Відновлювана енергетика як ліки від «газової недостатності»

Україна зараз знаходиться перед вибором: якою бути її енергетиці? Слід розуміти, що енергетика — не тільки базис реальної політичної незалежності сьогодні, а й передумова сталого розвитку країни завтра, запорука створення сучасної і сильної постіндустріальної економіки.

Події останніх місяців ще раз чітко дали зрозуміти, що робити ставку на нафту і газ виходячи з довгострокових відносин з країнами-партнерами Україна просто не має можливості. Це її ахіллесова п’ята. Орієнтуватися на ядерну енергетику, поки не вирішені питання, пов’язані з безпекою атомних станцій і створенням довгострокових сховищ ядерних відходів, також не має сенсу. До того ж, купуючи ядерне паливо й устаткування для атомних станцій, ми, як і у випадку з нафтою і газом, підтримуємо чужу економіку і ставимо під удар власні позиції. Надлишок електричної енергії, який утвориться в процесі роботи АЕС, також виходить Україні боком: це не лише невирішена проблема захоронення ядерних відходів, а й актуальні ризики, які виникають через низьку маневреність атомних турбін.

До того ж, як відомо, природні енергетичні ресурси закінчаться протягом кількох найближчих десятиліть, і це — предмет серйозних дискусій в усьому світі.

Якщо об’єктивно оцінювати ситуацію, то на сьогодні у нас є тільки дві можливості виходу із затяжної енергетичної кризи і побудови власної енергосистеми. Обидві передбачають використання і розвиток національних ресурсів — це вугільна промисловість і відновлювана енергетика (ВЕ) плюс енергозбереження і підвищення енергоефективності.

З вугіллям не все так просто. Хоча цього ресурсу в країні вистачає, проте він не дуже високої якості, і навіть сучасні вугільні технології дозволяють зняти тільки частину проблем. Причому їх запровадження спричинить величезні додаткові витрати на нове обладнання, нові тепломережі, підвищення ККД котлів тощо. Це величезний пласт проблем, які можна вирішити лише на державному рівні.

Тим часом ВЕ (під якою у світі розуміють вітро-, гідро-, біо-, геотермо- і геліоенергетичні галузі, що базуються на відновлюваних ресурсах Землі) може розвиватися на всіх рівнях — від автономного енергозабезпечення окремих господарств до використання в промисловому і загальнонаціональному масштабах.

Відновлювана енергетика є сьогодні одним зі стрижнів світового енергетичного розвитку — саме через те, що це екологічно чиста енергетика, яка дає безпечну енергію і використовує невичерпні ресурси, котрі існують практично в кожній точці України і всієї планети.

Енергія майбутнього

Розвивати відновлювані джерела енергії (ВДЕ) на Заході було вирішено після нафтової кризи 1973 року, що наочно продемонструвала загрози і виклики хиткого «нафтового миру» сімдесятих. Тоді розпочався активний пошук нових орієнтирів, пошук ресурсів, які не настільки підвладні спекуляціям і політичним іграм. ВДЕ-технології перебували практично на нульовому рівні, і розрахувати потенціал відновлюваної енергетики було надзвичайно важко. Проте ставку було зроблено. Час показав, що аналітики не помилилися. Зростання інвестицій у відновлювану енергетику, як зазначає Міжнародне енергетичне агентство, збільшується з кожним роком, і становить уже чверть усіх світових інвестицій в енергетичний сектор. 2003 року у відновлювану енергетику було інвестовано 22 млрд. дол., 2005-го — уже 30. Для порівняння: загальний обсяг інвестицій в електроенергетичний сектор становить приблизно 120—160 млрд. дол. на рік. Сьогодні у відновлювану енергетику інвестують не лише нафтові гіганти, такі як British Petroleum і Shell, а й компанії, котрі не мають прямого стосунку до енергетичної сфери, наприклад, Toshiba, General Electric, Mitsubishi. Фактично, це визнання ВЕ як інвестиційно вигідної і перспективної галузі. І це легко зрозуміти: в останні три роки щорічні темпи зростання виробництва устаткування для вітрової і сонячної енергетика становлять 30%, тоді як світова економіка в цілому зростає на 4% на рік.

У 2003 році інвестиції у ВЕ розподілилися таким чином: 38% — вітроенергетика; 21 — гаряче водопостачання за рахунок енергії Сонця; 24 — фотоелектрика; решта 17% — малі ГЕС, біомаса і геотермальна енергетика. Близько 40% потужностей ВЕ розташовані в країнах, що розвиваються.

У червневому звіті Європейської ради з ВЕ йдеться: «До 2040 року відновлювані джерела енергії зможуть забезпечити 50% світового споживання первинної енергії». Європейські експерти висловлюють переконаність, що «ВЕ домінуватиме над іншими світовими системами енергопостачання, бо цьому просто немає альтернативи. Питання тільки одне: наскільки швидко відбудеться перехід до енергетичної системи, яка функціонує за рахунок відновлюваної енергетики і вільної від викидів СО2».

Це питання тим більш правомірне, що тільки високий рівень розвитку відновлюваної енергетики може гарантувати побудову світової енергетичної системи, котра вирішить проблему викидів парникових газів і, як наслідок, попередить руйнівні наслідки глобального потепління.

Прихована сила

Пригадаймо, що світова нафтова криза вибухнула тоді, коли ціна на нафту перевищила позначку 100 дол. за барель. Навіть з урахуванням інфляції долара сьогоднішні 60 з лишком доларів, які злетіли до цієї позначки з 35 за якісь кілька років, теж викликають дуже серйозні побоювання і породжують невтішні прогнози. Додамо до цього нашу власну — газову — «інфляцію» долара, і ми будемо змушені визнати, що Україна має здійснити прорив у тому ж напрямі, що і провідні західні країни.

Зробити ставку на розвиток ВЕ Україні простіше, оскільки перший етап уже пройдено. У нас, на відміну від інших держав колишнього СРСР, керівництво декларативно стимулює розвиток ВЕ. Які ж плюси і мінуси державної позиції?

Першим був Закон «Про вітроенергетику» (1994 рік), за ним пішла державна Комплексна програма будівництва вітроелектростанцій в Україні в рамках конверсії військово-промислового комплексу (ВПК) — під гаслом «чиста енергія замість гармат». Сьогодні у виробництві вітроагрегатів беруть участь 23 заводи колишнього ВПК. У середині 2003 року в Україні з’явилися перші 600-кіловатні вітроагрегати бельгійської фірми «Турбовіндс», їх також починають виробляти на вітчизняних підприємствах. Таким чином, сьогодні в арсеналі країни вже понад 75 МВт загальної вітрової потужності (що відповідає електрозабезпеченню близько 30 тис. квартир). Але все це не робить вітроенергетику передовим сектором, оскільки ситуація потребує набагато більших потужностей і набагато серйознішого фінансування.

У 2003 році було прийнято Закон «Про альтернативні джерела енергії», розроблений Держкомітетом України з енергозбереження «на виконання завдань Програми нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії (1997 рік)». Фінансувати ж розвиток ВДЕ планували «за рахунок коштів, закладених в оптових тарифах на електричну і теплову енергію, коштів державного і місцевих бюджетів, добровільних внесків та інших коштів, не заборонених законодавством України».

Проблема полягає в тому, що усі фінансові стимули і механізми підтримки виробників і споживачів відновлюваної енергії були ветовані президентом України Леонідом Кучмою на стадії проекту в 2001 і 2002 роках. Таким чином, потрібно резюмувати, що закон, котрий і так йшов досить важко, — від подання першого варіанта в жовтні 2000 року до прийняття в лютому 2003-го, — дійшов до «споживача» вихолощеним, без жодних механізмів стимулювання і підтримки розвитку ВДЕ. Про причини здогадатися неважко. А питання фактично стояло так: яку енергетику повинна розвивати держава (у тому числі з допомогою вкладень і преференцій) як альтернативне джерело енергії — відновлювану чи атомну? Обговорення можливостей нафтогазового й атомного лобі виходить за рамки цієї статті...

Наприкінці минулого року уряду країни було подано остаточний варіант стратегії розвитку ВДЕ в Україні, який базувався на проекті «Енергетичної стратегії України до 2030 року і на подальшу перспективу». За базовим сценарієм стратегії, до 2010 року обсяг інвестицій мав становити 11 млрд. грн., із 2011-го по 2020 рік — 31,1 млрд. і в 2021—2030 роках — 40,6 млрд. грн. Частка ВЕ в загальному паливно-енергетичному балансі країни повинна зрости приблизно до 4% на рівні 2010 року і до 10% на рівні 2030-го.

Тим часом провідні фахівці інститутів відновлюваної енергетики і технічної теплофізики НАН України переконані, що ці цифри вкрай занижені порівняно з тим потенціалом, який має Україна.

Певну надію вселяє позиція, оприлюднена цього тижня в.о. прем’єра Юрієм Єхануровим. Він навів як приклад завод «Івано-Франківськцемент», котрий завдяки переходу на альтернативні джерела палива — вугілля, тирсу і торф у 10 разів скоротив споживання газу.

Енергетика біомаси вважається одним із найперспективніших векторів ВЕ. Це поняття означає виробництво електричної і теплової енергії (а також рідкого і газоподібного палива) з органічних речовин рослинного і тваринного походження, які містять вуглець (відходи деревини, торф, солома, рослинні залишки сільського господарства, органічна частина твердих побутових відходів тощо). У нас ця галузь перебуває на початковому етапі. Тим часом відповідно до програми розвитку ВДЕ в країнах ЄС, до 2010 року частка біомаси в загальному внеску ВДЕ має становити 74%, що дорівнюватиме 9% загального споживання первинних енергоносіїв.

Виробництво тепла з біомаси може бути налагоджено, приміром, з відходів деревини або ж з такого універсального українського енергоносія, як солома. За інформацією НТЦ «Біомаса», починаючи з 1999 року, в Україні з допомогою Мінекономіки Нідерландів було створено установку зі спалювання деревини. На заводі з виробництва фанери «ОДЕК Україна» (село Оржів, Рівненської області) було встановлено 5-мегаватний котел для спалювання відходів з деревини. Після введення в експлуатацію 2000 року він повністю замінив газові котли для одержання технологічної пари. До того ж було вирішено проблему, як і куди вивозити деревні відходи (22 тонни щодня). Якщо взяти до уваги ціну в 95 дол. за 1 тис. кубометрів, то отримана на сьогоднішній день економія становить 585 дол. за добу (оскільки ціна деревних відходів як палива практично дорівнює нулю).

Активно почала розвиватися сонячна енергетика — геліо- і фотоенергетика. За великим рахунком, сонячний потенціал для виробництва електрики становить близько 2 млрд. кВт . год на рік, для тепла — близько 26 млрд. кВт . год на рік. У південних областях стають дедалі популярнішими сонячні колектори для гарячого водопостачання.

Україна має великі можливості для організації виробництва фотобатарей, оскільки в радянський час тут були зосереджені їхні основні виробники — завод чистих металів у Світловодську і титаново-магнієвий комбінат у Запоріжжі, які працювали «на космос». Сьогодні серед інтересів фотоелектричної промисловості також вирішення соціально-побутових завдань — енергозабезпечення будинків, системи охорони, резервного і безперебійного живлення об’єктів, розташованих на великій відстані від ліній електропередач. На київському заводі «Квазар» освоєне промислове виробництво фотобатарей загальним обсягом 2 МВт на рік, а фотоелектричних мультикремнієвих пластин лише 2005 року було виготовлено 120 МВт (виробнича база вже сьогодні дає змогу вийти на рівень 500 МВт за рік). Нерозвиненість ринку і попиту на фотоелектричну продукцію поки що призводить до того, що близько 98% сировини і готових виробів сьогодні імпортуються в Європу.

Політична енергонезалежність

Насправді Україна має величезний потенціал практично усіх видів відновлюваних джерел енергії. За бажання в найближчі десятиліття можна вирішити питання електро- і теплопостачання країни тільки за рахунок енергії сонця, вітру, біоенергетичних відходів, тепла землі і гідроенергетичних ресурсів, а також за рахунок упровадження заходів для енергозбереження і енергоефективності.

Для втілення намірів уряду щодо скорочення споживання природного газу вже сьогодні можна було б використовувати швидкоокупне устаткування і технології відновлюваної енергетики для заміщення тієї частини газу, яку ми купуємо у «РосУкрЕнерго» по 95 дол. (або по 230 дол. у «Газпрому») за 1000 кубометрів. Відповідно до підрахунків фахівців Агентства з відновлюваної енергетики, при державній підтримці тільки за рахунок розвитку потенціалу біоенергетики протягом найближчих п’яти-семи років можна замістити 5 млрд. кубометрів газу на рік. Якщо ж розвивати і підтримувати усі види відновлюваної енергетики, то стає реальністю заміна десь 20,8 млрд. кубометрів природного газу щорічно. А приблизно стільки ми і закуповували щороку у Росії.

Зараз питання лише в наявності політичної волі. Для реалізації цього потенціалу необхідно прийняти поданий ще в квітні минулого року варіант стратегії розвитку ВДЕ в Україні (розроблений Національною академією наук і узгоджений із МінпаливенергоУкраїни). Власне кажучи, зараз Мінекономіки доручено розробити механізм урядової політики. Проте багато що залежить і від парламенту. Для реалізації задумів уряду необхідно розробити і прийняти програму, яка включає механізми впровадження ВДЕ у всі сфери української економіки. Такі розробки має Інститут законодавства ім. Ярослава Мудрого. Сюди входять спеціальні тарифи, надання податкових пільг і безпроцентних кредитів, а якщо необхідно, то і пряме фінансування держави. Дуже важливим є запуск ринкових механізмів, таких як створення паливної біржі та ін. У людей повинен з’явитися вибір, яке паливо купувати: газ чи солому, яка уп’ятеро дешевша за газ. Тоді в сферу відновлюваної енергетики піде дрібний і середній бізнес, тоді вдасться зламати стереотип, що енергетичний бізнес відкритий тільки для найбільших фінансових структур, пов’язаних із транснаціональними корпораціями і владою.

А для цього потрібно, щоб у парламенті і Кабміні цими питаннями займалися спеціальні відомства з проблем сталого розвитку України, причому розглядали їх у комплексі: відновлювана енергетика, екологічна безпека (у тому числі екологічний аудит), а також розвиток технологій з енергозбереження і енергоефективності.

Країни Євросоюзу планують подолати позначку в 12% у загальному енергоспоживанні за рахунок ВДЕ у 2010 році (це продиктовано не лише необхідністю розвитку цього сектора, а й вимогами Кіотського протоколу) і 20% — у 2020-му. Очевидно, Україна також має ставити перед собою сміливіші цілі, ніж 10% до 2030 року. У цьому питанні ми повинні і можемо обігнати Європу.