У ситуації економічної невизначеності

На шпальтах мас-медіа, зокрема й на сторінках «ДТ», триває дискусія щодо оцінок економічних результатів минулого року. Їхня полярність пов’язана з передвиборною риторикою. Та й статистична база щодо підсумків минулого року ще остаточно не сформована. Знаю позицію багатьох колег-науковців: у цій ситуації краще взяти паузу, серйозна аналітика ще не на часі.

Що стосується запропонованого аналізу, то приводом для нього стала презентація Ю.Єхануровим урядового документа – Довгострокової стратегії, метою якої є «перетворення України на європейську державу з відповідним рівнем добробуту українських громадян». Інструментами реалізації цієї мети має стати подвоєння до 2012 року ВВП, зниження інфляції до 6%, частки державних підприємств – до 10%, вступ до СОТ, створення зони вільної торгівлі з ЄС, утвердження необхідних передумов щодо вступу України в ЄС та інше.

Можна погоджуватися чи не погоджуватися з цими та іншими прогнозними орієнтирами, однак саме по собі намагання уряду визначитися у відповідних питаннях не може не викликати схвальної оцінки. Застереження, що виникають, стосуються іншого. Як відомо, уряд Ю.Єханурова не має узгодженої з Верховною Радою програми своєї діяльності. Залишаються неопрацьованими і позиції, які б визначали невідкладні заходи з упередження подальшого падіння темпів зростання, зниження інвестиційної привабливості української економіки. Пікантність існуючої ситуації полягає і в тому, що реалізація таких заходів не може відкладатися на післявиборний період – узгоджені з парламентом кроки слід робити невідкладно.

У зв’язку з цим не слід маніпулювати оціночними поняттями, які характеризують минулорічні економічні результати. Все пізнається у порівняннях. Коли Росія і Білорусь мають темпи зростання за 2005 рік, які перевищують 6,0%, країни Центральної Європи – 5,8%, у середньому в світі – 4,4%, а у нас – всього 2,4%; коли у поточних цінах ВВП на одну особу в Білорусі становив 2,3 тис. дол., в Росії – 4,1 тис., Польщі – 6,3 тис., а у нас – всього 1,4 тис. дол. (дані МВФ за 2004 рік); коли по окремих галузях, зокрема торгівлі та будівництву, статистикою зафіксовано відчутне скорочення абсолютних параметрів, то тут оціночні дефініції — що це, криза чи стагнація, а можливо, просто помірне зростання — стають зайвими. Читач може й сам дійти належних висновків.

Економічна стагнація, як я оцінюю нинішню ситуацію, — не лише результат господарювання нової влади. Потрібно враховувати циклічну закономірність розвитку української економіки: перший етап (1992—1999 рр.) – формування нової господарської парадигми; другий (2000—2004 рр.) – етап відтворювального зростання; третій етап (друга половина 2004—2005 рр.) – початок стагнації, пов’язаної з тим, що старі економічні інновації себе вичерпали, а нових ще не створено. Різке уповільнення всіх економічних параметрів було зафіксовано вже в третьому кварталі 2004 року. То був не лише результат тодішніх передвиборних баталій. Відповідна ситуація мала достатньо виразне об’єктивне підґрунтя. Особисто я акцентував на цьому ще на початку 2004-го.

Водночас у нас існували реальні можливості істотно «амортизувати» ситуацію. Маю на увазі кредит довіри новообраному президентові, спираючись на який можна було б реалізувати непопулярні, однак принципової ваги структурні реформи, перед здійсненням яких через різні причини зупинилася попередня влада і які б могли надати нових відчутних імпульсів економічній динаміці вже у 2005 році. Ми ж діяли іншим чином – почали «розкручувати» соціалку, підриваючи тим самим інвестиційний потенціал й унеможливлюючи будь-які кроки нової хвилі структурних реформ. Про них взагалі стало немодно говорити.

Впродовж усього тижня на всіх каналах пропагується як чи не найвище досягнення минулого року зростання номінальної заробітної плати на 36,7%, реальної – на 20,3. Однак що за цим криється? Спочатку скажемо про те, що йдеться не про найвищі показники: у 2004 році реальна платня виросла на 23,8%, однак тоді її темпи перевищували зростання ВВП у 1,97 разу, а минулого року – у 8,46 разу. Повна аномалія.

У 2000—2004 рр. продуктивність праці зросла у 2,07 разу, а реальна заробітна плата – в 1,99. 2005 року і в цьому маємо зворотну пропорцію: заробітна плата зростала значно швидше продуктивності праці. Зрозуміло, що така практика «розв’язання» нагальних соціальних проблем – омана людей, вона повністю підриває підвалини майбутнього розвитку. Підсумки минулого року довели цю очевидну істину.

З чим ми збираємося йти у Європу – з психологією «проїдання», яка нині активно насаджується? Європа розбудовувала своє сьогодення на інших засадах. «Конструктивний компонент сучасного капіталістичного духу, — писав один із найпомітніших вчених минулого століття М.Вебер, — це дух нагромадження шляхом примусу до аскетичної ощадливості». Кілька років тому в українському перекладі вийшла тритомна праця французького вченого Ф.Броделя «Матеріальна цивілізація». В розділі про промислову революцію (а нам необхідно нині розв’язувати аналогічні за своїми принципами завдання) йдеться про те, що створенню індустріальної бази Заходу «було принесено в жертву два покоління». «Фаза індустріалізації, — наголошує відомий учений, — була важчою, ніж та, що настала за Ватерлоо».

А на що орієнтується широкий загал в Україні? Вже до 2009 року рівень бідності в Україні буде знижено до 2% (!?), а до 2010-го кожна сім’я матиме власну квартиру з розрахунку 30 кв. метрів житлової площі на душу населення – такими є базові соціальні преференції нової урядової стратегії.

Мені не відомі країни Заходу, де б межа бідності була нижчою за 10%. Під час трагічних подій грудня минулого року у Франції, які дістали назву «мігрантської революції», називався показник бідності на рівні 12%. Ми ж хочемо – 2%. За рахунок чого? І тут достатньо «логічна» конструкція: у 10 разів зростуть щорічні обсяги іноземних інвестицій. Не власні (власні накопичення ми проїдатимемо й далі), а іноземні. Все це сприймається на рівні відомого — «навмисне не придумаєш».

Ми врешті-решт зрозуміли, що необхідно рухатися шляхом зниження енерговитратності, однак і тут лише визначенням «контрольних завдань» нічого не вирішиш. Підвищення ціни на газ створює для цього економічні передумови, яких раніше не було. Однак, щоб їх реалізувати, потрібна дієва (я би навіть сказав – агресивна) державна політика, яка, серед іншого, включала б у себе і дієві фінансові, зокрема й фіскальні, преференції. Так було на Заході під час енергетичної кризи середини 1970-х років, яка започаткувала новий етап технологічної революції.

Однак і цю проблему ми збираємося вирішувати, як кажуть, «бочком» – аби нікого не зачепити. Основним споживачем газу в Україні є комунальні служби та населення. У 2004 році вони споживали 33,1 млрд. кубометрів газу. Це – 43,7% загального обсягу. На споживання металургів припадало 13,1%, хіміків – 10,9, енергетиків – 8,8%. Тож підвищення ціни на газ не може не торкнутися його побутового споживання. Бідні мають отримувати адресні дотації, решта – платити за газ за його ринковою ціною. Ми ж чуємо протилежне: щодня з вуст найвищих керівників держави звучить запевнення — ціна на газ для населення підвищуватися не буде...

Актуальними є акценти і на посилення уваги до села: в декілька разів зростуть бюджетні асигнування. Поставлено завдання підняти їх вже у поточному році до 10%. А що з цього? За радянських часів цінові дотації на продукти харчування сягнули 20% бюджетних видатків. І в той же час крах адміністративної системи, зокрема горбачовських реформ, визначався в першу чергу неефективною віддачею відповідних державних асигнувань, які знекровлювали економіку. Про приватну власність на землю, ринок землі, як цивілізовану основу ефективного розвитку села й відповідні до цього системні трансформації М.Горбачов й писнути не міг. Підтвердилася незаперечна істина: фінансові вливання без системних реформ – це рух у зворотному напрямку, основа регресу.

Жодного слова за останній рік про цю проблему, у вирішенні якої ми зупинилися на півдорозі (а ця ситуація ще небезпечніша), не сказано і нинішніми можновладцями. Головним аграрним «реформатором» поставили соціаліста. Тож можна очікувати, що й цього разу нові фінансові вливання в село здійснюватимуться на тій же основі, матимуть аналогічну віддачу.

Розумію Ю.Єханурова, коли він акцентує на пріоритетах малого підприємництва. Справді, це питання є для нас надзвичайно гострим. Однак воно має вирішуватися у поєднанні з активною підтримкою концентрації національного капіталу, зміцненням його конкурентних позицій. Що нового з’явилося останнім часом у економічній політиці Росії? Її основою стало активне стимулювання державою потужних російських транснаціональних корпорацій, здатних успішно конкурувати на світовому ринку. «Газпром», який щойно увійшов у десятку найбільших у світі транснаціональних корпорацій (активи компанії сягнули 200 млрд дол., це більш як удвічі перевищує наш рівень ВВП), — лише один з прикладів цієї політики. Аналогічні кроки здійснюються і в Казахстані.

Можливо це вияв «тоталітаризму» Путіна і Назарбаєва? Виявляється, ні. Йдеться про нову світову тенденцію. У 2005 році обсяг злиття (укрупнення) капіталу в Західній Європі зріс на 49%, у США – на 32, у країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону – на 46%. Структура української економіки є такою, що без активної концентрації національного капіталу якихось світлих перспектив нам не бачити. Тим, хто цього не розуміє, нічого робити в економічній політиці.

Знову, вже вкотре, говориться про пенсійну, медичну та освітянську реформи. Однак і цього разу за кадром залишаються проблеми підвищення пенсійного віку (без цього не існує шляхів подолання нинішньої кризи пенсійної системи, яка загострюється), проблеми повномасштабної страхової медицини, платності вищої освіти, за якої державними стипендіями забезпечуватимуться лише обдаровані молоді люди із незаможних сімей. Найпершим кроком до реалізації цих трансформацій має стати адресна, повністю монетизована система соціальних дотацій тим, хто їх реально потребує.

Це ж можна сказати і про проблему зайнятості. Коли йдеться про безробітних, то слід говорити, з одного боку, про оптимальний рівень зайнятості, а не про апріорне зниження відсотка безробітних, з іншого — про безробітних, які в своїй основі не можуть працевлаштуватися не через те, що в країні бракує робочих місць, а через: а) невідповідність існуючої системи підготовки робочої сили; б) нашу неспроможність забезпечити мобільність населення; в) недоступність іпотеки житла та інше. Тож і політика зайнятості має спиратися на більш фундаментальне підґрунтя. Простими гаслами «Дамо додатково 5 млн. робочих місць!» ситуацію істотно не зміниш.

Порушуючи ці проблеми, а їх перелік можна істотно розширити, я назвав досить банальні речі. Усі вони диктуються логікою ринкових трансформацій, від якої поки що (сподіваюся, що я не помиляюся у цьому) ми не відмовилися. До того ж це ще й те, що відповідає європейським стандартам, які ми також збираємося втілювати. Нещодавно на одному з каналів ТБ я побачив такий сюжет. На запитання журналіста щодо перспектив цього року і загрози невиконання бюджетних асигнувань та падіння валютного курсу гривні респондент відверто відповів: продадуть «Укртелеком» чи інше елітне підприємство – і всі проблеми буде розв’язано.

У нас справді поки є що продавати. А як далі? Презентацією основ економічної стратегії уряд спробував окреслити контури майбутньої економічної політики, давши відповідь на це природне запитання. Однак цю спробу навряд чи можна вважати вдалою. Із того, що вже оприлюднено, видно, що в багатьох аспектах основні принципи неефективної економічної політики минулого року планується зберегти. І над цим слід серйозно замислитися.