СІЯЛИ ЖИТО, А ЗІЙШОВ ПОЛИН

Напевно, Коза-2003 зайшла у рідний хлів, — Міністерство аграрної політики — не з парадного входу, а з причілку та ще й уся, обліплена реп’яхами — торішніми аграрними «здобутками». Увійшла як свійська, та чи не з перших днів почала буцатися по-дикому: із сейфа високого чиновника поцупили кілька десятків тисяч американських доларів. І сталося це після того, як вхід до міністерства заблокували озброєні міліціонери-охоронці, котрі навіть депутатське посвідчення Івана Томича, голови комітету з питань аграрної політики і земельних відносин Верховної Ради, перевіряють на справжність у Центрвиборчкомі.

Подейкують, режимною будівля на Хрещатику, 24, стала через розробку в її надрах надсекретних програм, що мають вивести АПК із піке. Про деякі з них відгукнувся Президент на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку аграрного сектору 7 лютого ц. р. Щоправда, зі знаком «мінус»...

Президентський прочухан

Майже рік минув із часу проведення такого ж представницького «селянського» форуму з питань пореформеного розвитку аграрного сектору. За цей період із мовленого Президентом зреалізували лише дещицю. Тому всі з нетерпінням очікували: а що ж цього разу скаже Леонід Данилович? Куди вкаже правицею? Чи «полетять» чиїсь голови за безлад у сільському господарстві?

Не згоден з гарантом, що криза аграрного сектору у 90-х роках — це наслідок не реформ, а зволікання із заміною колгоспного устрою, який аж ніяк не вписувався у ринкову систему. Ні, той лад ми успішно зруйнували без кіс і вил-трійчаток. Принаймні хутко поміняли вивіски на колгоспних конторах. Не більше... А поступ загальмувавсь із багатьох причин. По-перше, село належним чином не підготували до зламу традиційного, усталеного життя, і селяни не сприйняли новацій. По-друге, кожен із носіїв передових аграрних ідей по-своєму трактував премудрості реформаторських указів, законів, постанов. І глашатаї не лише розпиналися на майданах, степках і вигонах, а діяли і діють за вигідними лише їм приписами. По-третє, частина цих документів виявилася недосконалою, а то й хибною. А ще є і по-четверте, і по-п’яте...

Ось чому, якщо говорити про зріз земельної проблеми, від прийняття Верховною Радою постанови «Про земельну реформу» 1990 року до початку реального паювання 2000-го збігло ціле десятиліття. І п’ятирічка — з часу прийняття президентського указу «Про паювання земель». Та й сьогодні у цій сфері ще чимало вад. Чому право на даровану, по суті, державою землю сільським жителям доводиться обстоювати у судах?

Приємно, що одним із перших доручень «несільського» прем’єр-міністра Віктора Януковича було навести лад у розпаюванні землі та майна. Нині 150 тис. незаконно обділеним громадянам землю нарізали, 22 тис. — за рішенням суду. А тисячі, котрі неправомірно одержали земельні сертифікати, а з ними і сотня держслужбовців, притягнутих до кримінальної відповідальності за зловживання у цій сфері, це — теж пручання колгоспної системи реформаціям?! Тільки в селі Василівка Болградського району на Одещині «забули» включити до списку учасників паювання землі аж 150 чоловік...

Гальмування і протистояння простежується на різних напрямах аграрних перетворень. Більше того, воно не послаблюється, а посилюється. Котрий рік лементуємо про розорювання земель уздовж і поперек аж до берегів річок та озер, збереження родючості ґрунтів. І що, вивели з обігу плановані десять мільйонів знесилених гектарів? Де там: їх включили у землі паювання, і тепер власники наділів матимуть з ними мороку. Вихід є: винуватець, а саме — держава, має викупити невгіддя або ж законсервувати їх, сплачуючи впродовж реабілітаційного періоду орендну плату обезземеленим. За даними Інституту землеробства, від надмірного розорювання ерозія сягнула таких масштабів, за яких щороку позбуваємося 600 млн. тонн ґрунту, у тому числі — 20 млн. найціннішого гумусу. Не лічімо втрачені від цього мільярди гривень за недоотримані врожаї. Головне, якою — «молочною» чи «яловою» — залишимо прийдешнім поколінням нашу годувальницю...

Уперто ігноруємо світовий досвід. Ріллю скорочують навіть ті країни, де рівень розораності украй низький. США, приміром, на початку 80-х років вивели з обігу 26 млн. гектарів і вийшли за цим показником на рівень 1910 року. Європейський Союз, де розораність удвічі нижча, ніж в Україні, до 2005 року також планує значно скоротити площі під обробітком. Та найголовніше — у результаті цих заходів виробництво сільськогосподарської продукції у світі не падає, а зростає. І в нас подекуди є позитив. Сільськогосподарський кооператив «Борисфен» Обухівського району на Київщині, скоротивши площі обробітку землі на чверть, домігся підвищення урожайності на третину за істотного зниження собівартості. Тільки куди з вирощеним добром селянину податися? На біржу?

Не знаю, чи визбирають всі «горіхи» зодчі аграрного ринку, якими так щедро пригостив їх Леонід Данилович.

Уже третій рік Мінагрополітики разом із регіонами рапортують про збільшення кількості бірж, торгових домів, оптових ринків, заготівельних пунктів тощо. Проте механічне створення структур ще не гарантує ефективності ринку. Він потребує наповнення товарними потоками, достатніми для підтримки рентабельної ціни та надійного збуту продукції. Однак обсяги проданого через біржі зерна на внутрішній ринок торік упали порівняно з 2001 роком більш як у півтора разу, а насіння соняшнику — у 20 разів. Хоча товарні ресурси зерна й насіння соняшнику значно перевищували позаторішні. Натомість продукцію продавали просто з поля, часто без урахування якості та ринкової ціни.

Сільськогосподарські товаровиробники і їхні торгові доми на біржах практично не торгують. У Вінницькій області 26 районних агроторгових домів торік через біржі продали аж... дві тисячі тонн зерна. А зібрано ж було майже два мільйони. Тим часом різниця між цінами біржового та позабіржового ринків сягала до 30%, і втрата доходів від позабіржового продажу продукції увібралась у мільярд гривень. Це — вартість понад тисячі зернозбиральних комбайнів або десяти тисяч тракторів.

Торік на аналогічній нараді Президент детально напучував, як регулювати товаропотоки адекватно кон’юнктурі ринку та цінам. Послухали? Зерновий ринок упав, як Троя. Навіть без підступного дерев’яного коня. У липні—вересні 2002 стався масовий викид збіжжя на ринок, який сягнув 9 млн. тонн, що вдвічі перевершив показник 2000 року. У результаті зернової навали ціни одразу впали на 15—20%, а селяни втратили 1,2 млрд. гривень прибутку.

Не тішить і те, що Україна — у п’ятірці світових експортерів зерна, адже доходи від цього практично не зросли, а головне — не дійшли до селянина. Користуючись стихійністю, спритні ділки продовжують робити бізнес не в сільському господарстві, а на ньому. Близько двох мільярдів тіньових гривень «крутяться» в аграрному секторі. Чи скоро їх легалізують?

За запропоновану Леонідом Кучмою трирічну програму розвитку організованого аграрного ринку та спеціальну програму сприяння експорту сільськогосподарської продукції вітчизняними трейдерами ніхто й не брався. Тому й не дивно, що, форсуючи експорт монокультури — пшениці, Україна щоразу наражається на протистояння сильних конкурентів, котрі «вмикають» усі важелі тиску — політичні, економічні, фінансові. Водночас торік надійшло чимало пропозицій від зарубіжних компаній: вони охоче купили б майже мільйон тонн насіння ріпаку та ріпакової олії. Ми ж продали на експорт лише 50 тис. тонн насіння, олії — жодної тонни. Злиденність пояснюється тим, що посівні площі під ріпаком зменшилися удвічі. Тим часом можливості вдесятеро перевищують сьогоднішній рівень, а європейські і світові ринки для цієї культури відкриті. Тож чи варто пробиватися за кордон через стіну, лізти у кватирку, якщо поруч — відчинені двері?!

А до фінансових інституцій селянину не достукатися. Про довгострокові кредити він лише мріє. Якщо в економіці вони становлять 28,5%, то в аграрному секторі — лише 6. Муляє і дорожнеча «коротких» кредитів. 1999 року середня ставка за позички, надані АПК, перевищувала облікову ставку Нацбанку в 1,3 разу, 2000 — 1,8, 2001 — 2,5, а минулого року — уже в 3,5 разу. Якщо середня ставка кредитування в економіці становила 19,5%, то в аграрному секторі — 25,3%. Наче у селян прибутки вищі... І поки головний банкір країни Сергій Тігіпко повертатиме, за дорученням Президента, банківсько-кредитні голоблі у бік села, останньому, як презент від гаранта, і після 2004 року збережеться пільговий режим оподаткування — фіксований сільськогосподарський податок. Аргументів за його пролонгацію більш ніж достатньо. Торік сплата фіксованого податку майже у 2,5 разу перевищувала показник 1999 року, а рівень сплати зріс із 37 до 88%.

Одна-єдина податкова преференція — оце й увесь ужинок, реальний, всеукраїнського форуму аграріїв. Очікуваних кадрових змін не сталося, хоча титульні аграрії не перший рік вовтузяться у різних за жорсткістю керівних кріслах і погибель АПК відбувається на їхніх очах. Не без їхньої участі. Щоправда, якось і Англія залишилася без сільського господарства. Напередодні Першої світової війни воно виявилося настільки неефективним, що просто вмерло. Потерпали, що вслід за ним сконає й держава. Ні, на щастя вижила. Відтоді британський уряд вирішив підтримати власний аграрний сектор. Він став оживати на нових засадах, завдяки новим людям. І знову вибрався у світові лідери...

Тож сільське господарство можна повернути навіть із небуття — були б умови. Президент вважає, що останніх в Україні достатньо, тому відстрочив можливе невтішне резюме для ватажків галузі до січня наступного року — чергових аграрних слухань. Чи чергового прочухана?

Термінова весна

Днями почали нестися голуби — на ранню весну. «Розродилося» і МінАП: стрічає її 16 цільовими галузевими програмами, серед яких найважливіша — «Зерно України-2003». Думав, вона відрізнятиметься від попередніх хоча б тому, що під завісу 2002 року частину аграрної верхівки прийняли у члени-кореспонденти Української академії аграрних наук і в цьому талмуді мав би зблиснути науковий розум, збагачений практикою. Та де там! Орієнтир чіткий і несхитний — 37,8 млн. тонн зерна. Під нього підмостили пухку «наукову» перину — план організаційно-технологічних заходів. Жаданих, але ілюзорних.

Почну з того, що міністерська зернова константа потребує корекції з кількох причин. Коли «верстали» програму, три хвилі грудневих морозів ще не умертвили частину озимих. Тріскучий січень почав, а лютневі з березневими температурні стрибки доб’ють напівживі посіви, й аграріям доведеться пересівати майже 1,5 млн. гектарів. Плюс не засіяли з осені до плану 0,5 млн. Отже, проти минулого року обсяги весняно-польових робіт зростуть на 2 млн. гектарів. Загалом доведеться обробити 21 млн. гектарів, уклавши в них 8,2 млрд. гривень.

Таке навантаження, — і фінансове, і фізичне — скажу я вам, випадає не щороку. Знищені посіви озимого ячменю — то вже збитки, а пересів — подвійні. І селянин добряче подумає, якою прибутковою культурою засіяти спустошену площу, аби хоч почасти компенсувати витрати, і чи взагалі доцільно заробляти насіння у ґрунт. Тим більше, цінова хитавиця на ринку зерна, що стає хронічною, дедалі більше віднаджує від зерновиробництва. Кому охота балансувати на дроті без страхової лонжі?!

Додаткових фінансових ін’єкцій потребуватиме й озима пшениця: вона вціліла, але «світить» вимерзлими залисинами. Не проблема їх вибірково «залатати», річ в іншому. Якщо підремонтувати зріджені посіви озимої пшениці ярою, то за браком відповідних сортів різниця у дозріванні становитиме 10—12 днів, що автоматично переводить мішанку із продовольчої групи у фуражну. Якщо навіть за сприятливих погодних умов Україна одержує лише 15—20% зерна озимої пшениці третього класу, то нинішні катаклізми обов’язково «вкрадуть» кілька відсотків. Ураховуючи лише природні чинники, аналітики інформаційної агенції «АПК-Інформ» прогнозують скорочення валу домінуючої у зерновиробництві пшениці проти торішнього на 3,43 млн. тонн — до 17,1 млн. Загальний урожай збіжжя, за попередніми оцінками, становитиме 36,3 млн. тонн.

Це — попри інші, не менш значущі, фактори, які ставитимуть селянинові підніжку за підніжкою. Доволі-таки обсяжний клин пересіву вимагає додаткового насіння. Аграрне відомство запевняє, що цього добра — з лишком. Але раніше з державних ресурсів посівний матеріал відпускали на суму 500 млн. гривень безплатно, сьогодні ж його треба купувати. І хоч весна не за долами, є тільки 85% кондиційного насіння. До повних ста бракує 10 млн. гривень бюджетних коштів на формування державного насіннєвого страхового фонду. Кепські справи і з диктатурою технологій, за яку так ратує МінАП. Для проведення весняно-польових робіт потреба у мінеральних добривах становить 658 тис. тонн. Товаровиробники ж нашкребли коштів на 70,4 тис. — 11% потреби.

Стало практикою у розпал сівби підвищувати ціни на міндобрива, пально-мастильні матеріали. Аграрний блок Кабінету міністрів завбачливо провів перемовини з керівниками хімічних підприємств і нафтопереробних заводів, а також банківських структур, уклавши з ними меморандуми. Але вони суто джентльменські і юридично ні до чого не зобов’язують. Приміром, торік уклали подібну угоду між виробниками й переробниками м’ясо-молочних продуктів, а за місяць закупівельні ціни на сировину різко покотилися додолу. Щось аналогічне простежується й нині. Якщо українські виробники дизпального погодилися стабілізувати ціни на період весняно-польових робіт на рівні 1450—1550 гривень за тонну в обмін на обіцянку уряду не надавати пільг імпортерам нафтопродуктів й забезпечити вчасну сплату за придбану солярку, то хіміки за ціни не ручаються. І не через власну впертість.

Зростання на 20—25% вартості мінеральних добрив під час сівби, як і торік, спричинене присутністю на ринку «довгого плеча» — трейдерів. Лише поодинокі агроформування працюють напряму з виробниками, переважна більшість вдається до послуг комерсантів. Купують ходову аміачну селітру саме у розпал весняно-польових робіт, чим і користуються посередники. Торік українські підприємства — ВАТ «Азот» (Черкаси), Сєверодонецьке держпідприємство «Об’єднання «Азот», «Рівнеазот» і горлівський «Концерн «Стирол» — на 36% збільшили виробництво аміачної селітри. Проте знижувати ціну ніхто не планує, оскільки це спричинить зростання собівартості, і тоді українська пожива взагалі не зможе конкурувати з дешевшими імпортними добривами, передусім російськими. Полегкість з’явиться тільки тоді, коли російська сторона введе нарешті вивізне мито на експорт мінеральних добрив.

Неоднозначна ситуація і на банківсько-кредитному просторі. В передостанній день січня Кабінет міністрів, Нацбанк, Асоціація українських банків (АУБ) підписали меморандум про взаєморозуміння і співпрацю з Міністерством аграрної політики. Документ добротний: не підвищувати без достатніх підстав процентні ставки за кредити для АПК, сприяти оперативному укладенню кредитних угод... Але це — заява про наміри. Насправді ж ніхто не поспішає. Стриманість банків можна пояснити появою великої кількості боржників і прострочених кредитів. Один із великих банків видав аграріям понад мільярд гривень, а на початок 2003 року сальдо по цій сумі становило 500 млн. гривень. Викривлену інформацію подало й аграрне відомство — мовляв, торік селяни скористалися пільговими кредитами менше, ніж 2001-го, тому що мали власні обігові кошти. Причина банальна: аграріям набридла кількамісячна тяганина з відшкодуванням компенсацій за відсоткові ставки. А сума під нинішні весняно-польові роботи, нагадаю, солідна — 8,2 млрд. гривень. Якщо минулого року місцеві бюджети надавали посильну фінансову допомогу на зворотній основі для розв’язання невідкладних проблем, задекларованих в урядових аграрних програмах, то нині така практика суперечить закону України про бюджет на 2003 рік.

Деструктивною може видатися і пропозиція Президента встановити додатковий збір з експорту збіжжя зернотрейдерами, спрямувавши кошти на переоснащення аграрного сектора зернозбиральними комбайнами. Крайнім знову стане селянин, на плечі якого і впаде новий вид податку у вигляді відмінусованої покупцем зерна суми.

Навряд чи за сукупності таких «преференцій» рентабельність виробництва зерна сягне торішніх 23% — найнижчої межі за роки незалежності. Можуть порідіти і лави тих, хто відрапортував про успішне виконання програми «Зерно України-2002» — а це 16 областей. Термінова весна 2003 підганяє реалізовувати нові накреслення. Засів невтішний: Козі — «капусту» (долари), під зерно — пухку «наукову» перину, а селянам що?

«А у селах у веселих і люди веселі», — мріяв Поет. Таким бачиться майбуття українського села і Леонідові Кучмі. Натомість — депресивні території, заселені депресивними людьми. Коли ж рівень життя селянина слугуватиме показником добробуту всієї нації?!

Уже третій рік Мінагрополітики разом із регіонами рапортують про збільшення кількості бірж, торгових домів, оптових ринків, заготівельних пунктів тощо. Проте механічне створення структур ще не гарантує ефективності ринку. Він потребує наповнення товарними потоками, достатніми для підтримки рентабельної ціни та надійного збуту продукції. Однак обсяги проданого через біржі зерна на внутрішній ринок торік упали порівняно з 2001 роком більш як у півтора разу, а насіння соняшнику — у 20 разів. Хоча товарні ресурси зерна й насіння соняшнику значно перевищували позаторішні. Натомість продукцію продавали просто з поля, часто без урахування якості та ринкової ціни.

Сільськогосподарські товаровиробники і їхні торгові доми на біржах практично не торгують. У Вінницькій області 26 районних агроторгових домів торік через біржі продали аж... дві тисячі тонн зерна. А зібрано ж було майже два мільйони. Тим часом різниця між цінами біржового та позабіржового ринків сягала до 30%, і втрата доходів від позабіржового продажу продукції увібралась у мільярд гривень. Це — вартість понад тисячі зернозбиральних комбайнів або десяти тисяч тракторів.

Торік на аналогічній нараді Президент детально напучував, як регулювати товаропотоки адекватно кон’юнктурі ринку та цінам. Послухали? Зерновий ринок упав, як Троя. Навіть без підступного дерев’яного коня. У липні—вересні 2002 стався масовий викид збіжжя на ринок, який сягнув 9 млн. тонн, що вдвічі перевершив показник 2000 року. У результаті зернової навали ціни одразу впали на 15—20%, а селяни втратили 1,2 млрд. гривень прибутку.

Не тішить і те, що Україна — у п’ятірці світових експортерів зерна, адже доходи від цього практично не зросли, а головне — не дійшли до селянина. Користуючись стихійністю, спритні ділки продовжують робити бізнес не в сільському господарстві, а на ньому. Близько двох мільярдів тіньових гривень «крутяться» в аграрному секторі. Чи скоро їх легалізують?

За запропоновану Леонідом Кучмою трирічну програму розвитку організованого аграрного ринку та спеціальну програму сприяння експорту сільськогосподарської продукції вітчизняними трейдерами ніхто й не брався. Тому й не дивно, що, форсуючи експорт монокультури — пшениці, Україна щоразу наражається на протистояння сильних конкурентів, котрі «вмикають» усі важелі тиску — політичні, економічні, фінансові. Водночас торік надійшло чимало пропозицій від зарубіжних компаній: вони охоче купили б майже мільйон тонн насіння ріпаку та ріпакової олії. Ми ж продали на експорт лише 50 тис. тонн насіння, олії — жодної тонни. Злиденність пояснюється тим, що посівні площі під ріпаком зменшилися удвічі. Тим часом можливості вдесятеро перевищують сьогоднішній рівень, а європейські і світові ринки для цієї культури відкриті. Тож чи варто пробиватися за кордон через стіну, лізти у кватирку, якщо поруч — відчинені двері?!

А до фінансових інституцій селянину не достукатися. Про довгострокові кредити він лише мріє. Якщо в економіці вони становлять 28,5%, то в аграрному секторі — лише 6. Муляє і дорожнеча «коротких» кредитів. 1999 року середня ставка за позички, надані АПК, перевищувала облікову ставку Нацбанку в 1,3 разу, 2000 — 1,8, 2001 — 2,5, а минулого року — уже в 3,5 разу. Якщо середня ставка кредитування в економіці становила 19,5%, то в аграрному секторі — 25,3%. Наче у селян прибутки вищі... І поки головний банкір країни Сергій Тігіпко повертатиме, за дорученням Президента, банківсько-кредитні голоблі у бік села, останньому, як презент від гаранта, і після 2004 року збережеться пільговий режим оподаткування — фіксований сільськогосподарський податок. Аргументів за його пролонгацію більш ніж достатньо. Торік сплата фіксованого податку майже у 2,5 разу перевищувала показник 1999 року, а рівень сплати зріс із 37 до 88%.

Одна-єдина податкова преференція — оце й увесь ужинок, реальний, всеукраїнського форуму аграріїв. Очікуваних кадрових змін не сталося, хоча титульні аграрії не перший рік вовтузяться у різних за жорсткістю керівних кріслах і погибель АПК відбувається на їхніх очах. Не без їхньої участі. Щоправда, якось і Англія залишилася без сільського господарства. Напередодні Першої світової війни воно виявилося настільки неефективним, що просто вмерло. Потерпали, що вслід за ним сконає й держава. Ні, на щастя вижила. Відтоді британський уряд вирішив підтримати власний аграрний сектор. Він став оживати на нових засадах, завдяки новим людям. І знову вибрався у світові лідери...

Тож сільське господарство можна повернути навіть із небуття — були б умови. Президент вважає, що останніх в Україні достатньо, тому відстрочив можливе невтішне резюме для ватажків галузі до січня наступного року — чергових аграрних слухань. Чи чергового прочухана?

Термінова весна

Днями почали нестися голуби — на ранню весну. «Розродилося» і МінАП: стрічає її 16 цільовими галузевими програмами, серед яких найважливіша — «Зерно України-2003». Думав, вона відрізнятиметься від попередніх хоча б тому, що під завісу 2002 року частину аграрної верхівки прийняли у члени-кореспонденти Української академії аграрних наук і в цьому талмуді мав би зблиснути науковий розум, збагачений практикою. Та де там! Орієнтир чіткий і несхитний — 37,8 млн. тонн зерна. Під нього підмостили пухку «наукову» перину — план організаційно-технологічних заходів. Жаданих, але ілюзорних.

Почну з того, що міністерська зернова константа потребує корекції з кількох причин. Коли «верстали» програму, три хвилі грудневих морозів ще не умертвили частину озимих. Тріскучий січень почав, а лютневі з березневими температурні стрибки доб’ють напівживі посіви, й аграріям доведеться пересівати майже 1,5 млн. гектарів. Плюс не засіяли з осені до плану 0,5 млн. Отже, проти минулого року обсяги весняно-польових робіт зростуть на 2 млн. гектарів. Загалом доведеться обробити 21 млн. гектарів, уклавши в них 8,2 млрд. гривень.

Таке навантаження, — і фінансове, і фізичне — скажу я вам, випадає не щороку. Знищені посіви озимого ячменю — то вже збитки, а пересів — подвійні. І селянин добряче подумає, якою прибутковою культурою засіяти спустошену площу, аби хоч почасти компенсувати витрати, і чи взагалі доцільно заробляти насіння у ґрунт. Тим більше, цінова хитавиця на ринку зерна, що стає хронічною, дедалі більше віднаджує від зерновиробництва. Кому охота балансувати на дроті без страхової лонжі?!

Додаткових фінансових ін’єкцій потребуватиме й озима пшениця: вона вціліла, але «світить» вимерзлими залисинами. Не проблема їх вибірково «залатати», річ в іншому. Якщо підремонтувати зріджені посіви озимої пшениці ярою, то за браком відповідних сортів різниця у дозріванні становитиме 10—12 днів, що автоматично переводить мішанку із продовольчої групи у фуражну. Якщо навіть за сприятливих погодних умов Україна одержує лише 15—20% зерна озимої пшениці третього класу, то нинішні катаклізми обов’язково «вкрадуть» кілька відсотків. Ураховуючи лише природні чинники, аналітики інформаційної агенції «АПК-Інформ» прогнозують скорочення валу домінуючої у зерновиробництві пшениці проти торішнього на 3,43 млн. тонн — до 17,1 млн. Загальний урожай збіжжя, за попередніми оцінками, становитиме 36,3 млн. тонн.

Це — попри інші, не менш значущі, фактори, які ставитимуть селянинові підніжку за підніжкою. Доволі-таки обсяжний клин пересіву вимагає додаткового насіння. Аграрне відомство запевняє, що цього добра — з лишком. Але раніше з державних ресурсів посівний матеріал відпускали на суму 500 млн. гривень безплатно, сьогодні ж його треба купувати. І хоч весна не за долами, є тільки 85% кондиційного насіння. До повних ста бракує 10 млн. гривень бюджетних коштів на формування державного насіннєвого страхового фонду. Кепські справи і з диктатурою технологій, за яку так ратує МінАП. Для проведення весняно-польових робіт потреба у мінеральних добривах становить 658 тис. тонн. Товаровиробники ж нашкребли коштів на 70,4 тис. — 11% потреби.

Стало практикою у розпал сівби підвищувати ціни на міндобрива, пально-мастильні матеріали. Аграрний блок Кабінету міністрів завбачливо провів перемовини з керівниками хімічних підприємств і нафтопереробних заводів, а також банківських структур, уклавши з ними меморандуми. Але вони суто джентльменські і юридично ні до чого не зобов’язують. Приміром, торік уклали подібну угоду між виробниками й переробниками м’ясо-молочних продуктів, а за місяць закупівельні ціни на сировину різко покотилися додолу. Щось аналогічне простежується й нині. Якщо українські виробники дизпального погодилися стабілізувати ціни на період весняно-польових робіт на рівні 1450—1550 гривень за тонну в обмін на обіцянку уряду не надавати пільг імпортерам нафтопродуктів й забезпечити вчасну сплату за придбану солярку, то хіміки за ціни не ручаються. І не через власну впертість.

Зростання на 20—25% вартості мінеральних добрив під час сівби, як і торік, спричинене присутністю на ринку «довгого плеча» — трейдерів. Лише поодинокі агроформування працюють напряму з виробниками, переважна більшість вдається до послуг комерсантів. Купують ходову аміачну селітру саме у розпал весняно-польових робіт, чим і користуються посередники. Торік українські підприємства — ВАТ «Азот» (Черкаси), Сєверодонецьке держпідприємство «Об’єднання «Азот», «Рівнеазот» і горлівський «Концерн «Стирол» — на 36% збільшили виробництво аміачної селітри. Проте знижувати ціну ніхто не планує, оскільки це спричинить зростання собівартості, і тоді українська пожива взагалі не зможе конкурувати з дешевшими імпортними добривами, передусім російськими. Полегкість з’явиться тільки тоді, коли російська сторона введе нарешті вивізне мито на експорт мінеральних добрив.

Неоднозначна ситуація і на банківсько-кредитному просторі. В передостанній день січня Кабінет міністрів, Нацбанк, Асоціація українських банків (АУБ) підписали меморандум про взаєморозуміння і співпрацю з Міністерством аграрної політики. Документ добротний: не підвищувати без достатніх підстав процентні ставки за кредити для АПК, сприяти оперативному укладенню кредитних угод... Але це — заява про наміри. Насправді ж ніхто не поспішає. Стриманість банків можна пояснити появою великої кількості боржників і прострочених кредитів. Один із великих банків видав аграріям понад мільярд гривень, а на початок 2003 року сальдо по цій сумі становило 500 млн. гривень. Викривлену інформацію подало й аграрне відомство — мовляв, торік селяни скористалися пільговими кредитами менше, ніж 2001-го, тому що мали власні обігові кошти. Причина банальна: аграріям набридла кількамісячна тяганина з відшкодуванням компенсацій за відсоткові ставки. А сума під нинішні весняно-польові роботи, нагадаю, солідна — 8,2 млрд. гривень. Якщо минулого року місцеві бюджети надавали посильну фінансову допомогу на зворотній основі для розв’язання невідкладних проблем, задекларованих в урядових аграрних програмах, то нині така практика суперечить закону України про бюджет на 2003 рік.

Деструктивною може видатися і пропозиція Президента встановити додатковий збір з експорту збіжжя зернотрейдерами, спрямувавши кошти на переоснащення аграрного сектора зернозбиральними комбайнами. Крайнім знову стане селянин, на плечі якого і впаде новий вид податку у вигляді відмінусованої покупцем зерна суми.

Навряд чи за сукупності таких «преференцій» рентабельність виробництва зерна сягне торішніх 23% — найнижчої межі за роки незалежності. Можуть порідіти і лави тих, хто відрапортував про успішне виконання програми «Зерно України-2002» — а це 16 областей. Термінова весна 2003 підганяє реалізовувати нові накреслення. Засів невтішний: Козі — «капусту» (долари), під зерно — пухку «наукову» перину, а селянам що?

«А у селах у веселих і люди веселі», — мріяв Поет. Таким бачиться майбуття українського села і Леонідові Кучмі. Натомість — депресивні території, заселені депресивними людьми. Коли ж рівень життя селянина слугуватиме показником добробуту всієї нації?!