РОЗКІШ СТАБІЛЬНИХ ЦІН ЦІНОВА СТАБІЛЬНІСТЬ, СХОЖЕ, ПРОДОВЖУЄ ЗАЛИШАТИСЯ НЕДОЗВОЛЕНОЮ РОЗКІШШЮ ДЛЯ БУДЬ-ЯКОЇ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ, НЕ КАЖУЧИ ВЖЕ ПРО ТІ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Поділитися
Ще 30 років тому помірна інфляція розглядалася як позитивний чинник економічної динаміки. В умовах...

Ще 30 років тому помірна інфляція розглядалася як позитивний чинник економічної динаміки. В умовах золотого стандарту такий погляд був закономірний, оскільки чистий приплив золота супроводжувався зростанням грошової маси, цін і ділової активності. Зазначений взаємозв’язок також підтверджувала хронологія розвитку й подолання Великої депресії.

Сьогодні більшість економістів поділяють точку зору М.Фрідмана, котрий зауважив: глибина і тривалість економічного спаду 20—30-х років була обумовлена не стільки проблемами фондового ринку, скільки невиправданим звуженням грошової пропозиції, що супроводжувалося абсолютним падінням цін і виробництва. У Сполучених Штатах, зокрема, ціни товарів споживання з серпня 1929-го по березень 1933-го знизилися на 24%, а ВВП — на 30%. У Японії та Швеції ціни в 1929—1933 рр. впали, відповідно, на 25 і 20%.

Робоча група МВФ під керівництвом директора департаменту досліджень К.Рогоффа зазначає, що виходу з кризи 20—30-х років сприяла відмова від золотого стандарту, зростання грошової пропозиції та цін (інфляція). Причому держави, котрі виявилися рішучішими в збільшенні своїх витрат і монетизації бюджетних дефіцитів (Швеція й Японія), швидше перебороли фазу економічного спаду.

Позитивний взаємозв’язок цінової й економічної динамік загалом не викликав сумнівів і в період домінування кейнсіанської доктрини. М.Сарел вважає, що такій думці значною мірою сприяла низька інфляція 50—60-х років: у індустріальних країнах вона в середньому не перевищувала 3,5%.

Проте стагфляція 70-х років зруйнувала сформовані уявлення про позитивні ефекти зростання цін, поклавши кінець пануванню кейнсіанських методів бюджетного й монетарного стимулювання. У США, приміром, збільшення інфляції в 1973—1974 роках із 6,2 до 11% супроводжувалося падінням економічної динаміки: із +5,8 до кризових -0,6%.

Отож якщо в 30-ті роки минулого століття активно формувалися основи державного регулювання, то в 70-ті й особливо 80-ті почали явно переважати ліберальні течії. Повернення до неокласичних ідей супроводжувалося обмеженням державних інтервенцій, бюджетних дефіцитів і цінової динаміки. А уявлення про позитивні ефекти інфляції змінилися на протилежні.

Доцільність її зниження не піддавалася сумніву, поки темпи зростання цін в індустріальних країнах залишалися вищі від 3—5%. Проте вже на початку 90-х років деякі економісти відзначили можливі недоліки цінової стабільності. Зокрема Л.Саммерс підкреслив: у районі нульової інфляції в центрального банку різко знижуються можливості антикризового регулювання. Але ці зауваження сприймалися скоріш у технічному, ніж концептуальному аспектах. Негативне ставлення до загального зростання цін залишалося незмінним.

Тим часом, у міру зниження цінової динаміки та входження дедалі більшої кількості індустріальних країн у зону дво-чотиривідсоткової інфляції, дедалі очевиднішим ставав інтерес до запитання: «Що далі?» Сама ідея цінової стабільності формальній ревізії не піддавалася. Проте на практиці індустріальні країни воліли убезпечити себе своєрідним ціновим буфером. Загальний рівень цін почав розглядатися як стабільний, якщо подорожчання товарів споживання не перевищувало 2—3%. Сьогодні такої концепції «стабільних цін» дотримується ціла низка центральних банків — приміром, Європейський центральний банк, Банк Англії, Національний банк Швейцарії, Резервні банки Австралії та Нової Зеландії.

Згаданий підхід Національний банк Швейцарії пояснює складністю точної оцінки інфляції. Крім цього вважається, що її показник, розрахований на основі індексу споживчих цін, завищує реальне зростання цін: у розвинених економіках, на думку різних авторів, може йтися про 0,5—1,0 відсоткового пункту.

Проте такі оцінки не універсальні. Приміром, у Великобританії протягом останніх семи років темпи зростання споживчих цін були менші від дефлятора ВВП. А величина останнього в індустріальних країнах залишається позитивною, що навряд чи засвідчує їхнє прагнення жорстко прив’язувати свою економічну політику до нульової інфляції.

Тим часом, у середині 90-х років порушено питання про нелінійний зв’язок цінової й економічної динамік. Йшлося, по суті, про наявність критичних значень, нижче від яких негативні наслідки зростання цін можуть виявитися статистично незначущі.

Проте визначити цю «критичну точку» («точку перегину», «відсікання», «структурного зламу», «оптимальної/порогової інфляції») виявилося вельми непросто.

М.Сарел дійшов висновку, що вона може бути в межах 8%. А.Гош і С.Філліпс, аналізуючи взаємозв’язок інфляції й темпів зростання середньоподушного ВВП, отримали найкращі статистичні оцінки для інфляції в 2,5%, хоча й зауважили, що її критичне значення може бути вищим. Їхні дослідження також показали: за цінової динаміки «нижче приблизно 6%» дезінфляція супроводжується падінням економічного зростання.

За оцінками М.Хана й А.Сенаджі, порогова інфляція в індустріальних країнах лежить у діапазоні 1—3%, а в тих, котрі розвиваються, — 7—11%. П.Крістофферсен і П.Дойл оцінили її для перехідних економік у 13%. Розрахунки М.Бруно та В.Естерлі показали істотну негативну кореляцію зростання й інфляції, коли величина останньої перевищує 40%.

Розкид кількісних оцінок супроводжується також і різноманітною їх інтерпретацією: у низці випадків автори уникають розмов про можливі позитивні ефекти інфляції, обмежуючись лише висновком про наявність граничного рівня, нижче від якого її негативні наслідки статистично не простежуються.

Таку обережність можна пояснити не лише острахом видатися «єретиками». Навіть у рамках загальноприйнятих уявлень про взаємозв’язок інфляції й економічного зростання залишається надто багато відкритих запитань. Приміром, попри справедливість застережень про небезпечність «високої інфляції», її кількісні параметри досі залишаються дуже непевними, утім, як і «помірної» чи «низької цінової динаміки».

Примітно, що М.Хан і А.Сенаджі розширюють можливий діапазон критичної (порогової) інфляції до 1—4% стосовно індустріальних країн і 1—20% — тих, котрі розвиваються. Така поліваріантність засвідчує необхідність врахування не лише індивідуальних особливостей різноманітних економік. Вона дозволяє поставити запитання про причини зростання цін. Той факт, що рівні інфляції в країнах, які розвиваються, постійно перевищують цінову динаміку в індустріальних економіках, змушує замислитися, чому однакові прирости грошової маси в них супроводжуються різними ціновими й виробничими ефектами.

До немонетарних причин зростання цін зазвичай відносять розміри бюджетних дефіцитів, курсовий режим, ступінь відкритості економіки й цінової лібералізації, зміну відносних цін, рівень незалежності центрального банку (К.Котареллі, М.Гріффітс, Р.Могадам). Тим часом, сьогоднішній стан світової економіки дозволяє засумніватися, що зазначений перелік досить повно охоплює весь спектр найважливіших немонетарних чинників інфляції.

У цьому зв’язку доречно зауважити: у 90-ті роки практично монопольно панувала доктрина загальної лібералізації й державного дерегулювання, реалізація якої супроводжувалася вражаючими результатами. Щорічні обсяги портфельних інвестицій у країни, котрі розвиваються, зросли в 1990—1999 рр. у 9 разів — із 3,7 до 34,5 млрд. дол., а прямих — у 7,4 разу, із 24,3 до 185,4 млрд. У групі індустріальних економік бюджетні дефіцити знизилися з 3,7% ВВП 1994 року до 0,9% у 1999-му, щорічні прирости цін на товари споживання при цьому зменшилися з 2,6 до 1,4%.

У зазначеному контексті мимоволі виникає запитання: «Чому десятиліття найнижчої за останні півстоліття інфляції спричинило не економічний бум, а явне уповільнення зростання практично в усіх індустріальних країнах?»

Для уникнення різночитань необхідно підкреслити: про ефективність інфляційної накачки не йдеться. Проблема, очевидно, полягає не в заморожуванні інфляції, а у виборі оптимальних темпів її зниження, які відбивають швидкість інституціональних реформ.

Із теоретичної точки зору, сталий розвиток за нульової інфляції можливий. Але для цього знадобилася б наявність абсолютної мобільності капіталу й робочої сили, тобто можливість миттєвого перерозподілу виробничих ресурсів у відповідь на найменші цінові коливання. Через це має забезпечуватися моментальна ліквідація неконкурентних виробництв і таке саме стрімке наповнення ринків товарами й послугами, на які починають підніматися ціни. При цьому, очевидно, повинна мати місце досконала конкуренція, аби ніщо не спотворювало цінових імпульсів і не заважало вільному перерозподілу робочої сили й капіталу. Підприємства, споруди, виробнича й соціальна інфраструктури, засоби комунікації й цілі міста в такій моделі зникають і з’являються ...миттєво, унаслідок найменших цінових коливань на товарних ринках. Останні, за словами Л.Вальраса, мають рятуватися від будь-яких товарних надлишків і дефіцитів «наприкінці кожного дня».

Утопічність подібних побудов очевидна. Звісно, можна навести приклад Швеції (1998 рік) або Нової Зеландії (1999 рік), де при формальній дефляції в 0,1% зростання ВВП становило, відповідно, 2,95 і 4,4%; або майже восьмивідсоткову динаміку албанської економіки за нульової інфляції 2000 року. Але такі епізоди — скоріш збіг обставин, ніж економічна закономірність. А то й п’ятивідсоткове зростання Аргентини 1983 року при 344% інфляції необхідно було б розглядати як загальний випадок, а не результат ситуативних збігів.

У цьому зв’язку коректність гіпотези, висунутої С.Фішером, Р.Сахаї та К.Вега про можливість сталого розвитку за нульової інфляції й навіть незначної (до 2%) дефляції, викликає великі сумніви. Складно сказати, наскільки вона популярна сьогодні серед експертів МВФ. Проте у висновках групи К.Рогоффа підкреслюється небезпека зниження цін.

Примітно, що в її доповіді дефляційна стагнація японської економіки пояснюється не лише структурними проблемами, а й також надмірно жорсткою монетарною політикою останнього десятиліття. У травні ц.р. на занадто обмежувальну монетарну політику Японії вказав і заступник директора-розпорядника МВФ Ш.Сугісакі. (Обидва висновки практично збігаються з припущенням, висловленим раніше в «ДТ», — див. статтю «Інфляція й економічне зростання», №10, 15—21 березня 2003.)

Нульову інфляцію в китайській економіці група К.Рогоффа пов’язує з наявністю незавантажених потужностей і відносно високим безробіттям. Це дозволяє пояснити, чому новітній досвід Китаю на перший погляд не вписується в рамки запропонованої гіпотези: останніми роками його економіка зростає з семи-восьмивідсотковими темпами практично при нульовій інфляції.

Тим часом результати згладжування 15-річних рядів (1987—2001 рр.) засвідчують: для Китаю (див. рис.) доцільним може виявитися утримання не мінімального, а оптимального рівня інфляції (6—10%), який супроводжувався б максимальними темпами зростання ВВП (11—12%).

В даному випадку може йтися про природний рівень інфляції, що відбиває міру недотримання досконалої конкуренції («Інфляція», «ДТ», № 9, 8—15 березня 2002). При цьому чим більша зазначена невідповідність, тим вища цінова динаміка, за якої досягаються максимальні темпи економічного зростання.

