Про ціни, картелі і монополістів. Роздуми голови Антимонопольного комітету України

2 листопада ц.р. у Кабінеті міністрів за участю президента України Віктора Ющенка, голів облдержадміністрацій відбулася відверта розмова про проблеми інфляції. Особливу увагу було приділено цінам на товари першої необхідності, особливо — продукти харчування.

Сам факт обговорення проблеми на такому рівні красномовно свідчить про її гостроту і значущість. Адже, за даними статистики, споживчі ціни на товари і послуги за десять місяців поточного року зросли в середньому на 11,7%, у тому числі на продукти харчування — у середньому на 17,5.

Подих глобальних проблем

Одна з причин нинішніх цінових збурень на продовольчих ринках — планетарна. Покупців, які обурено коментують ціну на звичайну булку, ми бачимо в телерепортажах не лише з українських міст, а й із російських, і навіть із зазвичай заклопотаного зовсім іншими питаннями Парижа. А італійці, протестуючи проти подорожчання виробів із борошна, навіть провели «день без макаронів».

Утім, день без макаронів, напевно, провести можна, а от тиждень без хліба — ні. Людство відчуло на собі подих проблеми забезпечення продуктами харчування. Щоправда, скажімо, для більшості населення Африки продовольча криза — сувора реальність не одного десятиліття. Особливість 2007 року полягає в тому, що не лише населення «третього світу», а й частина людей, яка відносить себе до «першого», дізналася про труднощі з їжею не з самих лише телепередач, а і з цінників у магазинах.

Однак говорити про глобальну продовольчу кризу підстав немає. Ширше застосування сучасних сільськогосподарських технологій дало б змогу прогодувати набагато більше людей, ніж живе зараз на Землі. Та очевидно, що нинішній обсяг сільськогосподарського виробництва не відповідає потребам. Відповідно, змінюється і ціна. А це означає, що у найближчі роки дешевого продовольства чекати не варто.

Хоч як це парадоксально, подіб­ний розвиток подій для України — одного з найбільших у Європі виробників сільськогосподарської продукції — вигідний. Щоб не бути голослівним, візьмемо соняшникову олію, яка нині в усіх на слуху.

За дев’ять місяців поточного року ціна тонни цього продукту на зовнішніх ринках зросла на 730 дол. США. Внаслідок цього експортери української соняшникової олії щомісяця одержують додатковий дохід у розмірі 117 млн. дол. При збереженні нинішніх цін і обсягів експорту протягом року вони додатково одержать близько півтора мільярда доларів. Підкреслюю — винятково за рахунок зміни світових цін.

Проте загальної радості з приводу золотого дощу, який пролився на вітчизняних маслоробів, немає. Навпаки, прем’єр-міністр В.Янукович цілком обгрунтовано звинувачує український масложировий бізнес у невдячності стосовно держави, яка створила для нього надзвичайно сприятливі умови. А ми в Антимонопольному комітеті розглядаємо справу про порушення найбільшими операторами ринку соняшникової олії законодавства про захист економічної конкуренції. Що ж відбувається?

Як у краплі олії...

Становище з рослинною олією відобразило проблеми, характерні для цілого ряду товарів. Йдеться, зокрема, про деякі види сільськогосподарської продукції, які утворюють своєрідні ринки, схожі на сполучені посудини зі шкільного курсу фізики. Такі товари, як, наприклад, зерно, насіння соняшнику, рослинна олія, мають гарантований попит як усередині України, так і поза нею. При цьому та частина товару, яка створює пропозицію внутрішнього ринку, може без жодних проблем «перетекти» на експорт.

Основною причиною такого «перетікання» у попередні роки була істотна різниця в доходах громадян України і більшості країн-імпортерів української продукції, через що внутрішні українські ціни були нижчими за зовнішні. Коли під впливом таких «цінових ножиць» збільшувався експорт, зменшувалася пропозиція внутрішнього ринку, реакцією на що було зростання цін усередині України.

Яскравим прикладом такого розвитку подій стала хлібно-зернова криза 2003 року. Цього року ситуація із соняшниковою олією виявилася схожою: світовий обсяг пропозиції насіння олійних культур скоротився на 6%, відповідно зросли ціни. Реакція українських виробників була закономірною: середньомісячний обсяг експорту насіння соняшнику зріс у 1,7 разу, соняшникової олії — у 1,3. Проте обсяг виробництва рослинної олії на душу населення в нашій країні в 3,7 разу перевищує рекомендовані медициною норми її споживання. Тому навіть таке зростання експорту не могло викликати дефіциту на внутрішньому ринку.

