СЕРГІЙ ОКСАНИЧ, ПРЕЗИДЕНТ КОМПАНІЇ «КІНТО»: «ЦЕЙ ЗАКОН ПОТРІБНИЙ УСІМ, НАВІТЬ ТИМ, КОМУ ВІН «НЕПОТРІБНИЙ»

ДАЄ ВІДКОША

профільний комітет Верховної Ради
прийняттю корпоративної «конституції»

Судячи з усього, двох провалених спроб прийняття Закону «Про акціонерні товариства» нинішнім парламентаріям із комітету ВР із питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій здається недостатньо. Комітет Станіслава Гуренка прийняв рішення й цього разу відхилити обидва запропоновані законопроекти: автором одного з них є народний депутат Віктор Мусіяка, текст другого готувався в Кабміні. На комітетчиків не вплинула ні наростаюча кількість корпоративних суперечок, які за нинішнього куцого Закону «Про господарські товариства» не можуть бути вирішені навіть на рівні Верховного суду, ні аргументи пояснювальних записок до законопроектів, які обіцяють поліпшити інвестиційний клімат, підвищити привабливість вкладення коштів населення в акції АТ, підняти ефективність управління державними корпоративними правами... Не переконали й позитивні висновки головного науково-експертного управління апарата ВР. Чути нічого не хочуть. Відповідь одна: «Положення законопроектів не спрямовані на удосконалення роботи акціонерних товариств на захист прав акціонерів».

За колишніх часів усе робилося «на прохання трудящих», у даному випадку, схоже, — «на прохання акціонерів». При цьому поцікавитися думкою останніх, як і трудящих, не звикли. Оскільки навряд чи знайдеться пересічний акціонер, який був би зацікавлений й надалі грати в колективну гру за кон’юнктурними правилами, які встановлюються за примхою керівництва АТ, на полі, назва якого — корпоративний сектор економіки. Те саме стосується і великих акціонерів, як, утім, і топ-менеджменту. Не вірите? Запитайте в тих, хто вчора втратив своє крісло. Опинившись в ауті, вони відразу кидаються шукати закон, який би їх захистив від правил, які ще вчора вони самі нав’язували рядовим акціонерам. Зате коли підприємство було в їхніх руках, вони робили все для збереження статус-кво, що забезпечує їм повний контроль над фінансовими потоками. Донині їхні впливові колеги практикують те саме. Їм закон поки що непотрібний — вони ще в кріслі...

Кажуть, що на прохання саме таких недалекоглядних керівників і з мовчазної згоди деяких олігархів, зацікавлених поки що й надалі задешево приватизувати державні підприємства, комітет зовсім відмітає обидва законопроекти, навіть не зробивши спробу попрацювати над ними самостійно.

Проте шанс у законопроекту все-таки є — урядовий документ буде внесений «під купол», а думка комітету — ще не рішення Верховної Ради.

В інвестиційних консультантів є «золоте» правило: рекомендувати своїм клієнтам не те, що вони хотіли б отримати, а те, що їм насправді необхідно. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Торпедуючи закон про акціонерні товариства, його супротивники насправді не знають, що роблять, хоча швидше за все керуються добрими намірами: хоча б не було гірше...

Приклад? Будь ласка. З завидною регулярністю отримую запрошення на збори акціонерів ВАТ «Готельний комплекс «Русь», але дивіденди — аж ніяк. Сумніви беруть, що шикарний столичний готель (у якому й мені доводиться бувати через обов’язок служби) не може частину своїх доходів відправити акціонерам, тобто власникам. А навіщо, якщо можна спокійно обійтися? Точно в такому самому становищі перебувають мільйони дрібних акціонерів, які отримали право так називатися в результаті ваучерної приватизації. Переважна більшість із них уже не цікавляться своєю «власністю», навіть на збори не являються, причому не через свою пасивність, а від усвідомлення того, що все одно нічого змінити не можна. Акції і ті найчастіше не продаси — адже вони неліквідні. Та й кому потрібна жалюгідна купка цінних паперів підприємства, де вже все схоплено? Зате за умов розпорошеності акцій вільно почувається керівництво акціонованих підприємств. Навіщо йому пектися про своїх пересічних власників, якщо тим усе одно нікуди подітися? Нема рації сплачувати дивіденди, підтримувати ліквідність і зростання цін на акції, якщо власний матеріальний добробут і так забезпечений. До речі, за рахунок тих самих акціонерів. Навіщо йому закон, який замахується на сьогоднішню «ідилію» і має намір збалансувати інтереси різноманітних категорій акціонерів і менеджменту? Утім, питання риторичне. Незрозуміло інше, чому з такою завидною завзятістю народні депутати не бажають за допомогою Закону «Про акціонерні товариства» захистити інтереси без малого 20 мільйонів своїх виборців, які прямо чи опосередковано (через інвестиційні фонди) володіють акціями вітчизняних підприємств? Скажете — це лише емоції. Може, й так. Та фахівці вважають, що закон, нехай і недосконалий, приймати все одно потрібно — без нього перспективи взагалі немає.

«ДТ» звернулося до президента компанії з управління активами «Кінто» Сергія Оксанича з проханням висловити свої міркування.

— Чому переважна більшість дрібних акціонерів, які у процесі приватизації вперше у своєму житті стали власниками частки національного багатства, так і не отримали від цього жодної економічної вигоди?

— Сталося це через те, що паралельно з початковим розподілом власності та наступного її перерозподілу держава недостатньо подбала про врегулювання взаємовідносин між власниками та управляючими власністю. У ході безплатної приватизації власність, що колись належала всьому народу, стала на першому етапі фактично належати ще «доприватизаційним» управлінцям. Найспритніші з останніх уміло витягли з можливостей, що дає управління фінансовими потоками підприємства, цілком конкретну вигоду для себе особисто, але не для тих, кому підприємства належали формально. Потім цим з успіхом почали користуватися і деякі «нові» великі власники, які хоч і не були з числа колишніх промислових управлінців, але так чи інакше зуміли отримати контроль над компаніями.

Саме для захисту економічних інтересів найбезправнішого та численного суб’єкта відносин, регульованих законопроектом, і потрібний цей закон дрібним інвесторам, а також фондам, які їх представляють, яким ці інвестори колись довірили свої приватизаційні сертифікати.

— Невже так просто менеджменту мати власну економічну вигоду, порушуючи інтереси власників?

— Способів привласнити економічну вигоду більш ніж достатньо. Найвідомішими є трансфертне ціноутворення та вимивання активів компанії, що приносять акціонерам найбільші економічні втрати. При трансфертному ціноутворенні продукція підприємства «АВС» передається для наступної реалізації іншій контрольованій компанії (якомусь ЗАТ «Торговельний дім підприємства «ABC») за демпінговими цінами. Отриманий в результаті реалізації продукції прибуток залишається в цього «торговельного дому». Саме ж підприємство-виробник, отже, і його акціонери, або недоотримують прибуток, або взагалі зазнають збитків. Активи можуть також передаватися за заниженими цінами «дружнім» компаніям.

Таким чином, торгівля йде «із самим собою» чи з пов’язаними (аффільованими особами), що в усьому світі або ж заборонено, або стосовно таких контрактів розкривається вся інформація, чи вони розглядаються контролюючими органами і судами з особливою старанністю на предмет можливих зловживань. Примітно, що за цією проблемою в поданому урядом законопроекті передбачено дві окремі статті.

Сучасна вітчизняна історія може навести чимало прикладів протиправних дій, що здійснюється заради доступу до активів і фінансових потоків корпорації — від популярного колись відстрілу неугодних «чужих» інвесторів до більш «вишуканих» методів: збройного захоплення підприємства чи реєстру власників; викреслювання акціонерів із цього реєстру (якщо вдасться захопити контроль над «незалежним» реєстратором); навмисного банкрутства підприємства з попередньою скупкою його боргів і з наступною скупкою його ж акцій чи фізичних активів; розмивання (зменшення) фактичної частки одних акціонерів з одночасним збільшенням частки інших за допомогою додаткових емісій; перешкоджання участі незручних акціонерів у загальних зборах та спостережних органах товариства; порушення процедур проведення зборів акціонерів.

— Ну, із дрібними зрозуміло, а навіщо потрібний закон тим, хто має у своєму розпорядженні великі пакети акцій підприємств? Хіба не вони управляють своїми підприємствами?

— Цей закон потрібний і великим власникам як мажоритарним, які мають контрольні пакети, так і тим, хто таких пакетів не має. Між великими власниками ведуться справжні війни за контроль над компаніями. Причому йдуть вони зі змінним успіхом: сьогодні через законодавчу неврегульованість відносин між ними виграє один, а завтра — інший. При цьому тактичний виграш може досягатися не економічними й не правовими методами, а використанням проріх у законодавстві та силовому тиску. Проте ті самі проріхи й та сама сила можуть опинитися і на іншому боці. Якщо ж діяти в правових рамках, то й виграє той, хто правий, за ким правда, тобто закон. Усе буде передбачено, і ресурси (людські, грошові) використовуватимуться з більшою віддачею. У цьому — стратегічний інтерес великих акціонерів.

Для власників, які вже мають контроль, інтерес ще й у тому, що незабаром вони з неминучістю встануть перед проблемою технічного розвитку «своїх» підприємств, особливо в капіталомістких галузях (металургія, електроенергетика, машинобудування тощо). На реконструкцію та модернізацію їм будуть потрібні десятки й сотні мільйонів, а то й мільярди гривень. Такий пролом кредитами та облігаціями не закрити. Оптимально це завдання може бути вирішене шляхом залучення необхідного капіталу через додатковий випуск і розміщення акцій на фондовому ринку. Для цього мажоритарні акціонери, які контролюють підприємства, мають бути зацікавленими в підвищенні їхньої ринкової капіталізації, тобто цін на акції. Адже тоді, по-перше, зростає вартість власності, якою вони вже володіють. По-друге, виникає можливість залучати більше капіталу, випускаючи меншу кількість акцій, і в цілому зменшити вартість коштів, що залучаються, включаючи позикові кошти. По-третє, більш дорогий бізнес стає менш уразливим як об’єкт недружнього поглинання. І, нарешті, у цьому випадку можна контролювати підприємство відносно меншою власною часткою статутного капіталу, отже, визволити частину коштів для диверсифікації свого бізнесу чи споживання.

Щоправда, щоб підвищити свою ринкову вартість, компанії мають стати публічними, турбуватися про свій імідж, тобто проводити адекватну дивідендну та інвестиційну політику, розкривати фінансову інформацію, враховувати інтереси інших акціонерів. Доведеться залишати прибуток у компанії, а не виймати його, шанувати чи хоча б робити вигляд, що шанують, права дрібних акціонерів. Саме тут закон і дозволить об’єднати та збалансувати інтереси великих і дрібних акціонерів як постачальників додаткового інвестиційного капіталу.

— Отже, сьогодні вартість вітчизняних компаній сильно занижена?

— Якщо брати до уваги потенціал зростання конкретних компаній, то, на думку аналітиків, нинішня ринкова вартість багатьох українських підприємств нижча за їх потенційну справедливу вартість у п’ять-шість разів.

— Таким чином, приміром, вітчизняні олігархи насправді могли б стати у стільки ж разів багатшими, якби в основі роботи їхніх підприємств лежали ринкові принципи?

— Звичайно. Тому вони, так само, як і інші великі акціонери, мають бути зацікавленими в публічній практиці корпоративного управління. Причому, крім конкретної економічної вигоди, є і ще одне міркування, яке повинне бути небайдужим великим власникам. Тепер, коли вони вже багаті, можна було б подумати й про те, щоб стати національною елітою не на словах, а на ділі. Вести бізнес етично, набути хорошої репутації, на рівних спілкуватися зі світовою елітою. Втім, тут теж економіка: це також могло б полегшити для них вихід і на світові ринки капіталу.

— Парадокс: усі зацікавлені в ефективній роботі компанії, крім топ-менеджерів, яких саме для цієї ефективності й наймають.

— Вони теж будуть у виграші, якщо заохочення буде напряму залежати від показників росту компанії. Для нормального керівника, який теж хотів би бути шановним і респектабельним членом суспільства, цілком прийнятна постановка питання. А оскільки більшість із них напевно й так уже є власниками істотної частки в бізнесі, то за хорошу роботу, що виражається в підвищенні ринкової вартості підприємств, вони отримуватимуть двічі: і як акціонери (у вигляді дивідендів або через зростання вартості своїх акцій), і як менеджери.

Крім того, вони цілком легально можуть і далі збільшувати свою частку шляхом придбання опціонів на акції підприємства, тобто права протягом певного періоду купити ці акції за заздалегідь установленою ціною.

— А що можна сказати стосовно ЗАТ — закритих акціонерних товариств? Адже, як вважають деякі депутати, одним із «прихованих завдань» законопроекту є створення можливостей «роздеребанити» такі АТ.

— «Роздеребанити» ЗАТ можна й нині. Адже жодних формальних заборон та відчуженості їхніх акцій третім особам у чинному законодавстві немає. А такі обмеження потрібні й можливі, але не всім поголовно, а насамперед тим ЗАТ, коло акціонерів у яких локалізовано трудовим колективом чи іншим заздалегідь визначеним нечисленним (до кількох сотень) переліком учасників. Законопроект враховує та захищає і їхні інтереси. Відповідно до нього вводяться «граничні нормативи», у межах яких установлюються для таких суб’єктів господарювання великі чи менші вимоги — від мінімальних для нечисленних ЗАТ до максимальних, якщо вони за цим параметром наближаються до публічних відкритих товариств. У процесі доробки законопроекту на друге читання можна було б запропонувати спрощені «правила гри» для більшості ЗАТ, позбавивши їх конфліктів у трудових колективах та іншого «головного болю», пов’язаного з процедурами реєстрації акцій, оприлюднення інформації, обігу цінних паперів тощо.

— Яким чином новий стиль корпоративного управління міг би сприяти становленню фондового ринку?

— Судячи з темпів приросту депозитів фізичних осіб у банках — більш ніж на мільярд гривень на місяць, — у країні дедалі більше людей, спроможних до нагромадження. Законодавчий захист їхніх прав і цивілізоване корпоративне управління дадуть цим людям ще один інструмент нагромадження і збільшення своїх коштів — корпоративні цінні папери.

У Росії, приміром, велика частина інвестиційних фондів заробила для інвесторів 2002 року доходів значно більше, ніж принесли відсотки по банківських депозитах. Деякі з них забезпечили більш ніж 50-відсотковий приріст вкладень. Загальні активи фондів зросли майже до 13 млрд. карбованців. Чи це не реальна турбота про добробут громадян?

У зв’язку з цим не можна обминути мовчанням ще одну важливу обставину — прийдешню пенсійну реформу, наріжним каменем якої є нагромаджувальна система персоніфікованих пенсійних рахунків. Йдеться про притік на фондовий ринок мільярдів, а в доступній для огляду перспективі — десятків мільярдів гривень «довгих» інвестиційних коштів. Адже інвестиційні горизонти пенсійних фондів вимірюються десятиріччями — 20—30 і більше років. Не скористатися можливостями залучення цих надприбутків у корпоративний сектор господарювання було б злочином. Проте не можна забувати, що пенсійні фонди мають високі обмеження по об’єктах та інструментах інвестування. У «сміттєві» акції вони не вкладатимуться — заборонено. Тому, щоб отримати доступ до пенсійних коштів, емітенти акцій мають вже сьогодні задуматися над станом організованого фондового ринку і визначенням свого місця в ньому, інакше буде просто пізно — гроші підуть у держпапери, за кордон, на депозити чи дістануться тим компаніям, які далекоглядніші та мудріші.

— Які «дивіденди» отримає держава від нормальної практики корпоративного управління?

— Вже те, що Кабмін представив власний законопроект, підтверджує інтерес держави до цього питання. Закон потрібний тому, що його реалізація дозволить залучити в економіку величезні ресурси населення, а також прямі та портфельні іноземні інвестиції. Він актуальний ще й тому, що природним чином, а не шляхом репресивних чи адміністративних заходів дозволить припинити втечу капіталу в офшори й повернути цей потік назад.

Незайвими будуть у держбюджеті й гроші, що надходять за рахунок податків на дивідендні та інші інвестиційні доходи інвесторів, приміром, отримані від продажу цінних паперів. Підвищення ринкової капіталізації окремих компаній — це одночасно підвищення капіталізації ринку України в цілому, що разом із покращеними показниками бюджету дозволить знизити вартість зовнішніх запозичень держави, зробить усіх нас багатшими. До речі, і виторг від продажу об’єктів приватизації в цьому випадку буде іншим — у кілька разів вищий.

Потенціал країни величезний. У випадку впровадження чесних і збалансованих правил корпоративного управління їх економічний ефект має бути істотно більшим, ніж навіть ефект, очікуваний від податкової реформи.

На закінчення, користуючись випадком, хотів би звернутися безпосередньо до шановних народних депутатів України — великих фактичних власників фінансових і промислових активів з одного боку, і директорів-управлінців, що також є власниками частини своїх підприємств, — з іншого.

Добродії депутати! Сподіваюся, ви розумієте, що пішовши з бізнесу в політику, фактично віддалившись від безпосереднього та щоденного управління компаніями, які вам належать, ви неминуче поступово втрачаєте нитки прямого впливу на фінансові потоки. Тому ваш прямий інтерес полягає в тому, щоб вибудувати загальну для всіх систему корпоративного управління, яка дозволяла б забезпечити ваші інтереси як власників, незалежно від того, чи підписуєте ви сьогодні контракти або платіжні документи чи ні.

Шановні директори! Подумайте про майбутнє своїх нащадків. Нині, коли ви біля керма ваших підприємств, майбутнє ваших дітей здається вам безхмарним. Та всі ми ходимо під Богом, і коли-небудь доведеться залишити кермо рідного підприємства, хоча б навіть для того, щоб відпочити на пенсії. Тоді ваші діти можуть раптом виявити, що ви їм нічого не залишили, що акції тих підприємств, якими ви колись керували, нічого не варті, якщо їхні батьки там уже не працюють. Тому й ваш прямий інтерес у тому, щоб запрацювала така корпоративна система.

Створити ж її може лише Закон…