Не дивно, що вища інфляція спостерігається в країнах із деформованими ринками. Для них підвищення цін часом узагалі може виявитися єдиним засобом компенсації підприємницьких ризиків. Приміром, в Україні страхуванню підлягає не більш як 10% усіх контрактів, при цьому не більш як 25% керівників промислових підприємств вважають, що «судова система в змозі забезпечити виконання їхніх комерційних угод» («Діловий клімат протягом 1999—2002: нічого не змінилося?», «ДТ», №18, 17—23 травня 2003). Природно, що в схожих умовах самостійні зусилля підприємців зі зниження ризиків безпосередньо чи побічно пов’язані з додатковим підвищенням цін на їхню продукцію.

Більше того, відсутність подібної страховки може взагалі блокувати інвестиційну діяльність. Приміром, два-три роки тому Європейський банк реконструкції та розвитку відмовився фінансувати добудування енергоблоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС через небажання України підвищувати на 2,5 цента електротарифи атомних станцій.

Факт — вельми красномовний: цінова стабільність вітчизняного ринку виявилася непереборним бар’єром для входження на нього міжнародного банку розвитку.

У цьому зв’язку мимоволі напрошується запитання про загальну ефективність стабільних цін в умовах недосконалої конкуренції. Негативну відповідь на нього в 90-ті роки дали Аргентина й Японія. У поточному десятилітті, схоже, настала черга Сполучених Штатів і Європейського Союзу. До речі, для країн єврозони Європейський центральний банк знизив прогноз економічного зростання в 2003-му до 0,4% за одночасного уповільнення темпів інфляції.

Отож цінова стабільність, схоже, усе ще залишається розкішшю, яку не може собі дозволити жодна індустріальна економіка, не кажучи вже про ті, що розвиваються.

Боротися з інфляцією, безумовно, необхідно. Але заради ефективності слід відрізняти монетарну інфляцію від структурної, оскільки зростання цін у різних випадках обумовлене різними причинами: якщо в першому йдеться про надлишкову грошову пропозицію, то в другому — про міру порушення умов досконалої конкуренції. Приміром, у Росії, за оцінками першого заступника міністра фінансів РФ А.Улюкаєва, «частка немонетарних чинників ...у складі інфляції досягає майже 40—45%, монетарних чинників — приблизно 55—60%».

Не дивно, що зазначені випадки вимагають різних методів дезінфляційної терапії. Монетарне підвищення цін може й повинне бути зупинене простим обмеженням грошової пропозиції. А ось структурна дезінфляція припускає реалізацію набагато складніших інституціональних реформ, у момент проведення яких про зменшення підприємницьких витрат може взагалі не йтися.

Сьогодні в Україні на різних стадіях ліквідації перебувають 107 вугільних шахт і чотири вугільні кар’єри. Підтримка в екологічно безпечному стані лише однієї шахти, котра не видобуває вугілля, обходиться в 12 млн. грн. У першому кварталі ц.р. через відсутність коштів на невизначений термін відкладено заплановане закриття шести шахт. Уявлення про те, що згадані витрати можна усунути з допомогою грошово-кредитних інструментів, складно назвати серйозними.

Зрозумілі сумніви викликає коректність цитування М.Фрідмана про те, що «інфляція завжди та скрізь є монетарним феноменом». В Україні про неї сьогодні можна говорити винятково в контексті структурних деформацій. А під час їхнього усунення доцільно дотримуватися консервативної цінової стратегії, яка враховувала б низьку мобільність вітчизняного капіталу й робочої сили.

Показовою при цьому може бути швидкість дезінфляції в індустріальних країнах. США, приміром, знадобилося 13 років, аби безболісно знизити в 1980—1992 рр. цінову динаміку з 13,5 до 3%. Безумовно, світова економіка сьогодні перебуває в цілком іншому інфляційному середовищі. Проте й ринкові інститути в Україні від американських відокремлюють не 20 років розвитку. Намагатися ж перебороти зазначений розрив із допомогою грошово-кредитних інструментів не так наївно, як небезпечно.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі