СПОЖИВАЧІ ЧЕКАЮТЬ РЕФОРМ КОЛЬОРОВА МЕТАЛУРГІЯ КРАЇНИ ПОЗНАЧИЛА СЛАБКІ МІСЦЯ СИСТЕМИ ТАРИФОУТВОРЕННЯ В ЕНЕРГЕТИЦІ

У другій половині 90-х ціна електрики для вітчизняних підприємств була умовною. Ніхто, крім населення, грішми за кіловати не платив. Горезвісні бартерні коефіцієнти та вексельні дисконти однаковою мірою позбавляли оборотних коштів як електроенергетичну галузь, так і її основного споживача в особі промисловості. Проте з переходом на грошові розрахунки у ПЕКу проблема енерготарифів вийшла на перший план. Енергетики і промисловці дедалі частіше замислюються над пошуком того цінового балансу, яким буде оптимально враховано інтереси обох сторін.

Визначити об’єктивну ринкову ціну електроенергії для кожного споживача неможливо без проведення глибоких структурних реформ у галузі. Ефективності таких реформ може сприяти вивчення світового досвіду тарифоутворення в енергетиці, а також світових тенденцій і технологічних особливостей розвитку тих чи інших галузей, окремих великих підприємств.

Тема тарифів на електроенергію для української промисловості помітно активізувалася, починаючи з літа минулого року. У серпні уряд Анатолія Кінаха, щоб підтримати конкурентоспроможність двох запорізьких комбінатів — алюмінієвого і титаномагнієвого, — установив для них спеціальний порядок ціноутворення.

Як писало «ДТ» в попередньому номері, сенс полягав у пропорційній прив’язці тарифів на електрику для ВАТ «ЗАлК» і казенного підприємства «ЗТНК» до світових ринкових цін на алюміній та губчастий титан. Чим дешевший, приміром, алюміній на Лондонській біржі металів (LME), тим нижча ціна кіловата для алюмінієвого комбінату, і навпаки.

Відтак обидва запорізькі підприємства на тлі обвалу світових котирувань на алюміній і титан отримали можливість купувати електроенергію дешевше, ніж інші промислові споживачі Запорізької області.

Директор з економіки ВАТ «ЗАлК» Олександр Шашкін стверджує, що саме завдяки спеціальним тарифам завод, за результатами першого кварталу нинішнього року, працював із рентабельністю 15%. «Інакше ми балансували б на нульовій рентабельності», — каже він.

Прив’язка вартості струму до ринкових котирувань алюмінію використовується у світовій практиці як своєрідний захисний механізм від біржових коливань. Річ у тім, що виробництво первинного алюмінію є електролізним процесом, на який витрачається багато електроенергії. Висока енергоємність виробництва зумовлює значну залежність виробників цього металу від цінової кон’юнктури.

Якомога ближче до гідроресурсів

З огляду на високу енерговитратність, алюмінієва галузь від початку розвивалася за принципом максимально можливого зниження частки кіловата в структурі собівартості своєї продукції.

Тому алюмінієві заводи, як правило, розміщені біля найдешевших джерел енергії — гідроелектростанцій. Приміром, близько 40% плавильних потужностей у США містяться на північному заході Тихоокеанського узбережжя і використовують гідроенергію Бонневільського енергетичного управління. Переважно поблизу гідроелектростанцій розміщені алюмінієві виробництва в Канаді, Росії, Норвегії.

З цієї ж причини багато гігантів алюмінієвої індустрії активно вторгаються в електроенергетичну галузь, самостійно споруджуючи енергетичні потужності або скуповуючи активи енергокомпаній.

Канадська компанія Alcan, що випускає близько 1,5 млн. тонн алюмінієвої продукції на рік і є третьою у світі з продажів, виробляє на власних електростанціях 65% необхідного струму.

Американська компанія Golden Northwest Aluminium вирішила побудувати власну електростанцію після того, як в останні два роки призупинила виробництво на двох заводах у штатах Вашингтон і Орегон загальною потужністю 500 тис. тонн. Причина зупинки — дорога електроенергія.

Спостерігаються інтеграційні тенденції між алюмінієвою та енергетичною галузями й у Росії.

Про можливість взяти участь у будівництві Богучанської ГЕС у Красноярському краї заявила група «Русал», що контролює три чверті алюмінієвого виробництва в Росії. Попередній намір «Русалу» вкласти гроші в енергетику продиктований планами з нарощування діючих і спорудження нових потужностей у Сибіру. Російський гігант усерйоз заповзявся вийти у світові лідери алюмінієвої промисловості.

Друга за величиною російська алюмінієва компанія «СУАЛ» готується підписати угоду з РАТ «ЄЕС» про інвестиції в добудову шостого енергоблоку Печорської ГРЕС у Республіці Комі. «СУАЛ» планує підписати угоду зі Світовим банком, а також Європейським банком реконструкції та розвитку про виділення кредитної лінії на реалізацію проекту «Комі Алюміній». Йдеться про будівництво глиноземно-алюмінієвого комплексу в Комі з річною потужністю випуску 1,4 млн. тонн глинозему і 300—500 тис. тонн алюмінію. На реалізацію проекту знадобляться додаткові енергопотужності у системі «Коміенерго». Поки що, правда, енергетичний монополіст РАТ «ЄЕС» не поспішає укладати домовленості з найбільшим споживачем струму в особі алюмінієвого гіганта.

Інтерес «СУАЛу» до енергетики не випадковий. Крім алюмінієвих заводів, група встигла придбати пакети акцій «Свердловенерго», «Іркутськенерго», «Перменерго», «Ростовенерго». Поки що не йдеться про контрольні пакети, однак прагнення компанії нарощувати енергетичні активи очевидне.

Алюмінієва географія

Починаючи з 2000 року, тенденція прив’язки алюмінієвих виробництв до джерел дешевої енергії стає дедалі помітнішою. Її спричинили енергетичні кризи у США та Латинській Америці, а також обвал світового ринку алюмінію. У результаті енергокризи в Каліфорнії на тихоокеанському узбережжі було закрито алюмінієві заводи загальною річною потужністю 1 млн. тонн.

Приблизно тоді ж енергосистема Бразилії почала відчувати проблеми через спеку. Активне використання кондиціонерів викликало гострий дефіцит електрики, що призвело до зупинки незначної кількості алюмінієвих потужностей.

На думку аналітиків, саме закриття заводів у Латинській Америці дозволило ринку алюмінію утриматися кризового 2001 року, коли середньорічна ціна білого металу на Лондонській біржі впала з 1599 до 1444 дол. за тонну. Інакше міг би бути побитим антирекорд 1993 року — 1139 дол. за тонну.

Однак на тлі закриття алюмінієвих виробництв в одних країнах споруджуються нові потужності в інших. Там, де є дешева електрика.

Приміром, світовий лідер індустрії в особі американської Alcoa, попри істотне зменшення обсягів продажів і прибутку компанії у 2001—02 роках, будує новий завод в Ісландії з виробничою потужністю 322 тис. тонн алюмінію на рік, а також збільшує удвічі — до 320 тис. тонн — потужність заводу в Квебеку.

Французька Pechiney придивляється до ПАР і Чилі, вважаючи ці країни перспективними для нарощування виробництва в майбутньому.

Водночас у США, починаючи з 1980 року, не було побудовано жодного алюмінієвого заводу.

З життя великих

До запровадження спеціального порядку тарифоутворення на електроенергію в серпні 2002 року Запорізький алюмінієвий комбінат кілька місяців працював зі збитками. За словами першого заступника гендиректора «ЗАлКу» Сергія Петрова, основною причиною неприбуткової роботи була відносно висока ціна, яку підприємство платило за струм у першому півріччі минулого року, — понад 2 центи за кіловат. Це дорожче, ніж вартість струму для алюмінійників Австралії, Канади, Росії.

У першому кварталі 2001 року частка електроенергії в собівартості алюмінію на «ЗАлКу» сягала 40%, тоді як у загальносвітовій практиці цей показник не перевищує 25%.

На тлі падіння біржових котирувань алюмінію 2 центів за кіловат виявилося достатньо, щоб загнати економіку комбінату в глухий кут.

Річ у тім, що «ЗАлК» експортує в країни далекого зарубіжжя більше половини своєї продукції у вигляді напівфабрикату, так званої алюмінієвої чушки. Підприємство змушене конкурувати на світових ринках із гігантами алюмінієвої індустрії, не володіючи їхніми перевагами і маючи в «арсеналі» лише повний набір недоліків.

По-перше, частка первинного алюмінію в структурі продукції комбінату становить 80%, тоді як у найбільших зарубіжних гравців не перевищує 20%. У структурах продажів найбільших компаній переважають продукти обробки алюмінію (профіль, фольга, литі автомобільні диски) із високим рівнем доданої вартості. Це дозволяє гігантам отримувати основний прибуток від реалізації продуктів переробки і робить їхню економіку більш стійкою до цінових коливань на LME.

По-друге, потужність «ЗАлКу» з випуску алюмінію ледве перевищує 100 тис. тонн на рік. Це менше, ніж середньостатистична світова потужність окремо взятого заводу, — 190 тис. тонн. Запорізьке підприємство видається карликом на тлі тих-таки Братського чи Красноярського заводів, кожен із яких здатний виробляти 800 тис. тонн алюмінію на рік.

Крім технологічного укрупнення сучасних алюмінієвих виробництв, у галузі спостерігається економічна концентрація заводів у рамках великих компаній. Яскравим зразком інтеграційних процесів у галузі є Китай, де державна China Aluminium Group об’єднала 60 заводів, що випускають 60% алюмінію і 100% глинозему в країні.

Як правило, більшість алюмінієвих комбінатів входять у потужні корпорації типу згадуваних вище Alcoa, Alcan чи «Русал».

Концентрація алюмінієвих виробництв забезпечує незаперечні переваги, а саме зменшення виробничих витрат, розширення можливостей із залучення інвестицій, збільшення лобістського потенціалу, координації збуту.

Самотній карлик

Запорізькому алюмінієвому заводу об’єднуватися ні з ким. Хіба що нинішній власник підприємства в особі російського ЗАТ «АвтоВАЗінвест» продасть контрольний пакет комусь із закордонних алюмінієвих гігантів.

Проте, як повідомив Сергій Петров, «ЗАлК» не буде готовий до продажу принаймні найближчих п’ять років.

Крім того, за свідченням пана Петрова, запорізькому комбінатові ще довго доведеться ліквідовувати тяжку фінансову спадщину, яка дісталася новим менеджерам підприємства від попереднього керівництва. «ЗАлКу», зокрема, доведеться повертати десятки мільйонів гривень кредиту, отриманого під будівництво цеху з виробництва алюмінієвої фольги. Крім того, загальна кредиторська заборгованість комбінату все ще перевищує 100 млн. грн. Борги доведеться погашати, на що буде використано чималу частину прибутку.

І, нарешті, по-третє: завод, відбудований у повоєнні часи, характеризується крайньою технологічною зношеністю. Як проінформував Олександр Шашкін, план першочергової реконструкції на підприємстві передбачає виконання екологічних вимог, а також поліпшення умов праці. Найближчими роками на комбінаті планується запустити систему сухої газоочистки, автоматичну подачу глинозему, а також встановити автоматичну систему управління технологічними процесами. Орієнтовна вартість проекту становить 70—80 млн. дол.

На думку менеджерів комбінату, розрахуватися з кредиторами і розпочати реконструкцію буде неможливо, якщо уряд скасує діючий порядок утворення ціни струму для «ЗАлК». У квітні комбінат купує електрику по 9,3 копійки за 1 кВт•годину, тоді як решта промислових споживачів за першим класом напруги в Запорізькій області — по 12 копійок за 1 кВт•годину.

Ускладниться й завдання диверсифікації виробництва з метою його поступового переорієнтування на випуск продуктів переробки алюмінію. Аналіз світового ринку демонструє бурхливе зростання попиту на алюмінієву продукцію в харчовій промисловості та будівництві (понад 50% закупівель). Керівники Запорізького алюмінієвого стверджують, що підприємство, попри карликовість, могтиме повністю задовольнити український ринок в алюмінієвій продукції за нормального фінансового стану комбінату та наявності внутрішнього попиту.

Водночас спеціальний порядок тарифоутворення, затверджений для двох запорізьких меткомбінатів, приковує до себе заздрісні погляди інших великих промислових споживачів. Окремі підприємства час від часу активізують лобістську діяльність із пом’якшення енергетичного тарифного тягаря.

Гальмо промислового розвитку

Зниження ціни струму домагаються феросплавні заводи, підприємства чорної металургії, вугільні компанії. Кожен зі споживачів більшою чи меншою мірою по-своєму має рацію.

Як відомо, система тарифоутворення в українській енергетиці надміру уніфікована. Вона є продуктом так званої моделі єдиного оптового покупця електроенергії, що діє в Україні.

У світовій класифікації існує чотири базових типи енергоринку. Принципова відмінність між ними — рівень лібералізації оптових ринків, що зумовлює рівень конкуренції як між виробниками струму, так і між його постачальниками або великими споживачами. Найдосконалішою вважається модель двосторонніх контрактів між генераторами і дистриб’юторами, що найповніше використовується в Англії та скандинавських країнах. Ця модель сприяє найбільш об’єктивному формуванню ринкової ціни струму.

І навпаки — модель єдиного оптового покупця вважається найбільш недосконалою. В Україні держава виступає оптовим монопольним торговцем електрикою. Для кожного обленерго окремо встановлюється оптовий тариф, що є певним середнім арифметичним між цінами генерації. До оптового тарифу приплюсовуються витрати постачальників на передачу електроенергії, з чого обчислюються роздрібні тарифи на електрику. При цьому всі промислові споживачі в кожній області, залежно від того, до яких ліній підключені, поділяються всього на два класи напруги: до 35 кВ і вище.

У результаті спрощеного формального розподілу великі споживачі змушені дотувати середні та малі підприємства. Об’єктивно собівартість енергозабезпечення великих виробництв набагато нижча. Звісно, не всі металургійні комбінати і шахти слід переводити на спеціальний порядок тарифоутворення, як підприємства кольорової металургії. Виняток для алюмінієвого й титаномагнієвого заводів зроблено з огляду на їх дуже високу енергоємність, стабільний характер споживання струму і високу залежність їхнього економічного стану від світової кон’юнктури на ринку кольорових металів. Однак 22—24 копійки за кіловат електрики для збиткової вітчизняної шахти, — безперечно, забагато.

Вирівняти ціну струму між споживачами відповідно до фактичних витрат можна двома шляхами. Один із них — це впровадження для промислових споживачів диференційованішої системи розподілу за класами напруги. Шлях неприємний із політичного погляду, оскільки для цього доведеться помітно підвищити тарифи на електроенергію для населення.

Другий шлях — надання великим споживачам права купувати електрику прямо у виробника. Перспектива ця в Україні не швидка. Принаймні уряд планує розпочати широке впровадження прямих контрактів не раніше 2005 року.

Проте вічно чекати енергетиків споживачі не будуть, і щось робити потрібно вже зараз. Затримка енергетичних реформ безпосередньо позначається на стані української промисловості.