Скільки можна залишатися дешевою робочою силою?

Поділитися
Організований Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України круглий стіл на нудну, ...

Організований Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України круглий стіл на нудну, на перший погляд, тему: «Вартість робочої сили: тенденції змін у контексті зростання конкурентоспроможності національної економіки», виявився в результаті на подив жвавим і цікавим. Думки учасників збігалися в головному: необхідно відмовитися від парадигми дешевої робочої сили як конкурентної переваги, якою зараз користується Україна. У країні необхідна комплексна реформа оплати праці.

Однак чи зможе дискусія вийти за межі суто теоретичної? Адже поки що ні вчені, ні чиновники, ні представники громадських організацій так і не змогли відповісти на ключове запитання — де взяти ресурси для такої витратної реформи.

У зустрічі за круглим столом брали участь віце-прем’єр Дмитро Табачник, міністр праці і соціальної політики Михайло Папієв, перший заступник міністра економіки Анатолій Максюта, заступник голови Федерації профспілок Григорій Осовий, виконавчий віце-президент Конфедерації роботодавців Олексій Мірошниченко, директор Інституту економіки і прогнозування НАНУ Валерій Геєць, головний консультант Світового банку Марк Райзер, мер Запоріжжя Євген Карташов і багато інших. І кожен принаймні спробував донести своє бачення ситуації, відстояти свою точку зору.

Головні тези було озвучено у вступному слові директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Сергія Пирожкова.

Штучне заниження вартості робочої сили успадковане сучасною Україною від адміністративно-планової економічної системи з її низьким рівнем заробітної плати. Але там воно компенсувалося високими обсягами споживання, які розподілялися через так звані суспільні фонди, шляхом дотацій на житлово-комунальні і санаторно-курортні послуги, значну частину споживчих товарів, безкоштовної медичної допомоги й освіти. Низькій зарплаті відповідали такі самі низькі, жорстко регульовані ціни на товари і послуги.

Перехід до ринкової економіки зруйнував систему дотацій і, значною мірою, суспільні фонди споживання. Але прагнення витримати конкуренцію на світовому ринку в умовах високої енергоємності і матеріаломісткості призвело до консервації низької вартості робочої сили. І зараз це важливий чинник конкурентоспроможності українських товарів. Проте не можна не бачити, що низька вартість робочої сили ще більшою мірою є непереборним бар’єром для зростання продуктивності праці і провокує відплив найактивніших верств громадян за кордон.

Без високої заробітної плати не може бути і високих соціальних трансфертів. Отже, низький її рівень є чинником бідності не лише працюючого населення, а й непрацездатних його верств. Усе це стримує розвиток внутрішнього ринку.

Аргументи вчених начебто знаходять розуміння у високопосадовців. Міністр праці і соціальної політики Михайло Папієв визнав існування перелічених вище проблем, назвавши їхнє розв’язання пріоритетним для вітчизняної економіки. У світі є дві моделі: одна з них базується на дешевизні робочої сили, інша — на високій якості продукції і високій продуктивності праці. І Україні справді вже час визначатися, яким із шляхів рухатися далі.

За нинішніх інтеграційних процесів ми не зможемо втримати усередині країни кваліфіковану робочу силу, кардинально не підвищивши заробітної плати. Котра і має стати головною мотивацією до праці.

За словами пана Папієва, певна робота в цьому напрямі вже проводиться. Підготовлено цілий ряд проектів законодавчих і нормативних актів. Серед них — законопроект про єдину систему обліку і єдиний соціальний внесок, який покликаний дати можливість, не збільшуючи навантаження на фонд оплати праці для роботодавців, запровадити загальнообов’язкове державне медичне страхування. Також ставиться мета забезпечити участь громадян України в другому рівні пенсійного забезпечення, для чого в парламент подано законопроект про загальнообов’язкову накопичувальну систему. Законопроект про обов’язкову професійну систему покликаний знизити навантаження на солідарну систему зі сплати з Пенсійного фонду пільгових пенсій.

Особливу увагу пан Папієв пропонує приділяти питанню створення недержавних пенсійних фондів. Оскільки у разі серйозного підвищення заробітної плати (дай Боже!) вагому його частину роботодавцям краще направити на виплату внесків для майбутніх пенсій своїх працівників. Це — і дуже серйозний додатковий стимул для працівника, і довгострокові заощадження, а отже — інвестиційний ресурс економіки.

Одним із не тільки найбільш емоційних, а й змістовних був виступ заступника директора Інституту демографії і соціальних досліджень, члена-кореспондента НАНУ Елли Лібанової.

Безальтернативність відмови від нинішньої, «хибної» моделі конкурентоспроможності вона аргументувала тим, що низьку вартість робочої сили можливо використовувати лише в умовах глибокої кризи і на початкових етапах формування ринкової економіки. Надалі ж це безперспективно: практично жодна держава не досягла за рахунок її використання серйозних успіхів у підвищенні добробуту нації.

Розрив за цим параметром між країнами, які використовують «дешеву» і «дорогу» моделі, лише збільшується. Не ставлячи під сумнів тезу про необхідність синхронізації підвищення зарплат із темпами зростання продуктивності праці, пані Лібанова зазначила, що цей критерій усе-таки не можна використовувати бездумно. Йдеться про те, що, серйозно поступаючись за показниками ВВП на одного зайнятого (продуктивності праці) країнам Центральної і Східної Європи, за рівнем оплати праці ми відстаємо ще більше. Тобто той показник, який за радянських часів називався рівнем експлуатації найманого працівника, в Україні сьогодні значно вищий, ніж у всіх сусідів. За винятком Болгарії.

За розрахунками вчених, частка оплати праці в собівартості вітчизняної продукції — навіть з урахуванням соціальних нарахувань на ФОП — сьогодні становить трохи більше 8%. А збільшення зарплат на 30% приведе до збільшення цієї частки усього на 2%. Тобто навіть у разі зростання зарплат у кілька разів, переконана Елла Марленівна, ніякої економічної катастрофи не станеться.

Також вона звернула увагу на ще один цікавий факт: у вітчизняних центрах зайнятості сьогодні понад 2 млн. незаповнених вакансій, а реально їх ще більше (при цьому кількість зареєстрованих безробітних становить усього 700 тис. осіб.). Правда, лише в 5% випадків на вакантних місцях пропонується зарплата понад тисячу гривень, а в 70% — менше 500.

«Ці вакансії ніколи не стануть заповненими робочими місцями, тому що люди цілком обгрунтовано не йдуть працювати за такі копійки, — стверджує пані Лібанова. — В Україні сьогодні немає проблеми безробіття в традиційному для благополучних країн розумінні, а є проблема низької та неадекватної зайнятості. Проблема безробіття в нас нівелюється і трансформується в абсолютно убогу і недостойну людини заробітну плату».

Тільки в 2002 році середня зарплата по країні досягла прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а мінімальна не може дотягтися до нього і досі. У результаті виходить фантастична річ: ризик бідності фактично не залежить від наявності чи відсутності працюючих у сім’ї. У 85% бідних сімей є хоча б один працюючий. Тобто зайнятість не є гарантією проти бідності.

Результат очевидний: значна частина населення прагне будь-якими шляхами виїхати за межі України, а кількість осіб із вищою освітою серед молоді знижується. На міжнародному тлі за показниками освіченості населення ми ще маємо пристойний вигляд, але тільки за рахунок старших вікових груп. У структурі зайнятості впевнено зростає лише частка найпростіших професій, а частка більшості видів кваліфікованішої робочої сили (за винятком хіба що працівників торгівлі, вищих держслужбовців і керівників) — неухильно знижується.

Дешевизна робочої сили утне з нами ще один злий жарт: у роботодавців відсутня мотивація впровадження нових технологій. А навіщо, коли дешевше найняти кількох нових робітників?

Пані Лібанова позначила й основні напрями державного впливу на рівень оплати праці. Серед них — підвищення рівня оплати працівників бюджетної сфери з упровадженням повномасштабної тарифної сітки (можливо, з одночасним розширенням соціального пакета); участь у соціальному діалозі на рівні переговорів про укладання галузевих тарифних угод і колективних договорів; компенсація роботодавцю витрат на цільову підготовку кваліфікованої робочої сили, будівництво тимчасового житла.

Тож пошук шляхів розв’язання проблеми нібито й розпочато. Головне, як дуже резонно зауважив віце-прем’єр Дмитро Табачник, що у представників різних органів влади і громадськості з’явилася спільна переконаність у необхідності якісного підвищення оплати праці як засобу підвищення конкурентоспроможності економіки і поліпшення добробуту нації, і відмови від традиційних екстенсивних методів, таких, як, наприклад, збільшення соціальних виплат.

Важко було відмовити віце-прем’єру в логіці, коли він «приземлив» дискусію, нагадавши, що залишилося невирішеним і найголовніше питання — джерела обговорюваного збільшення рівня зарплат. Без них усі подібні дискусії зрештою приречені. Так само, як і надії розв’язати «зарплатну» проблему, не провівши кардинальної ревізії нинішньої системи соціальних пільг і гарантій.

Ця «дрібниця», як відомо, от уже півтора десятка років є непереборною перешкодою на шляху заявлених соціальних реформ. Невже цього разу може бути інакше?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі