,5—1,8 метра. Таких і в Україні досить багато, але от результати зов­сім інші...

Люблінський вугільний басейн, де розміщується ця шахта, геологічно є одним цілим зі Львівсько-Волинським, де будуватиметься наша «Любельська». Її запровадження забезпечить продуктивність видобутку вугілля відповідно до світових стандартів вуглевидобутку. Для цього є всі підстави. Два наші шахтні поля мають близько 162 млн. тонн запасів низькосірчистих, придатних для коксування марок вугілля. Газу під землею, слава Богу, теж небагато.

Важливо і те, що створюване підприємство вирішує багато соціальних проблем району. Після виходу шахти на повну потужність буде створено до 2 тис. добре оплачуваних робочих місць. Та й до Червонограда, де продовжується закриття шахт і звільняється багато робочої сили, недалеко. Запасів вугілля на «Любельській» вистачить на 35 років, а з урахуванням можливого приєднання ще одного поля — більш як на півстоліття.

Коли ми готували бізнес-план, у технічному завданні генеральному проектувальнику, інституту «Луганськдіпрошахт», заклали використання максимально високопродуктивного устаткування — американських комбайнів фірми «Джой» і стругових комбайнів DBT. Проектний видобуток з однієї лави має становити 6000 тонн на добу. Для порівняння, сьогодні середньодобова норма виїмки вугілля для одного вугільного комбайна становить у країні близько тисячі тонн.

Переваги нової технології виїмки — здатність працювати з тонкими вугільними пластами. Це забезпечує високу продуктивність і точність виїмки. Струг захоплює тільки пласт вугілля, майже не зачіпаючи породи. Тобто вугілля буде вищої якості, з меншою зольністю. У Німеччині один зі стругів уже довго працює на пласті завтовшки 0,7 метра.

Така техніка працює скрізь у світі, включаючи російський Кузбас і Польщу. Загалом же це вже зовсім інший рівень виробництва.

На жаль, українського устаткування подібного рівня продуктивності й надійності просто не існує. Поточний стан із вітчизняною технікою найкраще демонструє той факт, що власники «Павлоградвугілля» збираються в 2009—2012 роках закупити для чотирьох своїх шахт німецькі струги DBT (тієї самої фірми, що плануємо й ми). І це при тому, що вони ж володіють пакетами акцій підприємств гірничо-шахтного устаткування.

Ми готові до використання вітчизняної техніки там, де вона конкурентоспроможна, але вважаємо, що купувати низькопродуктивне устаткування — значить, заздалегідь зводити до нуля всі вкладені в економіку шахти кошти. Та й на державних шахтах ніхто не виявляє бажання одержувати морально застарілу техніку. Адже економіку не обдуриш...

Президент у своєму виступі зазначив, що щороку фінансування галузі збільшується на 30—40% і що необхідно і надалі активно спрямовувати державні кошти на підтримку галузевих програм. Адже ціна на імпортний газ уже досягла 180 дол. за тисячу кубометрів, і це явно не межа.

При цьому запасів вугілля в Україні цілком достатньо не тільки для покриття внутрішнього споживання, а й для експорту. З іншого боку, анонсоване завдання з виходу на рівень видобутку 100 млн. тонн вугілля на рік не вдасться вирішити без модернізації шахт.

І отут виникає питання про те, як ефективно використовувати ці ресурси.

Ще недавно міністерство збиралося будувати кілька нових шахт, що потребує мільярдних бюджетних вкладень і займе, за наших темпів будівництва, десятиліття. Нові шахти, безсумнівно, потрібні, але паралельно треба використовувати більш доступні шляхи підвищення продуктивності.

Нині нове керівництво Міністерства вугільної промисловості на чолі з Віктором Полтавцем має намір у найкоротші терміни визначити головні напрями розвитку галузі. Я запропонував би розглянути такий варіант використання ресурсів до завершення приватизації.

Держава за рахунок інвесторів переозброює сучасною технікою, скажімо, двадцять лав на десяти шахтах. Ціна устаткування для кожної такої дільниці — приблизно 25 млн. дол. Це багато, але за рахунок того, що устаткування працює мінімум втричі продуктивніше, ми одержимо приріст щорічного видобутку в 7—8 млн. тонн. Що еквівалентно саме двом великим шахтам. При цьому не потрібно будувати найдорожчі частини шахти — стовбури.

