Володимир БОЙКО: «З багатством у нас краще, аніж із порядком!»

Поділитися
Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча завжди був в особливому становищі. Починаючи ...

Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча завжди був в особливому становищі. Починаючи від приватизації, у ході якої його контрольний пакет не перейшов до рук однієї з бізнес-груп, а залишився в руках у створеного трудовим колективом ЗАТ «Ілліч Сталь».
Це далеко не всім подобалося. Не кажучи вже про звичку іллічівців показувати реальний прибуток від своєї діяльності, що іноді дуже дратувало інших ефективних власників (у яких рентабельність виробництва чомусь виявлялася значно нижчою).
Загалом, комбінат завжди виділявся як у Донецькій області, так і в металургії в цілому. Багато в чому це пов’язано з особистістю його директора Володимира БОЙКА.
Володимир Семенович — особистість, безумовно, харизматична. За своє життя він так і не навчився кланятися. Завжди мав свою думку і не соромився її висловлювати. Так було при Кучмі, так залишилося і при Ющенку...
— Володимире Семеновичу, кажуть, цього року вам пророкували посаду губернатора Донецької області. Це правда?
— Я нікуди із заводу не піду. 1987-го мене наполегливо запрошували начальником виробничого управління Мінчормету Союзу. Призначення було узгоджено з Політбюро, я відмовився. І вистояв! Потім уже за незалежності мене ламали, щоб я пішов міністром чи віце-прем’єром із питань промисловості. Я сказав: ні, не піду, не залишу завод! Це моя доля, це люди, котрі мені вірять.
1990 року у нас на заводі було 26 тис. чоловік. Сьогодні — майже 80 тис. Усі ці роки наш комбінат не знав, що таке невиплата чи навіть затримка зарплати...
Ми не проїдали гроші і розвивалися за власний кошт. За ці роки ми побудували нові цехи, освоїли нові технології, близько мільярда доларів вклали в розвиток виробництва.
І продовжуємо вкладати. На цей рік запланували вкласти майже 300 млн. дол. І при цьому нічого не ховаємо за «бугор».
Своїм прикладом ми показуємо, що країна наша багата. Сьогодні у нас на комбінаті найвища середня зарплата в галузі. І коштів у нас на все вистачає, є програма розвитку на багато років наперед. До того ж за всі ці роки ми не згорнули жоден об’єкт соціальної сфери — тільки нарощували соціалку. Надаємо величезну допомогу району, місту і оточуючим нас селам. У комбінату колосальний агроцех — це 116 сіл!
Взяли до свого складу Донецький хіміко-металургійний завод, який повністю лежав, а от недавно — «Уманьсільмаш».
Поруч із нами працюють інші підприємства. І щоразу, коли ми підвищували заробітну плату, то фактично змушували діяти аналогічно і їхніх господарів. Ясна річ, це сприймають без захвату — як витягування грошей із їхньої, хазяйської, кишені. А це не завжди приємно...
Торік ми заплатили 1,96 млрд. грн. одних податків. Це при прибутку 3,468 млрд. грн., тобто віддали в скарбницю більше половини. Покажіть мені ще одне таке підприємство!
Зате скільки про нас говорять — те не так і це не те. Купили в Криму санаторій, не в найкращому вигляді. Упорядкували. Тепер 500 робітників за зміну відпочивають. Натомість побудували в Криму найкращу на півострові українську гімназію. Це, виявляється, порушення. А що весь Південний берег під приватні вілли роздали — то це порядок.
Підняли Комсомольське рудоуправління — теж крики, галас. Я в принципі до цього звик, але все одно: скільки можна бити тих, хто працює?
— А як вам наглий підйом цін на залізничні перевезення?
— Жодних обгрунтувань, ніякого аналізу наслідків, нічого! Просто комусь здається, що мало платимо. Взагалі-то рентабельність вантажних перевезень становить 45%. Комбінат сьогодні платить 50 млн. грн. на місяць, а комусь хочеться, щоб платив 100 млн. У них що — рентабельність зміниться? Чи вони вагони почнуть краще ремонтувати? Та це просто бажання скачати гроші — це тільки з одного ком­бінату більш як півмільярда на рік, а якщо з усієї галузі?
Якщо тарифи піднімуть, то бюджет недоотримає величезні кошти, це рішення поставить на коліна всю промисловість. Не забувайте, що коли зростуть тарифи на вантажні перевезення, то це призведе до підвищення цін на всі товари в Україні, від якого постраждають як виробники, так і пересічні громадяни. Ви гадаєте, це когось хвилює?
Ви можете уявити в будь-якій країні Європи щось подібне? Залізниця — це ж природний монополіст. Будь-яка зміна цін має місяцями прораховуватися й обговорюватися. А тут прийшли, махнули шаблею, думати потім будемо.
У нас і так вистачає бажаючих подоїти виробничника. Ціни на сировину зараз просто фантастичні. Тонна коксу коштує 225 дол., і це без ПДВ, а нам його треба три мільйони тонн на рік. Починаєш думати, чи не побудувати власний завод...
— А купити не пробували?
— А хто нам продасть? На ринку все давно схоплено. Зараз кажуть, що бракує коксу. І в регіоні повно «убитих», а частково й затоплених шахт із невиробленими запасами. Але ви спробуйте-но щось отримати...
Візьмемо приватизацію «Укррудпрому» — за законом ми могли брати участь. Адже Комсомольське рудоуправління завжди входило в «Укр­рудпром», тож ми потрапляли до списку претендентів. Але до торгів нас і близько не підпустили. У результаті тонна котунів, яка два роки тому коштувала 30 дол., зараз коштує 64 дол. І нам глибокодумно заявляють: «Це ринок». А ціни, за якими купили укррудпромівські ГЗК. Та вони за квартал усі гроші «відбили»! Наприклад, Криворізький залізорудний комбінат оцінили в 242 млн. грн. І це при тому, що ми пропонували 700 млн.
— Але ж КЗРК продали за 690 млн. грн.
— Так, коли стало ясно, що ігнорувати нас не вийде, довелося платити майже втричі дорожче. А не було б заявки від іллічівців, то за оцінковою вартістю і продали б — як і решту ГЗК. І ніхто не винний. Зате нам зараз кажуть: «А з вашою приватизацією ще розберемося».
Розбирайтеся. Особливо доведіть трудовому колективу, що він неефективно господарює. Можна з прикладами — якщо знайдете, звісно.
— А на приналежний заводчанам пакет акцій ММК немає претендентів. Останнім часом його акції досить активно скуповували...
— Ми знаємо, але щось прикупити додатково вже не вийде. Зараз у ЗАТ «Ілліч Сталь» — 91% акцій підприємства. У скупників — 7—8%, це для них межа. Ми просто звернулися до людей, і вони стали продавати акції нам.
Причому справа не в Бойку — немає у мене особисто ніякого контрольного пакета. Просто всі знають, що буде, коли прийдуть інші. У місті повно прикладів, коли завод «зачистили» від усієї «соціалки» (це зараз називається віддати в комунальну власність), а робітників на третину позвільняли. Тому хоч ми платили менше, акції несли до нас, а не до них.
Нам вірять. Нас знають. Ми ніколи нікого не «кидали» — ні робітників, ні партнерів. Якщо ви в Європі, Англії, США спитаєте про комбінат Ілліча, то вам дадуть відповідь: це одне із найбільш порядних підприємств в Україні і з цими людьми можна працювати!
— Повертаючись до сировини — ви справді будуватимете власний ГЗК у Приазов’ї?
— Якщо нічого іншого не залишиться, то доведеться. Без власної сировинної бази й у нас (та й у Росії) дуже тяжко. А забезпечувати «чужому дяді» 200% рентабельності не хочеться. І якби ці прибутки хоча б вкладали у виробництво, у зарплати тих же робітників. А так сидять на старому устаткуванні, латають потроху — зате з цінами все гаразд: світовий рівень...
Тож, може, доведеться будувати свій ГЗК (зараз ми із «Запоріжсталлю» працюємо над проектом). Задоволення це, м’яко кажучи, недешеве — мільйонів двісті доларів. Але якщо держава не здатна розібратися із ситуацією на ринку, то іншого виходу не бачу.
Державі давно час зрозуміти, що у нас два основні багатства — це наша земля і металургія. Богом дані природні ресурси, котрі забезпечують виробництво найскладніших марок сталей...
— Володимире Семеновичу, ви — член фракції «Регіони України». У світлі останніх подій не думали про перехід?
— Ні. Не хочу опинитися в потоку тих, хто розбігається. Мені пропонували чимало людей, але я завжди відмовляюся.
Та це й не потрібно. Я і в «Регіонах» завжди був на правах асоційованого члена, завжди голосував за те, що сам вважав правильним. І від переходу в іншу фракцію нічого не зміниться.
Тим більше що іноді стикаєшся із цікавою ситуацією. Пробиваєш законопроект — усі «за», ніхто не заперечує. Приміром, не може бути, щоб у країні створювався штучний дефіцит сировини. А як настає час проголосувати, усі відводять очі. Я так не вмію і ніколи не навчуся. Колись сказав «регіоналам», що я у вас не перебуваю, але з фракції піду останнім. Отже, так і буде.
Я ніколи не ліз у політику. Якби без неї можна було обійтися, так і залишився б на заводі. Але поки що не виходить: просто в країні занадто багато охочих щось переділити. Іноді навіть здається, що їх більше, аніж тих, хто вміє заробляти. А це неправильно. От і доводиться боротися...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі