ВИРОК ДЛЯ ЗАБУТИХ

Наприкінці травня мене запросили на останню перед підписанням у бундестазі закону про фонд німецького уряду й індустрії «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» нараду представників сторін, що ведуть переговори про виплату компенсацій жертвам націонал-соціалізму, — США й Німеччини, а також національних фондів країн Східної Європи для «стикування» невирішених питань та обговорення їхніх пропозицій. У пропозиціях української сторони, зокрема в розділі «Про поетапність виплат», вказується: «Поетапна норма виплат, закладена в проекті закону, суперечить цілям і завданням фонду — якнайшвидше довести гуманітарні виплати до одержувачів. У випадку її ухвалення остаточні розрахунки буде відкладено на невизначено тривалий термін, що неприпустимо. Поетапність виплат німецька сторона обгрунтовує можливим браком коштів у зв’язку зі збільшенням кількості потенційних одержувачів. Ці побоювання безпідставні. Нині в Україні проживає 605 554 жертви нацизму, на котрих є необхідні документи і які одержали перші гуманітарні виплати. Їх кількість не може збільшитися. Крім цього, кожна країна отримує кошти у визначеному обсязі. Для української сторони це — 1 млрд. 724 млн. марок. За межі цієї суми Україна не вийде».

Це — цитата з документа, надісланого з Верховної Ради через посольство України в Німеччині, скріпленого підписами першого заступника голови Верховної Ради Віктора Медведчука і посла Анатолія Пономаренка. І це є вироком для десятків тисяч (деякі німецькі історики називають їх кількість — до 100 тисяч) колишніх українських «остарбайтерів», загнаних на примусові роботи в Німеччину, на яких «немає» документів в українському фонді «Порозуміння та примирення». Самостійно одержати підтверджуючі документи про перебування в Німеччині ці люди не в змозі. Тому вони й не ввійшли в офіційну цифру, надану національним фондом, і, таким чином, не можуть претендувати на компенсації. Але ж вони там працювали! І не слід у такому випадку акцентувати лише на грошах: для цих людей важливе ще й підтвердження, що вони тоді взагалі десь були.

«Немає папірця... »

«На котрих є документи» і «їх кількість не може збільшитися...» Не знаю, як на кого, а на мене від цього твердження повіяло холодком вислову горезвісного великого генералісимуса про те, що в нас «полонених немає, а лише зрадники Батьківщини», яке коштувало неймовірних страждань і життів сотням тисяч людей. Але принаймні тепер усі знають, що люди, силоміць вивезені у фашистське рабство, після звільнення й повернення додому ще довго залишалися ізгоями суспільства. До них, здавалося, навічно приліпили ярлик: «Працював у фашистській Німеччині». Це автоматично гарантувало постійну підозрілість суспільства, неможливість дістати освіту, хорошу роботу. Через постійний страх бути обвинуваченими люди намагалися приховати своє минуле, більшість їх знищила будь-які свідчення свого перебування в третьому рейху. Документи, привезені з Німеччини, зберігали або відчайдушні сміливці, або ідіоти.

Тепер, після ухвал про виплату компенсацій, колишнім «остарбайтерам» потрібні підтверджуючі документи. І добре, коли підприємство, яке використовувало їхню працю в Німеччині, збереглося. Одержати від нього архівну довідку, як правило, не проблема. Але за більш ніж півстоліття чимало підприємств зникли, збанкрутували, злилися з іншими або мають якийсь інший профіль. А багато їх не квапляться підтверджувати, що брали участь у такій ганебній справі, — адже живі якщо не попередні власники, то їхні найближчі родичі.

Мабуть, Україна — єдина країна, від якої Німеччині досі не вдалося домогтися даних про точну кількість людей, котрі претендують на відшкодування. Тобто, як випливає з наведеного вище документа, цифру надано німецькому фонду, але Німеччина їй не вірить. Дозволю собі стверджувати, що побоювання німецької сторони стосовно збільшення, та ще й значного, кількості людей, які справедливо претендують на відшкодування, далеко не безпідставні. Але відразу ж зазначу, що йдеться зовсім не про небажання німецької сторони платити цьому «новому» загонові «остарбайтерів». І фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», і багато громадських організацій стурбовані тим, що не всі українські громадяни — колишні примусові працівники зможуть отримати відшкодування. І мають на те підстави, позаяк добре вивчили це питання і не довіряють офіційній статистиці українського національного фонду. Хоча б тому, що ці жертви не мовчать, як раніше. Вони, як уміють, в усі дзвони дзвонять, намагаючись боротися з усіх своїх немічних сил. І пишуть у всі кінці, зокрема й у Німеччину. Правда, далеко не завжди отримуючи відповіді. Але хтось же їх чує...

На моєму письмовому столі лежить близько 500 листів від колишніх примусових працівників, практично з усіх областей України. У їхніх авторів спільна проблема: вони не отримали ні копійки з 400 мільйонів першої разової гуманітарної допомоги, наданої 1993 року урядом Гельмута Коля. Не можуть вони розраховувати на відшкодування й тепер. Через неможливість одержати підтвердження про свою роботу в Німеччині під час війни. Усі вони оформили видані українським фондом «Порозуміння та примирення» формуляри й надіслали за вказаною адресою в Міжнародну службу пошуку в Арользен. Дехто з них отримав стандартну відповідь: «У списках немає», інші взагалі її не одержали. Самостійні пошуки підтверджуючих довідок результату не дали. Отже, ці люди не ввійшли в офіційну статистику й залишилися без опіки українського фонду, який зобов’язаний був узяти її на себе.

Мені важко сказати, чому і яким чином Іван Білан із Радомишля Житомирської області по війні взяв прізвище Лисогора. Ось що написав Іван Олександрович:

«Мене силоміць погнали в Німеччину в квітні 1942 року. 13 місяців був у таборі в Карлсруе, працював на вагоноремонтному заводі. Згодом мене відіслали в Бергхаузен на цегельний завод. Мені було 16 років, я був маленький і худий, тож усі називали мене «Іван кляйне». А робота була непосильна, годували, тільки щоб міг перевертати візок. Після визволення американцями мене забрали в радянську зону і я до 1950 року служив в армії. Нині мені 74 роки, хворий. Компенсацію не одержав, бо не маю довідки, що підтверджує роботу в Німеччині. На всі мої запити надходить одна відповідь: «У списках немає». Руки опускаються від неможливості що-небудь довести. От якби я був здоровіший та поїхав у Німеччину, у ті місця, де працював, там відразу пригадали б, що був у них такий Іван кляйне, котрий працював, наче віл».

І приписка дочки: «Заспокоюємо батька, як можемо: немає підтвердження — так тому й бути. Але кожна безрезультатна відповідь викликає гіркоту образи, тяжкі спогади, безпорадність. Не допомагають наші розради. Що вдієш — старий гарт. Коли ви зможете йому допомогти, ми впевнені, що це продовжить йому життя...»

Приблизно така сама історія сталася й з Олександром Брущинським зі Сміли Черкаської області, що працював під час війни на заводі Daimler Benz Motoren. Усі його пошуки виявилися безрезультатними.

«Тоді, — пише Олександр Михайлович, — я звернувся в обласне відділення фонду «Порозуміння та примирення» з проханням якось посприяти. По телефону мені відповіла якась особа жіночої статі: «А гроші хто одержуватиме? Ви? Ви й розшукуйте!» Я шукав би, але як? Я старий і хворий, дружина шість років як померла. Не живу, а доживаю. Такі люди, як я, вже нікому не потрібні. Будь ласка, допоможіть мені».

Чому важко одержати таку довідку з Німеччини? Та не дуже й важко. Але нашим стареньким із цим завданням самотужки не впоратися. Вони надсилають листи в німецькі архіви часто українською чи російською мовою, назви підприємств і місцевості, де колись працювали, перекручено. Багато підпри- ємств уже не існує, а їхні правонаступники намагаються вдати, що ця проблема їх не стосується. Крім того, німецькі архіви охочіше реагують на офіційні заявки від фондів чи інших громадських організацій, оформлені за всіма правилами їхньої бюрократії, ніж на приватні листи. Слід зауважити, що не всі вони квапляться такі довідки давати, архіви ж, приміром, підприємств загалом не хочуть надавати будь-яких даних. Тільки наполегливість і терпіння допомагають досягти мети.

Щоправда, постає просте запитання: чому підтвердження слід шукати в Німеччині, — адже всі колишні примусові робітники після повернення на Батьківщину проходили фільтраційні табори, а дані на них передавалися в КДБ за місцем проживання. Які ще довідки потрібні — достатньо лише відкрити ці архіви. Цікаво, що багато хто з моїх адресантів, уже маючи такі довідки, а в тих, хто після німецького «раю» служив у Радянській Армії, вони навіть продубльовані, чомусь не можуть претендувати на компенсацію.

Ось лист з останньої пошти від Геннадія Олександровича Легавця з Дніпропетровська. Його погнали в Німеччину 10 травня 1942 року. Працював на військовому підприємстві в Баварії, був відісланий в Австрію. Кілька разів тікав. Його ловили, ув’язнювали, потім знову робота на підприємствах. Знову втеча, цього разу успішна. Він потрапляє в один із загонів руху Опору. По війні — американський табір для переміщених осіб, звідки він тікає, цього разу в радянську зону — додому ж рвався. Тут пройшов радянську «фільтрацію» і був призваний у Радянську Армію, де прослужив п’ять років на території Румунії. Це підтверджує довідка з військкомату, у якій, зокрема, вказано: «В розділі 24 пункту «б» особистої справи значиться, що Легавець Г.О. був вивезений у Німеччину з травня 1942 р. по травень 1945 р.». У довідці Служби безпеки України по Дніпропетровській області також підтверджується цей факт з обов’язковою в таких випадках припискою, що СБУ «даних про скоєння Легавцем Г.О. злочинів проти Батьківщини в період Великої Вітчизняної війни не має». Довідку видано на підставі архівних матеріалів держперевірки (виділено Авт.). Які, скажіть на милість, і звідки цьому чоловікові ще потрібні підтвердження? Адже в цих «архівних матеріалах держперевірки» КДБ колись вивернув навиворіт не тільки те, де людина працювала в Німеччині, а й увесь її підспідок.

Людей, котрі мають такі довідки, чимало. Але виявляється, що це — нічого не варті папірці. І легко уявити почуття цих стареньких — які образу й безсилля вони повинні відчувати тепер? А коли відверто, то, читаючи їхні листи, мені навіть важко повірити в таке наше нехтування мораллю і здоровим глуздом.

Німці та ми

Якщо спочатку, два-три роки тому, ставлення німецьких громадян до виплат відшкодувань колишнім «остарбайтерам» було більше з мінусом, ніж із плюсом, то після ухвалення закону про компенсації воно якщо й не змінилося на позитивне, то стало терпимішим. Це загалом. Але в Німеччині є чимало громадських організацій, приватних осіб, котрі виявляють справжню зацікавленість долею колишніх примусових робітників. І переважно... українських. Річ тут не так в особливій любові до українців, як у зворотній реакції на створений негативний імідж і України, і українського фонду «Порозуміння та примирення» після зникнення 35 мільйонів першої разової гуманітарної виплати. Найбільше листів від людей, котрим потрібні підтверджуючі документи про роботу в Німеччині, тут одержують з України, — національні фонди інших країн Східної Європи це завдання в основному розв’язали. Тож у німців спрацьовує відчуття справедливості й солідарності з бідними людьми, яким чиновники не хочуть допомогти, і все частіше у цьому зв’язку вживаються неприємні для нас визначення «корупція» та «мафія».

У Німеччині в таких випадках потужно заявляють про себе громадські організації. Людям, котрі не мають підтверджуючих документів, приділяє увагу німецька спілка архівістів, яка планує створити спеціальну групу пошуку. Багато архівів готові взяти участь у цій роботі. Категоричніше налаштований Лотар Еверс, голова впливової федеральної спілки інформації та консультацій з питань відшкодувань жертвам, що переслідувалися націонал-соціалістичним режимом. Він вважає, що всі ці проблеми — турбота українського фонду, фінансованого німецьким урядом і в обов’язки якого входить пошук документів колишніх примусових працівників. Крім того, пан Еверс, пам’ятаючи попередні «заслуги» фонду в розподілі грошей, вимагає поетапної виплати компенсацій, чудово розуміючи, що вони розтягнуться надовго. А про те, як ці гроші використовуватимуться в «проміжку», його ніхто не інформував.

Побоювання зрозумілі: фонд одержує у своє розпорядження 1,724 млрд. марок — майже 1/5 річного бюджету України. Мабуть, про те, як їх використовуватимуть, яким чином розподілятимуть і коли, корисно було б знати не тільки німецькій стороні. Це і є та прозорість діяльності, якої вимагають від усіх національних фондів країн Східної Європи і які її забезпечують. Про діяльність українського фонду «Порозуміння та примирення» один із депутатів бундестагу висловився, як про «чорну дірку, про яку ніхто нічого не знає».

Задля справедливості, слід сказати, що німецькій стороні тепер нічого дивуватися. Коли свого часу уряд Гельмута Коля погодився виділити мільярд марок на відшкодування, то 1993 року було створено три національних фонди — російський, білоруський і український. Тепер вони — природні партнери німецького фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє». Але тоді питання формування фондів були таємницею за сімома печатками, і в результаті суспільство поставили перед доконаним фактом, а органи фонду, його регламент затверджено без відкритих дискусій. Як наслідок, статути фондів «Порозуміння та примирення» застаріли вже в день ухвалення.

Помилкою німецької сторони було також її самоусунення від будь-якої участі в керівних органах і діяльності фондів, позаяк вони фінансуються урядом Німеччини. Як на мене, перш ніж починати виплати примусовим працівникам, варто переглянути ухвалені 1993 року документи про національні фонди «Порозуміння та примирення», щоб унеможливити зловживання.

...Нещодавно познайомилася з 60-річним пенсіонером Карлгайнцем Майєром, у чиїй родині під час війни працювала молоденька Шура Півень із Червоноперекопського району Кримської області. Пану Майєру вдалося розшукати «свою» Шуру. Оскільки такій категорії «остарбайтерів» компенсації не передбачено, то зовсім не багате подружжя Майєр чим можуть, тим намагаються допомогти родині Шури. Виявилося, що її чоловіка також вивезли в Німеччину, де він пропрацював кілька років, але компенсації одержати не може: на всі його листи надходила відповідь, що архіви підприємства згоріли під час бомбардування американцями. Але ж перебування «остарбайтерів» фіксувалося й у поліції за місцем проживання, у лікарняній касі, а також у страховій компанії. Пану Майєру довелося пройти через усі кола німецької бюрократії, але недавно він зателефонував мені і сказав, що довідку для Шуриного чоловіка він таки роздобув — у страховій компанії. Якби в його підопічного був адвокат, то цілком можливо, що колишньому невільникові вдалося б відсудити в Німеччини чималі гроші. Це господарі їм на руки видавали по 5—10 марок, а, либонь, страховка утримувалася з повного заробітку. А так Ілля Шарий буде ощасливлений лише компенсацією, оскільки тепер має на неї право. Спасибі Карлгайнцу Майєру, який таким чином оплачує борги своїх батьків.

А міг би це зробити фонд «Порозуміння та примирення»? Цілком. І не тільки для Іллі Шарого, а й для інших забутих жертв нацизму. Отут і постає головне запитання: чому український національний фонд цього не робить? Адже його створено саме для того, щоб усі жертви нацизму одержали справедливі відшкодування. Складається враження, що саме в цьому він і не зацікавлений. Інакше забуті ним жертви націонал-соціалізму не шукали б допомоги в редакції або у своїх колишніх господарів.

До речі, російський фонд «Порозуміння та примирення» до названої раніше кількості жертв нацизму нещодавно додав ще 350 тисяч чоловік, вимагаючи, аби до цієї категорії зарахували й примусових сільськогосподарських працівників, дітей-в’язнів віком до 12 років, а також народжених під час війни в Німеччині чи силоміць відібраних у матерів. Український фонд також зажадав цього, але чомусь у нього кількість жертв не збільшилася, й він навіть обіцяє, що «збільшитися не може». Та й чи потрібно так необачно обіцяти, що за межі виділеної Німеччиною суми 1,724 млрд. Україна не вийде? Хто, скажіть на милість, за язика тягнув?

Хоч як це дивно, наш національний фонд «Порозуміння та примирення», порушивши перед бундестагом питання про спадкоємців компенсацій, призначених «остарбайтерам», говорить тільки про людей, які померли після 16 лютого 1999 року, анітрохи не вагаючись стосовно точки відліку. Сторони — США й Німеччина — саме цього дня домовилися виплачувати компенсації? Ну то й що? До речі, рішення про відшкодування загалом німецька партія «зелених» ухвалила 24 березня 1994 року. Чому б нашому фондові й не зажадати перегляду цієї дати? Справа того варта.

У нас взагалі чомусь з’являються проблеми, про які в інших країнах навіть не йдеться. Скажімо, наші ж люди, котрі опинилися в західних країнах, або колишні примусові працівники Польщі й Чехії діють не лише через фонди, а й через адвокатів, чудово орієнтуючись в обстановці з виплатою компенсацій. Вони звернулися до компетентних юристів, які за надані послуги одержать свої 10 відсотків, міркуючи приблизно так: краще віддати 10% від 10 тисяч марок, ніж нікому нічого не віддавати і напевне одержати 5 тисяч. Чи не тому вже сама форма заявки до фонду «Порозуміння та примирення», по суті, є дорученням на одержання грошей: він, і тільки він може ними розпоряджатися. А ухвалений 25 квітня н.р. закон України про жертви нацистських переслідувань взагалі «розставив» усі крапки над «i»: всіма видами гуманітарних надходжень для жертв нацизму може розпоряджатися тільки український національний фонд.

У цьому зв’язку я згадала дивовижну молоду пані — Марічку Шуберт, онуку українського письменника Валентина Речмедіна, європейку за вихованням, котра зберегла найкращі риси української ментальності. Раніше танцівниця театру Берлінського сучасного балету, а тепер — викладач танцю в одній із престижних приватних шкіл, будучи цілком далекою від проблем українських «остарбайтерів», вона волею випадку зголосилася допомогти розшукати довідки одній з прохачок. І втягнулася в цю складну справу. Де може, там розповідає, переконує, просить посприяти. Тепер уже друзі та знайомі намагаються їй у цьому допомагати. Недавно приятель приніс їй якусь річ, схожу на металеву коробку з-під старої кінострічки: знайшов у котловані новобудови — в Берліні тепер суцільне будівництво. Відкрили. Виявилося, що це своєрідний архів на металевій стрічці, повністю з українськими прізвищами й адресами — загалом 5 тисяч чоловік колишніх примусових працівників. Кинулася Марічка в Київ телефонувати, у фонд «Порозуміння та примирення». «Надішліть, — сухо відповів голос у слухавці, — розберемося». Марічка злякалася, що її «коробка» там і пропаде. Тепер вечорами, вклавши доньку спати, намагається дати раду «своєму» архіву. А, либонь, ці 5 тисяч чоловік також не мають підтвердження про свою роботу в Німеччині, позаяк дані на них німецький екскаваторник викопав лише недавно. От і чекай, Іване Лисогоре, своїх довідок. Тепер їх шукатиме тендітна Марічка, якщо вистачить у неї на те і терпіння, і зарплати. Куди вписав цих людей український фонд? І майже 500 «моїх» читачів, котрі вже і не сподіваються на справедливість?

У Німеччині є ще одна, я вважаю, особлива категорія громадян, які беруть участь у цьому процесі. Це приватні особи, що воліють платити з власної кишені. Зі співчуття. Або приватні підприємства, які під час війни використовували примусову працю. Частина їх готова добровільно виплатити по 10 тисяч марок кожному колишньому «остарбайтеру», частина змушена робити це під тиском адвокатів, котрі ведуть справи в судах. В усіх одна спільна умова: передати гроші з рук у руки, обминаючи і німецький, і український фонди. У чому, здавалося б, проблема? На жаль, тепер вона майже нерозв’язна: закон про компенсації жертвам нацистських переслідувань велить, щоб усі виплати й види гуманітарної допомоги для них ішли тільки через національний фонд «Порозуміння та примирення». Я пам’ятаю обгрунтування, які з’явилися в українській пресі перед його ухваленням. Навіть юристи заявляли тоді, що монополія на виплати передається українському фондові тому, що розвелося багато шахраїв, які так і прагнуть поживитися за рахунок «остарбайтерів».

Я не знаю, як пощастило німецькому адвокатові Петеру-Йогану Крузе провезти в Україну валізу з готівкою та виплатити їх тринадцятьом колишнім робітницям фірми «Мерк». Сподіваюся, що його після цього не каратимуть. Але пан Крузе має й інше завдання: виявляється, на «Мерку» працювало ще понад 200 примусових працівників з України. По інформацію він звернувся в обласні відділення фонду «Порозуміння та примирення». Дуже вибачаючись, йому в цьому відмовили, посилаючись на розпорядження з Києва, — не надавати нікому інформації стосовно колишніх примусових працівників. Мабуть, у такий спосіб фонд бореться з шахраями...

У мене з’явилася ще одна знайома — 75-річна Адельгунде Фракманн, яка розшукує примусових працівників, котрі колись працювали в Ганау, на підприємстві, що під час війни належало її родині. Фрау Фракманн такого самого похилого віку, як і ті, кого вона намагається знайти. Тому й поспішає. Вона теж воліє особисто розрахуватися з людьми. Вона дізналася з архіву підприємства, що особливо багато таких людей живе в Криму. І збирається, якщо дозволить здоров’я, туди їхати. Або запросити колишніх невільників у Німеччину, щоб виплатити їм належне. І втішитися відчуттям виконаного обов’язку. А там і на спочинок можна. Але за нашим законом виявляється, що все це неможливо. Сказати німецькій бабусі про це в мене, признаюся, не стало духу...