ЦЕ ПРО ЗЕМЛЮ — СІМ РАЗІВ ВІДМІРЯЙ, ОДИН — ВІДРІЖ

Поділитися
Чим ближче до 1 січня 2005 року, коли завершується встановлений ВР мораторій на право купівлі-продаж...

Чим ближче до 1 січня 2005 року, коли завершується встановлений ВР мораторій на право купівлі-продажу землі, тим запеклішими стають суперечки про те, якими шляхами розвиватиметься наше сільське господарство, що буде з землею — матір’ю всіх багатств. За пореформене десятиліття укотре вдарили по основах. Позбувшись колгоспів і радгоспів, до яких за сім десятиліть звикли, селяни — хто із земельним сертифікатом, а інші — вже й з державними актами на землю — опинилися на роздоріжжі. Чи справді ці непоказні на вигляд «земельні» папери здатні принести хоч якісь статки в сім’ї, перетворити своїх власників на забезпечених людей, чи ж усе виявиться ще одним міражем?

І для оптимістичного варіанта, і для песимістичного є підстави. У різних областях, районах, навіть у масштабах одного села вигадливим чином переплітаються негатив і позитив, ось тільки змішано їх у різних пропорціях.

Для з’ясування, що саме дала селянам земельна реформа, Кіровоградщина — кращий об’єкт, ніж інші області. Якщо в більшості регіонів завершився лише її перший етап і селяни одержали земельні сертифікати, то в області 96,3% селян-пайовиків уже мають на руках державні акти, тобто документи, які від імені держави гарантують право приватної власності на земельні наділи. У Приінгуллі, де міститься географічний центр країни, нагромаджено чималий досвід землевпорядження на новій основі.

Електроніка і лазер у руках землеміра

До того факту, що Кіровоградщина випереджає інші регіони за темпами землевпорядження, додамо істотну деталь. Спеціалісти області не тільки досягли успіхів на власних нивах, а й надають допомогу сусідам. Уже кілька років мобільні групи кіровоградських землемірів працюють у Криму, Одеській, Рівненській, Черкаській та ряді інших областей. Природно, постає запитання: як змогли землеміри глибинної, нічим не примітної області настільки випередити своїх колег? Начальник облуправління земельних ресурсів Іван Владов звертає нашу увагу на те, що з-поміж численних питань земельної реформи суто технічний бік справи найчастіше залишається «у тіні», і це неправильно. Оскільки саме технічна оснащеність землемірів великою мірою визначає успіх нинішнього земельного переділу.

Перш ніж починати настільки масштабну роботу, кіровоградські землевпорядники провели інвентаризацію свого, прямо скажемо, давно застарілого обладнання. Підрахунки виявилися невтішними. Якщо орієнтуватися лише на застарілого зразка теодоліти, та ще дідівські метрівки й рулетки, то на земельну перебудову піде не одне десятиліття. До того ж собівартість робіт при тому, що землемір мав би крокувати по всьому периметру ділянок «наввипередки» із тією ж таки метрівкою і бігати від краю до краю з важким теодолітом, була б надзвичайно високою. Земельний сертифікат, а за ним і державний акт влетіли б селянам у таку копієчку, що надовго б відстрашили їх від участі в реформі.

Щоб провести землевпорядні роботи швидко, якісно і до того ж дешево, в області пішли на значні витрати, які, втім, швидко окупилися. Було створено сучасний Центр державного земельного кадастру. Узявши кредит, його оснастили новітнім обладнанням. На зміну застарілим приладам прийшли електронні тахометри і лазерні далекоміри виробництва США та Японії. Відбулася перекваліфікація спеціалістів, а це теж недешево. Але овчинка варта вичинки. Сучасна імпортна апаратура, побудована на супутниковому зв’язку, з якого недавно зняли гриф таємності, щонайкраще зарекомендувала себе на полях України. Продуктивність праці землемірів стала на кілька порядків вищою.

Якщо з традиційним оснащенням (яке мало змінилося від 20—30-х років минулого століття) найсумлінніший землемір упорядковував 20—30 гектарів угідь за день, то після переходу на електронну апаратуру — не менше 1000 га. При цьому собівартість робіт значно знизилася й у розрахунку на одну земельну ділянку становила всього 45 грн. З меншими витратами такі роботи в нашій країні виконувати ще нікому не вдавалося. Це означає, що й селяни менше платять за послуги. Натомість структури, що займаються землевпорядженням, зекономивши кошти, отримали можливості для розвитку. Вже через кілька років змогли розрахуватися з кредитами, у 24 районах області відкрити філії Центру земельного кадастру.

Наближення цих ключових для земельної реформи структур до селянських громад, як і здешевлення послуг, на думку Івана Владова, має принципове значення. З діда-прадіда селянин знає, що людину з метрівкою землеміра, ну, а тепер, відповідно, з електронними приладами, особливо шанують ті, хто працює на землі, живе з її плодів. І представникам цієї професії, як нікому, слід знати, що земельна реформа — поняття багатомірне. Важливо не тільки грамотно перекроювати земельні масиви, точно визначати якість грунтів, а й терпляче пояснювати людям, що і для чого робиться.

Людський чинник

Під час паювання землі позначилися дві головні форми господарювання. Перша — це коли по суті мало що змінювалося і на місці колишніх колгоспів та радгоспів виникали КСП, потім інші об’єднання, але вже на приватній основі. Оскільки такі об’єднання дробилися, від них відходили зі своїми наділами селяни-одноосібники, то середня площа їх виявилася значно, інколи удвічі-втричі меншою, ніж була в господарствах-прабатьках.

Гідну конкуренцію таким сільгосппідприємствам склали фермери, які домоглися найбільших успіхів. Їхні земельні наділи поповнилися паями земляків. В області площа земель, на яких господарюють фермери, за кілька років «орендизації» зросла вдвічі. Ці формування, як і їхні керівники, мають сільську прописку, або, по-сучасному, — реєстрацію. І, вже з огляду на приналежність до місцевого люду, переймаються соціальними проблемами села, що останніми роками загострилися до краю.

Керівники таких підрозділів більшою або меншою мірою піклуються не лише про виробництво сільгосппродукції, а й про нарощення робочих місць, розвиток соціальної сфери. А ці додаткові турботи, знову ж таки, позначаються на виробництві. Турбота про людей спонукає, навіть якщо це не дуже вигідно в економічному плані, паралельно з землеробством розвивати тваринництво і переробні підприємства. І хоча фінансові можливості нових формувань із відомих причин вкрай обмежені, навіть такі невеликі вливання коштів у сільську інфраструктуру вносять елементи стабільності, підтримують надію селян на те, що труднощі на селі тимчасові, що кожен із них потрібен на цій землі, що існує потреба не лише в їхніх земельних та майнових паях, а й у праці їхній та їхніх дітей.

Однак чітко простежується й інша тенденція в розвитку сільського господарства. На основі оренди селянських наділів з’явилися величезні землеволодіння, що розляглися на десятках тисяч гектарів. Їх власники — в особі керівників солідних фірм з обласних центрів та столиці — ясна річ, у селах не живуть, а лише зрідка сюди наїжджають із почтом. Вони забезпечують поставки техніки, пального, реалізацію сільгосппродукції. Безпосередньою організацією робіт на місцях займаються управляючі.

У сфері впливу таких «латифундій», для власників яких сільське господарство найчастіше не є головним видом діяльності, помітно зростає соціальна напруга. Оскільки на величезних площах вирощуються в основному зернові культури й соняшник, які не потребують великих затрат праці, а нецікаві новим господарям тваринництво й переробка перебувають у замороженому стані, велика частина місцевого населення позбавлена роботи і змушена обмежуватися працею на власних присадибних ділянках.

У ряді випадків процес відторгнення землі від селян зайшов настільки далеко, що став упроваджуватися своєрідний вахтовий метод. Це коли для обробітку землі використовуються мобільні, оснащені потужною технікою, спеціальними вагончиками для проживання в польових умовах групи механізаторів. Переїжджаючи з поля на поле, вони сіють, а потім і збирають врожай. Ну, а жителі навколишніх сіл при цьому за використання своїх наділів одержують по кілька мішків зерна і зрідка запрошуються на сезонні роботи.

По суті, місцеві селяни випадають із виробничого процесу на землі, яка так-сяк, але годувала й забезпечувала роботою не одне покоління їхніх предків. За іронією долі, це відбувається саме тепер, після настільки розрекламованого паювання.

Якщо форма такого великого землеволодіння візьме гору і стане визначальною, то чимало сіл, які потрапили в цю орбіту, втратять сам сенс існування і просто зникнуть. Від такого трагічного фіналу їх рятує лише одне: поки що «латифундії», дякувати Богу, містяться не на власній, викупленій у селян землі, а лише на тимчасово орендованій. Тож процес не є необоротним. Усе може змінитися.

Поки не дійшло до купівлі-продажу, є можливість осмислити те, що відбувається, зважити «плюси» й «мінуси» різних форм господарювання на землі.

У Кіровоградській області з 242 тис. селян-пайовиків близько 10 тис. вийшли зі своїми наділами із сільгосппідприємств і працюють самостійно. І хоча на п’яти-шести гектарах на душу не особливо розженешся, сміливці, практикуючи вирощування трудомістких сільгоспкультур, зводять кінці з кінцями, збільшуючи кількість тих селян, які згодом зможуть претендувати на купівлю нових наділів землі.

Ще одну групу перспективних власників землі, як ми вже зазначали, становлять фермери. Але найбільшими територіями володіють сільгосппідприємства середніх розмірів, плавно, без особливих ексцесів перетворившись із колгоспів на приватні товариства.

Показово, що великі землеволодіння (ті, які в перший період реформи займали десятки тисяч гектарів) останніми роками, у кожному разі в Кіровоградській області, не тільки не наростили своїх розмірів, а й різко втратили «вагу». Ще недавно одна з таких найвідоміших в області «імперій» господарювала на площі понад 30 тис. га землі, куди входили землі ряду районів. Тепер територія зменшилася майже втричі. Втратили значну частину земельних паїв і низка інших сільгоспгігантів, керованих, так би мовити, дистанційно — із Кіровограда, Дніпропетровська чи Києва.

Деякі земельні площі відходили від «латифундистів» із гучними скандалами. Незадоволені низькою орендною платою, а також прагненням міських інвесторів забрати вирощене якомога дешевше, а стягти за поставлену техніку і пальне якомога більше, селяни влаштовували справжній бойкот новоявленим хазяям. Бувають і поразки, коли місцевих жителів усіляко примушують продовжувати договори оренди. Але найчастіше розрив орендних відносин відбувається за взаємною згодою, оскільки для обох сторін співробітництво виявляється невигідним. Так-так, адже інколи зазнають збитків і «латифундисти», які не зуміли застосувати сучасні технології, налагодити ефективне управління.

На думку Івана Владова, останніми роками в області визначилися оптимальні розміри сільгосппідприємств, а також найефективніші форми взаємодії селян і бізнесменів. Для ефективного господарювання необхідно, щоб сільгосппідприємство мало як мінімум 1—2 тис. га землі. Прийнятний і такий варіант, коли підприємство в кілька разів більше, але при цьому його землі повинні становити єдиний масив.

Занадто ж великі, та ще й розкидані по багатьох районах землеволодіння не витримують перевірки часом. Причин цього багато. На відміну від індустрії, сільському господарству протипоказане як управління здалеку, так і управління з допомогою посередників. Не врахували «латифундисти» й того, що в селі особистісні, суто людські стосунки відіграють занадто вагому роль, щоб можна було відмовитися від живих контактів.

Кіровоградські землевпорядники наводять приклад фермера Омельченка з Новоукраїнського району, який зумів створити велике й ефективне сільгосппідприємство. І зробив він це, виправляючи помилку односельців. Земляки фермера, як і багато інших селян, упіймалися на гачок однієї з міських комерційних структур, що активізувалися на селі, прагнучи «наварити» надприбутки. Узявши в оренду землю селян, комерсанти і не думали платити. Вичавлювали з землі й техніки все, що тільки можливо, заощаджували на соціальному розвитку села й оплаті орендованих паїв. Переконавшись, що з такими партнерами можна заїхати лише в безпросвітні злидні, селяни звернулися до фермера-земляка. Виручай, мовляв. Забери наші наділи під своє крило. З гучними скандалами, тривалими судовими розглядами фермеру вдалося відвоювати землю односельців. Через кілька років сільгосппідприємство, створене з уламків колишньої «латифундії», міцно стало на ноги. Середньомісячна зарплата механізаторів і представників інших основних професій перевищує півтисячі гривень, а висока орендна плата стала вагомою підтримкою селян-пайовиків, особливо пенсіонерів.

Здаючи наділи то одному, то іншому орендарю, при цьому нерідко скандалячи, обстоюючи свої права, селяни напрацьовують неоціненний досвід, який дуже знадобиться, коли та ж таки земля почне рухатися, скажімо так, більш серйозно. Тобто вже не по рейках оренди, коли можна змінювати партнерів та умови співпраці, а вже як повноцінний, дуже дорогий і специфічний товар. Одного разу продавши, селянин повернути його назад уже не зможе.

Не нивою єдиною

Не секрет, що в ряді регіонів паювання земель буквально підітнуло державну програму захисту грунтів. Коли всю ріллю поділено на паї, а площа кожного наділу чітко зафіксована в сертифікатах, а потім, ще суворіше й точніше, — в державних актах на право приватного володіння, дуже складно думати про сівозміни. Власника навіть у майбутньому навряд чи вдасться переконати, що для збереження родючості грунтів і самої природи, поліпшення ландшафту місцевості чи ще задля чогось він повинен перестати вирощувати пшеницю, буряки або горох, які дають доходи, а натомість ділянку пустити під ліс чи луку.

Прорахунки земельної реформи очевидні. Адже під час паювання землі не особливо брався до уваги її стан. І тепер, хочеш не хочеш, доводиться відкладати навіть терміновий «ремонт» грунтів на невизначений період. Сподіваючись, що колись держава матиме кошти, щоб викуповувати такі землі, змінюючи їхнє призначення. Таких перекосів, звісно, не сталося б, якби перед тим було проведено інвентаризацію земель, виведення з ріллі території майбутніх лісів, пасовищ. І лише цей «чистий» обсяг ріллі слід було паювати.

Кіровоградці зуміли якщо не усунути такі промахи «батьків» реформи, то, вчасно зрозумівши, що до чого, хоч певною мірою спробували згладити її наслідки. Рівень розорювання земель в області високий і становить 82%. Щоб хоч частково усунути таку диспропорцію, тут не пустили під розпаювання до 10% земель запасу, 15% ріллі залишили в резерві.

Важлива деталь. Ці землі, на відміну від практики інших регіонів, не розбазарили. Відповідно до розробленої схеми землевпорядження, 370 тис. га вивели із сівозмін. Більшу частину їх, переведених у пасовища, передано сільрадам, частину відведено під залуження, заліснення. Таким чином, фронт робіт для оздоровлення землі збережено, роботи меліораторам і лісівникам вистачить на багато років. Ну, а потім, оскільки рівень розораності земель хоч і знизиться, але не досягне оптимуму, для усунення диспропорцій доведеться значну частину розпайованих угідь викуповувати.

Що попереду?

Майбутні операції з землею, особливо застава, купівля-продаж, обіцяють фінансові потоки такого масштабу, якого село, перебуваючи всі останні роки на задвірках економіки, ще не бачило. Певне уявлення про обсяги коштів дають такі дані. В самій лише Кіровоградській області селяни отримали у приватну власність майже чверть мільйона земельних ділянок. У середньому кожен наділ становить 5,8 га. Таким чином, у руках селян-пайовиків опинилося майже 1,5 млн. га землі. Кожен із цих гектарів, за теперішнього оцінювання, коштує 9—10 тис. грн. Під заставу такої земельної площі можна отримати 13—15 млрд. грн. кредитів. Якщо ці кошти, яких наше село поки що й у вічі не бачило, пустити в діло, а не розпорошити вкотре по офшорах чи використати для збагачення окремих осіб, то проблема прискореного розвитку агропромислового комплексу може бути успішно вирішена і без іноземного капіталу.

На що підуть потенційні кошти, що зберігаються у самій землі, залежить від напряму останнього етапу реформ, у кінцевому підсумку — від того, хто стане головною їх постаттю.

Події останнього часу свідчать, що на нинішньому, назвемо його орендним, етапі земельних відносин комерційні структури з великих міст програють місцевим орендарям.

Однак останнє слово ще не сказане. І, програючи зараз, міські дуки можуть відігратися у вирішальний момент битви за землю, коли дійде до її купівлі-продажу. У перерозподілі сил велику роль відіграв чинник часу. Якщо раніше селяни легко піддавалися на різного роду обіцянки, то згодом, набивши гулі, почали розбиратися, хто є хто, і, відповідно, віддавати свої наділи чеснішим та умілішим орендарям.

Багато залежатиме від подальших напрацювань ВР. Адже час, який залишився до скасування заборони на купівлю-продаж землі, можна використати по-різному. Не зволікаючи ухвалити закон, який дасть можливість заставити землю тим малим землевласникам, яких уже створила реформа, або в інтересах майбутніх земельних магнатів затягнути процес настільки, щоб вони встигли скупити ще не заставлені землі і, відповідно, спрямувати основані на вартості угідь фінансові потоки у свій бік. Уже зараз помітно, як у дедалі гостріших баталіях парламентаріїв, як школярів, підштовхують під руку, щоб вони замість чіткого законодавчого письма ставили ляпки, щоб не надумали подовжити заборону на торгові операції з землею і, крий Боже, не ухвалили закон про заставу землі раніше, ніж її задурно скуплять у збіднілих селян.

Борці за «ефективного земельного власника» посилаються на досвід Росії — мовляв, там уже «процес пішов». Насправді якраз і не пішов. І тепер уже ясно: якщо й піде, то набагато пізніше, ніж передбачили наші законодавці. Держдума Росії справді ухвалила федеральний закон, що дозволяє купувати і продавати землю. Однак при цьому надала право кожному суб’єкту федерації, виходячи з місцевих особливостей, самостійно визначатися з термінами. Отож регіональні органи влади не стали поспішати в такій важливій справі і відклали початок самого процесу купівлі-продажу землі де на п’ять-шість років, а де й на всі 12. Щоб краще підготуватися. Досвідчені російські аграрії справедливо вважають, що, перш ніж запускати механізм торгівлі землею, селянам — фермерам, пайовикам — треба дати шанс утвердитися на своїй землі. Для цього насамперед слід прийняти закон про заставу і, не зволікаючи, відкрити для селян кредитні лінії, створити сприятливі умови видачі грошей під заставу землі. Бо інакше землеробство, може, й збережеться і навіть розвинеться, але села як такі — зникнуть.

Чомусь, говорячи про майбутні агропромислові комплекси, «єдині масиви» землі, такого роду інтеграції очікують лише від багатих людей, що скуплять землю у селян. Однак великі господарства можуть створити і малі землевласники, якщо об’єднаються в різні спілки й товариства і отримають відповідну підтримку. Основні події — попереду.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі