Професіонали для ядерної галузі — вимираючий вид?

Три останні роки виявилися переломними для розвитку ядерної енергетики у світі. Для ряду країн (таких, наприклад, як Франція чи Японія) відсутність власних нафтових чи газових ресурсів уже є достатнім мотивом для збереження та розвитку ядерної енергетики в структурі енергетичного балансу. Інші держави віддали перевагу ядерній енергії через прагнення диверсифікувати енергетичний сектор чи виникнення гострої потреби в енергетичній незалежності.

За оцінками Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), до 2030 року у світі встановлені потужності АЕС у сумі становитимуть 670 ГВт, що, з урахуванням виведення з експлуатації діючих енергоблоків, проектний строк експлуатації яких завершується, передбачає будівництво приблизно 380 нових ядерних енергоблоків, якщо кожен із них буде потужністю 1000 МВт. Щоб реалізувати подібні плани, в усьому світі має будуватися по 20 енергоблоків щороку.

Кадри вирішують усе

Здавалося б, якщо виходити зі світового масштабу, у чому складнощі? Адже тільки в СРСР у період 1985—1990 років уводилося в дію по два ядерні енергоблоки на рік встановленою потужністю по 1000 МВт кожен. Однак спеціалісти-атомники й експерти дедалі частіше стали публічно висловлювати сумніви щодо можливості реалізувати грандіозні плани в ядерній енергетиці світу. Аргумент такий: відсутність достатніх виробничих потужностей у реакторобудуванні й енергомашинобудуванні. А найголовніше — відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів. Не тільки проектантів, інженерів-експлуатаційників, а й будівельників.

Загальновідомо, що початком сьогоднішніх, і не тільки кадрових, проблем у ядерній галузі є чорнобильська катастрофа. Саме вона послужила причиною згортання мирних ядерних програм у багатьох країнах, що спричинило спад у ядерній науці і промисловості та втрату інтересу молоді до здобуття вищої освіти в цій сфері через падіння престижності професії ядерника.

Проблема збереження та передачі ядерних знань має глобальний характер. Незалежно від підйому чи спаду атомної промисловості, побудовані енергоблоки існують дуже довго. При ефективному управлінні реактори можуть функціонувати до 60 років; повний строк існування АЕС перевищує 100 років, включаючи проектування, будівництво та виведення з експлуатації. Для успішного управління станцією протягом усього цього часу необхідне ефективне управління знаннями, що стосуються створення та досвіду роботи АЕС, а також забезпечення їхньої доступності для фахівців майбутнього (як мінімум, чотирьох-п’яти поколінь), працівників регулюючих органів тощо.

Ефективного управління знаннями потребують й інноваційні розробки — передусім через великі часові й матеріальні витрати. Наприклад, створення реакторів на швидких нейтронах, без яких неможливий замкнутий ядерний паливний цикл, триває вже понад 60 років. За ці роки на НДДКР у різних країнах було витрачено понад 70 млрд. доларів США, до роботи було залучено чотири покоління дослідників. Втрата знань і досвіду в цій галузі обертається не лише величезними економічними збитками. Буде втрачено наукові школи й експериментальну базу, зруйнується система підготовки кадрів. На батьківщині проекту «швидкого» реактора — у США саме так і сталося.

20 років застою в галузі призвели до того, що утворився «демографічний» провал практично в усіх ядерних країнах як на ядерно-промислових підприємствах, так і в науково-дослідних інститутах, що займаються підтримкою експлуатації діючих АЕС, в проектних інститутах, не кажучи вже про НДІ, котрі покликані займатися новими розробками в цій сфері. Окрема проблема — персонал органів державного управління галуззю та регулювання ядерної та радіаційної безпеки використання ядерної енергії в мирних цілях.

За словами директора Центрального інституту підвищення кваліфікації керівних працівників Росатому Ю.Селезньова, в атомній галузі РФ структура кадрів така: середній вік науковців — 60 років, середній вік док­торів наук — від 63 до 74 років. У проміжку — від 40 до 50 — повний провал. Кількість же співробітників до 30 років становить 25% від загальної чисельності. Російська преса пише про те, що в організації, котрі виконують дослідження та розробки, на роботу приходять від 1 до 2% випускників вузів. А всього влаштовуються працювати за спеціальністю від 10 до 20% випускників технічних вузів.

Російська система освіти готує не менше спеціалістів у сфері техніки та природничих наук, аніж за радянських часів. Відсутня мотивація до наукової й технічної діяльності, от і йдуть випускники МДУ, МФТІ, МІФІ, МЕІ та інших вузів працювати в банки, страхові й торгові компанії або ж їдуть працювати за кордон. Академік О.Шейндлін, відомий енергетик РФ, стверджує, що дієздатних кадрів у РФ (інженери, вчені, робітники) в енергетиці залишилося на три-п’ять років. І це в Росії, в якій в основному й були зосереджені найкращі технічні вузи колишнього СРСР, в яких готувалися кадри для радянської атомної енергетики і промисловості та здобувала освіту молодь із усіх республік, включаючи Україну.

Українські реалії

Однозначно, ситуація з кадрами для ядерної галузі в Україні ще гірша, аніж у Росії. У статті «ДТ» (№40 від 27 жовтня
2007 р.) автори пишуть, що торік одразу на трьох факультетах КНУ ім. Т.Шевченка — фізичному, механіко-математичному і радіофізичному — не змогли набрати планової кількості студентів. Аналогічна ситуація і в інших університетах. Викладачі вузів уже кілька років тому вдарили на сполох щодо низького рівня викладання фізики та математики в загальноосвітніх школах. У результаті випускники шкіл навіть не здатні опанувати той обсяг знань, який мали випускники радянських вузів. Про причини у нас писали не раз, але віз і нині там.

Володимир Полохало, голова парламентського комітету з питань науки й освіти, недавно констатував: «Ми втратили наше національне надбання — це насамперед якісна підготовка спеціалістів у тих сферах, які забезпечують науково-технічний прогрес... Ми за півтора десятка років втратили цілі наукові школи, що створювалися десятиріччями. Сьогодні конкурентоспроможність визначається тим, наскільки наукомісткими є технології, наскільки розвинена прикладна наука, як забезпечуються інновації. І тут за 17 років незалежності ми втратили те, що мали, і нічого не набули. Я сказав би, якщо хочете, це політичний злочин влади перед народом і перед державою».

Очевидно, що ядерна енергетика і промисловість належать до конкурентоспроможних, наукомістких та інноваційних сфер, і слова народного депутата безпосередньо стосуються і їх. А коли врахувати, що на сьогодні майже 50% електроенергії в країні виробляється на АЕС, роль ядерної енергетики в економіці нашої держави складно переоцінити.

Якщо персонал на АЕС із випускників вузів України поки що набирається так-сяк планово (завдяки високим зарплатам і можливості отримати житло в атоммістечках), то з кваліфікованими робітниками, які можуть здійснювати ремонт і технічне обслуговування ядерних енергоблоків і будівництво нових АЕС, ситуація не така оптимістична. Пояснюється це занепадом системи професійно-технічної освіти, падінням престижу робітничих професій. Кількість ПТУ по країні скоротилася, фінансування їх залишає бажати кращого. Слава Богу, новий міністр освіти й науки І.Вакарчук за короткий строк свого перебування на посаді вже звернув увагу на існування цієї проблеми, сформулював завдання, що їх треба вирішувати спільними зусиллями в цій галузі («ДТ», № 4 від 2 лютого 2008 р.). Хочеться сподіватися, що зусиллями нового міністра ПТУ відродяться.

