Складно розчищати авгієві стайні після стількох Авгіїв...

Одна з найгірших спадщин минулої влади — закон про держбюджет на поточний рік. Як завжди, це диво законодавства нехтує численні норми, які забороняють змінювати податкові закони через закони неподаткові й особливо — через держбюджетний, тим паче — пізніше, як за півроку до набрання чинності змінюючими нормами. І, як завжди, під прапором боротьби з бандитами познущалися над чесними, а бандитів навіть не торкнулися.

У результаті змін, які сталися, ППЄПи (приватні підприємці на єдиному податку), оподатковувані максимально, сплачують за себе тепер уже не 200 грн., а 283 грн. 84 коп. (а ті, хто сплачував, скажімо, 80 грн., нині сплачують 163 грн. 84 коп., тобто для них зростання більш як дворазове).

ППЄПські ж «найманці» оподатковуються зовнішніми нарахуваннями ще суворіше — залежно від доходу. Вони, бідні, сплачують і до ПФУ, і до «безробітного» Фонду, і до «непрацездатного», і до «нещасливого».

І хто, хочеться запитати, від усього цього постраждав?

ППЄПи, які переводять підприємствам кошти у готівку?

Аж ніяк. Із урахуванням того, що через кожного з них можна пропускати 500 тис. грн. на рік, тобто понад 40 тис. грн. на місяць, сумарна «ставка» оподаткування для них змінилася з 0,5 до 0,7% — дрібниця... А найманих працівників вони просто переведуть у ППЄПи. Заодно й «пропускна спроможність» їх збільшиться.

Але ось ті, хто ППЄПським горбом заробляє собі на їжу, маючи на місяць, скажімо, близько 2 тис. грн., нині фактично сплачують 14% замість колишніх 10% (а оподатковувані не максимально — й узагалі, приміром, 8% замість колишніх 4%). Отож наповнять вони грошиками державу нашу...

Інша велика «підстава» з того самого шедевра — те, що ПДВ усіма його платниками вноситься тепер із суми не меншої, ніж фактичні витрати на виготовлення/придбання об’єкта продажу.

«Мінімізатори» знов-таки не постраждають (і фахівці мене зрозуміють; іншим доведеться повірити). Ті, хто звик займатися податковою оптимізацією й у ній уже «наблатикався», почнуть працювати через векселі (тоді діє не це обмеження, а спеціальне правило з п.4.8 закону про ПДВ, яке всі можливі обмеження відкидає). Або — через «фірму тещі» (тоді замість наведеного обмеження діє інше — «звичайноцінове» для «пов’язаних осіб» —зі спеціального п.4.2 того самого закону. Отже, із ним боротися підприємства вже навчилися, використовуючи безмежні можливості п.1.20 закону про оподаткування прибутку, і пункт цей поширюється й на ПДВ).

Але тим, хто тонкощів податкоуникнення не навчений, буде складно. У трясовині нового нероздільночленного формулювання вони напевно загрузнуть. Де брати фактичні витрати на виготовлення — із бухобліку чи ще звідкись, брати лише прямі чи й із непрямими також і якщо з непрямими, то з усіма чи ні, — невідомо й незрозуміло. Роз’яснень немає також.

Є тільки розмови. Що писалася норма дуже швидко, чи не в останню ніч, словом — настільки швидко, що нічого не можуть сказати навіть ті, хто її створив. Притягнути б когось до відповідальності: коли не за проштовхування такого щастя, то бодай за злочинне нероз’яснення...

А поки що — виникають запитання за запитаннями. «У нас облік витрат — середньозважений. «Середня» товарна одиниця коштувала при закупівлі 100, «максимальна» — 120. Ми продали все це по 110. Потрібно щось доплачувати як «додатковий» ПДВ чи ні?» Не можу знати. Коли орієнтуватися на середню, то ні. Коли на максимальну, то так.

Однак життя не стоїть на місці! І потім податківці, які тоді «порозумнішають» (але поки що — мовчать), підуть штрафувати! Адже роз’яснення, коли вони вийдуть, почнуть діяти (і це — законно!) заднім числом — не з моменту виходу, а з моменту набрання чинності норми, що роз’яснюється.

Між іншим: підприємства вже бояться продавати основні фонди! Якщо їх продати не відразу ж після придбання, а пізніше, то питання виникають уже страшні. 10 років тому було куплено якийсь об’єкт за мільйон. За цей час він зносився — як матеріально, так і морально. Продати його зараз ще можна, але не дорожче, ніж за 50 тис. грн. А ПДВ держава хоче з 1.000.000 — бо про віднімання зносу/амортизації нічого не сказано! Виходить, ефект від продажу буде з мінусом. Це — нормально?

Продаючи будку, треба сплачувати ПДВ від вартості палацу, яким вона колись була!

Та сама проблема нині виникає й у зв’язку з реалізацією продукції, що втратила початковий стан: уцінки для ПДВ ніхто не враховує.

Є в цій країні винні за все це? Як каже наш північний сусід, «адреса, пароли, явки?» Авгії, агов!

Зате маємо черговий доказ необхідності якнайшвидшої заміни ПДВ на щось більш легкотравне. Ні-ні, я розумію, що стоячи обличчям до Європи, такий прогресивний європейський податок скасовувати не можна. Але ж можна назвати ПДВ і єдиний податок з обороту, зменшеного на неперсоніфіковані проплати (див. «Дзеркало тижня» № 4). Бо що таке ПДВ — як і що таке щастя (пригадаймо «Чука и Гека») — кожен має право розуміти по-своєму...

Але ми відволіклися. Я все-таки хочу повернутися до головного. Коли все, що тут написано, таки стане очевидним для всіх, коли від стаєнь таки почне тхнути, то хтось за це дике неподобство таки відповість? Чи таки ні, як зазвичай?