ВІТАЛІЙ ГАЙДУК: «ТАК, НАМ МОЖУТЬ НЕ ПОДОБАТИСЯ ПІКЕТИ Й ІНШЕ. АЛЕ ЕНЕРГЕТИЧНУ БЕЗПЕКУ КРАЇНИ СЬОГОДНІ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ САМЕ ЦІ 300 ТИСЯЧ ВУГЛЯРІВ. І ЗА ЦЕ ЇМ ПОТРІБНО ВКЛОНИТИСЯ»

Він не «білий і пухнастий». І, дякувати Богу, не намагається видатися таким. Як уроджений трудоголік, гарує по 20 годин на добу і не скаржиться. Його зараховують до «донецького клану». Він один з ідеологів створення корпорації «Індустріальний союз Донбасу» і не заперечує цього. Він не спілкується з журналістами і, можливо, має на те причини, хоча зовсім не тому, що йому нічого сказати. Він — нинішній міністр палива й енергетики України Віталій Гайдук. І це його перше інтерв’ю в цій якості. Не впевнена, що пан міністр був максимально відвертий із кореспондентом «ДТ». Та більшого В.Гайдук дотепер не розповідав жодному представнику ЗМІ.

Формально сьогодні глава Мінпаливенерго не відповідає за безпосереднє управління підприємствами ПЕК, його обов’язок — формувати політику кожної галузі і забезпечувати умови, у котрих ці підприємства зможуть найефективніше працювати. Значно більше управлінських повноважень відповідно до указу Президента у так званого запаралеленого профільного держсекретаря. Баланс енергоносіїв складає Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції. Тарифи та ціни на енергоносії — це клопіт НКРЕ й іноді Антимонопольного комітету. З новими власниками об’єктів ПЕК уповноважені працювати представники Фонду держмайна. Але коли що не так у якомусь із секторів паливно-енергетичного комплексу держави, то в першу чергу «шию милять» саме міністру палива й енергетики України. Він одним із перших мчить на шахту, де виникли проблеми. Його лають шахтарі за невиплачену вчасно зарплату. Під його міністерством вони ж перманентно стукають касками і влаштовують страйки, як, утім, і неподалік будинку Кабінету міністрів. І в середині вересня обіцяють знову навідатися. Тож на «енерго-вугільного» міністра чекає спекотний вересень. До речі, навіть від людей, яким є за що недолюблювати В.Гайдука, мені довелося чути, що він один із небагатьох фахівців, які досконало знають ПЕК і вуглевидобувну галузь і навіть те, як вирішити її проблеми. Щоправда, сам він каже, що коли три десятки років у країні ніхто предметно не займався вуглевидобувною галуззю (тобто її фінансуванням), то тепер розраховувати на вирішення проблем вуглевидобувників відразу — безвідповідально.

Нинішньому главі Мінпаливенерго вистачило такту не валити відверто усе на попередників і не критикувати розрекламовану програму «Вугілля України». Хіба лише зауважив, що є супротивником будь-яких винятково галузевих програм, параметри і завдання яких не узгоджуються з іншими галузями економіки держави і перспективами їхнього розвитку. Словом, «соціалізм в окремо взятій вугільній галузі — утопія». Втім, «окремо взяту» якщо не ми, то наші батьки вже проходили...

— Віталію Анатолійовичу, дозвольте для початку запитання, що називається, на засипку: коли українські шахти стануть приватними і чи є в цьому сенс?

— Приватна шахта — це буде завтра. Ми до цього прийдемо.

— В Україні вже закрито 68 вугільних шахт. Що буде з рештою? До речі, уточніть, будь ласка, скільки їх залишилося?

— Залишається 180 шахт, адміністративно об’єднаних у 174 юридичні особи. 92 із них із глибиною розробки до 600 метрів дають 40% видобутку всього вугілля по країні. 38 шахт (а це 19,8% усього шахтного фонду) із глибиною розробки до 900 метрів. Мушу зауважити, що 90% шахт небезпечні за накопиченням метану. 1607 вугільних пластів «відпрацьовують» лише 35% вугілля в пластах товщиною один метр і більше. Вітчизняний шахтний фонд — один із найстаріших у Європі. Більш ніж у половині шахт видобуток вугілля ведеться вже понад 50 років. І за цей час не так уже багато змінилося в технологічному оснащенні цих підприємств. Тож хочемо ми того чи ні, але з урахуванням усіх показників шахти закриватимуться й надалі. Але треба розуміти, що «життя» не вічне.

