ВІЙНА З ВЛАСНОЮ ТІННЮ, АБО ЯК УКРАЇНСЬКА ВЛАДА «БОРЕТЬСЯ» З «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМ ПІРАТСТВОМ»

Поділитися
Скажіть, читачу, у вас є персональний комп’ютер? Відповідь ствердна? Ой, подумайте добре... То ствердна.....

Скажіть, читачу, у вас є персональний комп’ютер?

Відповідь ствердна? Ой, подумайте добре...

То ствердна...

А чи ви знаєте, що, згідно з українським законодавством, ви — крадій!? У 92 відсотках випадків. І що дії ваші підлягають судовому розгляду з подальшим покаранням, від адміністративного штрафу до позбавлення волі на 2 роки!? І з конфіскацією знаряддя злочину — тобто комп’ютера!?

Не вірите?

То зазирніть у демократичне українське законодавство...

Загальна ситуація у сфері. «Боротьба з піратством»
по-українському та її результати

Нині (2002 рік, активний розвиток постіндустріального суспільства в розвинених країнах) уже неможливо ігнорувати державну політику в галузі високих технологій — точніше кажучи, повну відсутність будь-якої логічної політики в цьому сегменті. Адже, станом на сьогоднішній день, більша частина обігу документів ведеться в електронному вигляді на території всієї країни; практично повністю автоматизовано (хоча й на різних рівнях) банківські транзакції; основи комп’ютерної техніки вивчаються в усіх навчальних закладах, а медична, наукова та освітня галузі стоять перед вибором платформи, на якій в наступні роки будуватиметься вся їхня інформаційна інфраструктура.

У цій статті ми не вдаватимемося в подробиці процесу, але коротка інформація вкрай потрібна.

Проблема полягає тому, що за кілька останніх років, після тривалих «розкачувань» і спроб зрозуміти «з чим взагалі ми маємо справу», державні служби України пішли на повідку кількох закордонних мегакорпорацій, які (що природно!) обстоюють виключно власні бізнес-інтереси. Сталося це з різних причин, серед яких головними можна вважати непоінформованість, а також явну заангажованість ряду консультантів, радників та експертів.

Відтак за два останніх роки під прапором «боротьби з контрафактною продукцією» було не тільки знищено вітчизняну галузь виробництва лазерних носіїв (із 8 заводів сьогодні працюють лише 2, та й ті — на 7 відсотків од проектної потужності) — а й запущено механізм планомірного знищення бізнес-підприємств та закладів науки, особливо тих, що спеціалізуються в галузі високих технологій. Підприємства закривають податкові служби разом з юридичними представниками закордонних корпорацій — за використання неліцензійного програмного забезпечення. А їхні комп’ютери — конфісковуються. Таким чином задля використання одного закону грубо порушується ряд інших, але це, схоже, нікого не цікавить... Згідно з даними першого заступника начальника Департаменту держслужби боротьби з економічною злочинністю генерал-майора Скалозуба: «Якщо в 1999 році було порушено 7 справ (за статтею про порушення авторських прав. — Авт.), а в 2000 році — 17, то торік їх було вже 113, а цього року тільки за 4 місяці — 140 справ».

Минулого року такі заходи пояснювалися можливістю застосування з боку США санкцій в галузі експорту Україною металів — проте такі санкції були застосовані до України незалежно від знищення заводів лазерних дисків, і попри те, що на момент введення санкцій контрафактну продукцію в промислових масштабах в Україні виробляти було вже вкрай важко. Це свідчить про те, що санкції щодо металу аж ніяк не пов’язані з проблемами збереження авторських прав і були б застосовані у будь-якому випадку — через зростання об’єктивної конкуренції в цій сфері на світовому ринку. А закриття заводів з виробництва CD було пов’язане не так з проблемою піратства, як із бажанням західних музичних, відео- і комп’ютерних гігантів бачити Україну виключно як ринок, а не як самостійного замовника і виробника продукції. Тобто як ринок, на якому можна без обмежень вести будь-яку політику, а не як самостійного гравця.

Виключний цинізм полягає в тому, що, за оцінками навіть вітчизняних фахівців, частка вкраденого програмного забезпечення (ПЗ), що використовується в державних закладах України (включно з самими контролюючими органами!), сягає 92—98 %, тоді як у комерційному і приватному секторах вона значно нижча. А сотні вітчизняних професійних програмістів залучаються на службу західними корпораціями за спеціальними пільговими режимами (яскравий приклад того — полегшений режим в’їзду фахівців, відкритий Німеччиною) — разом із усіма своїми наробками, авторськими правами та патентами. Ті ж, хто не їде, — залучаються до роботи у місцевих «шарашках» «офшорного програмування», створюваних західними бізнесменами. Остаточній переорієнтації місцевих фахівців на західний ринок якнайкраще сприятиме саме вчинений на замовлення міжнародних корпорацій розгром українських малих і середніх бізнес-структур, які працюють у сфері високих технологій.

Симптоматично, що український закон, який регламентує процес виробництва і запису лазерних носіїв інформації, виписаний вкрай недбало: приміром, у ньому не зроблено розмежування між промисловим та одиничним тиражуванням лазерних носіїв, не розмежовано побутових пристроїв запису CD (тобто масово розповсюджені CDRW-приводи, якими нині стандартно комплектується кожен п’ятий персональний комп’ютер) і промислових дуплікаторів. Відтак трактування легальності-нелегальності виробництва лазерних дисків, як завжди, роблять виключно карні органи — і теоретично воно може бути застосоване не лише до кожного підприємства (позаяк практично на будь-якому комп’ютері є якась неліцензійна програма!), а й до будь-якої приватної особи. Останнє відкриває широкі можливості для застосування нового закону зовсім не у сфері охорони авторського права.

Ще небезпечніше те, що, завдяки ангажованості «осіб впливу» у сфері високих технологій та словесній еквілібристиці західних юридичних представників, державні структури України і далі продовжують «лягати» під корпорацію «Microsoft» та схожі з нею фірми.

Так, Міністерство освіти і науки України тільки торік узяло з бюджету 6,5 мільйона гривень на комп’ютеризацію навчальних закладів з допомогою програмного забезпечення Microsoft. Тоді ж це міністерство звернулося до глави Microsoft Вільяма Гейтса з проханням частково фінансувати придбання школами ПЗ його фірми (цікаво, що таке саме послання від імені Міністерства освіти і науки було надіслане до Всесвітнього банку, хоча незрозуміло, хто уповноважив міністерство вести зовнішньоекономічні проекти такого рівня).

Преференції були надані в цьому році всій науковій і освітній сфері країни. Розуміючи, що, «сівши на голку» ПЗ від Microsoft, держава навряд чи з неї зіскочить і муситиме вже в найближчому майбутньому купувати оновлені версії ПЗ за цінами західного ринку, фірма надала всім покупцям з перелічених сфер знижку до 50 відсотків…

Ця стаття в жодному разі не спрямована проти корпорації Microsoft, яка й справді чимало зробила для популяризації самих персональних комп’ютерів і висуває цілком юридично обґрунтовані претензії. Більше того, дії корпорації абсолютно логічні в умовах світової кризи високих технологій, як і в умовах ризику «зниження темпів зростання» її прибутків.

Проте, з огляду на інтереси держави, — сьогодні позиція української влади з цього питання вкрай слабка. Основна причина цієї слабкості полягає в тому, що уряд перейшов до поліційних методів у сфері охорони прав на закордонне комерційне програмне забезпечення — не опікуючись попередньо створенням жодної реальної альтернативи — і таким чином лише створює ще один прошарок «перманентно винних» юридичних та фізичних осіб, аж ніяк не вирішуючи проблему в цілому.

В інших аспектах порушеного питання також не все однозначно: нижче ми розглянемо найважливіші з них.

Історичний аспект і витоки ситуації.

Невідповідності та протиріччя

1. Цілком відповідально можна говорити, що нинішня ситуація є результатом, зокрема, ще й довгострокової політики і перспективних планів закордонних компаній. Неліцензійне програмне забезпечення для комп’ютерних платформ архітектури IBM-Intel (згодом — Microsoft-Intel, або «WIntel», Windows-Intel, від назви найпопулярнішої операційної системи виробництва Microsoft) — широко розповсюджувалося на території третіх країн з середини 80-х років. Це була єдина платформа, під яку розповсюджувалося неліцензійне ПЗ, і єдина бізнес-орієнтована промислова платформа, «залізо» для якої можна було придбати взагалі без ПЗ.

Остання обставина досить істотна, оскільки саме таким шляхом ішов наймасовіший, тобто найменш забезпечений, покупець.

Цей аспект дуже важливий і в стратегічному плані. Приміром, було практично неможливо (та й тепер неможливо!) придбати без установлених заздалегідь програм комп’ютер Apple Macintosh, Sun або SGI (платформи — конкуренти WIntel) — оскільки вони ніколи не надходили у продаж без програмного забезпечення: відтак факти застосування піратського ПЗ на цих платформах були поодинокими. Але й такого розповсюдження, як РС платформ Microsoft-Intel, ці типи комп’ютерів закономірно не набули з тих самих причин.

Майже ніяк не перешкоджаючи протягом приблизно 15 років застосуванню неліцензійних програм не лише рівня кінцевого користувача, а й рівня програмних засобів розробки (бо до останнього часу мегакорпорації могли просто нехтувати валовим прибутком, який надали б треті країни у разі організації виключно легальної закупівлі ПЗ), — союз Intel-Microsoft здобув світове панування у своїй сфері як найбільш поширена платформа.

І це зрозуміло. Ситуація в країнах третього світу складалася так, що в разі жорсткої політики стосовно ПЗ масовий ринок персональних комп’ютерів там взагалі б не склався, оскільки вартість комерційного ПЗ зазвичай у кілька (а то і на порядок!) разів вища вартості самого персонального комп’ютера, а на необхідність розробок власного ПЗ національні уряди тривалий час не звертали уваги. Послідовно дотримуючись політики широкого продажу «комп’ютерного заліза», що комплектувалося краденими програмами (або з яким користувачі «розбиралися» самостійно, що, по суті, одне й те ж саме!), WIntel спромоглася сформувати повноцінні апаратні ринки, які нині перебувають у жорсткій залежності від політики застосування програмного забезпечення. Саме ця політики, власне, і дозволила обом корпораціям стати тим, чим вони є сьогодні, — тому що Intel, прямо чи опосередковано (як оплату за використання ліцензій на виробництво), вже отримала і отримує свої гроші за процесори та інше «залізо», а в Microsoft з освоєнням ринків не лише поступово зростала і закупівля ПЗ (особливо — в корпоративному секторі), а й формувалася довгострокова перспектива, виражена як жорстка залежність від програмного забезпечення одного виробника.

Криза 1990—1992 років (а також, мабуть, перспективний багаторічний план розвитку корпорації — пожорсткішання ліцензійної політики припадає якраз на межу століть) примусила Microsoft звернути увагу на ринки «третіх країн»: «мишоловка» закрилася, десятки держав, десятки тисяч фірм і сотні тисяч (якщо не мільйони!) приватних осіб раптово опинилися в списку «злодіїв», «крадіїв» та «боржників».

2. Актуальна внутрішня українська ситуація також вкрай важлива. Попри те, що кількість фабричної української піратської продукції на ринку вже мінімізована, на вулицях центральних міст України процвітає безліч торговельних закладів, які продають неліцензійну продукцію (здебільшого російського походження). Характерно, що всі без винятку ці заклади (лотки, розкладки, крамниці) мають торговельний патент і сплачують податки з продажу — тобто легально існують принаймні на рівні місцевої влади і на рівні взаємин із казною. Це робить ситуацію взагалі сюрреалістичною: громадянин купує в законно організованому торговельному закладі лазерний диск, сплачує за цю покупку податок до державної скарбниці — й відразу ж втрапляє до лав злочинців, на яких полює все та ж держава!

У цій ситуації яскраво видно застосування владою (принаймні місцевою!) «подвійних стандартів» — для «зовнішнього» і «внутрішнього» використання.

3. Найважливішим для більшості українських користувачів — від приватних осіб до підприємств та організацій — є ціновий аспект. Вартість операційної системи від Microsoft у коробковому варіанті для використання одним користувачем — від 140 доларів (вартість OEM версій операційної системи, тобто такої, яку дозволено встановлювати лише під час складання нового комп’ютера, — від 75 доларів, проте це істотно спрощений, «домашній» варіант ОС Windows XP Home Edition). Вартість серверних операційних систем найбільш вживаних конфігурацій — від 869 до 1430. Набір офісних програм (які встановлюються практично на кожен комп’ютер) — від 440 до 600 доларів США. І тут є низка аспектів:

а) Вартість комп’ютера на платформі Intel або AMD найбільш масової конфігурації («аби працювало») сьогодні в Україні перебуває у межах від 450 до 550 доларів. Звідси видно, що набір навіть мінімально необхідного комерційного ПЗ у півтора два рази перевищує вартість «заліза», що робить комп’ютеризацію недоступною для середнього українця (так само як і урядових інститутів!).

Якщо ж вартість програмного забезпечення у 10 разів перевищує середню по країні зарплату, а дані зберігаються в закритих комерційних форматах — не може бути й мови про «вільний доступ громадян» до технологічних надбань та соціально-важливої інформації, а відтак унеможливлюється і виконання відповідних конституційних норм.

б) У кожному разі, з огляду на встановлений в Україні парк — близько 350 тисяч — сучасних комп’ютерів, країна буде зобов’язана для легалізації бодай основної маси ПЗ сплатити лише корпорації Microsoft від 210 до 350 мільйонів доларів, за приблизним розрахунком «необхідного мінімуму», — або залишитися в «чорних списках» світової спільноти. А слід зазначити, що компанія Microsoft — не єдина, чиє ПЗ широко використовується... Підкреслюємо: ці гроші підуть з країни без найменшої користі для бюджету — при тому що попередні 15 років Україна «чесно» закуповувала комп’ютери закордонної архітектури, припинивши всі власні розробки.

в) Законні чи ні сьогоднішні вимоги софтверних корпорацій — вони не відповідають ні реальним можливостям середнього українського користувача, ні загальному рівню життя в країні, з огляду на відому цифру середньої по Україні місячної зарплати (200 гривень в областях, 100 — 130 доларів — у столиці та обласних центрах).

г) Справді безпрецедентні нинішні знижки та преференції з боку, наприклад, Microsoft, що зараз надаються Україні, ні на що не впливатимуть. Адже, додатково сплативши за навчання користувачів і побудувавши на запропонованій базі державну інфраструктуру обміну інформації, країна муситиме кожні рік-два витрачати дедалі більшу суму на «апгрейди» ПЗ від того ж таки виробника — за відсутності власної виробничої бази сучасних носіїв інформації і при подальшій деградації власного виробництва програмного забезпечення. У такий спосіб залежність від комерційного ПЗ закордонного софтверного гіганта зростатиме, паралельно з обсягами необхідних на легалізацію коштів.

д) ПЗ від Microsoft належить до розряду «корпоративного ПЗ» із закритими програмними кодами. Тобто користувач отримує програму лише у відкомпільованому (готовому до використання) вигляді і в жодному разі не може отримати доступу до коду програми, щоб подивитись, як і що в ній реалізовано. У світлі прийнятих у США після 11 вересня жорстких заходів із гарантування національної безпеки, а також з огляду на скандали, що виникали раніше, з приводу виявлення в комерційному ПЗ різних фірм «лазівок», прозорих для служб безпеки країни-виробника (так само як і з приводу прихованих од користувача програм ідентифікації власника комп’ютера його локалізації і встановлених на комп’ютері програм) — немає жодної впевненості у тому, що використання цього ПЗ в державному бізнес-секторі цілком безпечне.

е) Закрите комерційне ПЗ — за визначенням не може бути застосоване у сфері освіти з тієї причини, що студенти інтенсивно обмінюються програмами, цікавлячись їхніми кодами, і що викладач не може не надати учневі доступу до комп’ютера або програми, якими користується сам, тощо. Але ж усі ці дії, з огляду на комерційне ПЗ, що ліцензується на одного користувача і один комп’ютер,— цілком незаконні.

4. У кожному разі орієнтація виключно на ПЗ закордонного комерційного виробника — це гарантований шлях до двох неприємних речей:

а) відплив значних коштів за кордон — а з огляду на масову потребу в ПЗ, можна говорити і про механізм «вимивання» грошей з території країни;

б) знищення не тільки власних високотехнологічних галузей, а й відповідних професій та шкіл з підготовки фахівців.

Якщо рухатися далі у тому ж самому напрямку, сектор створення ПЗ буде «вилучений» з національної економіки. Протистояти цьому можна шляхом побудови для держсектора (і не тільки!) інформаційних систем, що ґрунтуються на відкритих (тобто таких, які мають докладний опис і не мають обмежень на використання) рішеннях, протоколах та форматах даних. А таким чином — і шляхом організації для цієї галузі державного замовлення.

Практика доводить, що складність програм (обміну стандартною звітністю, передачі банківських даних, пакетів забезпечення роботи бухгалтерії), що розробляються сьогодні для потреб українських держустанов, на нинішньому етапі незначна. Водночас в Україні (і Росії) є й розробки, які цілком можуть скласти конкуренцію західним (у сфері систем створення Інтернет-ресурсів, підтримки баз даних, розпізнання шрифтів, автоматизованого перекладу тощо). Проте продукція західних компаній дедалі більше «тисне» на ці розробки і, зрештою, за рахунок кращої реклами усуває їх із локального ринку. Відповідно змінюється й структура виробничих сил країни: дедалі менша частка фахівців задіяна у науково-технічному секторі. А з числа зайнятих більшість потрапляє до дистриб’юторських відділів західних компаній-монополістів і перестає займатися самостійними розробками. Таким чином власна технологічна школа замінюється сертифікаційними курсами закордонних компаній.

Досить логічний, з огляду на світовий процес розподілу праці та концепцію всесвітнього ринку, де панують не національні уряди, а корпорації, — цей процес усе ж таки викликає серйозні побоювання щодо перспектив здоров’я і конкурентоспроможності нації. Адже комп’ютеризація — це насамперед інструмент доступу до знань і сучасних навичок. Тому прискореному сповзанню до «суспільства споживання і обслуговування» варто було б протиставити національні програми розвитку, щоб утримувати розумний баланс між світовими інтеграційними процесами та об’єктивними національними інтересами, між інтересами закордонного монопольного бізнесу та інтересами місцевої технічної і гуманітарної еліти, щоб, нарешті, підтримувати елементарну технічну та гуманітарну «свідомість» маси населення.

Без збереження цього балансу рівень і технологічного, і гуманітарного розвитку швидко знижується, а населення перетворюється на «біомасу», здатну переважно до споживання чужого розумового продукту і до виконання лише елементарних низових ланок світового процесу розподілу праці.

Найлогічніший шлях виходу з «інформатизаційної кризи»

Чи є вихід із ситуації?

Так, і низка держав, поставлених реальними умовами та світовими монополістами від інформатики у схожу ситуацію, успішно вирішили і вирішують ці завдання.

Суть рішення полягає в тому, що на ринку існує «Відкрите», або «Вільне», програмне забезпечення — повнофункціональне ПЗ, приблизно аналогічне (в окремих випадках — навіть краще за функціональністю) ПЗ від Microsoft (або інших комерційних виробників, які встановлюють жорсткі обмеження на право використання, копіювання та модифікації програм). Це ПЗ, яке розповсюджується за так званою GPL — General Public License (або за іншими схожими типами ліцензій, як-от BSD або Public Domain). Зокрема і безкоштовне (розповсюджуване за ціною електронного носія, або «збірки», тобто з оплатою лише зусиль адоптації до вимог користувача або комплектації набору програм). Найбільш відома інтернаціональна назва такого ПЗ — «Open Software», або «OpenSource» («з відкритим програмним кодом»).

Одна з ключових переваг відкритого ПЗ — низька собівартість нових розробок, що стає можливою завдяки необмеженому повторному використанню програмного коду, використаного в інших розробках. Цей аспект створює додаткові зручності як з погляду доступності таких програм, так і з погляду ціни їх копій.

Основними принципами ліцензій на таке ПЗ є:

— можливість використання програми для будь-яких цілей;

— вільний доступ до програмного коду;

— можливість будь-якого дослідження механізмів функціонування програми;

— можливість використання застосованих у програмі принципів, механізмів і будь-яких частин коду для інших програм або цілей, а також можливість їх модифікації для потреб користувача;

— можливість копіювання (тиражування) і публічного поширення копій програми;

— можливість (обов’язково для GPL, але не обов’язково для BSD, Public Domain та інших типів OpenSource ліцензій!) зміни і вільного поширення як оригінальної програми, так і зміненої, за тими ж самими умовами, під які підпадає й оригінальна програма.

Жодної з цих переваг «закрите» комерційне ПЗ, на яке нині орієнтується наш державний сектор, не забезпечує.

Розробляють «ПЗ з відкритим кодом» тисячі програмістів і невеличких фірм в усьому світі. І вся їхня продукція може бути модифікована для наступного продажу або некомерційного розповсюдження.

Загальні проекти (розробка ядер ПЗ) часто курирують такі гранди світової програмної індустрії, як Sun Microsystems, IBM, Silicon Graphics: їм це вигідно, бо світове товариство програмістів само допрацьовує й удосконалює програми, для «відточування» яких довелося б збирати і фінансувати тисячні колективи висококласних фахівців. Після того, як фірми–ініціатори проектів отримують ПЗ у функціональному вигляді — вони мінімальними зусиллями випускають на його базі свої комерційні версії, не зупиняючи загального процесу розвитку та модифікації (свіжий приклад — офісний пакет StarOffice фірми Sun і низка комерційних версій Unix). Світова ж розробка ПЗ з відкритим висхідним кодом координується (на рівні складання юридичних документів, декларації правил і пропозиції стандартів) неурядовими некомерційними організаціями (Free Software Foundation, GNU тощо.)

Чи можуть інші фірми, держави та приватні особи на такому ПЗ заробляти гроші? Так: фірми (а як побачимо нижче — і держустанови), які розповсюджують таке ПЗ, отримують прибуток від продажу оформлених версій, підтримки користувачів, оформлення і перекладу (локалізації) документації, консультацій, а за необхідності — випуску на загальнодоступній основі своїх спеціалізованих версій. Проте користувач завжди може безкоштовно і самостійно завантажити з Інтернет і встановити таке ПЗ на своєму комп’ютері — при цьому він автоматично одержить повне право на використання такого ПЗ.

Таким чином, Open Software («OpenSource», Відкрите, або ж Вільне програмне забезпечення) створює якісну і загальнодоступну альтернативу закритому комерційному ПЗ. Лише надавши громадянам можливість користування такою альтернативою — можна вводити жорсткі санкції за використання неліцензійних копій закритого комерційного програмного забезпечення.

З допомогою Open Software ліцензій не тільки будь-яка держава, а й будь-яка фірма може одержати як операційну систему, так і повний набір офісних та інших програм (сучасний список тільки найпопулярніших пакетів для вільного розповсюдження клонів ОС UNIX нараховує тисячі найменувань, у тому числі програми обробки графіки, звуку та відео, тривимірної анімації, бізнес-ПЗ тощо). Отримати все це можна не лише в «готовому вигляді», а й у вигляді оригінальних програмних кодів, а відтак і модифікувати ці коди відповідно до власних потреб (приміром, для перекладу програми національною мовою або підготовки операційної системи підвищеного рівня безпеки для державних закладів). Зауважте, що все це ПЗ повністю підконтрольне і «прогнозоване», а розвивається швидшими темпами (хоча й хаотичніше), ніж комерційне ПЗ.

Особливо важливо те, що, за форматами файлів ПЗ з відкритим кодом практично повністю сумісне не тільки з ПЗ від Microsoft, а й взагалі з найперспективнішими міжнародними стандартами, що забезпечує сумісність з усією базою документів, розробленою раніше.

Не можна сказати, щоб усе це взагалі нічого не коштувало: приміром, щоб завантажити з Інтернет повний інсталяційний диск з Відкритим ПЗ місткістю 680 мегабайт, потрібно, щонайменше, сплатити за час з’єднання з Інтернет (і це також є одним з економічних механізмів, який підтримує феномен існування вільно розповсюджуваного програмного забезпечення). Проте ці витрати на кілька порядків нижчі, ніж витрати, які передбачає використання комерційного ПЗ, — і стануть ще нижчими, якщо поставити процес виробництва Відкритого ПЗ на державний конвеєр, що й пропонується зробити негайно.

Ось приклад. Витративши кілька годин на роботу в Інтернет, автор цієї статті встановив на своєму комп’ютері українізовану (!!!) і добре захищену операційну систему, два варіанти русифікованих та українізованих офісних пакетів (що містять текстовий редактор, електронні таблиці, пакет для підготовки презентацій, програму редагування HTML (формату Інтернет-сторінок), редактор формул і редактор тривимірної графіки), два альтернативних Інтернет-броузери, два поштових клієнти, понад десяток програм для оптимізації та адміністрування комп’ютера, персональний організатор, кілька ігор і повний набір документації. Все це обійшлося гривень у 10, а якби автор волів отримати той самий диск у промисловому оформленні, в коробці і з брошурою, — довелося б витратити максимум 10—20 доларів. При цьому вказане ПЗ не «прив’язане» до жодного конкретного, придбаного у чийогось дилера комп’ютера, як і до жодного конкретного користувача, що підписав комерційну ліцензію. Воно може бути надалі встановлене на будь-якій кількості комп’ютерів.

Можливе і застосування широкого спектру «паліативних» засобів. Наприклад, якщо від комерційних операційних систем зараз можна відмовитися не всюди — то комерційних офісних пакетів (як Microsoft Office) — можна позбутися повністю, бо вже випущені повнофункціональні (і навіть кращі у багатьох аспектах!) аналоги.

Лише заміна офісних програм у держсекторі на продукти OpenSource —дала б країні десятки мільйонів доларів річної економії за умови цілком легального статусу і зняття клейма «інтелектуального пірата» як національної проблеми…

Міжнародний досвід

Важливим аспектом у справі розповсюдження OpenSourse є міжнародні прецеденти. Поставлена у таке ж становище, в якому сьогодні перебуває Україна, КНР вже більше року як оголосила про централізованій перехід на ПЗ на основі вільно розповсюджуваних версій Linux у всіх державних закладах; тим самим шляхом йдуть уряди країн північної Європи, Франції та Німеччини, багато в чому — і Росії. Логіка дій урядів цих провідних країн світу цілком прозора і зрозуміла в усьому спектрі аргументів — від міркувань про державну безпеку до реального забезпечення вільного і демократичного доступу до результатів інформатизації усіх прошарків та категорій громадян. Більше того: в самих США на вільне ПЗ перейшли такі структури, як ВМФ та NASA…

Українці поки що не зробили майже нічого в цьому аспекті: близько 3 років тому, при протекції одного з провайдерів, почали були розробку відповідної операційної системи — «KSI», — але згодом про проект забули, а частина розробників емігрувала, перейшовши до кількох міжнародних проектів під егідою Open Source. Багато було розмов про національну ОС і з боку держструктур, які займаються контролем потоків даних, — але знову все скінчилися самими розмовами, бо розробники сімейства OpenSource, з очевидних причин базової вимоги відкритості всіх розробок, не можуть і не зможуть працювати «під ковпаком» будь-якої спецслужби.

Проте, станом на сьогоднішній день, є низка цілком функціональних розробок. Доступний також повний набір українізованих дистрибутивів ОС і програм, що розповсюджуються на умовах безкоштовної публічної ліцензії.

Тож якби 6 мільйонів гривень минулого року Міністерство освіти і науки витратило не на 3000 — 5000 комплектів ОС та офісного ПЗ від Microsoft, а на тиражування однодискових дистрибутивів вільного ПЗ та офісних програм, уже сьогодні державні структури країни, системи освіти, науки і медицини мали б не 5, а 500 000 копій легального й повнофункціонального ПЗ (і цього вистачило б на все народне господарство, з огляду на можливість використання одного дистрибутива багаторазово!), вітчизняні заводи з виробництва лазерних дисків — мали б нормальне завантаження, а розробники ПЗ з України не перебувалии б під загрозою винищення…

У принципі вже до кінця року можна було б досягнути цілком логічної і культурної ситуації, коли продукти таких фірм, як Microsoft, купувалися б опціонально, за бажанням заможних користувачів, тоді як базова, вітчизняна система розповсюджувалася б широко і без обмежень.

Лише після цього Закон про охорону авторських прав на ПЗ можна було б (з 2003—2004 років) вводити на повну силу, принаймні для всього держсектору, а також комерційних підприємств і організацій, не ризикуючи розвалити інформаційну основу Вітчизни…

Але для прийняття таких — адекватних — рішень чиновникам від місцевої інформатизації треба, як каже народне прислів’я, «мати щось у голові». Для проведення ж виключно фіскальних та поліційних заходів — без цього «щось» можна і обійтися. Що ми і бачимо останнім часом.

Тому скажіть, читачу: у вас є персональний комп’ютер?

Відповідь ствердна?

Тоді вже даруйте, але ви в нашій державі — крадій, перебуваєте поза законом і підлягаєте позбавленню волі до 2 років!

Принаймні — у 92 відсотках випадків. Тому що 92 відсотки — за статистикою кількість комп’ютерів у країні, на яких «живе» та чи та неліцензована програма...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі