РЯТУЙСЯ, ХТО ЯК МОЖЕ, АБО ЯК НА ПОЛТАВЩИНІ ВИКОНУВАЛИ КАБМІНІВСЬКУ ВКАЗІВКУ

Підраховуючи збитки, яких зазнала тваринницька галузь за минулий рік, селяни не можуть не згадати заклики-рекомендації, які щедро надходять із керівного центру агропрому. Звідти, всупереч відомому афоризму, не допомагали матеріально, зате навчали жити. Що зерно стало занадто дешевим — не біда. Радили: пропустіть вирощене через тваринницьку галузь — і будете з добрим прибутком. Що ж, багато хто послухався. У сільгосппідприємствах із такої нагоди підремонтували ферми, селяни поповнили живністю особисті обійстя. І від усього зробленого, вкладеного одержують... лише збитки. Що найсумніше — луснула чергова надія на економічний добробут села за рахунок прискореного розвитку тваринництва.

Після торішнього обвалу цін на зерно, а потім і на продукцію тваринництва продовжувати сподіватися, що ринок, як чарівник, сам усе відрегулює, справедливо нагородить кожного за трудовий і матеріальний внесок, стало вже просто неможливо. Ще наприкінці 2002-го Кабінет міністрів прийняв постанову про деякі питання координації міжгалузевих відносин на ринку продукції тваринницького походження. Документ передбачав створення в центрі й на місцях спеціальних погоджувальних комісій. Їх зобов’язано впливати на цінові відносини між виробниками тваринницької продукції та переробниками, домагатися паритету цін, внеможливлюючи вже звичне нерівноправне партнерство.

З огляду на ситуацію на ринку тваринницької продукції, такий документ, де зроблено спробу відрегулювати ненормальні відносини, давно мав з’явитися. Але радість виявилася передчасною. По-перше, постанова Кабінету міністрів, як і рішення створених на місцях на її основі погоджувальних комісій, мають рекомендаційний характер. По-друге, виразно прозирає прагнення центру передати вирішення питань, зокрема й особливо складних, на місцях. Майже за принципом: рятуйся, хто як може.

Полтавщина за станом тваринницької галузі — аж ніяк не слабка ланка в країні. Тут навіть удалося дещо пригальмувати характерний для всіх регіонів процес «переливання» поголів’я худоби з великих сільгосппідприємств в особисті господарства. Громадський сектор залишається дуже вагомим, продукуючи майже половину м’яса й молока. Збережені племінні ферми, тваринницькі комплекси давали надію на те, що галузь переживе важкі часи й почне розвиватися на індустріальних засадах.

Обіцянка швидкого перелому на користь великих ферм виходила й від переробників, котрі, зіштовхнувшись із дедалі більшою конкуренцією, у боротьбі за підвищення якості продукції почали змінювати орієнтири. Особисті подвір’я селян привертали вже менше уваги, дедалі більшим ставав інтерес до заготівлі сировини в великих сільгосппідприємствах, де можна було одержувати великі партії продукції, забезпечуючи її якісні показники.

Обвал цін на молоко та м’ясо найболючіше вдарив саме по таких, великих, підрубав перспективи розвитку, що відкривалися перед ними. Тваринники в економічному сенсі ніколи особливо не розкошували. Але навіть на тлі постійних труднощів «літній» обвал цін на молоко, а потім «осінньо-зимовий» — на м’ясо, стали такими подіями, які за своїми негативними наслідками просто ні з чим порівняти. За минулий рік рівень рентабельності молока в області становив майже 5% зі знаком «мінус». Тобто, весь рік працівники молочних ферм і селяни в особистих господарствах працювали собі на збиток.

Таку негативну цінову динаміку спричинили аж ніяк не прорахунки селян або їхнє небажання працювати. Порівняно з 2001 роком, тваринникам навіть удалося дещо знизити собівартість молока та м’яса. Але чи могли виручити скромні результати цих зусиль, якщо переробники відразу знизили закупівельні ціни на сировину не на якісь відсотки, а в півтора-два рази й навіть більше? І, користуючись тим, що селяни вже виростили продукцію і подітися їм просто нікуди, почали скуповувати її за безцінь.

Втрати внаслідок цього виявилися настільки значними, що призвели до негативних результатів усього минулого й першого кварталу нинішнього року. В області нерентабельним виявилося не тільки молоко. Ще більших збитків зазнають виробники м’яса великої рогатої худоби та свиней, собівартість якого за минулий рік перевищувала відповідно на 30% і 20% ціну реалізації.

З такими воістину вбивчими показниками триматися на плаву галузь не може. І полтавські фахівці, втомившись від ролі сторонніх спостерігачів за тим, як валиться ціла галузь, як потопаючі за соломину, схопилися за рекомендації уряду втрутитися в процес формування цін на ринку тваринницької продукції. Хоча добре розуміли, за яку нелегку, а можливо, й непідйомну справу мусять братися. Очолювана головою облдержадміністрації погоджувальна комісія, до складу якої ввійшли, крім фахівців обласного масштабу, по десятку найдосвідченіших керівників сільгосппідприємств із розвиненим тваринництвом і їхніх вічних опонентів — представників м’ясокомбінатів, маслосирзаводів, відразу ж після формування почала працювати.

Узгодити позиції сторін, шукати компроміси виявилося непросто.

Виробники виступили з пропозицією підвищити мінімальну закупівельну ціну на молоко до 1 грн. за літр. Переробники наполягали на своєму — залишити сформовані ціни (порядку 70—80 коп. за літр), які «стрибнули» в зимовий період і так, на їхній погляд, занадто високо. Аби дійти спільного знаменника, фахівцям довелося докладно вивчити стан справ на місцях виробництва й переробки. Відповідно до прийнятих рекомендацій, переважній більшості переробних підприємств запропонували закуповувати молоко не менш як по 90 коп. за літр. Для декількох невеличких підприємств, які гостро потребують додаткових коштів, зробили виняток. Їм тимчасово, до розв’язання особливо гострих виробничих проблем, дозволили закуповувати молоко на 5 коп. дешевше.

Спочатку рекомендації погоджувальної комісії вплинули на ситуацію. Встановлених цін дотримувалися обидві сторони. Попри те, що далеко не всі переробники могли в нових умовах звести кінці з кінцями. Скажімо, Лубенський міськмолзавод і Пирятинський сирзавод, підвищивши закупівельні ціни до 90 коп. за літр, першого ж місяця роботи в нових умовах зуміли домогтися рентабельності своєї продукції, довівши цим, що можна успішно працювати й тоді, коли неабияка частка їхнього колишнього прибутку йде на потреби партнерів — виробників сировини. Проте багатьом колективам, аби вийти на рівень хоча б беззбиткової роботи, довелося застосовувати жорсткий режим економії. Декотрі керівники б’ють на сполох, переконують членів погоджувальної комісії, що їхні підприємства зазнають збитків і, природно, вимагають переглянути рекомендації, погрожуючи, що закуповуватимуть продукцію в інших областях, де аналогічні комісії ліберальніші.

Цілком зрозуміле невдоволення в середовищі переробників із лишком перекривалося тим, що зі зміною умов купівлі-продажу молока стабілізується виробництво первинного продукту, що зрештою могло позитивно позначитися й на роботі підприємств, керівники яких висловлювали невдоволення. Для початку домоглися головного... Селяни повірили, що продукувати молоко вигідно. Такі сільгосппідприємства, як «Батьківщина» й «Маяк» Котилівського району, «Україна» Великобогачеського й низка інших перестали бути носіями економічних чудасій, утримуючи величезні молочні череди собі на збиток. Тепер вони, зберігши поголів’я худоби, займаються прибутковою справою. З молочних ферм кожного такого сільгосппідприємства відправляється на переробку 10—15 тонн молока на добу. Це означає, що в «мертвий сезон», коли немає збуту основної рослинницької продукції, на їхні рахунки щодня надходить по 10 і більше тисяч гривень. Можна платити гідну зарплату, накопичувати кошти для реконструкції галузі.

У розмові з кореспондентом «ДТ» начальник обласного управління сільського господарства та продовольства Олександр Сень висловив намір не піддаватися тиску, твердо стояти на позиції раніше прийнятих рекомендацій. Адже це ненормально, справедливо вважає він, коли в співробітництві низки партнерів саме виробники первинної продукції — селяни — завжди залишаються крайніми. Якщо вже з тих чи інших причин склалося, що кінцевий продукт збитковий, то втрати повинні розподілятися на всіх, а не «навішуватися» (шляхом зниження закупівельних цін) винятково на виробників сільгосппродукції. На думку співрозмовника, добре вже те, що погоджувальним комісіям на місцях уряд рекомендує впливати на процес формування цін.

