Володимир Шандра: «Створити 5 млн. додаткових робочих місць за п’ять років — посильне завдання»

З усіх міністрів уряду Юлії Тимошенко, мабуть, найменше впізнають громадяни України міністра промислової політики Володимира Шандру. Мало хто з непосвячених належною мірою обізнаний не лише з тим, що конкретно зроблено Мінпромполітики та його главою, а й навіть зі сферою діяльності цього важливого органу виконавчої влади. Що, власне, і підтверджують дані соцопитування, проведеного на замовлення «Дзеркала тижня» (докладніше дивіться матеріал Юлії Мостової на стор. 2—5).

Проте, як з’ясувалося під час розмови з В.Шандрою, це зовсім не означає, що Мінпромполітики пасе задніх, а міністр, котрий, можна сказати, по-сімейному близький Президентові В.Ющенку, мирно спочиває, обіймаючи свій портфель. Точно можна стверджувати: на відміну від свого попередника О.Неустроєва (котрого, як свого часу на посаду міністра, знову працевлаштував В.Пінчук, лише тепер вже як голову спостережної ради ВАТ «Нікопольський завод феросплавів»), В.Шандра не віддає перевагу лобіюванню інтересів власників гірничо-металургійного комплексу на всіх рівнях, включаючи міжнародний. Хоча й не недооцінює значення цього сегмента економіки.

Про роботу Мінпромполітики публічно відомо поки що небагато, певне, ще й через те, що ані його глава, ані співробітники міністерства, так би мовити, не «піарять» себе любимих. Не тому, що байдужі до публічної слави, — просто ніколи. Або ж ще не навчилися, що вже саме по собі їх вирізняє та характеризує. А ми, своєю чергою, просто дали змогу новому главі Мінпромполітики розібратися в багатоскладному господарстві, яке дісталося йому. І через три місяці запропонували самому розповісти бодай загалом про головні напрями роботи очолюваного ним відомства.

Признаюся, готувалася до розмови з Володимиром Шандрою я без особливого ентузіазму, хоча й не без уваги. Ну що, здавалося б, можна почути від родича глави держави, котрий до цього три роки «депутатствував» і, як уявлялося, відвик від прикладної діяльності? Такі думки відвідували мене, поки з фотографом в очікуванні аудієнції роздивлялася «іконостас» біля приймальні міністра — портрети десяти колишніх глав Мінпромполітики України, хоч би як це міністерство називалося в різні періоди. Не знайшли лише портрета попередника В.Шандри — О.Неустроєва. Щоправда, у приймальні міністра нам відразу пояснили: щойно зустрінуть останнього з колишніх, обов’язково сфотографують і портрет його з’явиться в галереї керівників Мінпромполітики.

Володимир Шандра нас приємно здивував — своєю доброзичливою манерою спілкування й діловим підходом. На жаль, в одному матеріалі подати весь сучасний портрет Мінпромполітики дуже складно. Але перше знайомство нам видалося вельми цікавим і пізнавальним. Утім, судіть самі.

— Володимире Миколайовичу, у багатьох країнах існує Міністерство економіки й немає такого міністерства, як Мінпромполітики. Можливо, ви поясните, який сенс в існуванні Мінпромполітики, які його завдання на цьому етапі й у перспективі?

— Сфера Мінпромполітики сьогодні — це 14 окремих галузей, що включають приблизно 530 державних підприємства. Сюди входять і казенні, і державні підприємства; 257 наукових інститутів. До речі, у понеділок відбудеться велика нарада керівників науково-технічних організацій, де обговорюватимуться основні напрями формування й реалізації стратегічних завдань промислової політики. Попередньо проведено переговори, щоб налаштувати директорів інститутів на таку роботу (а в цій науковій сфері зайнято майже 56 тис. чоловік). До слова, промислова наука України виробляє продукції на суму приблизно 1,5 млрд. грн. У нас наука працює, але, звісно, не так, як хотілося б.

За минулий рік обсяги виробництва промислової продукції на підприємствах, що належать до сфери компетенції міністерства, по всіх галузях промисловості становили 157 млрд. грн. Безумовно, левова частка припала на гірничо-металургійний комплекс — 100 млрд. грн. Потім іде машинобудування, куди входять авіація, суднобудування, сільгоспмашинобудування; потім хімічна галузь, яка включає державні й недержавні підприємства... Сюди ж входить легка промисловість, електроніка. Дуже складно коротко розповісти про все господарство Мінпромполітики. Більша частина в ньому — державні підприємства, із керівниками яких Мінпромполітики укладає контракти; роботу таких підприємств ми повністю контролюємо. Є й підприємства, що перебувають у приватній власності. Таких на сьогодні більшість у гірничо-металургійній галузі.

— Як ви плануєте з ними роботу?

— Є одна цифра, що засвідчує те, чи вміємо ми будувати з ними роботу — зростання ВВП за 4 місяці по промисловості становило 7%; зростання доходів у бюджет, за попередніми даними ДПА, — 67%. Без жодних силових і фіскальних методів. Гадаю, передусім це довіра до Президента, прем’єра, ну і, звісно, робота міністерства. І я вважаю, що є ще дуже серйозні резерви та є ще над чим працювати. Надходження збільшуватимуться. За чотири місяці минулого року надходження до держбюджету від підприємств, підвідомчих Мінпромполітики, становили близько 1,7 млрд. грн., а нині — понад 2,7 млрд. грн. І це без урахування заробітної плати працівникам галузі, в якій зайнято 3,5 млн. чоловік. Без урахування прибуткового податку, відрахувань до Пенсійного фонду.

— Та либонь одному Мінпромполітики фізично не під силу впоратися, по суті, із 14-ма окремими й непростими галузями економіки.

— Згоден, структура міністерства недосконала. Що ж, працюватимемо над її оптимізацією. Проте поки що різноманітні департаменти займаються своїми конкретними напрямами і, я вважаю, досить успішно, що засвідчують і цифри. Оптимізацію структури Мінпромполітики ми бачимо в поєднанні функціональних і управлінських обов’язків. Функціональність міністерства в тому, що ми задаємо певні макроекономічні параметри.

— Назвіть, будь ласка, пріоритетні програми Мінпромполітики.

— Передусім це наукомісткі галузі, в яких Україна має хороший заділ — літакобудування, суднобудування, машинобудування. Сьогодні одним із головних завдань є розвиток внутрішнього ринку металопродукції. Нині з усієї виробленої в країні металопродукції лише 20% використовується на внутрішньому ринку. На одного жителя України в перерахунку припадає 170 кг металу на рік. У Саудівській Аравії, приміром, цей показник дорівнює 1200 кг, у Китаї — 1090, а в розвинених країнах — 1500—1700 кг. Якщо ми піднімемося бодай до 400 кг на душу населення, ми принципово змінимо існуючу систему металоспоживання — на внутрішньому ринку споживатиметься 70—75%. А нині 70% виробленої металопродукції продається на зовнішніх ринках. Металургійний комплекс від них дуже залежний. Якщо ситуація зміниться, ми зможемо зафіксувати стабільні ціни та працювати спокійніше.

Наступний блок — машинобудування. Кожне робоче місце в машинобудуванні забезпечує додатково ще 9—10 робочих місць у суміжних галузях. Тому завдання, поставлене Президентом, — створити 5 млн. робочих місць за п’ять років, я вважаю цілком підйомною і цей напрям треба розвивати передусім. Далі. Буквально в середу на засіданні Кабміну ухвалено рішення з приводу будівництва житла, зокрема прийнято програму розвитку іпотечного кредитування житлового будівництва. Це істотно збільшить кількість робочих місць. Сюди піде метал, пісок, меблі, просто почне розвиватися вся інфраструктура.

Ще одне завдання — створення внутрішніх ринків. Про метал я вже сказав, але нам дуже цікаво ще й створення внутрішнього ринку мінеральних добрив. Зараз діє програма постачання азотними добривами аграріїв.

— Але такі програми ухвалюються щороку, тільки от виконуються далеко не завжди й часто зі скандалами...

— Не скажу, що все вже зараз гладко, але в принципі цього року програму забезпечення сільгоспвиробників міндобривами перед посівною навіть перевиконано. Обсяг поставок, приміром, аміачних міндобрив, що мають найбільший попит під час посівної, порівняно із замовленням становив 102—103%. І причому ми ще збільшили поставки з середини квітня на 100 тис. тонн, домовилися з приватними підприємствами, й вони допомогли забезпечити селян добривами.

— Раніше добрива були серйозною експортною статтею.

— Це й нині вагома експортна стаття, і ми працюємо в цьому напрямі. Але тут є свої проблеми, бо дорожчає газ, а газ — основна складова для виробництва міндобрив.

— Ви говорите про програму забезпечення аграріїв міндобривами, хоча Мінпромполітики не є формально її учасником.

— Це тим паче примітно. Адже меморандум між аграріями й виробниками міндобрив справді було укладено без участі уряду — між 8 заводами та Всеукраїнською спілкою сільськогосподарських виробників, Асоціацією фермерів і землевласників України, Національною асоціацією «Укрсільгоспхімія». Але це також програма створення стабільного внутрішнього ринку для сільгосптехніки, добрив.

Безумовно, нам цікаво створення внутрішнього ринку споживання і для легкої промисловості. Бо левова частка підприємств працює на давальницькій сировині. Адже якщо підприємство бодай 30—40% віддає на внутрішній ринок, воно дуже добре почувається й менше залежне від перепадів ринку.

— Володимире Миколайовичу, назвіть, будь ласка, основні антидемпінгові розслідування й застосовані за їхніми результатами санкції стосовно українських товаровиробників. Яка роль у цих процесах Мінпромполітики?

— Передусім це розслідування в США стосовно виробників і експортерів української продукції. На жаль, у результаті цих процесів на продукцію підприємств металургії й хімії там запроваджено мито, що дорівнює в різних випадках від 45 до 166% декларованої вартості товарної продукції. У принципі, в усьому світі мито, яке перевищує 20%, розцінюють як загороджувальний захід.

Далі, ми беремо участь у багатьох розслідуваннях і процесах у державах Євросоюзу й досягли значних успіхів. Нам вдалося домогтися збільшення до 1 млн. тонн на рік квоти на поставки продукції вітчизняної металургії. У цих процесах активно беруть участь Мінекономіки й, по суті, весь уряд.

Дуже серйозно ми займаємося програмою вступу України до СОТ. Моя особиста думка така: країна, котра експортує понад 50% обсягу промислового виробництва, обов’язково має бути членом усіх міжнародних торговельних організаціях.

— А Україна скільки експортує?

— Україна експортує понад 60% від обсягу промислового виробництва продукції. Це, в основному, продукція металургійної й хімічної галузей. Але сьогодні ми орієнтуємо вітчизняних виробників на експорт більш наукомісткої й, відповідно, дорожчої продукції та продукту.

— Прогнозувати дату вступу України до СОТ я навіть не прошу...

— Прогноз ви знаєте: Президент В.Ющенко поставив завдання — до кінця 2005 року. Отож, сьогодні головною нашою турботою є адаптація вітчизняної промисловості для роботи в умовах міжнародного конкурентного середовища. Утім, я вам скажу, що легка промисловість уже давно працює в конкурентному середовищі вже тому, що на імпорт в Україну цієї товарної групи ніхто не сплачував жодних імпортних мит. Хіба що по автомобілебудуванню діє мито в 20%. Нині обговорюється, що ми ще можемо зробити для вітчизняного автомобілебудування, бо ліквідується зона вільної торгівлі в Закарпатті, а там «Єврокар» планує інвестувати 200 млн. євро...

— Можна докладніше про це? Зокрема, про наслідки в зв’язку зі скасуванням пільг і преференцій учасникам ВЕЗ.

— Вільні економічні зони й відповідно пільги їхнім учасникам скасувала Верховна Рада. Ми проводимо зараз переговори з учасниками ВЕЗ, щоб якось компенсувати очікувані втрати сумлінним інвесторам української економіки, зокрема, промисловості.

— Це реально?

— Так. Приміром, із тим же «Єврокаром» у нас дуже добрі стосунки. Хоча, безумовно, для них зміни, пов’язані з ліквідацією ВЕЗ, дуже невигідні. Ми ввійшли в їхнє становище, аби вони інвестували створення нових робочих місць в Україні, а не, скажімо, у Румунії.

— Підвищення цін на енергоносії автоматично позначається на темпах промислового виробництва. Як ви захищаєте своїх підопічних у цьому зв’язку?

— Складно сказати однозначно, бо процес підвищення цін відбувається перманентно. Приміром, різко збільшуються експортні мита на російську нафту (до 136 дол. із червня). Але, з іншого боку, ми вже працюємо фактично в умовах дії світових цін на ту саму нафту, і нормально працюємо. Якби нам ще два роки тому сказали, що промисловість працюватиме при таких цінах на нафту, то всі сказали б, що це неможливо. А в нас розвиток іде дуже хорошими темпами.

— При міністрі Неустроєві національною проблемою й турботою були передусім інтереси приватизованих підприємств гірничо-металургійного комплексу. Що нині в нас вважається предметом особливої національної турботи?

— Розвиток промисловості.

— В який спосіб і чи управляє взагалі Мінпромполітики держпакетами акцій приватизованих підприємств? Чи тепер це виключно турбота ФДМ?

— Зі сфери безпосередньо впливу Мінпромполітики приватизовані підприємства виведено. Але завжди залишається непрямий вплив держави: вартість енергоносіїв, величина мит, залізничних тарифів і рентної плати. Отож, важелів для впливу та здійснення держполітики досить. Держава однаково впливає більшою чи меншою мірою на ВАТ промислового сектора. Безумовно, система відносин з акціонованими підприємствами нині недосконала. Але уряд і наше міністерство працюють над оптимізацією таких взаємин і підвищенням ефективності держуправління пакетами акцій промислових підприємств. Уже тому, що в Фонді держмайна просто немає достатньої кількості фахівців, котрі могли б грамотно це робити. У ФДМ інші завдання. Тому ми погоджуємо з Фондом свої дії, приміром, у випадках, якщо проводиться конкурс з призначення директора певного заводу. Безумовно, ми пропонуємо представників Мінпромполітики як членів спостережних рад ВАТ. Але формально управляє держпакетами Фонд держмайна.

— Що ви скажете про конфлікт приватних власників Нікопольського заводу феросплавів? Чи Мінпромполітики дистанціювалося від проблем цього підприємства?

— Насамперед нам цей завод небайдужий тому, що там працює великий трудовий колектив. Це сім’я, це люди. Потім, НФЗ виробляє багато конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. І ми зацікавлені в тому, аби підприємство працювало стабільно. Питання ж розгляду з його недержавними власниками — це компетенція суду, питання правильності виконання зобов’язань, що контролює Фонд держмайна, а коли потрібно, то й прокуратура.

— А ваше питання в цьому конфлікті є?

— Наше питання є в тому контексті, щоб ми могли оцінити й попередити збитки, які можуть виникнути через подібні ситуації. Ми можемо кваліфіковано розповісти з погляду держави, а не з погляду приватного власника, чим чреватий для виробництва той чи інший розвиток ситуації. Крім того, ми можемо підказати, як грамотно управляти підприємством із технічної точки зору. Але, знов-таки, головну скрипку тут грає Фонд держмайна й поки що суд.

— Стосовно об’єднання українських авіавиробників у єдину компанію — ви кажете, що це здійснюватиметься не силовими, а ринковими методами переконання тощо. Наскільки це реально й потрібно?

— Я вам змалюю ситуацію і ви зрозумієте, чому об’єднання їхніх зусиль необхідне. В усьому світі було випущено близько 22 тис. літаків марки Ан. Сьогодні дві третини з них списано та майже 7 тис. літаків експлуатуються. Ця обставина обіцяє українському авіабудуванню великі можливості як країні, серйозно представленій у світовому літакобудуванні. Щоправда, за останні п’ять років вся авіаційна промисловість України випустила лише 22 літаки. Отже, казати, що в нас дуже серйозне авіабудування, — дуже складно. У нас є гарні традиції, збереглися кадри, котрі можуть конструювати й виробляти літаки. У Росії, приміром, ситуація набагато гірша.

Але треба реально подивитися на картину. Продуктивність праці в українському літакобудуванні становить 43 тис. грн. на людину, тоді як у Європі — 200 тис. євро на людину. Відмінність значна. Що виходить? Харківський завод випускає два типи літаків серії Ан, літаки різних модифікацій; АНТК ім. Антонова розробляє літаки й сертифікує їх. Є ще «Авіант». Між Харківським заводом і АНТК безліч судових позовів на сотні мільйонів гривень. Я вважаю, ця ситуація ненормальна. «Авіант» виробляв літаки «Руслан», планує робити Ан-148, невеликі серії літаків. «Авіант» продав «Руслан», якому сім-вісім років, в Африку. Продав десь за 38 млн. дол. Але все це окремі проекти окремого виробника.

Якщо ми хочемо як держава мати сучасну авіабудівну галузь, ми повинні виробляти те, що можна продавати. Маємо створювати сервісні центри для обслуговування цієї техніки. Якщо «Боїнг» протягом 10 годин може відремонтувати свою техніку в будь-якій точці світу, то ми, у кращому випадку, лише через 72 години.

Нині Мінпромполітики веде переговори з компанією JP Morgan Europe та швейцарським банком Credit Suisse First Boston. Ми запропонували їм інвестувати спільний лізинговий проект. Адже нині більшість літаків продається за лізинговими схемами. Уже є відповідь банку, в якій повідомляється, що їм це дуже цікаво й вони готові інвестувати цей проект. Ідеться про мільярди доларів.

Проте реалізувати такий проект під силу лише великій компанії. Що ж виходить у нас? Заводи розрізнені, і кожен думає про створення власного сервісного центру. Переконаний, якщо ми хочемо серйозно виходити на зовнішній ринок, то має бути створена одна корпорація, тим паче що є всі умови — це державні підприємства. Об’єднати зусилля необхідно, аби зібрати гроші під корпорацію, аби зібрати в один кулак і конструкторські відділи, і виробників, щоб конструктори були орієнтовані на результат спільної роботи. Щоб виробники були зацікавлені в конструкторах і відповідним чином оплачували їхні розробки. Увесь світ іде до об’єднання.

Сподіваюся, цього року таку корпорацію буде створено. Правда, є багато застережень у процесі створення єдиної корпорації. Приміром, фінансовий стан. У АНТК ім. Антонова він відносно стабільний. А ось у Харківського авіазаводу справді дуже велика кредиторка й важкі фінансові проблеми. Зараз це все зважується, бо «Авіант» боїться, що ми на нього перекладемо проблеми, що існують у Харкові. Це найголовніше застереження.

Чесно кажучи, хоч би з ким я спілкувався в авіапромисловості, практично всі розуміють: потрібно об’єднуватися. Адже тоді ми можемо виходити на зовнішні та внутрішні ринки й вести агресивнішу політику, пропагандуючи всі марки авіатехніки Антонова.

У вівторок я зустрічався з міністром авіації Судану. Відбулася змістовна розмова, після якої в Харкові було підписано договір на виробництво семи літаків Ан-74, контракт на 100 млн. дол. При цьому Судан готовий далі закуповувати 140-ві моделі. Нині укладається контракт із Єгиптом — це три літаки. Ринок Африки — це практично наш ринок і його нам потрібно відстояти. Перше, що кажуть потенційні покупці української авіапродукції: потрібно обов’язково побудувати сервісний центр.

— А скільки їх в українських підприємств?

— Центри з обслуговування літаків марки Ан створено більш як у 35 країнах світу, там, де вони експлуатуються. Є два ремонтні заводи в Росії, по одному на Кубі, в Індії та у В’єтнамі. У тому самому суданському контракті для цього виділено дуже пристойну суму — понад 10 млн. дол. Це серйозні речі: сьогодні ніхто не купить літак, якщо не буде сервісного обслуговування. А це великі витрати, які під силу лише великій компанії.

— Скільки в середньому коштує один сервісний центр?

— Набагато більше 2 млн. дол., якщо говорити про Судан. У Європі це буде ще дорожче. Приміром, у Судані з експлуатованих літаків (Іл і Ан) сертифіковано 122. А загалом закуплено приблизно 300 літаків. Ця країна нині починає розвиватися, у них є гроші, нафта. Але нам на їхній ринок потрібно входити дуже потужно. Це має бути одна поважна компанія. Харківський завод нині складає 0,7 літака на місяць, і потрібно вийти на рівень складання одного літака на місяць. Хоча раніше харків’яни складали 12 літаків щомісяця, то сьогодні було б непогано вийти на рівень складання бодай 12 літаків на рік.

— Але головне потім їх продати.

— Зараз ринок збуту є. Але це спричинить додаткові витрати — на сервісне обслуговування, «проштовхування» української продукції на ринок. Тому в сенсі об’єднання зусиль авіавиробників України намічено перший етап — створення корпорації зі збереженням статусу юридичних осіб усіх названих вище заводів. Ми плануємо, що в корпорацію ввійде ще й 450-й київський завод. А також науковий авіаційний інститут, також київський. У такий спосіб буде створено досить серйозний блок авіавиробників. Безумовно, хотілося б відродити виробництво «Руслана», «Мрії»...

— Не можу вас не запитати про наукову інвестиційну діяльність і роль міністерства. Адже зараз наука в занепаді. Які ви бачите основні напрями роботи науково-дослідних інститутів, чим вони можуть допомогти міністерству в прикладному сенсі? Що найважливіше?

— Я хотів би нашу науку налаштувати на виробництво продукту з погляду того, що потрібно для сформування промислової політики України на найближчі кілька років. Учені нам мають сказати: ось за таких-то умов прийдуть інвестиції в промисловість, будуть вигідні наукові розробки. Безумовно, наука повинна бути прикладною, орієнтованою на кінцевий результат. У світі 90% коштів, необхідних на наукомісткі розробки, забезпечують великі виробничі корпорації. І вони зацікавлені в тому, аби наукові розробки гідним чином фінансувалися й робота вчених і конструкторів відповідно оплачувалася. Утім, як і керівник поважного підприємства має отримувати адекватну зарплату. Якщо це підприємство світового рівня, людина повинна одержувати відповідну зарплату, тоді за це місце буде конкуренція. Це одна з умов, аби керівники відповідали високим вимогам сучасності. Важливо підняти роль інженерної й менеджерської ланки. Тоді ми істотно підвищимо ступінь керованості виробництвом.

— Різке падіння курсу долара стосовно гривні, що сталося наприкінці квітня, однозначно позначилося на експортоорієнтованих підприємствах, а це якраз уся ваша парафія. Що ви можете сказати про цю проблему, яким бачите оптимальний вихід у такій ситуації?

— Виходити із ситуації, що склалася, дуже просто: потрібно тримати стабільний курс долара. Визначитися, до чого ми «прив’язуємо» економіку — до долара чи євро, тобто вибрати орієнтир. Завдання Нацбанку передусім утримувати курс стабільним, тоді виробник може прогнозувати свої контракти, витрати. Будь-яке коливання курсу позначається на виробництві. Я, чесно кажучи, не розумію, коли заявляють, що в нас таке надходження валюти, що ми не можемо втримати курс долара. Якщо так міркувати, то виходить, що, приміром, Саудівська Аравія має взагалі захлинутися в доларовій масі, у них має бути від’ємний курс.

Катастрофи в сформованій в Україні ситуації немає, але потрібно працювати над тим, аби курс був прогнозованим. Політика, зокрема кредитно-фінансова, має бути прогнозованою. Стабільність дозволяє чіткіше планувати виробництво, інвестиції й загальні параметри розвитку економіки держави.