Проблемі підготовки кадрів у ядерній галузі присвячено цілий розділ Енергетичної стратегії України, а в Плані заходів на виконання Стратегії, розробленому Мінпаливенерго і затвердженому розпорядженням КМУ №436-р від 27.07.2006, є пункти, покликані сприяти розв’язанню кадрової проблеми. Але розглянемо на конкретному прикладі Націо­нального центру підготовки ремонтного персоналу АЕС на майданчику Запорізької АЕС, будівництво якого мало завершитися 2008 року, як ці плани здійснюються. Причому ще й за наявності відповідних галузевих програм НАЕК «Енергоатом», відповідно до яких завершення будівництва передбачалося в період 2006—2008 років, а реалізація Програми вдосконалення підготовки ремонтного персоналу — протягом 2006—2010 років.

Історія питання така. Ідея створення на майданчику Запорізької АЕС зазначеного центру була висловлена вперше 1991 року. У той час на ЗАЕС було введено в експлуатацію п’ять енергоблоків, шостий будували, також формували основний кістяк ремонтної служби станції. В основному це були монтажники, котрі брали участь у налагодженні та пуску енергоблоків. Для формування ремонтної служби та збереження досвіду, набутого під час будівництва енергоблоків, був необхідний спеціалізований навчальний центр. Передбачалося, що цей центр не тільки забезпечуватиме підготовку й перепідготовку ремонтного персоналу, а й стане технічною базою для впровадження нового обладнання та технологій.

Прототипом для такого центру став навчально-тренувальний центр компанії Kansai Electric Power. У 1995 році було започатковано проект і розпочато будівництво центру за рахунок коштів Запорізької АЕС. Потім були чотири роки простою через банальну причину — відсутність фінансових коштів. Однак саме протягом цих чотирьох років на підтримку будівництва Національ­ного центру було реалізовано два проекти Європейської комісії TACIS — NUCUK9302 і NUCUK 94С202. У рамках цих проектів в Україну було передано технологію системного підходу до навчання і вироблено загальні критерії для навчальних матеріалів, інструкторського персоналу і технічних засобів навчання. Проекти послужили фундаментом для створення в навчально-тренувальному центрі Запорізької АЕС підрозділу для підготовки ремонтного персоналу. У 2002 році рідний уряд «прокинувся» і видав постанову №282 (від 13.03.2002 р., пункт 2) про завершення будівництва центру, і його подовжили.

Однак настав ударний для ядерників 2004 рік — рік введення в експлуатацію відразу двох нових енергоблоків — на Хмельницькій і Рівненській АЕС, і через перерозподіл фінансових потоків на пріоритетні об’єкти темпи будівництва центру знову значно знизилися. У наступні два «постреволюційні» роки будівництво не вели через відсутність фінансування. Більше того, 13 березня 2006 року НАЕК «Енерго­атом» (ВП «Запорізька АЕС») розриває з генпідрядником — «Енергодаржитлобуд» — договір на будівництво Національ­ного центру підготовки ремонтного персоналу АЕС. У 2007 році було виділено кошти на добудову, однак через відсутність підрядника, недосконалі тендерні процедури й бюрократичні зволікання так і не було визначено генерального підрядника будівництва. Все це відбувається на очах світової спільноти, оскільки з 2003 року і по цей час на ЗАЕС реалізується проект Міжнародного агентства з атомної енергії «Створення регіонального центру підготовки ремонтного персоналу (ЦПРП) для АЕС України» (UKR 04/012) у фазі «Вдосконалення системи підготовки ремонтного персоналу АЕС». Що маємо в сухому залишку? Залишкова вартість об’єкта незавершеного будівництва на 1 листопада 2007 року становить 270,507 млн. грн.

За 13 років виконано 30% будівельних робіт від загального обсягу. У замороженому стані перебувають чималі фінансові кошти, вже вкладені в проектування, будівництво і закупівлю устаткування, у тому числі за рахунок міжнародних організацій. Під загрозою зриву перебуває надання міжнародної допомоги в розмірі близько 150 млн. гривень. За цей час будівництво подорожчало приблизно вдвічі. Іноземні партнери, які надали технічну допомогу в будівництві центру, напевне, здивовані тим, що відбувається, і замислюються над ефективністю в Україні використання їхньої технічної допомоги, що формується за рахунок платників податків їхніх країн. І що характерно, відповідальності за невиконання рішень уряду ніхто не поніс. І, зауважу, за укоріненою в Україні практикою, ніхто й не понесе.

На всіх рівнях НАЕК «Енергоатом» заявляє, що «підготовка ремонтного персоналу є складовою національної системи підготовки персоналу АЕС України. Мета підготовки персоналу полягає в забезпеченні ядерного виробництва кваліфікованим персоналом, здатним виконувати експлуатацію, ремонтне і технічне обслуговування устаткування АЕС. У процесі підготовки тим, кого навчають, прищеплюють і підтримують розуміння принципу культури безпеки, вимог охорони праці, пожежної та радіаційної безпеки». Проте ці заяви, на жаль, не підкріплюються конкретними справами.

Поки що навіть міжнародну допомогу використовують у нас точно за приказкою — «не для нашого коня паша». Тим часом 2004 року Інститут підтримки експлуатації АЕС провів по всіх АЕС України дослідження й аналіз причин відмов устаткування і було зроблено висновки про збільшення внеску в кількість порушень у роботі АЕС із боку персоналу, який виконує ремонт і технічне обслуговування устаткування. Результат аналізу — 116 відмов із 250 пов’язані з недоліками в роботі ремонтного персоналу, тобто очевидна його недостатня кваліфікація. Результати — значні фінансові втрати АЕС України у вигляді недовироблення електроенергії та зниження коефіцієнта використання встановленої потужності ядерних установок. Ну, а про поліпшення міжнародного іміджу України, яким у зв’язку з євроатлантичними та євроінтеграційними прагненнями стурбовані перші особи нашої держави, годі й казати.

Хочу заспокоїти співвітчизників, котрі, як показали соціологічні опитування, проведені Центром Разумкова у 2005 і 2007 році, не довіряють інформації дер­жавних органів про безпеку діючих українських АЕС. Численні місії МАГАТЕ і Всесвітньої асоціації операторів АЕС (WANO), здійснені за минулі роки, підтвердили високий рівень безпечної експлуатації наших АЕС. І пов’язано це в тому числі і з тим, що українська система підготовки оперативного персоналу (котрий у тому числі займається безпосередньо управлінням реакторною установкою) грунтується на рекомендованому МАГАТЕ системному підході до навчання та узагальненому досвіді з підготовки експлуатуючого персоналу у провідних країнах — учасницях МАГАТЕ.

НАЕК «Енергоатом» має навчально-тренувальні центри на кожній АЕС, що отримала відповідні дозволи й ліцензії органів державного регулювання на підготовку різних категорій експлуатуючого персоналу. Навчально-тренувальні центри АЕС використовують вісім повномасштабних тренажерів. Крім того, у підготовці оперативного персоналу використовують багатофункціональні і локальні тренажери та комп’ютерні навчальні системи. Підготовка персоналу, що підлягає ліцензуванню, здійснюється за індивідуальними програмами, розробленими на основі типових програм, які узгоджені Державним комітетом ядерного регулювання. Що ж заважає НАЕК «Енерго­атом» із такою ж відповідальністю підійти і до підготовки ремонтного та обслуговуючого персоналу, від кваліфікації якого залежать і строки проведення щорічних планово-попереджувальних ремонтів, і надійність роботи устаткування?

Сумний приклад довгобуду Національного центру з підготовки ремонтного персоналу АЕС має служити докором як для нового президента НАЕК «Енерго­атом» Ю.Коврижкіна, так і для віце-президента компанії
В.Бронникова, який, будучи народним депутатом, 2007 року робив депутатський запит «Про добудовування Національного центру підготовки ремонтного персоналу АЕС», і спонукати їх, зрештою, на завершення створення такого необхідного центру. І не 2010 року, як відповіла НАЕК народному депутату В.Бронникову, а в максимально стислі строки.

Що ж робити?

Зрозуміло, що зусиль самої експлуатуючої організації у процесі збереження ядерних і технічних знань недостатньо. Управління і збереження ядерних знань мають стати завданням держави.

Нині формується єдиний світовий освітній простір, у різних країнах світу здійснюється гармонізація освітніх стандартів, підходів, навчальних планів, спеціальностей у сфері ядерної освіти. Так, 2003 року було створено Всесвітній ядерний університет WNU (World Nuclear University). З підтримкою ідеї створення WNU виступили 15 керівників найбільших міжнародних організацій, включаючи МАГАТЕ, WNA, WANO, ЄС, а також ряд транснаціональних ядерних компаній.

Керівництву Мінпаливенерго та Міністерства науки й освіти потрібно усвідомити необхідність активної участі України в проектах МАГАТЕ, котре на початку цього століття, розуміючи гостроту проблеми, ініціювало проект технічного співробітництва «Зміцнення потенціалу збереження ядерних знань». Проект складається з таких елементів, як розробка регулюючих і методичних документів; освіта і підготовка персоналу в ядерній науці та суміжних галузях; виконання спеціальних проектів у сфері управління ядерними знаннями та підтримка внутрішніх інформаційних ресурсів і порталів. Основна мета — створення культури управління ядерними знаннями. Метою проекту є також доведення до національних урядів і громадськості розуміння, що знання — фундаментальний ресурс розвитку будь-якої галузі. Щоб досягти безпечної експлуатації, необхідно зробити процес управління ядерними знаннями невіддільною частиною культури безпеки. Міжнародна спільнота вибрала шлях інтеграції в галузі ядерної освіти.

У Росії, котра ухвалила амбітну програму розвитку ядерної енергетики з будівництвом 26 ядерних енергоблоків до 2020 року, уже почали докладати зусиль щодо відновлення кадрового потенціалу ядерної енергетики та промисловості. Причому робиться це під патронатом президента РФ. Так, 2005 року на базі РНЦ «Курчатовський інститут», Державного технічного університету атомної енергетики, Інституту теоретичної й експериментальної фізики і Медичного радіологічного наукового центру РАМН створено Російську асоціацію ядерної науки й освіти. Мета її роботи — вжиття негайних заходів щодо збереження і передачі новому поколінню унікальних знань і досвіду для підготовки спеціалістів усіх рівнів. Для роботи в оновлюваному атомному енергокомплексі Росії відкривається Федеральний ядерний університет. Про це повідомили на проведеній недавно в Санкт-Петербурзі XI Між­народній науково-інноваційній конференції студентів, аспірантів і молодих спеціалістів «Поляр­не сяйво-2008» на тему «Ядерне майбутнє: технології, безпека й екологія». Представники Росато­ма наголосили, що «ядерний університет як єдиний галузевий навчальний заклад так званого розподіленого типу засновується на базі Московського інженерно-фізичного інституту (державний університет)». Навчальні відділення відкривають ще в п’яти російських атоммістечках, які мають досвід підготовки інженерів для атомної промисловості. Новий вуз передбачає вищу, післядипломну, початкову і середню професійну освіту. Фінансування освітніх програм і оснащення навчальних комплексів планується здійснювати за рахунок бюджету федеральної цільової програми «Розвиток атомної енергетики у 2008 році і на період до 2015 року».

Україні слід взяти на озброєння і досвід європейських країн. У них останнім часом також докладають активних зусиль для виведення зі стану застою ядерної сфери, для генерації нових знань і виховання нового «призову» ядерних спеціалістів, які зможуть вирішувати поставлені непрості завдання. Наприкінці вересня 2003 року створено «Мережу європейської ядерної освіти» ENEN (European Nuclear Education Network), що включає 21 університет і шість наукових центрів із 17 країн Європи.

У центрах термоядерних досліджень у Калгемі (Великобританія) і Кадараші (Франція) готують інженерів і вчених зі спеціалізацією з термоядерного синтезу. Дослідний центр у Юліху (Німеччина) займається організацією підготовки молодих інженерів для участі в проекті ITЕR (міжнародний проект зі створення термоядерного реактора). Інститут фізики плазми ім. Макса Планка під Мюнхеном протягом останніх 20 років організовує літні курси для студентів з усіх країн Європи та інших частин світу. Читають курси фізики плазми, будови термоядерних установок, доповідають результати останніх досягнень у сфері термоядерних технологій. Вдаються до спроб зміцнити базову ядерно-технічну освіту студентів із орієнтацією на застосування здобутих знань у проектах розробки реакторів четвертого покоління. Запущено проект із дослідження актинідів (ACTINET), у здійсненні якого, крім провідних організацій (Комісаріат із атомної енергії Франції, Навчальний центр ядерної енергетики в Бельгії, Європейський інститут трансуранових елементів й Інститут радіоактивних відходів у Карлсруе, Німеччина), беруть участь 27 організацій-партнерів із 13 європейських країн. Мета мережі — дослідження в галузі розвитку ядерно-паливного циклу, поводження з ядерними матеріалами, спалювання довго живучих радіоактивних відходів. Технічні університети Цюріха та Лозанни (Швейцарія) заявили про намір відкрити магістерський курс із ядерної техніки. Навіть у Німеччині, котра поки що не розглядає ядерну енергетику як джерело електроенергії в майбутньому, було відновлено кафедри з ядерної техніки і радіохімії в університетах Мюнхена, Дрездена, Карлсруе, Гейдельберга, Штутгарта, Ахена. Кошти на реалізацію дослідницьких проектів у цій країні надаються в основному промисловістю.

Вважається, що французька система ядерної інженерної освіти є найбільш продуманою й успішною в Європі. Головними організаціями, відповідальними за ядерну інженерну освіту, є Комісаріат із атомної енергії (CEA) і підвідомчий йому Інститут ядерної науки й техніки (INSTN). У Бельгії п’ять університетів об’єдналися в консорціум (бельгійська мережа ядерної освіти BNEN ) і співпрацюють із федеральним центром ядерних досліджень, розробивши загальні міжуніверситетські програми «3-й цикл» і «магістр в галузі ядерної техніки». Планується використовувати досвід BNEN для реалізації уніфікованої європейської програми з ядерної інженерної освіти. Проект BNEN спрямований на створення єдиного Європейського простору вищої освіти, сприяння інтеграції нових учасників Євросоюзу і країн-кандидатів у європейську сферу наукових досліджень.

Очевидно, що й Україна має брати активну участь у цьому процесі і переймати найкращий закордонний досвід.

На сучасному етапі відповідь на виклик часу, пов’язаний із розвитком галузі, полягає в необхідності переключення інтересів науково-технічної спільноти на вирішення актуальних завдань галузі, у забезпеченні припливу талановитої молоді та кваліфікованих науково-технічних кадрів, в оптимізації вікового складу підприємств, збереженні і передачі критичних знань. Фундаментальна наука має забезпечувати створення наукових і технологічних засад для вирішення сучасних завдань широкомасштабного інноваційного розвитку атомної енергетики, гарантуючи її ефективність, безпеку та конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Очевидно, що слід прийняти державну довгострокову програму з управління ядерними знаннями в Україні, а в її підготовці мають брати участь Мінпаливенерго, МОН, Держатомрегу­лювання, НАНУ, галузеві вузи й НДІ, не слід забувати і про ПТУ для підготовки висококваліфікованих робітників. У цій програмі мусять бути визначені організації, відповідальні за кожен напрям. А для керівників галузі слід організувати спеціальні навчальні курси в технічних університетах, тим більше що останнім часом спостерігається стійка тенденція призначати керівниками політиків, а не фахівців, які про­йшли всіма кар’єрними сходинками, як це було за часів СРСР.

Необхідні термінові радикальні зміни в системі організації ядерної та енергетичної інженерно-технічної освіти і науки в Україні для реалізації Енерге­тичної стратегії України до 2030 року. Інакше всі плани залишаться тільки на папері, але ж час «Ч» настав уже вчора...