Інша річ що із закриттям шахт пов’язана маса соціально-економічних проблем. Однак у рамках виробничого об’єднання шахти закривали завжди. Це неминучий виробничий процес. Чому тепер це сприймається як проблема? Багато що повинно було змінитися шість років тому після виходу відомого указу Президента про реструктуризацію вугільної промисловості, в якому були викладені принципи реформи галузі. Але ми не виконавши його у повному обсязі, заморозили структуру галузі, і 80% наших нинішніх бід виходить лише з цього. Корпоратизація «у нашому виконанні» принесла нам лише безліч проблем. Із 1998 року, поряд із зовнішньою дебіторською і кредиторською заборгованістю почала зростати і внутрішня, внутрішньогалузева. Чому? Давайте предметно розберемося.

Якими ми були до указу 1995 року? Були виробничі об’єднання, трести тощо, які підпорядковувалися Мінвуглепрому. Початково реформа полягала в тому, що існуюче підпорядкування ліквідується, всі підприємства отримують статус юридичної особи, ті ж, що не пов’язані з вуглевидобутком, вирушають у «вільне плавання», а об’єкти соціальної сфери передаються місцевим радам. На базі шахт і підприємств, пов’язаних із видобутком вугілля, створюються акціонерні товариства, а на базі цих АТ — холдингові компанії.

— У чому полягав процес корпоратизації?

— Шахта, отримавши юридичний статус, ставала держпідприємством. Далі рекомендувався випуск акцій, шахта ставала державним відкритим акціонерним товариством (ДВАТ). Контрольний пакет акцій передавався в статутний фонд і створювалася холдингова компанія. Вона мала право продавати продукцію своїх підприємств, керувати виробництвом, розвивати його тощо. Шахта ставала дочірнім підприємством холдингу, директор якого уповноважений управляти майном. Йому відповідно підпорядковується і директор шахти.

Далі цей процес повинен був трансформуватися в приватизацію. Коли якась шахта за її реальними економічними можливостями могла жити самостійно або з’являвся інвестор, її акції холдинг передавав би у Фонд держмайна, котрий їх і продавав би. Такими ми повинні були стати, а якими стали насправді?

Оскільки акції не випущено, відповідні товариства не створено, ми маємо повітряні холдинги, що існують незрозуміло на базі чого. У нас є більш 140 усіляких ДВАТ, котрі не випускали і не продавали акції, а входять у структуру повітряного холдингу, але в їхніх керівників — прямий контракт із міністром. Ми маємо 214 різноманітних дочірніх підприємств (які побічно стосуються вуглевидобутку) — автобази, облікпункти і т.д., у котрих теж контракт із міністром. У інших підприємств галузі (вони зазвичай значаться в графі «інші»), а їх 312, теж контракт із міністром. А як же тоді генеральні директори і вони ж голови правлінь холдингів, у яких теж контракт із міністром, впливають на свої підприємства та структури?

По ідеї розклад має бути геть іншим. У цих самих «інших» підприємств, не пов’язаних із видобутком вугілля, має бути своя доля. Щось однозначно приватизується через Фонд держмайна, щось іде в самостійне життя, щось існує поруч (наука, машинобудування тощо). У холдингових компаніях залишається усе, що потрібно для процесу забезпечення вуглевидобутку. Перейти з одного стану в інший ми повинні були за один рік (1996—1997 рр.). А ми досі тупцюємо на рубежі шестирічної давнини, накопичивши до того ж колосальні внутрішні борги. А шість років — це, даруйте, не вчора. Звідси — відсутність ефективного управління галуззю, відсутність вертикалі, та й усі головні болі Держвуглепрому.

До чого це усе призвело? Шахта самостійно займається всіма господарськими, фінансовими й іншими питаннями. У неї дебіторка, кредиторка, постійні розбірки, «наїзди» тощо. Вона сама беззахисна перед обставинами, і шахти одна за іншою потрапляють під банкрутство. Не треба вдаватися в складності економіки, аби зрозуміти: звичайна шахта сама фізично вижити не може. Наприклад, шахта-лава. Нарізали, зарядили — видобувають. Закінчили. Поки почнеться видобуток із нового вибою, шахта має жити. А як? Що робити з людьми, котрі у цей час просто ходять на роботу? Звідси і проблема заробітної плати. Починаються приписки. «Малюють» зарплату, а виплатити не можуть. Нічим. Наприклад, у Лисичанську на 5 шахт 2 лави. А решта? Хто допоможе? Своїх амортизаційних відрахувань у них не вистачає. Генеральний директор холдингу? Та директор шахти юридично йому не підконтрольний. Контракт у мене і з тим, і з іншим, хоча директора шахти я не бачу і не відчуваю так, як генерального. Але «генерал» де-юре навіть догану не може оголосити директору шахти. Це, до речі, призводить до того, що останні в багатьох випадках поводяться без побоювання.

Словом, настає момент, коли шахта після чергової зміни лави піднятися, вибратися з боргів уже не взмозі. А це і є проблема проблем. Це пов’язано і із самою роботою, і з кадрами, і з закупівлею устаткування, і з тими ж тендерами, коли в шахти бракує кваліфікації провести їх як призначено. Інша річ — у складі холдингу, коли шахта працює і на нього, і на себе. Тут комплексно враховується процес підготовки лав, відпрацьовується його циклічність, і тимчасова відсутність видобутку на одній шахті компенсується діючими лавами на іншій. Падіння видобутку у зв’язку з перезарядженням лави і людьми сприймається спокійно, без ажіотажу, коли знають, що на іншій шахті у їхніх колег — підйом видобутку. Найкращий тому приклад — наші флагмани, великі шахти. У них 3—5 і більш лав. Циклічність їхньої підготовки і відпрацювання дозволяє шахті жити впевнено і набирати силу. Уявіть собі, що буде, коли шахту імені Засядька посадити на дві лави? Та її просто не буде. Загалом ми говоримо про прописні гірницькі правила і закони, але про них потрібно нагадувати, аби зрозуміти проблематику корпоратизації галузі.

Перший етап у цьому процесі — реєстрація випуску акцій комісією з цінних паперів. У нас поки це не зробили близько 70 підприємств.

— Скільки ж знадобиться часу на реалізацію першого етапу?

— Часу в нас уже немає. Тому ми поспішаємо, якщо треба — «тиснемо» на директорів шахт, котрі порушують заплановані терміни. Це — питання принципове. Без повного завершення першого етапу не можна розпочати наступний. А для нього ми вже створили постійно діючу робочу групу за участю представників Фонду держмайна. Сідаємо і визначаємося з кожним холдингом: яким він має бути? Що залишити, що передати в той же Фонд на малу приватизацію. Аналізуємо ситуацію із шахтами. Тих, хто в найближчій перспективі закривається через відсутність запасів, нема сенсу включати в холдинг. Перевести їх на доробку, а потім у реструктуризацію. Інша річ, коли шахта працює погано, але має достатні запаси. Аби їх не втратити, може, треба з’єднати її з іншою шахтою в рамках холдингу. Більше того, коли сам холдинг або об’єднання слабенькі, то представляється можливим перерозподілити шахти, передаючи їх в інші, поруч розташовані сильні холдинги. Тут, до речі, уже зараз виникають проблеми, з точки зору генерального директора, посада якого при знятті холдингів зникає. Та це проблема однієї особи, а люди повинні знати, що виробництво житиме, вони зароблятимуть, а не думатимуть чи тим більше залежатимуть від того, як поведеться той або інший керівник.

— А як уплине корпоратизація на внутрішньогалузеву дебіторську і кредиторську заборгованість?

— Вона поступово згорнеться в бухгалтерському обліку, і вже хоча б це не стане «тиснути» на роботу шахт. Надалі ж потрібен розумний процес перерозподілу. Наприклад, у нас одна шахта зі збитками, в іншій — прибутки. Як бути? Можна, звісно, забрати вугілля у передової шахти для латання дірок і нічого натомість не віддати. Але тоді виникають податкові зобов’язання. А ось якщо всередині холдингу купити вугілля у передової шахти дешевше, а у тимчасово відстаючої дорожче і повністю з нею розрахуватися, то ситуація буде керованою і регульованою. Холдинг підтримає шахту, де готується лава, та й іншого разу допоможе тим, де виникає подібна ситуація. Ми бачимо тут холдинг як живий, самодостатній організм.

До речі, на другому етапі корпоратизації треба враховувати: де передати в установчий фонд холдингу 50% акцій + 1, а де всі 100. Крім того, у нас частина шахт на санації, а це додатковий клопіт і узгодження. Та все ж до кінця року ми мусимо закінчити корпоратизацію. Ми зробили всю аналітику, розклали ситуацію на складові і бачимо, що без цього галузь просто загине. У 2003 рік ми повинні ввійти зовсім в іншій організаційній якості. І враховувати це треба зараз, працюючи над формуванням бюджету наступного року. Тож проблема не в тім, багато чи мало буде грошей із бюджету, а в тім, що в минулому і досі існуюча структура галузі не дозволяла їх ефективно використовувати. На кожному етапі йшли і йдуть втрати. Тепер має бути інакше.

— Однак є ж досвід Великобританії, зокрема Уельсу, де свого часу також були закриті нерентабельні і небезпечні шахти...

— Не будемо забувати, що Британія пройшла всі труднощі, пов’язані з їх закриттям. І робилося все це найжорстокішими методами. Там закривали шахти, що дають на-гора 3 млн. тонн на рік. У нас за такі показники дають Героя України... А вони закривали, оскільки така шахта ніколи не впишеться в економічну модель — конкурентоспроможну модель. Вони залишили 18 шахт, які видобувають понад 3 млн. тонн, котрі відразу приватизували. Але вони дали їм 10 років і сказали: вугілля коштуватиме 35 доларів за тонну. Теплова електроенергія за такої ціни вугілля стала неконкурентоспроможною. Тоді британці зробили пул, у котрому (вам нічого це не нагадує? — формальна модель українського енергоринку) дорога теплова електроенергія, дешеві атомна, газова і гідроелектроенергія «змішуються» і виходить енергія з однією ціною. І цей процес навіть за повного державного фінансування і соціальної підтримки гірників, які залишилися без роботи, тривав більше 10 років. У Польщі, наприклад, було створено самостійне агентство, завданням якого є винятково закриття шахт, а решта пов’язаних із цим проблем, — клопіт Мінекономіки й інших відомств.

Однак давайте не розглядати процес реструктуризації вуглевидобувної галузі України винятково як привід для закриття шахт. Адже це комплексний процес. І він зовсім не зводиться до закриття шахт. Йдеться також і про дотацію галузі, де це необхідно. Але адресну дотацію чи, якщо хочете, цільову дотацію. Якомусь підприємству, можливо, потрібна на певний час дотація за енерговитратами; другому — амортизаційні субсидії, третьому — на закупівлю устаткування. У кожному конкретному випадку можна і потрібно знайти прийнятне рішення. Але «дотувати простір» ніхто більше не стане.

— Скільки сьогодні в Україні приватних або повноцінно акціонованих вугільних шахт?

— Дві.

— І обидві належать «ІСД»?

— Чому відразу «ІСД»? Є АТ «Червоноармійська Західна» і АТ «Комсомолець Донбасу», акціонером яких корпорація «ІСД» не є.

— У контексті закриття шахт і реструктуризації галузі, яку роль відіграє чинник безпеки праці вуглевидобувачів? Він тим більше актуальний у зв’язку з останніми аваріями...

— Існують технічні, геологічні чинники, є наука як така...

— Як це поєднати, і чи не ваше це завдання?

— Перше. Наука повинна нам сказати: можемо чи ні ми видобувати вугілля на таких глибинах? Визначити, як поводиться метан у вугільних пластах на таких глибинах розробки, як в Україні. І що ми повинні робити в конкретному випадку. А також відповісти на друге важливе запитання: чи можемо ми сьогодні в таких умовах вести видобуток? Якщо ми цього не в змозі робити, ми повинні приймати рішення про консервацію таких вугільних пластів і розрізів навіть коли там є запас вугілля, що становить промисловий інтерес. Майбутнє покоління, можливо, наші діти чи онуки перебуватимуть на такому рівні розвитки техніки і технології, що зможуть це вугілля взяти, не ризикуючи людськими життями. Якщо ж ми можемо це робити, то скільки це коштує, чи дозволяє це економіка самої шахти, економіка всієї держави? Якщо ж ми не в змозі цього робити, то треба вирішити, куди людям прикласти свій досвід, знання і руки. Адже коли дуже небезпечній за технічними параметрами шахті Скочинського ми дозволяємо лише 10 метрів проходки на місяць, то ми мусимо усвідомлювати, яким буде фізичний обсяг видобутого там вугілля. У них бракує грошей і ніколи не вистачить надходжень від продажу вугілля на заробітну плату і фінансування потреб шахти. Та коли приймати рішення про її закриття, відразу стикаємося з масою проблем, про котрі вище вже говорилося. Так, багато держав стикалися з цими проблемами і жодній не вдалося їх вирішити швидко і безболісно.

На жаль, ми не можемо скористатися й досвідом США: там видобуток ведеться на глибині до 500 метрів. І при цьому американці видобувають 32 млрд. кубометрів газу з вугільних пластів. Але в них немає досвіду, якого ми потребуємо — як поводиться метан вугільних пластів на глибинах українських шахт.

— А наука уже відповіла на ці запитання?

— Поки не відповідає. Ми фундаментальні дослідження давно вже не фінансуємо належним чином. А не фінансуємо — усе розповзається... Однак питання безпеки не можна вирішити винятково адміністративними методами, навіть коли ми всіх станемо «вишиковувати», починаючи з головного інженера.

— І якщо будемо саджати...

— Це відповідальність, передбачена законом, але нам потрібно вирішувати проблему безпеки, насамперед потрібна робота з людьми. Трагічні липневі події оголили несподівану проблему: фізичний стан людини, котра приходить на роботу. Чому саме липень, чому нічні зміни? Гаряче літо, я навіть сказав би розжарене. Людина приходить у вибій не виспавшись, не відпочивши. Який у неї настрій, стан? Яка вона через 3—4 години роботи? Наскільки вона може сприйняти небезпеку? Яка потрібна сила страху, аби вона змусила себе пройти зайві 300 метрів до безпечного місця при вибухових роботах, як це було в «Павлоградвугіллі»? Над цим раніше серйозно не замислювалися. А таке спекотне літо не перше, а отже, далеко й не останнє.

Є й інший чинник ослаблення пильності: у тих, хто давно працює, притуплене відчуття небезпеки, складається певний стереотип у передаварійній ситуації — може, як раніше, пронесе. Поговориш із гірниками і з’ясовується, що вони все знають, про все попереджені. А чому ж не виконуєте? Та ось, мовляв, план вимагають. Але не такою ж ціною, братики! Розберіть останні аварії: так, викид, так, вибух, порушив інструкцію підривник. Але чому в цей час люди перебували не там, де повинні були перебувати, аби зберегти свої життя? Ось що страшно.

Працювати з людьми треба щодня, починаючи від генерального, технічного і до гірничого майстра. Своїм розпорядженням я збільшив кількість спусків у шахту всім керівникам, а їхнім заступникам із техніки безпеки — утричі. Нічого писати папери нагорі, у кабінетах, треба працювати унизу, у вибоях.

Взяти хоча б травматизм. 16 000 випадків на рік! То що, наша галузь — конвеєр із постачання інвалідами? Ми створюємо ситуацію, за якої людина втрачає працездатність, щоб завтра створювати центри реабілітації? Де логіка? Питання засобів індивідуального захисту взагалі не обговорюється. Коли хтось із керівників каже, що в нього на це бракує коштів, то він тисячу разів не правий. Це копійки для будь-якої, навіть найбільш неблагополучної шахти, і знайти їх треба в першу чергу. Нехай це не можна вирішити за один день, але за три місяці можна. Наявність саморятувальника, світильника у шахтаря повинна бути законом. І якщо «коногінка» повинна бути із газосигналізатором, то вона повинна з ним і бути. Тому ми порушуємо питання перед Держохоронпраці: коли так узаконено техніку безпеки, то навіщо видавати дозвіл на виробництво світильників без сигналізатора? Треба не під землею виявляти технічні недоліки, а на поверхні заборонити виробництво устаткування, матеріалів, приладів та ін., котре чимось не відповідає безпечній роботі в шахті. Із цього спеціального питання — нормативна база ТБ і відповідність їй виробленої техніки — ми проведемо колегію. Розглянемо випуск продукції, привертаючи експертні сили наших інститутів, із усіх точок зору роботи під землею, аж до перегляду технології підземних робіт.

— Вуглевидобувна галузь, безумовно, болюча точка для Мінпаливенерго. Та є ще й інші сегменти ПЕК, і там також далеко не все гаразд. Наприклад, у енергоринку. Сьогодні тривають дебати про його перспективи. Про вибір моделі його організації чи реорганізації. Як ви до цього ставитеся? Простіше кажучи, чи згодні ви з тим, що учасники енергоринку повинні працювати за прямими контрактами, тобто за іншими правилами гри?

— Ми маємо безумовно прагнути до того, щоб працювали найефективніші ринкові механізми. Але, на мій погляд, сьогодні не достатньо підготовлено умов, аби щось швидко і кардинально змінювати в роботі енергоринку. Теоретично усі мають рацію, і зараз я не став би сперечатися про те, що краще, а що гірше.

— Ви вважаєте, що є сенс залишити усе як є?

— Так, як ми робимо. Передусім слід максимально використовувати те, що вже було закладено, адже енергоринок лише з квітня пробує працювати відповідно до обраної моделі, і лише з липня нарешті скасовано всі залікові схеми. У липні, до речі, попри літній мінімум споживання, у ринок надійшла рекордна кількість грошей за всі роки — більше 1 мільярда 200 мільйонів гривень. Для порівняння скажу, що це більше, аніж за весь 1999 рік або майже стільки ж, як за 7 місяців 2000 року.

Крім того, нам потрібно багато зрозуміти для себе: якою буде базова потужність енергосистеми та її складових, якою буде лінія поведінки конкуруючих елементів, разом із НКРЕ відпрацювати регулятори цін на електроенергію і ринок інших послуг при забезпеченні надійності об’єднаної енергосистеми країни... Бо ж як можна без урахування цього приймати рішення про зміну правил гри?

— 16 серпня НКРЕ затвердила рішення про зниження тарифу для атомної енергетики до 6,5 копійки за кіловат-годину.

— Тариф для атомників усього лише приведено у відповідність з обгрунтованими витратами. І вони мали можливість довести його економічну спроможність.

— І як до цього поставився нинішній глава НАЕК «Енергоатом» Сергій Тулуб? Не думаю, що йому це сподобалося.

— Він був присутній при «захисті» тарифу на засіданні НКРЕ. А подобається чи ні — це не ті категорії і визначення, якими оперують професіонали.

— Як сьогодні виглядають справи із закупівлею ядерного палива для українських АЕС і з вивозом уже відпрацьованого?

— Ми заплатимо за паливо для АЕС України цього року 245 млн. доларів. Відповідно до старої домовленості з російською компанією «ТВЕЛ», його вартість уже протягом трьох років на 25% нижче від мінімальної ринкової ціни, і знижка діятиме стосовно України ще чотири роки, поступово зменшуючись.

Що ж стосується вивозу відпрацьованого ядерного палива, то це нам обходиться в 374 долари за кілограм. Поступово ціни підвищуватимуться і через кілька років складуть 500 доларів за кілограм відпрацьованого ядерного палива.

— А яка доля українсько-російсько-казахського СП «ТВЕЛ»? Пам’ятаємо, рік тому були райдужні перспективи.

— На якийсь період процес роботи над створенням цього СП уповільнився і не лише з вини української сторони. Тепер ми активізуємо роботу зі створення цього підприємства. Гадаю, незабаром з’являться і перші обнадійливі результати.

— Як член комісії із підготовки проекту створення консорціуму з використання та розвитку української газотранспортної системи, могли б розповісти докладніше, про що усе ж ідеться? А то всі обговорюють, але не відомо що конкретно. І взагалі, ви вважаєте, що це потрібно Україні? Який підхід і в чому полягають пропозиції української сторони?

— Говорячи про можливість створення міжнародного консорціуму для управління і розвитку ГТС України, хотів би уточнити, що наше перше завдання — отримати гарантії того, що у випадку створення консорціуму Україна має бути гарантована, що отримає транзитного газу і вартість його транспортування у не меншому обсязі, ніж сьогодні.

Друге, що ми намагаємося з’ясувати й узгодити: ми будемо учасниками продажу того ж російського газу чи ні? Це теж важливий момент.

Третє, на чому наполягає українська сторона: ми повинні одержувати стільки, щоб після зносу ГТС мати фінансову можливість побудувати нові газотранспортні мережі. Тобто чи діятиме класичний принцип амортизаційних відрахувань? Можу сказати, що, формуючи принципи майбутньої роботи консорціуму, ми прагнемо захистити національні економічні інтереси.

Далі — система оцінки вартості української ГТС: за балансовою вартістю чи оцінка як бізнесу з точки зору його рентабельності і прибутковості, нехай навіть поки потенційної? Проблема ще й у тім, що ми не можемо змусити всю Європу перерахувати все це за прийнятою в Україні методологією. Це потрібно розуміти і враховувати. Окрім того, українська сторона вимагає гарантій від російської в тому, що газ, закуплений Україною в державах Центральної та Середньої Азії, буде доставлений в Україну, і максимально коротким шляхом, що звісно впливає на вартість його доставки, а отже і на кінцеву ціну газу для споживача. Інакше кажучи, поки розглядається технічний аспект цього завдання. Це основні моменти, за якими ведеться дискусія.

Що ж стосується юридичного оформлення консорціуму, ми маємо намір наполягати на тому, аби залишити за Україною 50%+1 акцію, хоча в «пакетному» рішенні можливі інші варіанти. Наше завдання — посилити взаємні інтереси та чекання сторін і знайти компроміси там, де інтереси сторін не збігаються.

— Ви кажете про прибутковість газотранспортного бізнесу, а тим часом уже третій рік в Україні газотранспортники сплачують додатковий податок за кожну «прокачану» тисячу кубометрів газу. Ці кошти логічно було б направити на той же розвиток і підтримку ГТС. Ба ні. Тож як міністр ви підтримуєте зусилля НАК «Нафтогаз України», спрямовані на скасування цього податку?

— Безумовно.

— Ще в НАКу ремствують, мовляв, енергетики — ледь не найбільші їхні боржники.

— Так і було. Однак проблема вирішується шляхом реструктуризації накопичених боргів енергетиків перед НАКом терміном на 10 років, а нових генеруючі компанії дуже намагаються не мати. Знаєте, коли з квітня в ПЕКу вступили в дію економічні важелі, усі швидко навчилися рахувати, що їм вигідно, а що ні. Так, за результатами восьми місяців роботи енергетики цього року вивільнили близько 1,5 млрд. кубометрів газу. І вже зараз усе прораховують, яким видом палива економічніше буде скористатися в осінньо-зимовий період. Переконаний, що до початку опалювального сезону на складах ТЕС буде запас вугілля в достатньому для нормальної роботи обсязі — 3—3,5 млн. тонн.

— Ще ваш попередник на посту міністра і нинішній ваш радник пан Єрмілов зіткнувся з проблемою реформування самого Мінпаливенерго. Як ви вважаєте, ця реформа має практичний сенс?

— Маючи ще господарські функції, зокрема контролю за підприємствами, упевнений, що Мінпаливенерго має від цього йти геть і залишити за собою тільки функціональні напрями. А саме: стратегію розвитку паливно-енергетичного комплексу, політику щодо цього сектора економіки держави, формування системи пріоритетів. І плюс забезпечення того, що завжди має залишатися у власності держави — магістральні мережі, які забезпечують життєдіяльність і саме існування єдиної енергетичної системи. Для вирішення решти завдань нам необхідно створити ефективні механізми. Наприклад, як управляти корпоративними правами держави в АТ галузі.

— Ви не хочете цим займатися?

— Це не повинно бути функцією Мінпаливенерго. Цим повинні займатися кваліфіковані менеджери, а не держслужбовці.

— А ви багато таких знаєте?

— Їх треба готувати. І якщо цього не робити, то ніколи цей процес не зрушити з мертвої точки.