Ціни нові — пісні старі

Звіт про інфляцію за попередній місяць, опублікований Держкомстатом у суботу, 6 жовтня, перевершив сподівання навіть багатьох песимістів (передвиборну риторику до уваги не беремо). Індекс споживчих цін у першому осінньому місяці зріс відразу на 2,2%, побивши вересневі рекорди останніх семи років. З початку року інфляція становить 8,6%, перевищивши закладений у бюджеті річний ліміт (7,5%) ще за три місяці до його завершення.

Шквал негативних емоцій після цієї новини серйозно сколихнув вітчизняний медіапростір, адже зниження купівельної спроможності гривні зачіпає інтереси кожного українця.

Заворушився, готуючи якісь додаткові стерилізаційні заходи, Нацбанк, який раніше досить байдуже спостерігав за ціновою ситуацією.

Як завжди, бурхливу діяльність або, точніше, її імітацію розгорнув Кабмін. Його голова, який ще місяць тому заявляв, що в перегляді прогнозу інфляції немає потреби, минулої середи метав від досади громи і блискавки на неслухняні продовольчі ціни, яким від цього було ні тепло, ні холодно.

Втім, традиційні обвинувачення різних політичних сил і державних відомств, як і традиційне переведення стрілок у пошуку винуватців зростання цін, не менш традиційно відволікають суспільство від пошуку реальних його першопричин...

Отже, вересневі статдані щодо інфляції майже вчетверо перевищили останній прогноз Мінекономіки (0,6%). Сталося це всупереч усього місячної давнини заявам відомства, що «уряду вдалося, завдяки ефективно здійсненим антиінфляційним заходам, зупинити необгрунтоване підвищення цін і істотно уповільнити інфляцію». Втім, до помилковості інфляційних прогнозів і ненадійності запевнянь економічного відомст­ва всі уже давно звикли...

Вересневе зростання споживчих цін перевершило найбільш песимістичні сподівання експертів усього двотижневої давнини. Після його оприлюднення ті в нагальному порядку почали підвищувати свої річні інфляційні прогнози. Якщо раніше більшість із них перебували в діапазоні 10—12%, то тепер — 12—14%. Оптиміс­тів, котрі ще всерйоз розраховують, що зростання індексу споживчих цін за підсумками нинішнього року вкладеться в 10-відсотковий ліміт, практично не залишилося. Тож уже четвертий рік поспіль інфляція в нашій країні вимірюватиметься дворозрядними параметрами (12,3% у 2004 році, 10,3 — у 2005-му, 11,6% — у 2006-му).

Та якщо саме значення зареєстрованої Держкомстатом інфляції здивувало багатьох, то новина про її прискорення стала одкровенням хіба що для тих, хто «сам обманываться рад». А нервова реакція ЗМІ, мабуть, викликана не тим, що Україна усього за місяць перевершила цілий річний ліміт інфляції, наприклад, для єврозони, в яку ми начебто усе-таки розраховуємо колись вступити.

До членства в Європейському валютному союзі нам ще ой як далеко. А от рідні базари і супермаркети в усіх під боком. І після кожного походу туди невблаганна статистика наших сімейних бюджетів уже давненько реєструє різке збільшення швидкості спустошення вмісту гаманців. Тим же, хто ходить за продуктами рідко, займаючись державними справами, про це напевно вже неодноразово повідомили дружини, матері, економки... Навіть дітлахи, граючись у пісочниці «у магазин», із дуже серйозним виразом обличчя нарікають на повсюдне збільшення постачальниками закупівельних цін на продукти.

Животрепетні сюжети новин, щедро «присмачені» похмурими оцінками експертів, торговців і простих громадян, стали чимось на кшталт символічного цвяха в кришку труни уряду, який іде. Його так смачно вбивали у свідомість співвітчизників, особливо на каналах, які симпатизують опонентам доживаючого останні дні Кабміну, що мимоволі захотілося повірити в тезу про підступність нинішнього зростання цін. А що, як це й справді кимось старанно скоординована РR-акція? Адже мають хоч чимось особливим порадувати своїх наймачів дуже дорогі заокеанські PR-технологи, експлуатовані не лише Партією регіонів, а й усіма її основними конкурентами!

Правдивою є версія про «змову» чи ні, але на останньому засіданні Кабміну Віктор Янукович дуже навіть грізно доручив контролюючим і правоохоронним органам розібратися в ситуації на ціновому ринку. «Вибори минули — усе, хто нажився під час виборів за рахунок політизації суспільства, — на цьому скінчилося все», — обурювався прем’єр, пообіцявши, що уряд «обов’язково знайде авторів цієї ситуації — хто створює ціновий ажіотаж у державі».

Чи впорається з цим завданням прокуратура, залежить від майбутніх політичних розкладів. А от якщо ціновий сплеск останніх місяців справді пояснюється чиїмись підступами, то розраховувати, що їх виявить (довівши у суді, а не лише погаласувавши на черговій прес-конференції) Антимонопольний комітет, було б наївно. У більшості випадків очевидна немічність цієї структури дуже навіть улаштовує наближених до влади підприємців, бізнес котрих нерідко має очевидні монопольні ознаки. От і займається АМКУ поки що переважно тільки імітацією діяльності, дотепер не зумівши всерйоз приструнчити хоча б одного серйозного монополіста. Це — по-перше.

А по-друге, навіть якщо продуктове подорожчання дійсно було кимось старанно сплановане і вдало втілене в життя, то Кабмін якось уже дуже незграбно під цей удар підставився. Адже на серйозне, а не показове розчищення інфляційного грунту від бур’янів в уряду руки не дійшли. Перші, травневі, інфляційні дзвінки влітку перетворилися на гудки сирени. Тиждень тому гримнув попереджувальний набат...

Уряд, пам’ятається, метушився, заявляв, підписував меморандуми, встановлював граничні торгові надбавки, «муштрував» губернаторів і готував інтервенції на продовольчому ринку з Держрезерву. Але чомусь тільки зараз Віктор Янукович доручив Мінекономіки використовувати інтервенційний механізм. Хоча експерти вже сумніваються, що це сильно допоможе.

Самі ж представники Мін­економіки, а точніше — заступник міністра Валерій Мунтіян, «раптом» відверто розговорився з агентством «Інтерфакс-Ук­раїна», нарешті визнавши, що зростання споживчих цін цього року «буде більше 10%». При цьому пан Мунтіян мимохідь додав, що в тому, що відбувається, «не можна обвинувачувати лише уряд, адже є ще вплив монетарного чинника», який у нинішній інфляції, за його словами, «становить близько половини».

Улюблене чиновниками переведення стрілок у бік НБУ не таке вже й необгрунтоване. До останнього часу антиінфляційні заходи монетарного відомства, яке досить активно емітувало гривні в обмін на викуповувану на ринку іноземну валюту, обмежувалися хіба що їхньою частковою стерилізацією за рахунок продажу банкам депозитних сертифікатів.

Поведінка Національ­ного банку в нинішній ситуації — узагалі тема особлива. Почнемо з того, що вже в повній красі виявилася «компетентність» членів ради НБУ в монетарних питаннях.

Можна не сумніватися, що переважна більшість професіоналів, призначених парламентом минулої осені і президентом позаторішньою весною, є доками в сферах політики і бізнесу. Дехто з них, будучи зараз або в минулому власниками (співвласниками) банків, непогано розбираються в банківській сфері. Але в сфері монетарній — тут вибачайте.

Хоч хтось із членів ради НБУ заявив про публічну незгоду з лінією його правління ще влітку, коли почали виявлятися перші серйозні ознаки зростання інфляції? Чи всі вони дружно повірили, що восени, перед виборами, уряду не доведеться збільшувати соціальні витрати бюджету, а під вибори в країну не підуть величезні обсяги тіньових грошей?

Швидше за все, ніхто ні про що таке всерйоз не замислювався, задовольняючись тими аргументами, які люб’язно готував в аналітико-доповідних записках секретаріат ради. Пан Стельмах, звичайно, авторитет, але якщо він усе-таки помиляється? От і виходить, що аргументовано заперечити йому нікому, і добродії з ради НБУ мають взяти на себе значну частку відповідальності за те, що відбувається з цінами в країні: узявся за гуж — не кажи, що не дуж.

Сам же голова Національного банку Володимир Стельмах зовсім сховався від суспільної уваги. Якби не суперечки та домисли, хто й коли його замінить, то журналісти про нього і зовсім не згадували б.

За інформацією «ДТ», ниніш­ньому голові НБУ начебто перестав загрожувати вихід на почесну пенсію в парламент після того, як днями він отримав новий мандат довіри особисто від глави держави. Втім, президент, як відомо, хазяїн свого слова і має право робити з ним усе що завгодно. А от якщо інфляція зовсім уже від рук відіб’ється і полювання на відьом почнеться всерйоз, стрілочником може стати хто завгодно. Наприклад, той, чиє крісло можна вигідно розміняти в коаліційних торгах.

На початку цього тижня з Нацбанку просочилася інформація про можливе підвищення дисконтної ставки. Втім, як з’ясувало «ДТ», вона виявилася передчасною. За нашими даними, можливість підвищення дисконтної ставки, як і розширення курсового коридору (у бік невеличкого посилення гривні), на правлінні НБУ в п’ятницю лише розглядали. Проте вдаватися до цих важелів у головному банку країни поки що не будуть — вважається, що вони стали б занадто серйозними сигналами для фінансистів.

У Нацбанку побоюються будь-яких різких тілорухів, які могли б посіяти паніку чи зашкодити економіці. На думку його керівництва, підвищення дисконтної ставки зараз дало б сигнал банкірам підвищувати власні ставки кредитування, а це — загроза економічному зростанню.

Слід зазначити, що в цьому пан Стельмах послідовний. В одному з перших після повернення в Нацбанк (і потім таких рідкісних) публічних виступів він заявив, що монетарна політика НБУ буде підпорядкована урядовим цілям щодо інфляції та зростання ВВП...

Тож поки в НБУ обмежаться лише додатковими стерилізаційними заходами: підвищенням ставок за депозитними сертифікатами і ставок рефінансування, щоб зв’язати частину вільної ліквідності на ринку.

Чи не занадто повільно запрягають? Чи не надто делікатні в нинішній ситуації? Адже чимало спостерігачів можуть заперечити, що, враховуючи відому символістику такого інструменту, як дисконтна ставка НБУ, її підвищення, навпаки, було б занадто слабким антиінфляційним кроком, щоб допомогти приборкати цінові стрибки.

Стерилізація — теж штука складна. У принципі, інструменти з арсеналу НБУ дають змогу так-сяк зв’язувати надлишкову ліквідність на міжбанківському ринку. Та от лише серйозні заходи в цьому напрямі можуть задушити економічне зростання. А половинчасті — погано допомагають у боротьбі зі споживчими цінами через недорозвиненість фінансових ринків.

Тому всерйоз займатися інфляційними проблемами доведеться вже новому уряду, якщо там, звісно, не влаштують чергової боротьби з вітряками.

Вчорашні опозиціонери вже на повну силу приміряються до повернення у владні кабінети. Головні бютівські економічні ідеологи — Віктор Пинзеник і Сергій Терьохін — устигли заявити, що новий проект бюджету, який вони підготують замість азаровського, буде «докорінно переписаний». Пан Терьохін — явно комусь у піку — повідомив, що «це буде бюджет проїдання», оскільки «у такій бідній країні, як Україна, будь-який бюджет приречений бути соціально орієнтованим». А за словами пана Пинзеника, «задля економії коштів на соціальні програми новий уряд відмовиться від сумнівних інвестиційних програм».

Це означає, що ці пани, прийшовши в черговий раз в уряд, не мають наміру відмовлятися від улюбленої манери під ліберальними реформістськими, але, по суті, майже соціалістичними гаслами ставити нові масштабні експерименти над економікою. І їй, страждальниці, схоже, доведеться спробувати перетравити ті величезні порції «манни небесної», обіцянки нагодувати якою всіх і вся так щедро роздавали перед виборами.

А ще — дати раду інфляційному потенціалу, закладеному не лише в серйозному зростанні цін виробників (19,6% рік до року), а й у неминучому черговому підвищенні цін на газ та інші енергоносії, комунальні послуги, проїзд тощо...

Довідка «ДТ»

У річному вимірі темпи зростання споживчих цін у вересні прискорилися з 14,2 до 14,4%. Найбільший внесок у зростання інфляції зробили продукти харчування, які подорожчали, за даними Держкомстату, на 3,1% за місяць і на 15,9% — у річному вимірі.

Найбільше за вересень зросли ціни на масложирову продукцію, зокрема на соняшникову олію — на 17,3, сало — на 10,1%. Молоко подорожчало на 8,9% (із початку року — на 15,4%).

Триває зростання цін на яйця — 7,4% (18,9% до початку року), м’ясо і м’ясопродукти — на 3,1% (11,3%). Подорожчання борошна у вересні хоч і було порівняно невеликим (1,1%), але з початку року становило вже 28,1%.

Від такого надлишку поживи, підігрітої відомим рішенням Конституційного суду, у й так не вельми міцної вітчизняної економіки може статися нетравлення шлунка. Але, схоже, звертатися до розсудливості наших політиків немає сенсу.

У боротьбі за симпатії електорату, тепер уже з прицілом на президентські вибори, вони, ймовірніше за все, виберуть простіший шлях — задобрювання наймасовіших на сьогодні груп населення. Нагадаємо, що чотири з п’яти українців (80%) вважають, що держава їм мусить гарантувати робочі місця і низькі ціни (дослідження ЄБРР і Світового банку «Життя в перехідний період»).

Може, нам слід сподіватися на здоровий глузд представників великого й дуже великого капіталу, котрі поки що діють на манер вирощуваних ними політиків, турбуючись лише про одномоментні вигоди? Кожен із них має розуміти: щойно світові ціни на одержувану з вітчизняних надр сировину впадуть, стане ні з чого наповнювати бюджет, щоб «нагодувати юрбу», в якої вже серйозно зросли патерналістські настрої та соціальні апетити. Задовольнити ці апетити, у разі чого, можна буде лише «підтопивши жирок». Чи треба уточнювати, чий саме?

Тим часом не лише утриманські, а й протестні настрої в суспільстві зростатимуть у міру того, як на кінець цієї осені або на наступну весну колись жадана для більшості українців тисяча у.о. місячного заробітку перестане гарантувати не лише можливість щось відкласти, а й забезпечувати сім’ї з чотирьох осіб повноцінним харчуванням, одягом, охороною здоров’я та відпочинком. Не кажучи вже про житло в кредит, яке стало недоступним після скаженого стрибка цін на нього минулої осені.

Можна, звісно, тішити себе надіями — мовляв, нинішні процеси цілком природні, ми проходимо всього лише стадію відновлення, поповнюючи втрачену в середині 90-х капіталізацію і ліквідуючи виниклі тоді диспропорції. Але щось занадто вже гризе хробак сумніву, коли згадуєш, що за підсумками цього року обсяг нашого промислового виробництва, ймовірніше за все, вже на 10% перевищить свій рівень 1990 року. У порівнянних, зауважте, цінах, тобто з поправкою на інфляцію.

І що реальне (тобто з такою ж поправкою) споживання також уже перекрило свій аналог 1990 року, а от інвестиції тільки недавно перевищили лише третину свого тодішнього рівня.

І що тільки за неповних сім останніх років середня реальна зарплата з поправкою на офіційну інфляцію зросла вже більш як утричі, хоча продуктивність праці — трохи більш як у півтора разу.

І що темпи зростання нашої економіки майже на 100% корелюють із динамікою світових цін на метал, тобто залежать від світової кон’юнктури практично повністю. Де тверезі уми, яким має бути зрозуміло, що після іпотечної кризи в США і викликаної нею по всьому світі фінансової лихоманки шанси настання рецесії у світовій економіці оцінюються значно песимістичніше, аніж 50:50? І сподіватися на китайців та інших азіатів, котрі обов’язково виручать світову економіку, як мінімум необачно.

Як виглядають необачними і висловлювання багатьох шанованих українських банкірів, які вважають, що нічого поганого з економікою статися не може. Мовляв, бізнес уже від влади майже відокремився, і щоб його розвивати, підприємці все одно братимуть кредити, попри все. Та невже?

«ДТ» навмисне відійшло від самостійного аналізу чинників інфляції — надто багато вже написано й сказано в інших ЗМІ. Ми звернулися із запитом до Національного банку України (і все ще чекаємо на відповідь), а також поцікавилися думкою найбільш авторитетних, на наш погляд, експертів, кожному з котрих довелося свого часу очолювати раду Національного банку, — Анатолія Гальчинського і Валерія Геєца. Вчені в один голос стверджують: передвиборні соціальні обіцянки вионати неможливо. Виконання у повному обсязі небезпечно для країни.

Анатолій Гальчинський, професор (Інститут стратегічних оцінок):
«Економіка України втягується в інфляційну спіраль»

— Небезпечне прискорення інфляційного процесу у поточному році не стало несподіванкою. Рівно рік тому, в жовтні минулого року, я звернувся з листом до прем’єр-міністра, в якому були висловлені відповідні застереження. Йшлося про нагромадження впродовж 2004—2006 років вагомого інфляційного потенціалу, який обов’язково мав позначитися на ціновій динаміці. Чудес в економіці не буває. Я в них не вірю.

Йшлося насамперед про макроекономічні диспропорції, зокрема ті, що стосуються надмірності державного споживання, багаторазового (четвертий рік поспіль) перевищення темпів зростання номінальних доходів населення порівняно з динамікою ВВП, недостатнього рівня конкуренції, слабкості фондового ринку. Передбачуваними були тенденція до зростання цін на енергоносії та житлово-комунальні послуги, а також структурні чинники, пов’язані з незавершеністю ринкових реформ в українській економіці. Однак ці застереження залишилися поза увагою.

Що сьогодні? Хотілося б застерегти урядовців і керівництво НБУ від небезпечної спокуси списувати інфляційні проблеми нинішнього року лише на складну ситуацію на продовольчому ринку, спричинену літньою посухою. У ціновій динаміці відбиваються й інші чинники – насамперед, низька конкурентоспроможність АПК України. У перспективі, у зв’язку з набуттям Україною членства у СОТ, ці чинники даватимуться взнаки ще гостріше.

Нині дуже важливою є комплексна професійна експертиза, на основі якої можна було б виробити випереджувальні заходи. Врешті-решт, слід припинити гратися в піжмурки, розділяючи чинники інфляції на монетарні і немонетарні, перекладаючи таким чином відповідальність то на Кабмін, то на НБУ. Незаперечною істиною є те, що рівень цінової динаміки у кінцевому підсумку залежить від пропозиції грошей на грошовому ринку. На цьому, як люблять висловлюватися наші «класики», треба поставити «жирну крапку». І якщо Кабмінові інфляція «до лампочки», НБУ має відповідати на це наджорсткою монетарною політикою.

Цього в нас немає. Більше того, у мене є всі підстави вести мову про неадекватність грошово-кредитної політики НБУ існуючим інфляційним загрозам. У Раді НБУ, якій належить ексклюзивне право визначати основні засади такої політики, не відчули специфіки нинішньої ситуації. Вона інакша, ніж кілька років тому, коли за умов низького рівня монетизації економіки відчутне перевищення (у 2000—2004 рр. — у 2,3 разу) темпів зростання грошової маси порівняно з динамікою ВВП майже не впливало на зростання цін.

Нині рівень монетизації становить 44,9%. Йдеться про параметри, близькі до оптимуму для країн з перехідною економікою. У цій ситуації має відбуватися відчутне стиснення динаміки пропозиції грошей. Однак цього року відбуваються зворотні процеси. Якщо за дев’ять місяців 2006-го грошова маса (М3) зросла на 21,0%, то за аналогічний період поточного року — на 33,6%. Це майже річний показник минулого року (34,5%). Лише у вересні ц.р. агрегат М3 збільшився на 6,0% (у вересні 2006 р. — на 3,7%). Куди ж ми йдемо?

У новій ситуації перестає себе виправдовувати політика «валютного якоря». Формально стабільний валютний курс гривні стримує інфляційні процеси. Однак практичне забезпечення такої стабільності зумовлює зростаючі обсяги грошової емісії, необхідні для здійснення відповідних операцій на валютному ринку. В результаті емісійна діяльність, від масштабів якої залежать темпи інфляції, стає фактично не підконтрольною НБУ. Девальвується один із основних інструментів його монетарної політики.

Ці та інші причини прискорення інфляційного процесу мультиплікуються нестабільністю політичної ситуації, а також величезними фінансовими витратами учасників виборчих перегонів, значна частка яких здійснювалася через неофіційні канали у готівковій формі і не піддавалася контролю з боку офіційних інституцій, зокрема НБУ. У зв’язку з цим показовою є така статистика: вперше за останні п’ять років витрати населення на купівлю товарів і послуг почали випереджати отримувані доходи. За вісім місяців доходи зросли на 27,8%, а відповідні витрати — на 31,9%. Здавалося б, це непогано, та водночас небезпечно зростають інфляційні очікування населення, зменшується його довіра до гривні.

Ситуація потребує принципової перебудови основ антиінфляційної політики як Національного банку, так і уряду та ефективної координації їхніх дій. Щоб забезпечити у наступному році зниження (як це передбачається проектом бюджету-2008) інфляції до 6,8%, уже тепер необхідно повернутися до принципу пріоритетності політики макроекономічної стабілізації, гармонізації її фіскальної та монетарної складових, підпорядкування їй інструментів соціальної політики. Йдеться також про запровадження режиму інфляційного таргетування, який має розглядатися як важлива складова макроекономічної політики.

Такі заходи не мають альтернативи. Три роки поспіль (2004—2006 рр.) темпи інфляції в Україні перевищують десятивідсоткову позначку, тоді як упродовж попередніх трьох років (2001—2003 рр.) вони становили у середньому 4,6%. У нинішньому році рівень зростання цін може стати рекордним для останніх років. Стає дедалі очевиднішим: економіка України втягується в інфляційну спіраль, яка не лише загрожуватиме інвестиційному зростанню, а й відчутно девальвуватиме здійснювані владою заходи соціальної політики.

«Посипатися» може все. Ми це знаємо з власного досвіду. Вибратися з такої ситуації дуже складно.

І останнє, чи не найголовніше. В інфляційній складовій останніх років головний чинник — неадекватність соціальної політики економічним реаліям. Це знають усі. Вибори закінчилися. Відповідальні політики мають виявити чесність. Сказати людям правду і попросити дозволу на пролонгацію термінів реалізації взятих соціальних зобов’язань. Іншого виходу в нас не існує. Хочеться сподіватися, що відповідну позицію займе і Банкова.

Валерій Геєць, академік НАН України (Інститут економіки і прогнозування):
«Соціальний популізм у результаті виллється в зниження загального рівня життя»

— Відповідаючи на запитання «Хто винуватий?», я б сказав: «Насамперед політичні процеси». Тобто політична криза у країні, яка вилилася в позачергові парламентські вибори, які продовжили череду виборів, починаючи з 2004 року.

Вони зумовили, по-перше, значну витрату ресурсів власне на виборчий процес. Оцінки, що звучали в експертному середовищі напередодні виборів, говорили про те, що на кампанію буде витрачено загалом до 5 млрд. дол. Ми не проводили власних досліджень і не перевіряли цієї цифри, тому підтвердити чи спростувати її достовірність не можу. Але навіть якщо сума була вдвічі меншою, все одно це величезні гроші. Дуже швидко перекочувавши на споживчий ринок, вони значно посилили інфляційний тиск.

Природно, й держава перед виборами збільшила соціальні витрати, що теж внесло свою лепту в зростання цін. І в цьому контексті вважаю за потрібне повторити неодноразово сказане раніше: не можна вважати нормальною ситуацію, коли темпи зростання доходів населення так набагато випереджають темпи зростання продуктивності праці й ВВП, причому вже котрий рік поспіль.

Цей процес розпочався ще з 2000 року. Але напередодні президентських виборів 2004-го, у 2005-му, та й у всі наступні роки він набув гіпертрофованих форм, що виходять за межі здорового глузду.

Не виключаю, що в зростанні продовольчих цін справді мав місце й політичний підтекст, про що заявляли деякі політики. Тобто хтось вирішив скористатися сприятливою ситуацією, щоб спеціально спровокувати й підняти ціни перед виборами, а потім спробувати їх знизити. Але цей чинник не був визначальним — країна крок за кроком йшла до зростання інфляції.

Значною мірою її підстьобнуло формування грошової пропозиції, яка зросла через надзвичайну активність зарубіжних запозичень банків та інших корпоративних позичальників. Після обміну на гривні ці гроші також виводилися на внутрішній ринок, і в остаточному підсумку частина їх потрапляла й на ринок продовольства. Додамо до цього грошові (легальні й нелегальні) перекази з-за кордону наших трудових мігрантів, а також частину іноземних інвестицій, що йде насамперед на придбання власності на території України. Якщо врахувати, що при цьому практично залишався незмінним валютний курс, а навесні — на початку літа ще й мала місце надзвичайна посуха, то в результаті ми й одержали стрибок цін на продовольчому ринку.

Миттєво подолати цю негативну тенденцію неможливо, особливо якщо намагатися ігнорувати всю сукупність чинників, які зумовили її. Не можна при цьому не враховувати й ситуацію у світовій економіці. Адже ціни, наприклад на зерно, у світі теж пішли вгору.

З огляду на усе сказане розпочаті Кабміном заходи для стримування інфляції за визначенням не могли бути достатньо ефективними, оскільки далеко не все залежало від нього. Дії уряду не могли якісно змінити ситуацію, а давали хіба що короткочасну відстрочку. Уряд, який теж представляє певні політичні сили, став заручником передвиборної боротьби: реалізація напередодні виборів правильної, глибоко ешалонованої антиінфляційної політики була б рівносильна політичному самогубству.

Та оскільки країна ось уже кілька років перебуває в перманентному очікуванні майбутніх виборів, зокрема вже й нових президентських 2009 року, вся економіка стає заручницею політики.

Які прогнози? Якщо припустити, що маніпулятивний компонент у зростанні цін усе-таки не був присутній і їх збільшення було зумовлене тільки об’єктивними чинниками, то за підсумками року інфляція становитиме 12—14%. В іншому разі вона може бути й меншою. Але тут багато що залежить від того, як швидко сформується коаліція й почне працювати новий уряд, а також від того, наскільки радикальними будуть його перші кроки.

Якщо ціновий нарив, що сформувався по багатьох статтях, не був надуманим і не розсмокчеться хоча б частково після зміни політичного клімату, то що скоріше він прорве, то краще.

У пошуку відповіді на запитання «Що робити?» з прицілом на тривалішу перспективу цілком розумним видається намір уряду в проекті бюджету-2008 закласти фінансування його дефіциту за рахунок позик міжнародних організацій. Причому винятково під конкретні інвестиційні проекти. Я ще уточнив би: якщо гроші брати під хороші інфраструктурні проекти, це буде дуже логічна спроба перенести акценти зі стимулювання споживчого попиту на стимулювання інвестиційного. Якщо цією ідеєю буде пронизаний весь бюджет 2008-го й наступних років, інфляційний сплеск удасться погасити досить швидко — протягом року-двох.

Але для цього в жодному разі не можна навіть намагатися виконувати повною мірою всі ті соціальні обіцянки, які так бездумно щедро роздавали різноманітні політичні сили перед виборами.

Якщо ж і далі йти шляхом соціального підкупу, продовжуючи грати в небезпечні ігри останніх років, ми обов’язково дійдемо до тієї точки (або, вірніше сказати, до ручки), коли державі й економіці доведеться або визнати себе банкрутом, або почати кардинально заощаджувати бюджетні витрати. І в результаті соціальний популізм виллється в зниження загального рівня життя. Не треба далеко ходити за прикладами: багато наших сусідів, та й ми самі це вже проходили.