Однак з липня по жовтень 2007 року внутрішні ціни на соняшникову олію зросли на 61%, зрівнявшись, а в деяких випадках випередивши ціни, за якими українська соняшникова олія продається в інших країнах. Чому? А справа в тому, що ринок соняшникової олії в Україні має досить специфічну структуру. Дві третини його виробництва припадає на сім бізнес-груп: «Бунге», «Кернер Груп» — «Чумак», «Зерноторгова компанія», «Каргілл», Пологівський МЕЗ, Він­ницька промислова компанія і «Славолія». Змовитися між собою про спільне підвищення цін, орієнтуючись на зовнішні, цим компаніям нескладно, тим більше що існує асоціація «Укроліяпром» — легальний канал обміну інформацією.

Самі маслороби, щоправда, пояснюють зростання цін на олію підвищенням вартості основної сировини — насіння. Воно справді подорожчало, але темпи зростання цін на олію в липні-жовтні виявилися в півтора разу вищими, ніж на насіння соняшнику. При цьому вартість інших складових виробництва рослинної олії практично не змінилася. Все це дає підстави для висновку про картельну змову. Зрозуміло, поки розгляд Антимонопольним комітетом справи про порушення не закінчено, чіпляти на будь-кого ярлики правопорушників не можна. Проте винних буде названо і притягнуто до відповідальності.

І дай нам хліб наш насущний...

Виросли, хоча й не так, як на рослинну олію, і ціни на хліб та хлібобулочні вироби. Загальне тло те саме — неврожай зернових у ряді країн, підвищення цін на світовому ринку.

Слід зазначити, що подорожчання хліба почалося ще в червні-липні нинішнього року. При цьому в деяких регіонах мали місце спроби пекарів збільшити прибуток, змовившись про ціни. Інакше не пояснити, чому шість найбільших виробників хліба в Дніпропетровській області одного дня підняли ціни на хліб до однакового рівня. Втім, після того, як ми почали розглядати справу проти них, ці підприємства, не чекаючи формального рішення комітету, знизили (теж в один день) ціни на соціальні сорти на 14%. А це 20 коп. за кілограм.

У результаті вжитих Анти­монопольним комітетом разом з іншими державними органами заходів, підвищення цін на хліб улітку не допустили ще в шести областях. Проте восени ціни на хліб знову почали рости.

Щоб розібратися в тому, що відбувається, необхідно чітко уявляти собі, що з погляду умов для конкуренції у виробничому ланцюжку «зерно—хліб» розрізняють три найважливіші ланки. Перша — це власне зерно. Його виробників і продавців в Україні — десятки тисяч, реалізовувати свій товар вони можуть по всій території країни, тому можливостей для монопольних зловживань або антиконкурентних змов у них практично немає.

На іншому кінці виробничого ланцюжка перебувають хліб і хлібобулочні вироби. У 17 із 27 регіонів нашої країни нині виробники хліба займають монопольне становище на ринку, що, в принципі, дає їм змогу диктувати ціну на товар. Виникає запитання: чи не є їхні зловживання причиною зростання цін на хліб?

Проведемо простий аналіз: порівняємо рівні цін на хліб у регіональному розрізі і наявність монопольних утворень на хлібних ринках у тій чи іншій області. Виявляється, що закономірної відповідності між ними немає. Наприклад, монопольні утворення діють як у регіонах з найвищою оптово-відпускною ціною на пшенично-житній хліб (Крим і Луганськ), так і в області з найнижчою ціною (Черкаси), зате друге і третє місця за рівнем ціни посіли Рівненська і Закарпатська області, де хлібних монополістів немає.

Загалом по Україні підвищення цін на хліб можна пояснити подорожчанням зерна і, відповідно, борошна. Правда, в окремих областях рівень цін на хліб помітно перевищує показники сусідів, і ми уважно вивчаємо, наскільки обгрунтована така різниця.

Ці та інші дані, котрі ми маємо, дозволили зробити висновок: не монопольні утворення на ринку хліба — головна причина зростання цін. Пояснюється така картина не стільки громадянською свідомістю монополістів, скільки тим, що усі вони нам добре відомі, не перший рік перебувають під нашим постійним контролем і добре знають Антимонопольний комітет. Тільки за вересень-жовтень ми додатково перевірили близько 200 виробників і продавців хліба і хлібобулочних виробів, ще більш як трьом тисячам направили запити.

Нині розглядаються 59 справ про порушення на продовольчих ринках. До цього було притягнуто до відповідальності операторів цих ринків у 11 регіонах. У таких умовах зловживати дуже ризиковано.

Сутінки товарного лабіринту

Між зерном і хлібом є ще одна ланка — виробництво борошна й інших продуктів зернопереробки, оптова торгівля ними. Оптово-посередницька ланка в Україні, і не лише стосовно продовольчих товарів, належить до найскладніших для відстеження й аналізу процесів, які відбуваються в ній.

Деякі особливості національного товаророзподілу змушують пригадати керроллівське Задзеркалля. Наприклад, нормальна логіка підказує, що роздрібних продавців певного товару має бути більше, ніж оптових, а загальний розмір виручки від роздрібної торгівлі цим товаром має перевищити обсяг виручки від оптової торгівлі. Проте дані статистики начисто спростовують такі наївні припущення. Виявляється, наприклад, що оптові торговці електропобутовими приладами, радіо- і телеапаратурою у 3,5 разу перевищують за кількістю своїх роздрібних колег, оптові торговці пальним — у 3,1.

Ще цікавіші речі з’ясовуються, якщо порівняти обсяги реалізації однакових за номенклатурою товарів оптом і вроздріб. Розмір виручки оптової торгівлі пальним приблизно в 8,4 разу перевищує розмір виручки в роздробі; у випадку торгівлі офісною технікою та обладнанням, виручка опту перевищує роздрібну у вісім разів, у разі торгівлі побутовими електротоварами, радіо- і телеапаратурою — у 2,3 разу. Звичайно, тут є проблема відображення економічних реалій у статистиці, наприклад, існування величезної «тіні» і «півтіні» у торгівлі сільськогосподарською продукцією. Але офісну техніку або пальне бабусі на базарах не продають.

Парадоксальна на перший погляд ситуація цілком пояснювана, якщо взяти до уваги, що в роздробі статистика враховує тільки продаж кінцевому споживачеві, а в опті — кожному посереднику. Восьмиразове перевищення оптової виручки за пальне над роздрібною означає, що кожен літр бензину в Україні в середньому вісім разів перепродується від одного оптового посередника іншому. Сама по собі така організація ринку має бути предметом уваги не стільки Антимонопольного комітету, скільки податкових органів, тому що в її основі лежить схема ухилення від оподатковування.

При такій заплутаній і непрозорій картині руху товарів у посередницькій ланці вкрай важко визначити фактичний рівень конкуренції і монополізму. Але в контексті нашої розмови важливіше те, що за великої кількості посередницьких ланок спроби державних органів регулювати ціни, зокрема на продукти харчування, шляхом обмеження розміру торгових надбавок не дають і не дадуть бажаного результату. У разі, скажімо, встановлення 10-відсоткового максимуму торгової надбавки, зацікавлений підприємець створить десять додаткових посередницьких фірм-одноденок, «прожене» через них товар і в кінцевому рахунку одержить в опті 100-відсотковий прибуток. Стати на заваді цьому можуть два механізми: конкуренція і державне регулювання, які обмежують ціну при продажі кінцевому споживачу.

Регулювання — нитка Аріадни?

На ринках хліба, як ми побачили, можливості конкуренції на сьогодні обмежені. Чому так сталося — окреме питання. У 1990-х роках була розроблена програма демонополізації цієї галузі, розукрупнені деякі обласні монополісти, стимулювався розвиток міні-пекарень. Проте в умовах кількох криз наприкінці 1990-х — на початку 2000-х найстабільнішу роботу продемонстрували саме великі підприємства. Вони і вижили. Тому, виходячи з існуючих реальностей (а хліб люди їдять щодня), недоліки ринку мають виправлятися державним регулюванням.

Найпростіший його вид — пряме регулювання цін. Уряд надав місцевим органам виконавчої влади повноваження регулювати ціни на окремі види продовольства, зокрема на хліб і борошно. Проте, як випливає з наведеної на нараді в Кабміні інформації, ці повноваження використали тільки в 16 регіонах. Та й у 15 з них як метод регулювання обрано встановлення граничних рівнів рентабельності виробництва хліба і борошна. Але хлібозаводи цікавить не «рівень рентабельності», а прибуток, що дорівнює помноженню цього самого відсотка рентабельності на витрати. Тому для збільшення маси прибутку вони зацікавлені у завищенні витрат, наприклад, у закупівлі борошна за максимально високою ціною (в економічній теорії такий наслідок регулювання цін навіть має спеціальну назву — ефект Аверча—Джонсона). І тут неоціненну послугу їм роблять описані вище лабіринти руху товару і «накрутки» торгової надбавки в оптовій ланці. Виграють посередники, які одержують свою частку у вигляді суми торгових надбавок, у виграші залишаються монопольні виробники хліба, котрі мають можливість збільшити обсяг прибутку, тільки споживач залишається в програші.

Особливо вигідні такі схеми, коли постачальники борошна і виробники хліба виявляються формально або неформально пов’язаними один з одним. Під час кризи 2003 року Антимонопольним комітетом у Запоріжжі було виявлено дивну на перший погляд картину: протягом тривалого часу два найбільші хлібозаводи, які виробляли близько 80% соціальних сортів хліба, закуповували борошно в одного постачальника за ціною на 22% вищою за ринкову. Керівники хлібопекарських підприємств пояснювали це нібито особливо вигідними умовами поставок, але аналіз договорів показав, що нічого подібного не було. Зате, як з’ясувалося, хлібозаводи і постачальник борошна діяли узгоджено, і ще мали спільний «дах» у місцевих органах влади.

