Програма дій на шляху в нікуди

Програмна стаття Анатолія Близнюка в DT.UA від 29 жовтня 2011 року, вочевидь, покликана задекларувати принципи і намітити програму дій міністра у сфері житлово-комунального господарства. Чи стала опублікована стаття міністра такою і куди він поведе життєво важливу галузь країни?

Розробка нових програм чи реалізація розпочатих?

Чинником стабільності цивілізованих країн є наступність влади, коли нова владна команда розпочинає свою діяльність не з констатації жалюгідного стану і не з критики попередників, а продовжує виконувати розпочаті і вже діючі програми. Нашому суспільству така наступність, на жаль, не властива. У порядку речей або ритуальний танець на тілі переможеного супротивника, або, як у нашому випадку, бажання зробити за принципом: усе неправильно, все не так, починаємо спочатку.

«Завдання уряду і Мінрегіону, зокрема, - власна та галузева реорганізація, вироблення концепції і стратегії, а також конкретних програм з реформування», - заявляє міністр. Перепрошую, а як же «Загальнодержавна програма розвитку та реформування житлово-комунального господарства на 2009-2014 роки»? У ній детально розписано необхідні заходи та кошти на реформу галузі. До того ж її затверджено у формі закону України, який свого часу підтримала і опозиція, яка перебуває нині при владі. Міністерство знову буде створювати і калькулювати, замість того, щоб просто виконувати?

Далі - стратегія реформування. Існує президентська програма реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», запропонована Віктором Януковичем і прийнята рік тому. Можна не погоджуватися з багатьма положеннями цих документів, але це - експертам (див., наприклад, «Рефор­ми Януковича: ЖКГ, сільське господарство», DT.UA, №21 від 5 червня 2010 року). Однак чиновники, навіть у ранзі міністрів, просто зобов’язані їх виконувати! Інакше реформи, нехай не ідеальні, ніколи не закінчаться. Навіть не розпочнуться!

Будемо переписувати нормативи чи ставити лічильники?

З чого починати реформи? Ось думка міністра: «Перш ніж вимагати дій від регіонів, нам треба переглянути нормативно-правову базу та встановити чіткі технічні й соціальні стандарти. Без цього модернізація галузі не почнеться. У тому числі з цією метою створено Націо­нальну комісію, що регулює ринок житлово-комунальних послуг».

Передусім зазначу, що назва нацкомісії, м’яко кажучи, нерозумна, оскільки ніякого ринку послуг ЖКГ не існує, а названий орган встановлює тарифи суб’єктам саме природних монополій - підприємствам водопостачання та теплопостачання. Мета створення нацкомісії була суто прагматична - взяти під державний контроль процедуру встановлення тарифів, обмежити можливі господарські зловживання (так звані накрутки) і прибрати політичні спекуляції мерів, які маніпулювали тарифами перед виборами (пам’ятаєте обіцянки Черновецького?)

Ідея президента Януковича про єдиний тариф, на розвиток якої було створено НКРРКП, на жаль, благополучно провалилася. Спочатку її тихо трансформували в ідею про єдину методику розрахунку тарифу, а коли ту було розроблено, виявилося, що вона мало різниться від тієї, яка існувала до всіх цих «нових» ідей. У новій методиці, як і в старій, просто перелічуються всілякі статті валових витрат підприємств, що спустошують гаманці трудящих.

А либонь експерти мріяли зовсім про інше - про обмеження статей витрат і фіксацію тарифу на певному рівні, що змусило б комунальників піти на зниження собівартості послуг, технічне переозброєння тощо.

То з чого ж розпочинати реформи? Поставимо просте запитання: як виміряти ефективність утеплення житлофонду, економію газу, енергоспоживання котелень, втрати в тепломережах? Звісно - тільки із допомогою лічильників. Тому починати модернізацію слід із найпростішого і найактуальнішого - тотальної «лічильнифікації». Але цей «захід» загубився серед безлічі інших.

За даними з надійного джерела, не так давно НКРРКП встановлювала тариф для підприємства теплопостачання, в якому на виході такого лічильника не було, - хлопці «зважували ковбасу» на око! Ну про які програми та стратегії тут можна говорити?!

Що стосується забезпеченості лічильниками житлового фонду, то вона така, що ще старе МінЖКГ перестало публікувати ці дані. У передовому Києві, наприклад, куплені на кредит Світового банку прилади обліку вже десять років припадають пилом на складах «Київенерго». Зрозуміло, чому...

Реформи на етапах

Анатолій Близнюк пропонує здійснювати реформу галузі у два етапи: «На першому етапі органам місцевого самоврядування необхідно визначити й організувати оптимальну систему життєзабезпечення для кожного регіону і сучасну структуру управління цією системою». Чи слід це розуміти так, що в Житомирі, приміром, місцева міськрада може продати водоканал у приватні руки, тоді як у Донецьку - залишити у комунальній власності? Цікаво, як географія чи клімат регіону може впливати на «оптимальність»?

Чомусь одразу згадуються історії про те, як різні уряди намагалися домовлятися з власниками нафтопереробних заводів у періоди посівних кампаній. У результаті часто виявлялося, що на всіх заводах у цей час заплановано планові ремонти. Мимоволі думаєш, а раптом приватизований «Київводоканал» зупиниться на «плановий ремонт»? Тоді що, команда Олександра Попова буде гнати танкери з питною водою з Туреччини - Чорним морем і вгору Дніпром?

Вам буде смішно, а може, сумно, якщо стратегічні об’єкти життєзабезпечення міста потраплять у приватну власність, як, наприклад, у Києві, де 39,98% акцій рідного «Київенерго» вже перебувають у руках однієї людини? І ми навіть знаємо ім’я цієї людини. До речі, чи перерахували киянам вартість опалення, коли вони мерзли в попередні зими через «зниження тиску газу»?

Що ж буде на другому етапі реформ, наміченому міністром? «На другому, інвестиційному, етапі - визначити напрями стратегічного розвитку та оптимальну форму залучення інвестицій...» Далі можна не читати, оскільки без інвестицій не буде нічого подальшого. Потім міністр абсолютно резонно зауважує, що «не можна сьогоднішні проблеми вирішити старими, учорашніми методами», і говорить про державно-приватне партнерство. І тут слід зробити невеличкий відступ.

Про особливості постсовкової концесії, або Де взяти гроші?

Як тут не згадати, що перший міський водогін у Києві було побудовано саме в рамках концесії. У 1869 році Міська дума уклала з інженером Аман­дом Струве контракт на 60 років (!) на будівництво та експлуатацію водогону.

Однак сьогодні - не ті часи. На конференції з проблем публічно-приватного партнерства, що відбулася в Києві 20 вересня, практично всі доповідачі казали не про досягнення, а про проблеми такого співробітництва. Одна з них - присутність третього неявного учасника концесійного договору: тієї ж НКРРКП, яка встановлює тариф на власний розсуд, не питаючи ні інвестора, ні міськради.

Досвід концесій у Росії свідчить, що переважна більшість сьогоднішніх концесіонерів не вкладають власних коштів у модернізацію та розвиток виробництва, а використовують ті, які отримують від населення, - за підвищеними тарифами, звісно. Це ж мало місце в гучній історії з «концесією» водогону в Луганську (тоді один із лідерів правлячої партії був там губернатором). «Концесіонер» спочатку підняв тарифи для населення, а потім почав циганити гроші з держбюджету - «на модернізацію».

Класична концесія працює, кажучи популярно, за іншим принципом: на стільцях можна сидіти вже з ранку, а гроші за це заплатити ввечері. Наш же постсовковий концесіонер пропонує: заплатіть вранці, а стільці виставимо надвечір, і подумки додає - якщо вийде.

«Знову за рибу гроші...»

Однак якщо за всіх складнощів залучення інвестицій ви подумали, що міністр збирається спрямувати галузь шляхом, яким ідуть цивілізовані країни, то ви невиправний романтик. Одразу за пасажем про державно-приватне партнерство А.Близнюк пише: «Проте на це потрібен час. Рівень доходів наших співгромадян не дозволяє в один момент підняти тарифи до економічно обгрунтованого рівня. За нашими розрахунками, на це необхідно принаймні три-чотири роки. За цей період ми повинні домогтися зростання рівня доходів населення, вирішити питання технічного переозброєння галузі і поступово вийти на рентабельну роботу комунальних підприємств».

Тобто народ поведуть старим уторованим шляхом підняття тарифів, але цього разу «різатимуть повільно» - три-чотири роки. І до якогось міфічного «економічно обгрунтованого» рівня, який насправді не визначений жодним законом чи нормативним актом! Щоправда, паралельно пропонується підвищувати доходи громадян. Як це у нас робиться, наочно показано на рисунку.

Як бачимо, за п’ять років сума нарахувань за житлово-комунальні послуги зросла втричі. Може, одночасно зросли і зар­плати громадян? Офіційна статистика свідчить: 2009 року реальна середня зарплата по країні (з урахуванням інфляції) зменшилася на 9,2%; щоправда, 2010-го збільшилася на 10,2%, але це відносно 2009 року. Інакше кажучи, народ увійшов у 2011-й з тією ж зарплатою, що була в грудні 2008-го, а сумарне зростання тарифів за цей період - 50%!

Чому ж за таких доходів сумарний борг населення відстає за темпами зростання від сум оплати? Пояснення, на мій погляд, просте: бідні люди не можуть дозволити собі боргів, тому що розуміють, що не зможуть їх повернути. Для переважної більшості українців не заплатити за квартиру - означає зробити перший крок на шляху до перетворення на безхатченка. Я особисто вважаю це синдромом бідності, а наявність боргів - привілеєм забезпечених.

В одному з інтерв’ю А.Близ­нюк навів приклад Європи, де на оплату житлово-комунальних послуг населення витрачає близько 30% своїх доходів, тоді як у Донецькій області - всього 14%. Однак у Європі сім’я, яка витрачає на їжу більш як 10% доходів, вважається бідною, у той час як в Україні середньостатистичне домогосподарство витрачає на харчування 51,5% своїх сукупних доходів. Тож порівняння з Європою є некоректним.

Висновки. Курс на підвищення тарифів для населення не врятує комунальників. Навпаки, він їх розбещує: навіщо працювати ефективніше, якщо можна «вибити» чергове підвищення тарифів? Те, що це б’є по рейтингу влади, і так зрозуміло, про населення я взагалі не кажу. Тому підвищення тарифів - це шлях у глухий кут. Якщо не в прірву.