Нині міністерство за допомогою галузевої науки приступає до складання портрета кожної з існуючих у країні лав і до оцінки перспектив і можливості нарощування видобутку в ній. З кількох сотень таких вибоїв треба буде відібрати ті, які мають потенціал для різкого приросту видобутку.

Устаткування зовсім не обов’яз­ково купувати — його можна взяти в лізинг. Створивши лізинговий фонд і внісши до його статутного фонду 75—100 млн. дол., Україна одержить доступ до устаткування світового рівня на півмільярда доларів.

Погашатися платежі будуть за рахунок приросту видобутку на підприємствах. Такий спосіб дає змогу досить швидко поліпшити ситуацію в галузі. Природно, все це потребує ретельного опрацювання, високого рівня організації виробництва та обслуговування лізингової позики. І в жодному разі це не повинні бути дармові, безповоротні гроші, які потім «повісять» на бюджет. Приємно, що нині така позиція знаходить розуміння в нового керівництва Мінвуглепрому.

Для залучення інвестицій потрібно буде вирішити ряд важливих питань. Приміром, іноземні банки, відкриваючи кредитні лінії, не фінансують податків, що їх повертають, на кшталт того самого ПДВ. Проте в українських умовах він найчастіше є безповоротним, що автоматично збільшує на 20% вартість проектів.

Критичною є ситуація і з надрокористуванням. За фактом майже ніхто ні за що не відповідає. Однак у ліцензійній угоді на експлуатацію родовищ чітко зазначено, хто, що і як має робити та які рівні видобутку забезпечувати. На практиці ці умови часто й безкарно ігноруються.

Тим часом, наші західні партнери, які звикли до найсуворішої звітності, часто не можуть зрозуміти, наскільки юридично коректні ті самі вимоги, що прописані в ліцензійних документах. Їх лякає можливість оскарження угод у суді. Нинішній механізм проведення аукціонів по родовищах узагалі безперервно генерує конфлікти.

До того ж не вирішене питання власності землі над родовищами. Процес розпаювання землі відбувся з грубим порушенням Кодексу про надра та закону про землю. Зокрема були розпайовані території над родовищами, що в принципі заборонено. Це вже сьогодні серйозно утруднює реалізацію більшості великих гірничорудних проектів. Цю проблему доведеться вводити в правове поле. Інакше ми назавжди загрузнемо в судах — не лише місцевих, а й міжнародних.

Гостро стоїть питання інфраструктури. В Україні немає жодного глибоководного порту, здатного перевантажувати хоча б «стотисячник» із вугіллям чи залізною рудою. При цьому країна багата на ту саму залізну руду; розробка цих родовищ за існуючих цін на неї дуже ефективна. Однак як доставляти надлишки продукції на експорт за відсутності глибоководних перевалок?

Існує і проблема будівельних організацій. У нас у західному регіоні прямо перед очима приклад шахти, яку будують уже дев’ятнадцятий рік. Витрачено величезні кошти, але все ще не видобули жодної тонни вугілля. При цьому проектна потужність шахти — до мільйона тонн на рік, а в Євросоюзі, включаючи сусідню Польщу, шахти з видобутком менш як 3 млн. тонн не будують і не експлуатують, вважаючи малоперспективними.

Розпочавши будівництво «Любельської» у 2008 році, наша компанія постарається вивести видобуток на проектну потужність у 2013 році. Що пізніше здамо, то більшим буде термін повернення вкладених коштів. Нагадаю, це сотні мільйонів доларів.

Основний час будівництва шахти припадає на проходку стовбурів. Звернулися до українських будівельників. Вони сказали, що побудують за... три роки й запросили за це 60 млн. дол. Поляки готові побудувати за 28 місяців при тих самих витратах. А найдешевше запропонували китайці: півтора року й приблизно 48 млн. дол.

Може, описана картина здаватиметься занадто похмурою, але це реальність. Бували часи набагато гірші. Наприкінці 90-х ті самі проблеми виглядали куди драматичнішими. Наприклад, бартер, що «випалював» навколо шахт усе живе (утім, новий прем’єр про тодішні часи навряд чи забула).

Нині становище начебто змінилося на краще. Воно, звичайно, важке, але зрозуміло, що можна зробити, і загалом зрозуміло, як. Багато питань, висвітлених у цій статті, дозріли й перезрілі, однак і політична воля до перетворень спостерігається, що вселяє певний оптимізм. Якщо забезпечити приплив інвестицій, то за три-чотири роки галузь істотно зміниться.