Вихід із «тіні»... з «Яблучком»

«Щоб ти жив
на одну зарплату!»

(Льолік, «Діамантова рука»)

Кого з українських телеглядачів не дратувала і не смішила кожна нова трансляція ролика соціальної реклами, в якому правильний герой, міняючи чорну маску зварника на новеньку білу будівельну каску, каже: «Раніше я отримував зарплату в конвертах — і всього боявся... Тепер я не просто будівельник — я будівничий свого майбутнього!»? Хіба що того, хто не працює або працює в бюджетній структурі.

Прокручують на телеекрані й інші сюжети на тему зарплати. Більшості глядачів невідомо, що генеральний ініціатор рекламної кампанії, спрямованої «на підвищення свідомості української робочої сили», — Кабмін — вжив й інших заходів, спрямованих нібито на захист найманого працівника. А сам прем’єр-міністр без усяких рекламних штучок звертався до приватних роботодавців із приводу легалізації зарплати, і, між іншим, погрожував застосуванням санкцій...

На жаль, ефекту всі ці потуги, як видно, не дали. Та, напевно, по-іншому ця робота завершитися і не могла. Адже, по суті, влада не намагалася розв’язати проблему системно. «Доктор» намагався «лікувати» наслідки, але — не причини. Фактично ця ініціатива центральної виконавчої влади лила воду на млин нацьковування робочої сили на приватних роботодавців. Тоді як спочатку потрібно було розібратися, чому цей самий приватний роботодавець не хоче чи не може вийти «на світло» з усією зарплатою.

Асоціація платників податків Львівської області (АППЛО), яка свого часу допомогла з’ясувати взаємини суб’єктів ЗЕД і митного відомства, взялася допомогти прем’єру предметно розібратися і з «тінню» від зарплати. Учасники АППЛО добровільно виявили всі ланки тінізації зарплати (попутно — і тінізації обороту коштів узагалі), проаналізували природу кожної ланки і виробили свої рекомендації щодо того, як із цими бідами можна було б боротися.

Роботодавець —
це звучить сумно

Одна з причин існування «конвертів» — жорстке адміністрування з боку держави виплати роботодавцями зарплати, внесків у Пенсійний фонд і податків із зарплати. Кожне підприємство чи підприємець, який наймає працівників, має певні терміни для згаданих виплат. Якщо роботодавець із якоїсь причини спізнився з цими виплатами на один день, то його автоматично буде оштрафовано на 10% від суми внеску і на 10% від розміру податку на зарплату. За кожен наступний день затримки нараховується пеня, а із самих керівників юридичних осіб стягається адміністративний штраф. Запізнення з виплатами на місяць для роботодавця вже загрожує 20% штрафу. Природно, більш суттєвими стають пеня й адмінштраф.

Примітно, що таким санкціям роботодавець піддається за умови, що він, хоч і з запізненням, але самостійно сплатив належні виплати. А якщо, крий боже, недоплату виявив якийсь перевіряючий державний орган, то розміри штрафів «різко зростають».

Ніде правди діти, держава зобов’язана захищати найманого працівника від несумлінного роботодавця. Але тій же державі, мабуть, слід було б відрізняти несумлінних роботодавців від сумлінних, які у нас також є.

А у сумлінного роботодавця, котрий навмисно не «затискає» зарплату чи відрахування щодо неї, може бути вдосталь поважних причин затримки виконання відповідних зобов’язань. Вершиною несправедливості й абсурду сумлінні роботодавці вважають те, що за невчасну сплату пенсійних внесків і податку на зарплату карають навіть тоді, коли немає грошей на виплату самої зарплати! При цьому державу геть не цікавить причина відсутності грошей для розрахунку з працівниками. А причиною, між іншим, може бути невідшкодований тією ж державою податок на додану вартість, невчасна оплата робіт, послуг, виконаних на замовлення держави чи органів місцевого самоврядування.

Описані навколозарплатні колізії зовсім не сприяють тому, щоб навіть сумлінний роботодавець брав на себе документально оформлені зобов’язання з місяця на місяць, із року в рік системно й легально виплачувати зарплату більшу, ніж мінімальна. Тому не дивно, що, скажімо, у Львівській області, за офіційними даними, вісім тисяч (із 32 тисяч тільки юридичних осіб) підприємств легально виплачують зарплату меншу, ніж мінімальна.

Складності
спрощеної системи

Легалізації великої частини середньостатистичної зарплати перешкоджає й оригінальне розуміння податківцями спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності. Фактичне неприйняття «спрощенки» вони намагаються обгрунтувати тим, що вона є пільговою системою і, відповідно, лазівкою для так званих мінімізаторів. Тобто для тих, хто намагається на шкоду державі звести до мінімуму свої податки. Прикриваючись наповненням бюджетів, податківці виштовхують за межі спрощеної системи суб’єктів підприємницької діяльності, котрим там — саме місце. При цьому службовці, яким держава довірила збирання податків, вдають, що їхні дії цілком законні. Головний юридичний «аргумент» податківців у цьому питанні — указ президента (Кучми) від 28 червня 1999 року. У цьому документі говориться про те, що на спрощену систему оподаткування, бухгалтерського обліку і звітності може претендувати суб’єкт малого підприємництва, у структурі якого працює не більш як 50 людей, а його річний валовий дохід не перевищує одного мільйона гривень.

Визначаючи тих, кому дозволено «обкладатися» за спрощеною системою, митарі воліють не визнавати того, що положення даного указу про обмеження валового доходу мало б юридичну чинність, якби воно не суперечило закону, ухваленому пізніше. Йдеться про Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 року. На відміну від указу, він визнає суб’єктами малого підприємництва осіб, чий обсяг річного валового доходу не перевищує п’ятисот тисяч євро. (Із приводу максимальної кількості працівників між указом і законом розбіжностей немає.)

Є юридичні аргументи і на твердження, ніби «спрощенка» — це пільгова система. У січні 2003 року Верховний суд України визнав, що в нашій країні законними є дві системи оподаткування, а спрощена пільговою не є. Єдина «пільга» для «спрощенців» — відсутність громіздких податкових обліку та звітності. Про яку пільговість можна говорити, коли в тому ж Львові можна знайти малі підприємства, що сумарно відраховують по 30% податків, і великі фірми, які перебувають на загальній системі оподаткування, — по 1—3% від обороту. Більшість великих підприємців сплачують менш як 5%. Фірм, які заплатили 10%, — одиниці. І якби збирачам податей вдалося (за умови, що вони цього захотіли б) декого з платників податків на загальній системі підтягти до 6%, то, на думку деяких спостерігачів, це було б для наповнюваності бюджетів набагато ліпше.

Специфічне ставлення податкових органів до «спрощенців», на думку членів АППЛО і Громадського форуму Львова, не випадкове. Представники податкової служби (тут і далі виклад базується на фактах і висновках, наданих лідерами згаданих громадських структур) до маніпулювання законодавством удаються свідомо.

Чому так відбувається? Тому що спрощена система їм невигідна. По-перше, спрощений облік передбачає знищення роздутої бюрократичної податкової машини, скорочення штатів. Якби виконувався Закон «Про державну підтримку малого підприємництва», то в тій же Львівській області потрібно було майже повністю звільнити 13-поверховий будинок, який займають працівники обласної ДПІ. Вони цілком могли б уміститися на значно менших площах. Податкова служба в польському воєводстві (воєводство — приблизний аналог нашої області) розміщається в скромному двоповерховому будинку, хоча веде облік набагато більших сум податків і набагато більшої кількості суб’єктів підприємницької діяльності. Польський феномен пояснюється дуже просто — спрощеним адмініструванням податків.

По-друге, спрощений облік зводить до мінімуму можливість того, що буде допущено помилки і, відповідно, не дає перевіряльникам можливості знаходити порушення. Помилитися з оплатою 10% з обороту і 13% податку з доходів працівників у принципі дуже важко. А коли немає порушень, то, окрім голої зарплати, в працівників податкової служби не буде інших, більш вагомих, джерел поповнення сімейного бюджету. (Це на кшталт того, якби у ДАІшника забрати «цеглину».)

Ласкаво просимо
в «тінь»

Вільне застосування законодавства у сфері оподаткування, обліку та звітності має на меті перешкодити нормальній роботі в секторі малого підприємництва. А незаконне ускладнення життя певній категорії підприємців дає митарям (саме їм, а не державі) можливість покористуватися. Яким чином? Для ілюстрації цієї тези візьмемо приклад малого підприємства — стоматологічну поліклініку.

Нехай у цій структурі працюють не 50, а, скажімо, 25 чоловік. І нехай із цих 25 працівників лише десять будуть лікарями. Година у стоматологічному кріслі коштує, мінімум 100 гривень, але, як правило, цей час клієнту обходиться набагато дорожче. Далі. Нехай кожен із десяти лікарів відпрацює свої вісім годин на день, 21 робочий день на місяць і 11 місяців на рік. Калькулятор вам покаже, що оборот стоматполіклініки становить 2 млн. гривень. Чи захоче власник даного лікувального закладу переходити на загальну систему оподаткування й ускладнювати собі підприємницьке життя, наймаючи додаткових працівників для ведення більш трудомістких і заплутаних обліку та звітності? Як правило, народ воліє заводити «зайві» доходи «у тінь».

Однак такі арифметичні операції здатний зробити і податковий працівник. Із приблизно такими ж розрахунками він приходить до керівника успішного малого підприємства і пропонує «або — або»...

Можливий варіант, коли керівник малого підприємства зважиться доводити податковій системі, що він може заробити за рік, скажімо, два мільйони гривень і при цьому мати право вести спрощену систему обліку та звітності. У цьому разі підприємець має бути готовий до тривалої судової тяганини. Однак якщо він доведе свою правоту в суді, це сміливому підприємцю ще нічого не гарантує. Судова система захищатиме податкову службу. Службовець-суддя солідаризується зі службовцем-податківцем проти приватника. Та навіть коли приватнику якимсь дивом удасться виграти суд, який триватиме роками, рішення суду не буде виконано. Прикладів предосить.

Зважаючи на все вищевикладене, можна зробити висновок: податкова корупція створюється і підтримується свідомо й системно. Подолати її можна не стільки податковою реформою, укотре наміченою в нашій країні, скільки — реформуванням... третьої гілки влади (прокуратури і судів). Громадськість, принаймні у Львівській області, уже готова до контролю податкової служби, а от державні механізми контролю не працюють. Адже покарання за виявлені порушення в діяльності працівників ДПАУ не здійснюються.