Телекомунікаційний Сталінград. Результати суперечки навколо доступу до мереж конкурентів визначать долі ринку зв’язку

Конфлікт між операторами телекомунікаційних мереж з приводу так званого інтерконекту набуває характеру епічної боротьби не на життя, а на смерть. Зважаючи на масштаб лобістських зусиль і залучених у боротьбу ресурсів, має місце гранична напруга сил учасників ринку, їхня цілковита мобілізація. На карту поставлено особисті амбіції та кар’єру дуже впливових людей. А результат битви визначить сценарій розвитку ринку на багато років уперед.

Звідки така жорстокість? Чому її причиною став саме інтерконект? Титанічні зусилля нових учасників ринку мобільного зв’язку — «Астеліту» (ТМ life:)) і «Українських РадіоСистем» (ТМ «Білайн»), — не дали очікуваного результату. Попри сукупні інвестиції в обсязі майже 2 млрд. дол., вони вдвох заробляють менш як 20% усіх грошей ринку. Тоді як ціна цих скромних досягнень виявилася непомірно високою. Вражає розрив у маржі, вираженій через відношення прибутку до загальної виручки. Привертає увагу, що ця маржа тим більша, чим більша частка ринку в компанії.

Рентабельність двох найбільших компаній практично не змінюється з часом. Базове правило ринкової економіки — що вища конкуренція, то нижча рентабельність — у мобільному зв’язку не спрацьовує.

Прихильники перегляду існуючої системи стверджують, що існуюча практика взаєморозрахунків за інтерконект призводить до пригнічення реальної конкуренції. Більш того, ці розрахунки було впроваджено в Україні з метою захисту двох монополістів від появи нових гравців.

Колись давно…

Пригадаємо історію. Незалежна Українська держава з’явилася на світ, маючи як національну інфраструктуру комунікацій республіканські мережі електрозв’яз­ку УРСР. У перші роки підходи до регулювання галузі відповідали духу адміністративно-командної економіки: по одному гравцю в кожному з ключових видів зв’язку. Міжнародним і місцевим телефонним зв’язком займався «Укртелеком». Міжнародним — «Утел». У 1992 році з’явилося СП «Український мобільний зв’язок». На довгі роки мобільний зв’язок став вотчиною однієї-єдиної компанії.

У 1997 році на сцені з’явився «Київстар Дж.Ес.Ем.» із планами наздогнати, а якщо вийде, то й перегнати «УМЗ». Щоб нівелювати відставання, зумовлене значно пізнішим виходом на ринок, був задіяний адміністративний ресурс.

Мобільний зв’язок — задоволення не з дешевих і потребує відповідних компетенцій. Ні першого, ні другого компаньйони з «Київстару» не мали. Тому з підготовкою бізнес-плану допоміг шведський «Ерікссон». А згодом як стратегічний інвестор з’явився норвезький «Теленор».

З появою «Київстару» у мобільному зв’язку виникли ринок і конкуренція. Втім, дуже обмежені: «УМЗ» обробляв сегмент пос­луг для заможних клієнтів, «Ки­ївстар» зосередився на масовому сегменті. По 2—4 грн. за хвили­ну розмови сплачували всі — і ті, хто дзвонив, і ті, кого викликали.

Та вже наприкінці 90-х на обрії з’явилося тоді ще українсько-італійське СП «Астеліт». Користуючись тим, що розвиток ринку перебував у початковій фазі і рівень проникнення послуг не перевищував 10%, вони розраховували захопити частку до 30—40%. Для цього планувалося розгорнути в найкоротші терміни мережу національного масштабу і робилася ставка на цінову конкуренцію.

Для «Київстару» і «УМЗ» пла­ни італійців означали жорстокий удар. Аби нейтралізувати загрозу, задіяли всі наявні ресурси. Ос­кільки Леонід Кучма вже зробив свій вибір і відмовив у зас­тупницт­ві, на якийсь час загроза відступила. Та через кілька років виникла знову. Тепер свою долю зібралися випробувати турецький Turkcell в альянсі з представниками «донецького» крила українського істеблішменту. Цим «дах» був непотрібен.

Важлива роль у розробці стратегії протидії «турецькій загрозі» належить експертам «Теленору» — єдиної в Україні міжнародної компанії з успішним досвідом роботи на ринках, що розвиваються. На світ народилася геніальна у своїй простоті схема: безплатні вхідні плюс високі ставки за приземлення дзвінків. Розрахунки за інтерконект були потрібні, щоб, окрім іншого, компенсувати скасування платних вхідних. Якщо раніше оператору сторони, яку викликають, платили його власні абоненти, то тепер стало можливим одержати плату безпосередньо з оператора сторони, яка викликає.

Принцип «платить сторона, яка викликає» став потужним стимулом споживання послуг, активність абонентів і ринок почали зростати шаленими темпами. Протягом трьох років, із 2004-го по 2006-й, проникнення послуг зросло втричі, виручка — удвічі.

Таке швидке зростання дало можливість вирішити перше зав­дання — залишити новому гравцю якнайменше місця. А от для вирішення другого завдання — пригнічення попиту на його послуги — і був потрібен механізм розрахунків за приземлення трафіка.

Вийшовши на ринок, «Асте­літ» опинився у більш ніж некомфортному середовищі. Високі ставки інтерконекту, помножені на неминучий для нового оператора дисбаланс трафіка на користь існуючих операторів, зумовили дві проблеми. Проблема №1 — неможливість запропонувати абонентам привабливі тарифи для дзвінків на інші мережі. Проблема №2 — дзвінки на інші мережі руйнують економіку малих компаній.

У відповідь «Астеліт» обрав стратегію дотування тарифів за рахунок вхідного трафіка. Це потребує масованих інвестицій з невисокими показниками повернення на вкладений капітал. Вдалося досягти багато, але ціною більш як мільярдних інвестицій. А от четвертий гравець в особі російського «Вымпелкома» (ТМ «Білайн») так і не зміг вирішити поставлені завдання. У результаті інвестиції в його український проект практично заморожені.

Що таке інтерконект

Не випадково в рекомендаціях Євросоюзу замість терміна «інтерконект» використовується вираз «оптові тарифи за приземлення трафіка в мережах мобільного (фіксованого) зв’язку». Візьмемо випадок із життя: дзвінок абонента «Білайну» на номер у мережі «Київстару». Для цього ком­панія «Українські РадіоСистеми», власник ТМ «Білайн», мала придбати у «Київстару» послуги так званого приземлення своїх викликів у його, «Київстару», мережі.

Причому йдеться саме про оптову ціну, оскільки вона не буде меншою залежно від того, йдеться про одну хвилину чи про мільярд. Для «УРС» це мінімально можлива ціна. І становить вона близько 50 коп. за кожну хвилину. До цієї ставки треба додати витрати «УРС» на власне обслуговування дзвінка у своїй мережі. Ну і рентабельність.

І тут «несподівано» з’ясовується, що середньозважена роздрібна вартість хвилини в мережах «МТС» і «Київстару» виявляється в рази меншою за оптову ціну, яку вони виставляють малим учасникам ринку, — близько 20 коп. проти 50. Нові гравці не в змозі запропонувати конкурентоспроможні тарифи для спілкування з основною масою абонентів, зосереджених у мережах «МТС» і «Київстару».

Більш того, має місце дисбаланс трафіка між мережами великих і малих операторів. Великі одержують набагато більше викли­ків на свої мережі. І грошей за них. Таким чином вони одержують конкурентну перевагу зі свого розміру. Це крім економії на масштабі і переваг, пов’язаних із більш раннім виходом на ринок.

Для малих операторів критичним є баланс розрахунків за інтерконект. Для великих — ні, оскільки їхні абоненти генерують достатній обсяг внутрішньомережного трафіка.

Матеріали Єврокомісії містять жорсткі оцінки ситуації з інтерконектом. Так, при встановленні тарифів за приземлення трафіка будь-яке відхилення від єдиного рівня ефективної вартості має грунтуватися на об’єк­тивних відмінностях у витратах, які перебувають поза сферою контролю оператора. Причому в мережах мобільного зв’язку нерівномірний розподіл діапазону може вважатися зовнішнім чинником, що призводить до різниці у витратах на одиницю для різних мобільних операторів.

У своїх рекомендаціях для національних регулюючих органів Єврокомісія виокремлює ринок інтерконекту як такий, що найбільше потерпає від браку конкуренції. Для усунення антиконкурентних бар’єрів пропонується використовувати:

• тарифи, що грунтуються на собівартості;

• регулювання ставок операторів, які володіють істотною ринковою силою;

• встановлення асиметричних ставок доступу на мережі малих і великих операторів.

Зібрані за останні роки дані наочно підтверджують тезу про те, що інтерконект є інструментом перерозподілу доходів від фік­сованого зв’язку на користь мобільного і від малих операторів на користь великих. Що спонукає регуляторні органи до дедалі жорсткішого регулювання цього ринку. До кінця 2012 року ставки інтерконекту мають знизитися до економічно обгрунтованих 1,5—3 євроцентів за хвилину проти нинішніх 8—9 євроцентів. Що, до речі, зводить нанівець посилан­ня на «європейський досвід» прибічників збереження статус-кво.

Показовим є і досвід Росії. До 2006 року плата за приземлення трафіка в мережах мобільного зв’язку не стягувалася. Скасування платних вхідних порушило питання про впровадження таких розрахунків. У результаті ретельного аналізу, який здійснили регулюючі органи, було визначено ставку доступу в розмірі 0,95 руб., що вдвічі менше за існуючу в Україні і нижче за середньозважені роздрібні ціни на російському ринку. Причому регулятор жорстко придушив спроби «великої трійки» — МТС, «Вымпелкома» (ТМ «Білайн») і СЗТ (ТМ «Мегафон») — установити дискримінаційні тарифи для малих компаній.

Що маємо

Довгі роки Національна комісія з регулювання зв’язку ухилялася від вирішення проблеми, посилаючись на відсутність повноважень. АМКУ теж дистанціювався, посилаючись на існування галузевого регулятора.

Конфлікт навколо ставок інтерконекту вийшов на поверхню на початку 2007 року. Тоді «Голден Телеком» спробував ухилитися від пролонгації не вигідного йому договору з «УМЗ». Результатом стало роз’єднання мереж, вперше в історії вітчизняного телекому.

У 2008 році сталося давно очікуване: голова «Укртелекому» Георгій Дзекон звернув увагу на дисбаланс у платежах із мобільниками. «Укртелеком» вирішив переглянути домовленості з операторами мобільного зв’язку, і для цього в нього знайшовся потужний аргумент.

Наприкінці минулого року «Укртелеком» просто відмовився продовжувати договори на старих умовах. Серію ініційованих позовів мобільники з тріском програли. Легальних способів примусити компанію укласти договори не існує. Відключити теж неможливо: на мережі «Укртелекому» зав’язаний увесь телефонний зв’язок у країні. З січня держкомпанія взагалі не платить за приземлення дзвінків. З огляду на обсяги трафіка, йдеться про сотні мільйонів гривень, що їх недоодержують мобільні оператори.

Немає сенсу переказувати описані в одному з попередніх номерів «ДТ» перипетії боротьби за інтерконект. Висвітлимо окремі аспекти конфлікту, про які поки що нечасто згадують.

Ще під час конфлікту між «УМЗ» і «Голден Телекомом» виникло таке явище, як «мережні війни», тобто використання технологічних особливостей мереж для цілеспрямованого порушення їхньої працездатності і тиску на непоступливих контрагентів. У 2010 році окремі інциденти можуть стати звичайною практикою.

Тепер будь-яка компанія може розірвати договірні відносини і за фактом відмовитися від взаєморозрахунків. Прийняті в квітні нові ліцензійні умови прямо забороняють операторам роз’єдну­вати свої мережі в таких випадках. Та навіть у разі роз’єднання за рішенням якогось районного суду це анітрохи не допоможе найбільшим компаніям покарати «відступників». У ситуації, за якої «Укртелеком» цілком легально нікому не платить, залишається технічна можливість пропускати трафік через його мережу.

Ринкова вага «Укртелекому» регулярно провокує компанію на неоднозначні ходи. Наприклад, держмонополіст уже давно саботує надання мобільникам можливості включитися в його мережі на місцевому рівні. Оскільки це для нього менш вигідно, ніж пропускання трафіка мобільних мереж як міжміського. Тоді замість 25 коп. за хвилину виходять усі 50...

Зі схожою проблемою зіштовхуються мобільні оператори при спробах забезпечити доступ своїх абонентів до екстрених служб (традиційні 01, 02, 03). Посилаючись на технічні проблеми, держмонополіст відмовляється пропускати ці виклики через свої мережі.

На жаль, доводиться говорити про реальну загрозу розпаду національного простору комунікацій на кілька удільних князівств. І головна причина цього — фактична недієздатність НКРЗ і АМКУ. Перша керується бажанням змінити ситуацію так, щоб нікого не скривдити. Другий хотів би посприяти конкуренції, не зашкодивши двом монополістам. Але так не буває.

Глибока економічна криза призвела до різкого скорочення ринку. За даними Держкомстату, за перший квартал 2009 року розмір виручки учасників ринку мобільного зв’язку скоротився аж на 27% . Якщо раніше антиконкурентні бар’єри на ринку заважали новим учасникам розвиватися так швидко, як це дозволяв платоспроможний попит, то зараз вони заважають їм виживати. А це зовсім не те саме.

Що має бути

Вплив держави на будь-які аспекти життя суспільства передбачає три етапи. Це цілевизначення, у рамках якого формулюються завдання державного регулювання. Після чого настає черга законотворчості, включаючи розробку нормативно-правових актів різного рівня і формату. Нарешті, у процесі правозастосування уповноважені органи влади стежать за реалізацією поставлених завдань, використовуючи як інструмент наявну нормативну базу.

На жаль, національна політика у сфері телекомунікацій має серйозні недоліки вже на найпершому, концептуальному рівні. Держрегулювання цієї найважливішої галузі економіки сформувалося і нині існує як інструмент корпоративного управління, не більше і не менше. Які завдання ставлять перед собою уповноважені наглядати за телекомунікаціями органи України? Підтримувати «стабільність»? Не допустити «кризових явищ»? То це стабільність поділу ринку навпіл. А кризові явища давно вже тут. Ще восени минулого року про падіння ринку на третину навіть чути ніхто не хотів.

Як і будь-яка інфраструктурна галузь, зв’язок впливає на усіх без винятку агентів економічного життя. Щоб споживачі послуги та економіка загалом могли одержувати послуги максимальної якості за мінімальною ціною, постачальники цих послуг повинні конкурувати витратами. За рахунок більшої операційної ефективності забезпечувати ту саму рентабельність при менших тарифах. І конкурувати саме за рахунок цього, а не свого розміру. Для цього ринку і потрібні економічно обгрунтовані ставки інтерконекту.

Необхідно визнати, нарешті, основоположні факти: наявність гравців, які поєднують одночасно величезну частку ринку і таку саму феноменально велику рентабельність; відсутність помітних змін за минулі роки в розподілі доходів між учасниками ринку, у тому числі непропорційно велика маржа найбільших гравців; негативний вплив на економіку малих операторів зв’язку існуючого диспаритету роздрібних і оптових цін на трафік.

Увесь необхідний інструментарій і досвід давно вже є. Так, необхідно визнати наявність гравців з істотним ринковим впливом. Так, необхідно розрахувати, нарешті, реальну вартість послуги приземлення трафіка. Якщо з’ясується, що її собівартість у випадку малих учасників ринку більша, ніж у грандів, необхідно визнати і цей факт.

Так, асиметрія. Так, зниження показників найбільших компаній. А також — їхньої частки ринку. Люди, наділені владою, повинні вирішити для себе, яка модель рин­ку їх більше влаштовує. Що саме вони просуватимуть надалі: заохочення конкуренції чи відкіт у 90-ті, до часів «ринку на двох».

Розкішний подарунок у вигляді чотирьох мільярдів гривень дострокових платежів до бюджету не повторюватиметься знову і знову. Просто тому, що поки що усе йде до олігополії кінця 90-х, коли ринок ділиться на двох. Чотири гравці ніколи не зможуть домовитися. Три — теж навряд чи. Особливо якщо третій хоче вирости. А от два операторські холдинги, об’єднавши мобільні і фіксовані мережі, моментально домовляться про правила гри. Причому центри прийняття рішень перебуватимуть далеко за межами країни. Котра остаточно втратить суб’єктність у частині регулювання власних телекомунікацій.

Поділивши ринок навпіл, «конкуренти» втратять стимул працювати над витратами, працювати на утримання абонентів. Навіщо? За відсутності конкуренції можна перекласти витрати на споживачів. Там копієчка, тут п’ять — кому погано?