ВИХОДЯЧИ З КІМНАТИ, ГАСІТЬ СВІТЛО! АЛЕ ЧИ ВРЯТУЄ ТІЛЬКИ ЦЕ ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ? На запитання кореспондента «ДТ» відповідає голова Державного комітету України з енергозбереження Віктор Меркушов

Приходить жовтень, і у всіх містах можна почути одне і те ж до болю знайоме запитання: «Коли включать опалення?» Сторона, котра виробляє тепло, намагається всіма правдами й неправдами цей знаменний день відсунути якнайдалі. А споживачі тепла, тобто ми з вами, знаючи, що щастя, себто нагрітих батарей, іноді доводиться чекати ой як довго, теж не сидять склавши руки. У магазинах, які торгують електротоварами, починається бум. Городяни купують десятки тисяч опалювальних приладів. Витрати електрики злітають до небес. От уже воістину не знаєш, де знаходиш, а де втрачаєш. Мені здається, у підручнику з основ комунального господарства ця задачка — із правильною відповіддю — має бути наведена на першій сторінці. Але або подібної книги немає, або спеціалісти-енергетики нею нехтують. У всякому разі вони щороку, відтягуючи якнайдалі опалювальний сезон, як на мене, повторюють одну й ту ж помилку.

Осінній марафон

— Чи не виходить, що така економія гірша за марнотратство і щорічний «осінній марафон» вилазить нам боком?

— Саме так і відбувається. За всіма канонами коефіцієнт корисної дії прямого перетворення палива на тепло набагато більший, аніж при одержанні спочатку електроенергії, а потім знову тепла. З точки зору економіки, подібний процес — нонсенс, абсурд. Крім того, тут у явному програші опиняється споживач. По-перше, різко зростає плата за електроенергію. По-друге, обігрівач, як правило, піднімає температуру в одній кімнаті, а в іншій як і раніше холодно. До того ж не будемо забувати про великі перевитрати газу. Масляний електрообігрівач коштує недешево. Чимало громадян придбати його просто не в змозі, а тому, коли стає холодно, не довго думаючи, включають газову плиту чи духовку, що, як знаєте, загрожує багатьма неприємностями…

— Років сім тому в Україні почали вводити квоти на споживання населенням електроенергії. Але чи може подібний захід врятувати країну від енергетичної кризи, адже ми з нашими лампочками, пральними машинами й прасками аж ніяк не головні споживачі електроенергії? Виходить, якщо навіть ми всі як один почуємо гасло — йдучи, гаси світло, наш єдиний порив проблему енерго-збереження з мертвої точки, мабуть, не зрушить.

— Запровадження квот якусь кількість електроенергії зберегти, звісно, дозволило. Світло гасити теж треба. Це важливий резерв. До речі, за кордоном — і в готельних номерах, і в квартирах ви не побачите люстри з чотирма-шістьма, а то й вісьмома ріжками (хіба що в деяких вітальнях). Світильники там, як правило, локальні, точкові, що за меншого споживання електрики дозволяє домогтися кращої освітленості. У нас ви теж можете їх зустріти — у приватних котеджах. А от у багатоповерхових будинках, споруджених за типовими проектами, передбачено люстри (добре, якщо з роз-дільним вмикачем). Ще один приклад — світло в парадних, як правило, горить усю ніч, навіть коли на сходових майданчиках ані душі. За кордоном (в Україні подібне «чудо» поки, на жаль, зустрічається рідко), виходячи з квартири чи кабіни ліфта, людина натискає підсвічену кнопку, і на 5—8 секунд загоряється лампочка. Цього цілком достатньо, щоб відкрити чи закрити дверні запори. Дрібниця? Не скажіть. Навіть якщо за добу подібним чином вдасться заощадити лише кілька кіловатів, сумуючись у багатьох тисячах будинків, вони складуть значну цифру — в ріку вливається багато дрібних струмочків.

Та одними закликами й гаслами справу з мертвої точки не зрушиш. Щоб переобладнати парадні й квартири, потрібні гроші. Зробити щось із нічого неможливо. Це було б чудом, а чудес, на жаль, не буває. Сьогодні є відповідні розробки, що дозволяють заощаджувати електрику при освітленні парадних і інших місць загального користування. Але жеки, скажемо прямо, упроваджувати їх не поспішають. Причин тому кілька. Головна — жалюгідне фінансове становище, відсутність стартового капіталу. З іншого боку, до того моменту, поки не буде повного розрахунку за енергоносії, ні населення, ні жеки, ні комунальні підприємства не стануть боротися за енергозбереження. І нарешті, третя, найтривіальніша причина. Я маю на увазі ставлення до такого обладнання населення (дітей і дорослих). Якщо воно спільне, виходить, на думку багатьох, нічийне. А якщо так, чого його берегти? Через кілька місяців все виявляється зруйнованим і розкраденим. І годі казати про високі матерії, якщо ми не можемо сьогодні навіть домогтися, щоб узимку двері парадних були закриті і не втрачалося тепло.

— Квоти, напевно, необхідні і, залишаючи приміщення, гасити світло — справа дуже потрібна. Але чи врятує це економіку України? Може варто починати з іншого кінця. У нас сім десятиліть підносили до небес важку індустрію. Чи починає вона зараз посідати в країні більш скромне місце, адже, на думку фахівців, трапляється, що вартість електроенергії, витраченої на виробництво тонни чавуну, дорівнює виторгу від його продажу. То чи варта овчинка вичинки?

— Відповісти на ваше запитання непросто. Для цього потрібно мати на руках результати аналізу фінансово-економічної діяльності конкретних підприємств. Однак можна сміливо стверджувати, що структура нашої економіки за останнє десятиліття змінилася, але, на жаль, не в кращий бік. Наприклад, якщо 1990 року частка чорної металургії в загальній структурі промислового виробництва становила близько 11 відсотків, то 1998 року — уже майже 22; паливно-енергетичній галузі — відповідно 8,9 відсотка і 23,8. З іншого боку, питома вага машинобудування з 30,7 відсотка зменшилася до 16,1, легкої промисловості — із 10,8 відсотка знизилася до 1,7, а харчовій — із 21 до 18,8. Зовсім не обов’язково бути великим знавцем економіки, щоб побачити явний ухил убік енергоємних ресурсовидобувних галузей. І це не може не хвилювати Президента й уряд, котрі сьогодні докладають великих зусиль, щоб реструктуризувати промисловість України. Планомірно виводяться з екс-плуатації енергоємні, неефективні виробництва, підприємства й обладнання. Водночас реанімуються галузі, що дають готовий продукт.

Енергетична незалежність — міф чи реальність?

— Один з напрямів енергозбереження — нові технології. «У кресленнях» їх у країні більш аніж достатньо. Вчені Національної академії наук видали на-гора чимало перспективних розробок. А який сенс? Яка практична віддача подібних досліджень?

— Мені здається, ви неправі. Певні зрушення є. За 2—3 роки зріс обсяг продукції, виробництво якої вирізняється ефективним використанням енергії. Що я маю на увазі? За останні роки українські підприємства освоїли і випускають практично всі необхідні прилади обліку газу, води, електрики й тепла. Зараз у продажу з’явилося багато різної побутової техніки. Переважає, звісно, імпортна, але й вітчизняна тепер теж не рідкість. Зокрема, у магазинах великий вибір водогрійних котлів. У котеджах їх використовують для опалення й одержання гарячої води. Таку продукцію випускають у Білій Церкві, Луганську й інших містах. Подібні вироби включають комплектуючі деталі й вузли кращих закордонних фірм. Але основний обсяг — більше половини всіх трудовитрат — наша українська продукція. І примітно, що за ефективністю використання енергоносіїв вона не поступається закордонним аналогам. Втішає й те, що перелік таких виробів зростає.

Що ж стосується використання розробок українських учених, то застосування нових, оригінальних технологій залежить від багатьох чинників. Це і проблема фінансів, і можливість (а вірніше, неможливість) одержання дешевих кредитів на модернізацію обладнання, і багато іншого. Інакше кажучи, перш ніж активно використовувати вітчизняний інтелектуальний продукт, нам слід розв’язати ряд проблем. Адже в цілому це завдання цілком здійсненне. І лід, як то кажуть, уже рушив. Рік тому укладено договір із Європейським банком розвитку та реконструкції, що виділив нам кредит — 30 мільйонів доларів. Ці гроші і ще 6 мільйонів — грант від Європейської комісії ООН — повинні бути використані лише на енергозберігаючі технології. Таким чином, йдеться про перші закордонні інвестиції, спрямовані саме в енерго-збереження.

Даний проект здійснюється за принципом так званого перформанс-контракту. Наприклад, енергозберігаюча компанія пропонує підприємству виконання певних послуг і в результаті гарантує значне зменшення споживання енергоносіїв. Гроші, витрачені на модернізацію та заміну обладнання, підприємство повертає за рахунок отриманої економії. Якщо ефекту не буде, то й виплати не відбудуться. За кордоном подібних сервісних компаній тисячі. Є вони й у нас. Але енергозберігаючими більшість лише називаються. Фактично в них немає ні достатніх капіталів, ні доступу до кредитних ресурсів, а головне — немає серйозного досвіду роботи в цій сфері. За великим рахунком, із закордонними фірмами можна порівняти тільки Українську енергосервісну компанію, створену за сприяння Європейської комісії ООН. Фактично компанія прогнозує й управляє юридичним, технічним і фінансовим ризиком по кожному окремому проекту. Іноземці виступають тут як консультанти, але багато з того, що практикується на Заході, наші фахівці вже вміють робити й самі.

Такі енергозберігаючі компанії, як правило, не мають великого власного капіталу. Але, готуючи проект для якогось підприємства, вони виконують його на такому рівні — технічному, економічному і юридичному, що в їхніх пропозиціях дуже зацікавлені банки й інші фінансові організації, котрі надають кредити й здійснюють інвестиції. Переконаний, що саме такою компанією стане й УкрЕСКО. Сьогодні вже готові близько десяти енергозберігаючих проектів. Інвестиції йдуть переважно у промисловість. Закуповуються досконаліші компресорні установки, печі, котли, потужні преси. У такий спосіб упроваджуються енергоефективні технології, машини й обладнання. До речі, продукція українських підприємств при проведенні тендерів не поступається закордонній.

— Хочу поставити вам запитання, що більше стосуються енергетики. Зараз нерідко можна почути, що державу не можна вважати по-справжньому суверенною, якщо вона не може обійтися без закордонних поставок нафти й газу. Мовляв, енергетична незалежність країни майже еквівалентна її національній безпеці. Та все ж, чи настільки вже безнадійне наше становище з енергоносіями, чи немає тут свідомого перехльосту? Адже за такого підходу до числа незалежних не віднесеш Японію, Данію, Угорщину і ще добрячий десяток держав, що, зрозуміло, чистої води абсурд.

— Країн, у яких немає власних енергоносіїв, у світі чимало. Щоб бути незалежною, держава повинна мати ефективну економіку, а отже кошти, на які можна придбати нафту, газ чи вугілля, і грубо кажучи, не користуватися однією «трубою». Якщо у вас лише один «продавець» — не має значення хто, — то, вам, безумовно, стануть диктувати, як поводитися в тих чи інших економічних і політичних ситуаціях. Сьогодні для України мати можливість вибирати постачальника значною мірою еквівалентна енергетичній незалежності.

Ми постійно говоримо про необхідність отримувати за рубежем енергоносії й водночас маємо потенціал енергозбереження понад сорока відсотків. Отож, якби раптом на хвилину уявити, що ми повністю використовуємо свій потенціал енергозбереження, то за сьогоднішніх обсягів виробництва держава практично могла б обій-тися власними газом, нафтою та вугіллям. На жаль, як ви розумієте, такі речі не робляться за один рік. Погодьтеся, потенційні можливості в нас дуже солідні.

— Багато фахівців вважає, що серйозної альтернативи вугіллю в нас немає. Тому потрібно активніше братися за теплову енергетику. Але хіба не можна вугілля не спалювати, а використовувати більш раціонально? Наприклад, перетворювати на рідке чи газоподібне паливо. Адже у світі існують найсучасніші технології. Крім того, якість нашого вугіл-ля, як відомо, залишає бажати кращого…

— Стверджувати, що подібні технології — панацея, я не став би. Так, займатися такими речами варто. Але перед нами зараз стоять більш насущні проблеми — реструктуризація вугільної галузі, введення в дію нових високопродуктивних лав, закриття нерентабельних шахт. А от питання якості вугілля, дійсно, архіважливе. Його зольність в Україні на 10—20 відсотків більша від припустимої. Виходить, ми марно перевозимо мільйони тонн породи. Через підвищену зольність зменшується ефективність роботи теплових електростанцій. Доводиться видаляти зайві тисячі тонн золи. Збільшується знос обладнання. Ви тільки уявіть на хвилинку: порожню породу вантажать, везуть, подрібнюють, вдувають, спалюють. Марно витрачається маса енергії. Виникають найсерйозніші екологічні проблеми. Так що якість вугілля — найактуальніша проблема, розв’язання якої не можна відкладати ні на день.

Міні чи максі?

— Нещодавно в Національній академії наук і ряді міністерств чимало говорилося про поновлювані джерела енергії. Зараз складається враження, що про неї чомусь забули.

— Я так не сказав би. Відповідно до комплексної державної програми енергозбережения, до 2010 року Україна має вийти на 8-відсотковий рубіж отримання альтернативної енергії, що було б дуже навіть непогано (у різних країнах такі цифри коливаються від 2 до 60 відсотків). У Криму сьогодні діє кілька вітрових станцій. Актуальна подібна проблема для Карпат і інших ра-йонів країни. Це, мабуть, єдиний напрямок, де робота ведеться більш-менш стабільно. Але фінансування будівництва вітрових станцій варто неодмінно поставити на конкурсну, тендерну основу. І обов’язково при цьому враховувати наші можливості. А в Україні є дуже цікаві розробки, починаючи від зовсім невеликих агрегатів потужністю в кілька кіловатів для фермерських господарств, до промислових станцій у 100, 200 і більш кіловат. І не можна зациклюватися на якійсь одній моделі, наприклад американській, що ми вперто продовжуємо тиражувати, хоча вона застаріла. Потрібно сміливіше вибирати сучасніші розробки — вітчизняні чи закордонні.

У південних регіонах України можна з успіхом використовувати сонячну енергію. Але в галузі фотоелементів, які перетворюють її на електричну, у нас сьогодні практично ніяких зрушень немає. На щастя, із використанням сонячних колекторів для одержання теплової енергії справи кращі. Такі установки вже працюють у багатьох кримських здравницях.

Те, про що я збираюся говорити далі, можливо, у когось викликає лише скептичну посмішку. Однак зауважу, що чимало країн з успіхом використовують в енергетичному плані біоресурси, і нам відставати в настільки важливій справі не годиться. В Україні зараз пропадає багато тисяч тонн соломи. Вона або згниває, або гріє небо, коли її спалюють просто так — без найменшої користі. Але й солому можна пустити в діло. Наприклад, у Київській області для цього разом із датчанами будують спеціальну котельну. Солома здатна дати нам, по суті, дармову енергію. Причому в країні таких ресурсів скільки завгодно: бери — не хочу.

Інше важливе питання — отримання біогазу з відходів, стічних вод, сміття. А в сільському господарстві, коли використовується гній, такі установки дають і прекрасне органічне добриво. Причому абсолютно знешкоджене. Та й із точки зору екології вигоди в наявності — немає відстійників смердючої рідоти й заражених стоками водойм. Нещодавно в Сумах мені довелося познайомитися з роботою подібної біоустановки, виготовленої на одному з місцевих заводів. У межі цього міста розташований свиновідгодівельний комплекс, але, як мені пояснили, санепідемстанцію тепер ця обставина не турбує. Завдяки біоустановці тут немає ні бруду, ні запаху.

Розповім про ще один цікавий задум. Вірніше, з успіхом упроваджену розробку. В Україні понад 80 спиртозаводів. З огляду на сьогоднішні проблеми із сировиною і ринками збуту, неважко зрозуміти, що вони не завантажені. Але в останні кілька років частину таких підприємств переорієнтовано на випуск біодобавки до бензину — етанолу. Його отримують із меляси, котра залишається після виробництва цукру. Як свідчать проведені в Україні експлуатаційні та стендові випробування, у результаті добавки в бензин 8 відсотків етанолу підвищується його октанове число. Простіше кажучи, із бензину АІ-92 цілком можна зробити АІ-95. Причому, таке пальне відповідає всім вимогам. До того ж удвічі, а то й утричі знижуються шкідливі викиди. Торік спиртозаводи виробили понад 15 тисяч тонн етанолу. На цій основі випущено близько 200 тисяч тонн бензину. У країні використовуються й інші технології, наприклад одержання тепла з геотермальних свердловин.

— В Україні є джерело енергії, що лежить буквально під ногами — шахтний метан. Він не відноситься до розряду поновлюваних, але являє собою багатющий резерв. За різними оцінками, запаси такого газу складають від 1 до 20 трильйонів кубічних метрів (залежно від глибини буріння). Які перспективи його використання?

— Це цілком реально. Причому одночасно знижується ризик аварій у підземних виробітках: метан — причина багатьох трагедій. Та все ж давайте говорити відверто. Такі технології відносяться до числа витратних. Нещодавно мені довелося познайомитися з тим, як промисловий видобуток шахтного метану організовано в Америці. Там, щоб таке виробництво виявилося життєздатним, впроваджено значні пільги. У нас же «пробити» їх через фінансові й податкові органи — річ майже безнадійна. Усі прекрасно розуміють, що ці технології потрібні Україні, але на них швидко не заробиш. Без певних пільг організація, котра вирішить займатися видобутком такого газу, просто не виживе. Хіба не можна в даному випадку зняти, скажімо, податок із прибутку? На жаль, переконати в цьому Міністерство фінансів і податкову адміністрацію практично неможливо. Якщо не буде пільг, ніхто в нас добувати шахтний метан не стане. То чому б їх не надати хоча б на кілька років? Адже потім бюджет своє отримає сповна.

— Вікторе Тимофійовичу, чи не здається вам, що на окрему розмову заслуговує мала енергетика? Енергоносіїв тут витрачається в півтора разу більше, ніж на підприємствах «основної». Усілякі дрібні котельні для одержання тепла (а їх багато тисяч) часто-густо перебувають у найбільш запущеному стані. Можливо, їх узагалі варто поступово позбутися?

— Існують дві точки зору на цю проблему. Одні закликають: відмовимося від централізованого опалення. Адже це десятки кілометрів теплотрас, у яких губиться 30—40 відсотків тепла. Прибічники подібної точки зору переконані, що варто використовувати ефективні міні-котельні, які не потребують ніяких газопроводів і ними легко управляти: потрібно — увімкнув, не потрібно — вимкнув. Обслуговувати ж їх практично можна в автоматичному режимі. Проте, приміром, досвід Данії й інших країн свідчить, що сьогодні може бути надзвичайно ефективним і централізоване теплопостачання. Але додам: лише за сучасної технології одержання й транспортування тепла. І неодмінно з використанням принципу когенерації — комбінованого виро-бітку тепла й електроенергії. Розумію, подібне для нас звучить як фантастика, але це наше майбутнє.

1996 року датський парламент ухвалив рішення побудувати нову ТЕЦ. Через два роки вона вже працювала. Під’їжджаючи до неї, ми побачили просто-таки «космічну» споруду. Усе, починаючи з дизайну, тут уражало. Кругом нікель, хром, ідеальна чистота, ніде жодного зайвого предмета. Обслуговують це диво техніки лише сім чоловік. На зміні — один черговий. У суботу й неділю тут узагалі нікого немає. Оператор знаходиться в зоні пейджерного зв’язку. Коли що-небудь сталося, автоматика сигналізує: треба втрутитися.

Станцією управляє комп’ютер. Він одержує прогноз метеоумов на три дні й визначає, скільки ТЕЦ має виробити тепла. Станція знаходиться від міста на відстані п’яти кілометрів. Втрати тепла при передачі практично відсутні. Роботою агрегатів ТЕЦ комп’ютер керує за спеціальною програмою. Найбільш інтенсивно казани працюють у години електричного максимуму, скажімо, ввечері, коли отриману електроенергію можна продати за найвищими цінами й таким чином компенсувати частину витрат на купівлю газу. Водночас гріється вода. Комп’ютер розраховує, скільки тепла, залежно від прогнозу погоди, буде потрібно на наступну добу...

Хто ж правий — прибічники міні-котелень чи ті, хто бореться за централізоване теплопостачання? На мою думку, істина лежить посередині. А точніше, все залежить від ситуації. Коли відстань велика, теплотраса, як кажуть, дихає на ладан, а агрегати не стільки дають тепло, скільки витрачають паливо, то за таких умов, звісно, раціональніше використовувати міні-котельню. До речі, менш солідні фірми, які вкладають кошти в готельні комплекси в Україні, намагаються не зв’язуватися з централізованим опаленням. Я не кажу про Київ. Тут у цій справі відносний порядок. Якщо ж взяти інші міста, то перед тим, як прийняти рішення, потрібно все старанно й багато разів зважити. Додам, що ощадливі міні-котельні сьогодні широко використовуються під час котеджного будівництва. Але, повторюю, відмовлятися від централізованого теплопостачання не можна. Ми повинні розумно сполучити обидва принципи залежно від конкретних умов. Ніяких шаблонів тут бути не може.

Проблема з тисячею облич

— Наша економіка поки, на жаль, перебуває в «штопорі». Але тривати нескінченно криза не може. В її подоланні найважливішу роль покликані зіграти нові технології енергозбереження. Які тут, на вашу думку, головні напрямки?

— Щодо «штопора» я з вами не погоджуся. Коли проаналізувати динаміку одержання внутрішнього валового продукту минулого року й нинішнього, то зараз ми все-таки очікуємо, хоч і невеликого, але приросту, який чітко виокреслюється. Таке пожвавлення ще, можливо, й не помітне, але у внутрішніх процесах воно вже виявляється. А от щодо енергозбереження ви цілком праві. Підприємство сьогодні не виживе, а вже тим більше не зможе випускати конкурентоспроможної продукції, коли на ньому не дбають про ефективне використання енергоресурсів.

Недавно я побував на одному з заводів, де ведуться роботи за проектом УкрЕСКО. «Ви розумієте, нас змушують платити за електроенергію! Минулого місяця завод виклав 200 тисяч гривень. Але ж раніше ми розраховувалися бартером, — сказав мені директор підприємства, ледь устигнувши потиснути руку. — Запитується, на які ж кошти господарювати?» Суто по-людськи я йому, звісно, цілком співчував, але, побувавши на цьому заводі, зайвий раз переконався, що тільки розрахунки живими грошима змусять адміністрацію підприємства по-справжньому думати про економію. У заводу, про який йдеться, багато співспоживачів, тут велике господарство, сотні різноманітних приладів. Тому сьогодні тут удосконалюється (а вірніше сказати, як слід нала-годжується) система обліку газу й електроенергії. Обійдеться ця робота недорого і, що найважливіше, дасть реальну економію.

Починати потрібно з обліку. Такий шлях пройдуть усі, хто сподівається домогтися успіху, а головне, не має наміру кидати гроші на вітер. Необхідність розплачуватися живими грошима змусить керівників підприємств ставитися до енергозберігання як до найважливішої, найактуальнішої справи. І ось тут повна (й цілком об’єктивна!) картина витрачання енергоносіїв стане для директора заводу та його заступників воістину безцінною.

Стосовно ж головних напрямків енергопостачання, то в кожній галузі вони свої. Якщо взяти енергетику, це насамперед технологія спалювання палива, підвищення ККД теплових і електричних станцій. Якщо говорити про житлово-комунальне господарство — тут і морально, і в буквальному, суто фізичному плані застаріли котли. Найчастіше вони без необхідної автоматики. У них невисокі ККД, немає утилізаторів. Температура газу, що викидається, становить кілька сотень градусів. Такий газ можна ще з успіхом використовувати. Слід також відзначити великі втрати в теплотрасах і безпосередньо в житлових будинках. Через розбиті вікна й навстіж розкриті двері в під’їздах, а також відсутність приладів регулювання комунальне господарство України втрачає мільйони гривень.

Кілька років тому в нас, нарешті, посилили нормативи огороджуючих конструкцій. Ще недавно вони були такими, ніби будинки ми споруджуємо в Африці чи, принаймні, в умовах Південного берега Криму. Відповідно до підрахунків, поліпшення термоізоляції огороджуючих конструкцій і вікон дозволяє заощадити 30—40 відсотків тепла. Але якщо все обмежиться одними нормативними документами, економія, звісна річ, теж залишиться лише на папері. До слова, у приватному секторі до економії тепла ставляться як до справи першорядної ваги. Недавно разом з нашою інспекцією мені довелося побувати в районі Кончі-Заспи, де заможні кияни будують свої заміські котеджі. Отож, я не побачив там жодної стіни без внутрішньої поліетиленової «прокладки» або зовнішнього утеплення. Склопакети тут установлюють неодмінно з потрійним заскленням. Господарі котеджів знають: будувати потрібно так, щоб потім багато років жити з повним комфортом.

— Для нашої країни сьогодні має велике значення міжнародне співробітництво в галузі енергопостачання. Чи налагоджено такі контакти? Що можна сказати про інвестування в нові проекти та технології?

— Ми успішно співпрацюємо з департаментом енергетики Сполучених Штатів. Він про- фінансував роботи, пов’язані з попереднім техніко-економічним обгрунтуванням ряду цікавих задумів. Приміром, проекту енергозберігання в адміністративних будинках Києва. Тут обов’язковою умовою було співфінансування, і міська адмі-ністрація, не чекаючи, поки проект затвердять, почала вкладати в нього гроші. Нині роботи тривають, і переконаний, що багатомільйонні вкладення окупляться з лишком. Аналогічний проект (знову-таки разом з департаментом енергетики США) розробляється для Харкова. Коли він буде готовий, ми презентуємо його зарубіжним фінансовим організаціям, у разі ж позитивної реакції, сподіваюся, отримаємо необхідні кошти.

Як я вже казав, новим напрямком у енергозбереженні є створення Української енергосервісної компанії. Тут головне — показати тим, хто міг би користуватися її послугами, що вони нічого не втрачають. Адже кошти в модернізацію устаткування вкладає компанія. І ви не повинні вже наступного дня, сплачуючи послуги, відкраювати їй гроші, зменшуючи прибуток або оборотний капітал. Повертають їх з коштів, зекономлених на енергоносіях. Це цілком новий напрямок, і, поза всяким сумнівом, він у нас приживеться.

Серйозний проект виконується під егідою Глобального екологічного фонду ООН. Йдеться про модернізацію й централізованого теплопостачання в місті Рівне. На першому етапі фонд виділив кошти для попереднього техніко-економічного обгрунтування та визначення бар’єрів, які перешкоджають інвестуванню в цю сферу. До кінця року необхідно підготувати сам проект — визначити, що потрібно зробити, де замінити котельну, де трубопровід, де встановити прилади регулювання й т.д. Наприкінці року буде розглянуто питання про другий етап. Якщо проект продовжуватиметься, до 25 відсотків необ- хідних коштів ми можемо одержати у вигляді гранта від Глобального екологічного фонду — у рамках заходів, спрямованих на зменшення парникового ефекту. Під егідою ООН в Україні реалізується ще один проект, у якому, крім нашої країни, беруть участь Росія, Болгарія, Бєларусь і Казахстан. Намічено в кожній державі створити по кілька зон високої енергетичної ефективності. Ця робота стосується централізованого опалення, а також зовнішнього освітлення.

— Як я зрозумів, представникам Державного комітету України з енергозбереження, співробітникам УкрЕСКО та інших наших фірм часто доводиться контактувати з зарубіжними фінансистами, представниками різноманітних компаній і фондів. Наскільки результативно проходять такі переговори, особливо коли справа стосується великих контрактів, що обіцяють великий прибуток?

— Чесно кажучи, це заняття не з найприємніших. Коли готується якась угода, доводиться вчитуватися в кожен рядок, оскільки в ньому може бути закладено «міну». Боже збав, я не хочу звинуватити наших партнерів у недобросовісності. Але кожна сторона намагається поставити себе в більш виграшне становище. Іноді, погодившись надати Україні кредит, позичальники висувають абсолютно неприйнятні умови. Трапляється, іноземні організації намагаються диктувати, який проект ми маємо вибрати, кого запросити для його здійснення, де закуповувати устаткування й т.д. У таких випадках, навіть ризикуючи ускладнити стосунки з партнерами, намагаюся відразу розставити всі крапки над «і»: «Оскільки кредит призначений для нас, давайте домовимося, щоб останнє слово залишалося теж за нами. Підказуйте, консультуйте, радьте — будемо тільки вдячні. Але не нав’язуйте своїх рішень... » І ви знаєте, взаємо-прийнятні рішення ми завжди знаходимо. Подібний підхід багатьом навіть імпонує. Внаслідок відвертих дискусій з’являються й повага, і взаємна довіра. Саме такі стосунки в нас склалися, приміром, зі співробітниками Європейського банку розвитку та реконструкції.

— Проблему енергозберігання продовжують у нас відносити до числа найгостріших. Вона на сьогодні ще вельми далека від розв’язання. І проте, чи можна говорити про якісь зрушення в позитивний бік?

— Гадаю, так. З 1990 по 1998 рік енергоємність внутрішнього валового продукту в Україні збільшилася з 1,39 кілограма умовного палива на 1 гривню до 1,93. Ми програємо Японії за даним показником у 5—6 разів, а Німеччині — втричі. Проте ни-нішнього року вже очікується зменшення енергоємності ВВП до 1,91 кілограма умовного палива на гривню. Ці цифри свідчать: перелом настав.

— Щоб підприємства й населення намагалися зберегти якнайбільше енергії, одних закликів замало. Потрібні якісь стимули. Ви з цим згодні?

— Безумовно. Якщо говорити про промисловість, це обов’язкові (і в повному обсязі!) розрахунки живими грошима. Друга умова — доступ до фінансових ресурсів. Інакше кажучи, щоб кредит можна було взяти на розумних умовах і не виплачувати за нього потім позахмарних відсотків. Але підприємства необхідно стимулювати і, так би мовити, у буквальному значенні слова. Комітет підготував пакет законопроектів, які стимулюють енергозбереження.

— Це все «пряник», але, по-моєму, тут не зашкодив би й «батіг».

— Недавніми постановами Кабінету міністрів визначено економічні санкції, що накладаються на підприємства, які неефективно використовують енергоносії. Крім того, у Верховну Раду внесено законопроект про адмі-ністративну відповідальність осіб, котрі неефективно використовують енергію. Адже, скажімо, безгосподарність керівника будь-якого рангу в результаті лягає додатковим вантажем на держбюджет.

Не можна не сказати бодай коротко про заходи, що стимулюють населення заощаджувати енергоресурси й бути зацікавленим в установленні приладів обліку. Проаналізувавши ситуацію, яка склалася з теплопостачанням, ми з’ясували, що фактичне споживання тепла в одному під’їзді п’яти- або дев’ятиповерхового будинку в півтора, а іноді й удвічі менше, ніж розраховують, виходячи з норм. А виходить, ми з вами платимо за недоотримане тепло. Потрібно зацікавити людей, домогтися, щоб у квартирах якомога швидше з’явилися прилади обліку. Вони змусять енергопостачальні організації бути ощадливішими й не перекладати на наші плечі свої проблеми, а часто й свою безгосподарність. Проблема енергозберігання має тисячу облич. І підхід до неї має бути неодмінно комплексним.