ВИБУХОВА ПРОБЛЕМА ПЕРЕХОДИТЬ У РИНКОВУ ПЛОЩИНУ ЧИ ПЕРЕМОЖУТЬ ІНТЕРЕСИ СПОЖИВАЧІВ ІНТЕРЕСИ ВИРОБНИКІВ?

«Дзеркало тижня» не раз надавало свої шпальти для дискусії розробникам сучасних промислових вибухових речовин. Нагадаємо суть проблеми: СП «Інтервибухпром» просуває на ринок сучасну, але американську технологію емульсійної вибухової речовини «пауергель» і бореться за створення умов для здорової конкуренції серед технологій і виробників ВР, а захисники аналогічної вітчизняної розробки «україніт», демонструючи листи Мінпромполітики, Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України та Міністерства освіти й науки, у яких ідеться про недоцільність допуску на ринок «пауергелю», вимагають захисту вітчизняного виробника.

До моменту народження істини в цій суперечці, схоже, ще далеко. Особливо в тій її частині, що ведеться не на шпальтах газет, а в кабінетах влади. Аби спробувати розставити у цій проблемі крапки над «i», редакція вирішила вивчити це питання самостійно. Для цього ми звернулися не тільки до підривників (котрі вже мали багато можливостей висловитися), а й до споживачів вибухівки — гірничодобувних підприємств, деяких інших організацій. Адже ГЗК, основна частка вартості продукції яких формується вибуховими роботами в кар’єрах, найбільше зацікавлені в створенні конкурентного середовища на вибуховому ринку і, як наслідок, здешевленні послуг підривників.

Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат — єдиний в Україні ГЗК, що має власний вибуховий цех, тож не користується послугами державних «Вибухпромів». Нагадаємо, саме така тенденція існує в Росії. Канули в минуле такі велетні, як «КМАвзрывпром» або «Уралвзрывпром»; практично кожен ГЗК обзавівся своїм міні-заводом із виробництва вибухівки і самостійно проводить вибухові роботи. Для такої організації вибухових робіт якнайкраще підходить технологія ЕВР.

— Тільки за рахунок того, що ми відмовилися від послуг «Кривбасвибухпрому», в нас подешевшали вибухові роботи на 20—30% — говорить головний інженер Полтавського ГЗК Віктор Лотоус. — Це пояснюється передусім тим, що Полтавський ГЗК, виконуючи вибухи самостійно, значно більше зацікавлений у зниженні їх собівартості, ніж «Кривбасвибухпром», що проводить вибухи підрядним способом і заробляє на цьому гроші. Намагаємося задовольнятися безтротиловими ВР, проте це не завжди вдається. Ми не виготовляємо власну вибухівку, а лише змішуємо закуплені компоненти — селітру, тротил тощо. Ми готові провести на нашому комбінаті випробування емульсійних ВР, оскільки вважаємо їх перспективними.

Трохи іншої думки дотримується технічний директор Криворізького центрального ГЗК Олександр Дмитренко:

— Я проти того, щоб кожен підривав у себе сам — це те ж саме, що кожен пектиме собі хліб. Конкуренція, певна річ, допомагає скинути ціни. ГЗК в такій ситуації намагатимуться здешевляти вибухові роботи. Але дешевими технологіями та вибухівкою повинна займатися спеціалізована організація. Я не кажу, що це має бути тільки «Кривбасвибухпром». А щодо емульсійної вибухівки — мені однаково, хто її розробив, хто виготовляє, лишень би вона забезпечувала здешевлення вибухових робіт.

Не всі керівники ГЗК відгукнулися на пропозицію «ДТ» розповісти про своє бачення найвигідніших для них технології та організації вибухових робіт. За словами одного з них, доброго про існуючий стан справ сказати нічого, а поганого — не хочеться, щоб не сваритися з тими, хто стоїть за підривником-монополістом.

Резюмує думку керівників-гірничовидобувачів голова спостережної ради Північного ГЗК (одного з найбільших в Україні споживачів ВР) Андрій Коваль.

— Для нас що дешевше, те й вигідніше. Потрібно сідати й підраховувати: коли вигідніше підривати силами «Кривбасвибухпрому», коли самотужки. На вибухові роботи припадає значна частка вартості нашого кінцевого продукту. На Полтавському ГЗК це 1,8—2 гривні за кубометр роздрібненої вибухом породи (без ПДВ, оскільки вони підривають самотужки), у нас — 3,2—3,5 гривні за кубометр (із ПДВ). На перший погляд, самим підривати вигідніше. Але щоб самостійно проводити вибухові роботи, потрібно багато ліцензій та дозволів, слід закупити техніку, створити інфраструктуру, тобто вкласти чималі кошти. Моя думка — вибухами має займатися спеціалізована організація. А ГЗК повинен робити свою справу — видавати сировину. Але вважаю, що корінь проблеми в іншому. Ця спеціалізована організація в Кривбасі лише одна. За відсутності належної конкуренції, оскаржувати ціни, які нам виставляють, неможливо. Для виконання тих обсягів вибухових робіт, які є в Кривбасі, оптимально було б мати три-чотири «Вибухпроми». Тоді ціни на вибухові роботи в них були б менші, і собівартість нашої продукції, відповідно, теж знизилася б. Тож ми готові розглянути будь-які альтернативні щодо ціни пропозиції. Зокрема дуже цікавим, на наш погляд, є застосування емульсійних вибухових речовин, зокрема й зарубіжних розробок. Ті розрахунки, які ми бачили, дуже надихають. Ми готові провести випробування «пауергелю» в наших кар’єрах, щоб подивитися, як він подрібнює породи на практиці.

З тим, що нині монополія на вибухові роботи в Кривбасі процвітає і всебічно підтримується міністерствами та відомствами, погодилися всі, з ким ми зустрічалися. Цю підтримку держчиновників, котрі, не заглиблюючись ні в технологію виробництва «пауергелю», ні в економічні показники його застосування, стверджують, нібито він недоцільний, можна пояснити фразою з виступу А.Лєбєдєва, гендиректора російської державної зовнішньоекономічної фірми «Нефтехимзарубежстрой», на семінарі «Національна безпека Росії: проблеми обороту промислових вибухових речовин»: «Якщо на ринок не пускають фірму, яка в змозі запропонувати набагато вигідніші, зокрема й для держави, умови, а орієнтують лише на одного можливого постачальника, це означає одне — відповідні чиновники відпрацьовують свої зобов’язання перед ним». Коротко і ясно!

На підтвердження цього наведемо такий факт — сьогодні для «Кривбасвибухпрому» проектується комплекс із виробництва 25 тис. т ЕВР на рік на Північному ГЗК. Отож, там планується не виробництво вітчизняного україніту, а ВР на основі російської рецептури. Для цього закуповують американські зарядні машини й використовуватимуть російське устаткування. Куди подівся український патріотизм, яким прикриваються наміри не пустити на ринок «Інтервибухпром»? І чому ніхто з вищевказаних міністерств та відомств не виступає проти російської технології так само активно, як проти американської?

Це стосується не тільки проблем «Інтервибухпрому». Ось що розповів генеральний директор Павлоградського хімічного заводу Леонід Шиман:

— У нас є сучасна безтротилова вибухова речовина власної розробки — гелекс. Вона успішно застосовується на багатьох кар’єрав — у Житомирській, Полтавській, Дніпропетровській областях, у Криму, Литві. Але на ринок Кривбасу нас не пустили — було зроблено висновок про непридатність нашої вибухівки в умовах обводнених свердловин, хоча вона виготовляється у герметичному, патронованому вигляді.

На думку експертів, вибухові роботи в Кривбасі проводилися, проводяться і проводитимуться з застосуванням тротиловмісних ВР. Причина проста: весь технологічний ланцюжок виробництва тротилу в Україні контролюється структурами ЗАТ «Турбуд Україна», які постачають сировину (толуолу російського виробництва) на рубежанський завод «Зоря», а також закуповують тротил для ГЗК, на яких веде роботи «Кривбасвибухпром». Оскільки кожен елемент цього ланцюжка приносить дочірнім структурам цієї компанії прибуток, від тротилу в Кривбасі відмовляться не скоро. А весь гвалт навколо переваг україніту, який готують до застосування «Кривбасвибухпромом» і розробку якого фінансує ЗАТ «Турбуд-Україна», має на меті, прикриваючись підтримкою вітчизняного виробника, не пустити на ринок інших розробок. Тоді як те, що україніт у великих кількостях не підриватимуть (оскільки він дуже дорогий і нетехнологічний, у чому вже встигли переконатись у Кривбасі) і що його розробники змушені будуть укотре змінювати його склад, сумнівів у фахівців не викликає.

При підготовці матеріалу кореспонденту «ДТ» вдалося зустрітися з Борисом Кутузовим, професором Московського гірничого університету, доктором технічних наук, заслуженим діячем науки і техніки РФ, патріархом у царині безпеки вибухової справи, за чиїми підручниками навчалося не одне покоління підривників колишнього СРСР (зокрема він був науковим керівником докторської дисертації одного з розробників україніту Р.Крисіна). Ось його погляд на проблему:

— Тротиловмісні вибухові речовини сьогодні відходять у минуле так само, як у середині ХХ століття канули в минуле динаміти. Застосовувати динаміти у підземних умовах перестали на початку 50-х, на відкритих роботах — у 30-х роках. А колись же динаміти зробили революцію в гірничій справі! Емульсійні вибухові речовини є продуктом еволюції гаряченаливних ВР — акватолів, винайдених на початку 70-х (гарячий концентрований розчин селітри з додаванням згущувача й ТНТ). Основою ЕВР, застосування яких за кордоном почалося у 80-ті роки, є матриця — той самий розчин селітри, сенсибілізований повітряними бульбашками мікронного розміру, тобто перетворений на піну. При проходженні через таку піну ударної хвилі бульбашки адіабатично стискуються, температура в них підвищується, і вони служать центрами детонації. Для створення конкретних рецептур ЕВР у матрицю може додаватися як селітра в гранулах, так і ТНТ, алюмінієва пудра, органічне паливо, інші добавки. При цьому сама матриця, відповідно до Концепції безпеки застосування ЕВР, вважається вибуховою речовиною (що довів сумний досвід катастрофи в Асбесті 90-го року), отже умови її виробництва та збереження мають бути відповідними. До створення емульсії є два підходи: застосування скляних мікросфер і застосування газогенеруючих добавок. Перший спосіб стабільніший (матриця, сенсибілізована мікросферами, може зберігатися досить довго), але дорогий (вартість мікросфер зарубіжного виробництва сягає кількох тисяч доларів за тонну, мікросфери вітчизняного виробництва не відповідають жорстким вимогам до стабільності розміру). Газогенеруючі добавки (нітрит натрію та інші) при змішуванні з гарячим розчином селітри виділяють газ, що утворює безліч мікронних бульбашок. Це дешевше, але така матриця згодом втрачає газ і десенсибілізується. Тобто створювати її потрібно безпосередньо перед застосуванням. Феросиліцій не знайшов широкого застосування як сенсибілізатор (як запропоновано в українській розробці — україніті) у виробництві ЕВР. По-перше, він робить важчою та інертизує суміш (гарантоване ним збільшення теплоти вибуху в 7,4 кДж/кг мізерне, порівняно з витратою тепла на нагрівання й випаровування цього, фактично, піску), а через високу щільність феросиліцію складніше одержати стабільний склад заряду по довжині. Про нестабільність його складу в свердловинному заряді свідчить і запропонований спосіб його ініціювання — гірляндою шашок. Крім іншого, це означає, що україніт не спроможний детонувати в постійному режимі, тож про екологічну чистоту продуктів вибуху годі й говорити.

По-друге, при нагріванні феросиліцій виділяє водень (який утворює бульбашки в емульсії, але може нагромаджуватися, приміром, у порожнині над поверхнею матриці), а також арсенистий і фосфористий водень, які самозаймаються на повітрі. Тобто теоретично створюється підвищена небезпека вибуху газової суміші й передчасної неконтрольованої детонації матриці, до складу якої входить феросиліцій, що неприпустимо.

Резюмуючи, можна виокремити такі вимоги до промислової вибухівки. По-перше, вона має бути недорога та зручна в застосуванні. Тобто не повинна містити дорогих і дефіцитних компонентів, повинна дозволяти механізацію зарядних робіт і гарантувати їх безпечність. По-друге, вона повинна бути стабільна й універсальна для сухих і обводнених свердловин (закуповувати кілька видів ВР для різних умов гірникам не вигідно). По-третє, вона повинна бути досить потужною. І, нарешті, повинна завдавати мінімальної екологічної шкоди (економічно вона визначається часом простою для провітрювання кар’єру після вибуху). Аналізуючи ці показники, можна дійти висновку, що емульсійні ВР водостійкі, як гранулотол, але дешевші від нього в два й більше разів (залежно від складу) і виділяють у кілька разів менше отруйних газів.

До речі, у США давно застосовується концепція малопотужних вибухів (до 10 т проти 200—1000 т у нас). Невеличкі вибухи проводяться щодня, при цьому робота кар’єра взагалі не зупиняється, лише створюється заборонна зона у 200—300 метрів. Екологічна шкода від таких вибухів мінімальна, вибухова ділянка в кар’єрі працює без перерв. Економічно така схема більш виправдана, ніж наші субкілотонні вибухи один раз на два тижні, з припиненням виробничого процесу інколи на кілька днів. Застосовувати таку технологію в нас заважають лише традиції.

Точку зору Бориса Кутузова в питаннях безпеки виробництва матриці поділяють і фахівці Уральської філії Інженерно-технічного центру незалежної експертизи безпеки й сертифікації вибухових матеріалів, які виклали своє бачення безпеки виробництва матриці україніту, базуючись виключно на чинній нормативній базі Росії. На їхню думку, ємності для матриці україніту мають перебувати не менш як за 174 метри від інших споруд, тоді як реально їх розміщено на території Інгулецького ГЗК. Було приємно дізнатися, що російські підривники, як і Держгіртехнагляд Росії, уважно стежать за публікаціями в «ДТ», які стосуються вибухових робіт.

Резюмуючи вищевикладене, можна відзначити: Україна протягом кількох десятиліть посідає друге місце в Європі за обсягами застосування вибухових речовин. Якщо проаналізувати, які емульсійні ВР офіційно планується застосовувати в Україні найближчим часом, то це лише один склад україніту. А в розвинених країнах асортимент промислових ВР складається з сотні найменувань, що дозволяє подрібнювати гірські породи з максимальною ефективністю при мінімальних видатках. При такому стані справ не може бути й мови про перехід вибухових робіт в Україні на якісно новий рівень, що збігається з думкою президента Української спілки інженерів-підривників, доктора технічних наук, професора Володимира Мартиненка: «Не слід забувати, що на сьогодні Україна не має жодної офіційно допущеної до застосування технології виробництва наливних емульсійних ВР. Штучне їх обмеження абсурдне, якщо не злочинне (з погляду безпеки й економіки)».

У кінцевому підсумку, як підкреслив у розмові з кореспондентом «ДТ» Сергій Прохоров, перший віце-президент Української спілки промисловців і підприємців, визначати, які ВР доцільно застосовувати, повинні не міністерства й відомства, які часто не причетні до ГЗК (як, приміром, Держкомісія з питань оборонно-промислового комплексу або Міністерство освіти й науки), а виключно споживачі, тобто гірничі підприємства України. А це можливо лише за наявності широкого вибору технологій і виробників ВР. Інакше кажучи, в Україні має сформуватися цивілізований ринок вибухових технологій і вибухових речовин, на якому тільки споживач може виносити вердикт щодо ефективності і затребуваності тієї чи тієї технології. Чого ми щиро зичимо гірникам України.