Стосовно реально зробленого, то результати не слід перебільшувати. Навіть із закупівельними цінами на молоко, зміненими в області на користь виробників сировини, далеко не все ясно. Хоча б тому, що ці зрушення припали на зиму й весну, коли переробники, з огляду на сезонне зниження виробництва молока, з власної волі йдуть на певні поступки. А ось що буде влітку, коли ті самі переробні підприємства, користуючись достатком продукції, спробують звично взяти її за безцінь?

До того ж, виявилося, що регулювати цінову політику в масштабах однієї області, в умовах, коли сусіди приймають менш радикальні рішення, — заняття ризиковане. Діючи не в унісон із загальною ситуацією, ризикуєш перерозподілити потоки сировини на користь сусідніх регіонів. З урахуванням усього цього обласній погоджувальній комісії довелося не раз переглядати, уточнювати свої рекомендації.

По суті, майже нічого не вдалося вирішити обласній погоджувальній комісії для підвищення закупівельних цін на м’ясо. Аж надто великі розбіжності в позиціях партнерів. Сільгоспвиробники з економічними розрахунками в руках доводили, що платити менше 5 грн. за кілограм живої ваги великої рогатої худоби й по 6 за кілограм живої ваги свиней — означає приректи галузь на повне банкрутство. Переробники, посилаючись, зокрема, на труднощі збуту готової продукції, погоджувалися платити ледь більше сформованої на ринку ціни, але десь у 1,5—2 рази менше, ніж пропонували їхні партнери. Компромісу дійти так і не вдалося. Не вважати ж успіхом те, що вкрай низькі закупівельні ціни було підвищено лише на 30—40 копійок за кілограм...

Начальник обласної інспекції з якості сільгосппродукції Михайло Карасташов говорить, що, на відміну від невеликих підприємств, що переробляють молоко, великі м’ясокомбінати виявилися міцним горішком. Можна дійти висновку, що обласні органи неспроможні вплинути на позиції трьох великих переробників, що працюють в області: Полтавського й Лубенського м’ясокомбінатів, а також ВАТ «Круменчукм’ясо». І ясно, чому. Як і в «молочній» справі, обласна погоджувальна комісія зіштовхнулася з проблемами, що виходять далеко за межі регіону й зачіпають не тільки сферу виробництва та споживання на місцях, а й економічну політику держави, включаючи митну.

За минулий рік на Полтавщині в усіх категоріях господарств вирощено 82,9 тис. тонн м’яса. І тільки третину його закупили місцеві м’ясокомбінати. Більшість продукції надійшло на базари й у магазини в непереробленому вигляді, остаточно «обвалюючи» й без того низькі, збиткові для сільгоспвиробника ціни. Щодо м’ясокомбінатів, то дуже скромна частка місцевої продукції, яку вони переробляють, свідчить багато про що. Приміром, про те, що, крім вітчизняних постачальників, є також зовнішні джерела сировини, що неабияк загострює ситуацію на внутрішньому ринку.

Офіційні контакти між виробниками й переробниками області щось прояснили. Зокрема, стало ясно, що саме з рекомендованого центром у змозі зробити місцева влада і що їй просто не під силу. Проблема взаємовідносин м’ясокомбінатів і місцевих сільгоспвиробників набагато масштабніша, ніж здається на перший погляд. Досліджувати питання й робити висновки про те, зі «свого» чи завезеного казна-звідки й із невідомо якими термінами заморозки м’яса виготовлено ковбасу, що ми їмо, більше личить уряду, й аж ніяк не представникам окремо взятих областей, змушених озиратися на цінову політику сусідніх регіонів.

Фахівці на місцях переконані, що запропонована Києвом координація міжгалузевих відносин матиме якийсь сенс, якщо за першим кроком, зробленим загалом-то в правильному напрямі, буде наступний, украй необхідний для порятунку галузі. Мінімальні закупівельні ціни на молоко та м’ясо необхідно встановити з урахуванням особливостей на місцях, але в загальнодержавному масштабі й мати не рекомендаційний, а директивний характер.

Статистика продовжує подавати тривожні сигнали. У низці районів, передусім у Машевському, Семенівському, Новосанжарському, Кременчуцькому, процес скорочення поголів’я худоби не цілком подолано. Лише в квітні великої рогатої худоби в області поменшало на 1,3 тис. голів. Поголів’я свиней за чотири місяці порівняно з аналогічним торішнім періодом скоротилося на 22,3 тис. Ці невтішні результати — ще одне підтвердження того, що врятувати галузь зусиллями окремих регіонів навряд чи вдасться. Потрібні комплексні заходи, трансформування цінової політики в загальнодержавному масштабі.