За результатами розгляду цієї справи ми не лише притягнули до відповідальності суб’єкти господарювання, а й змушені були замінити керівництво обласного територіального відділення комітету. Проте за час, що минув з 2003 року, аналогічні порушення, нехай і не такі масштабні, виявлялися в різних областях України практично щороку. АМКУ і надалі припинятиме такі дії у разі виявлення.

Проте є спосіб радикально усунути можливість їх виникнення. Якщо вже органи влади вважають за необхідне регулювати ціну на соціально важливий товар, вироблений монопольним утворенням, доцільно цю ціну фіксувати. Щоправда, такий спосіб регулювання передбачає, що орган державної влади має розрахувати економічно обгрунтований розмір регульованої ціни або принаймні перевірити обгрунтованість такого розрахунку і нести за це відповідальність. Але влади без відповідальності не буває...

Складніший, але й більш ефективний спосіб стримування цін державою — товарні інтервенції, продаж товару з державних запасів за цінами нижчими, ніж склалися на ринку. Саме цей відомий з часів фараонів метод Антимонопольний комітет наполегливо пропонував під час кризи 2003 року. У поточному році саме завдяки інтервенціям борошна з Держрезерву вдалося пом’якшити цінову ситуацію з хлібом.

Однак і тут є проблема. Механізми розподілу дешевого зерна на місцях не завжди прозорі, часом воно дістається тільки «своїм». В окремих випадках маємо справу з просто кричущими фактами. Так, підприємство Держрезерву «Ахтирський комбінат хлібопродуктів» відпускало борошно не хлібопекарським підприємствам, а якійсь посередницькій структурі, що його перепродувала, маючи на кожній тонні до 700 гривень «навару».

Можна і треба, звичайно, боротися з кожним окремим випадком таких, інакше не скажеш, неподобств. Проте ефективніше було б попередити саму можливість їхнього здійснення. Для цього потрібно, по-перше, нормативно закріпити, що борошно з Держрезерву може відпускатися тільки безпосередньо хлібопекарським підприємствам. По-друге, передбачити обов’язковість укладання ними договорів з місцевими органами влади про те, що борошно з Держрезерву використовується винятково на соціальні сорти. Невиконання такої умови має тягти за собою майнову відповідальність.

Хороша ціна — не низька, хороша ціна — обгрунтована

Складні процеси, які відбуваються на світових ринках, їхній вплив на національну економіку, що накладаються на проблеми перехідного періоду, вимагають постійного й активного реагування держави. Проте, що є його метою? Висловлюється думка, що втручання держави має, у кінцевому результаті, забезпечувати низькі ціни.

Уявімо, однак, що в Україні знайшовся якийсь чарівник, котрому вдалося утримувати постійні і низькі ціни на всі товари, що продаються в країні. Не мине й півроку, як він стане предметом загальної ненависті. Тому що насправді кожен хоче не низьких цін узагалі, а низьких цін на товари, які купує, а на товари, які продає, — високих; і вже, тим більше, ніхто не хоче низької ціни на свою робочу силу. Тому метою державного втручання в ціновій сфері мають бути не низькі ціни, а ціни економічно обгрунтовані. Інакше кажучи, ціни, що не тільки роблять товар доступним споживачу, але й дають змогу зберігати і розвивати його виробництво.

Саме економічно обгрунтовані ціни забезпечують інвестування виробництва, інноваційний розвиток і підвищення продуктивності праці. Найкращим механізмом встановлення економічно обгрунтованої ціни, як засвідчили ще класики економічної теорії XIX століття, а в ХХ підтверджено результатом змагання ринкової і планової економіки, є конкуренція. Через це державу загалом й Антимонопольний комітет зокрема має цікавити не стільки те, який розмір ціни, скільки те, як його встановлено: вільним і добровільним змаганням підприємців або ж волею монополіста чи антиконкурентною змовою.

Якщо йдеться про випадки, коли конкурентні механізми не діють і слід застосовувати регулювання, то головне питання, знову ж таки, не стільки розмір регульованого тарифу (він вторинний), скільки те, як його розраховувати. Наприклад, чи виходити при визначенні складу витрат із їхньої необхідності для виробництва товару, або ж закладати в них від 250 млн. до 1 млрд. грн. спонсорської допомоги на рік, як робить один державний монополіст, котрий постійно скиглить про необхідність підвищувати тарифи.

Відповідно, завдання Анти­монопольного комітету — захист конкуренції і припинення спроб монополістів діяти так, як у конкурентних умовах було б неможливо. Цим він і сприяє забезпеченню економічно обгрунтованого рівня цін.