СУДНОБУДУВАННЯ: ВІДРОДЖУЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ… ЗАРПЛАТУ

У миколаївців, які вже звикли жити без бюджетних надходжень від традиційно провідної галузі, останнім часом знову прокидається надія на суднобудування. Ні, в місті не спускають щомісяця на воду, як бувало раніше, суден-велетнів. Та не минає й кількох тижнів, щоб на тому чи тому підприємстві не спустили на воду хоч мале судно, нагадавши землякам, що живуть вони все-таки в корабельному краї.

Нещодавно в місті привітали народження моторної яхти, виготовленої на замовлення канадської компанії «Шелл», яка, не зайве зазначити, ознайомившись зі зробленим, замовила ще кілька таких самих красунь. Показово, що будує ці судна, які потребують філігранної роботи й особливої майстерності, ВАТ «Миколаївська малотоннажна судноверф». Це підприємство з’явилося лише рік тому як результат реструктуризації найбільшого в Україні Чорноморського суднобудівного заводу, що перетворився на холдинг. Новостворене підприємство почало будувати малотоннажні судна у відповідно переустаткованому колишньому цеху великопанельного домобудівництва.

В умовах холдингу кожен його підрозділ, зокрема й ВАТ «Миколаївська малотоннажна судноверф», одержало такий рівень самостійності, коли можна й слід шукати і виконувати замовлення, відповідати за них. Становлення нового підприємства, його вихід на світовий ринок став можливий тому, що кошти не розпорошуються, як було в умовах заводу-велетня, не поглинаються загальнозаводськими накладними видатками. А це означає, що тепер уже можна вирішувати не лише поточні, а й такі перспективні питання, як пошук для верфі висококласних фахівців.

Відомо, що багато миколаївських умільців, не маючи достойної роботи і зарплати в рідному місті, розбрелися по верфях сусідніх країн. Ось і на урочистому спуску яхти на воду, поки лунали офіційні промови, народ — а були це переважно нині працюючі суднобудівники й пенсіонери — жваво обговорював не лише особливості судна, а й те, хто зі знайомих майстрів та в яку країну поїхав, які звістки звідти надсилає. З цих розмов можна було дізнатися багато чого, про що мовчали офіційні оратори. Потік миколаївських суднобудівників за кордон не вичерпується. Це факт, про який усі знають. Новим є те, що таки з’явився і зворотний, ледь помітний рух. Виявляється, що робота на верфі малотоннажних суден залучила частину раніше не затребуваних майстрів: кілька робітників високого класу, приваблені цікавою роботою та зростанням зарплати, повернулися з-за кордону.

Осереддям проблем, зокрема кадрових, став завод імені 61 комунара. Якщо холдинг «ЧСЗ», створивши на своїй базі ряд самостійних підприємств, повільно, однак будує великовантажні й малі судна, займається судноремонтом; якщо «Океан» після приватизації голландською фірмою з аутсайдера місцевого суднобудування перетворився на лідера й тепер на новозакладеному судні-контейнеровозі деякі цехи працюють у три зміни, то на заводі імені 61 комунара досі багато зусиль витрачають на те, щоб довести до пуття судна-довгобуди. І все-таки нові віяння відчуваються й тут.

Не сподіваючись на державну допомогу (а раніше завод цим особливо відрізнявся від своїх побратимів), адміністрація підприємства уклала контракт із норвезькою компанією Dof Indastry, докорінно відмінний від усіх попередніх. Знаючи власні можливості, комунарівці розпочали спорудження не суден «під ключ», а лише корпусів для них. Цими днями на першому стапелі заводу закладено перші секції корпуса судна, призначеного для обслуговування морських бурових установок. Норвежці, відвідавши найстарішу миколаївську верф, очевидно, повірили в її можливості й замовили ще кілька корпусів.

Одержати можливість працювати — уже немало. Але в цьому замовленні проглядається щось більше. Вперше у практиці суднобудування Миколаєва укладено контракт, який відбиває практику відносин європейського рівня. Крім замовника й виконавця, взяли на себе відповідальні зобов’язання і три банки — миколаївська філія банку «Аваль», банк замовника та відповідальний посередник між ними — Данський банк. Відповідно до цивілізованих правил гри, замовник оплачує роботу виконавця після виконання роботи. А до цього фінансування відбувається на основі взаємодії банкірів.

Передбачено, що метал на корпуси надходить з українських металургійних заводів, за нього платить замовник. Це означає, що, крім робочих місць, на верфі з’являться нові й високооплачувані робочі місця біля мартенів. Але, мабуть, найважливішою особливістю співробітництва є те, що безпосередньо в контракт закладено значне підвищення заробітної плати суднобудівників і кошти, необхідні на відновлення матеріально-технічної бази, переоснащення виробництва.

На недавній прес-конференції заступник генерального директора заводу імені 61 комунара Анатолій Міхельсон зупинився на тому, як найпроблемніше в місті підприємство планує вирішувати питання кадрів. Нині на заводі ім. 61 комунара середня зарплата становить лише 170 грн. На двох інших споріднених заводах вона трохи вища, але теж далека від того, що заробляють суднобудівники на верфях сусідніх держав. За словами суднобудівників, котрі, виїхавши з Миколаєва, регулярно відвідують сім’ї та рідне місто, вони заробляють за місяць на чужих верфях 500—1000 доларів.

Журналістам показали розрахунки, що демонструють, як підвищуватиметься зарплата робітників заводу ім. 61 комунара з реалізацією замовлення норвежців. У будівництві першого корпуса візьмуть участь 750 суднобудівників, і не тільки робітники корпусного виробництва, а й трубоукладачі, слюсарі, маляри. Їхня середня зарплата, закладена в контракті, становитиме 550 грн. Це перший крок у розв’язанні кадрової проблеми. Через шість місяців на спорудженні другого корпуса одночасно буде задіяно 1500 чоловік. Їхня розрахункова середня зарплата становитиме 1300 грн., а особливо висококваліфіковані фахівці одержуватимуть близько 2 тис. грн.

Представник адміністрації заводу ім. 61 комунара вважає, що при такому рівні заробітної плати багато миколаївських суднобудівників повернуться. Ясна річ, можна сумніватися в цих розрахунках і коментарях до них, пам’ятаючи, що, як кажуть, на папері малювали про яри позабували... Але добре вже те, що в Миколаєві замислися над головним, без чого суднобудівна галузь не підніметься з економічних руїн: як зберегти кадри, повернути в рідне місто тих, хто подався на заробітки.