ПРО КОРИСТЬ ТЕПЛА ТА СВІТЛА, АБО ЯК НАМ ОБЛАШТУВАТИ СЕРЕДОВИЩЕ ПРОЖИВАННЯ

Сьогодні більшість із нас не уявляє, як можна жити без водогону, центрального опалення, електроенергії. Але, на жаль, часто життя змушує замислюватися над тим, чому ці послуги низької якості, а в окремих випадках і недоступні нам у необхідному обсязі. У країнах, які перебувають на вищому рівні економічного розвитку (зокрема в ЄС, куди ми прагнемо ввійти) питання безумовного надання населенню житлово-комунальних послуг високої якості з огляду на потреби конкретної людини навіть не обговорюється, оскільки вважається природним правом людини, основою розвитку цивілізованого суспільства. Держава повинна забезпечити людині гідні умови життя, а не прирікати її на боротьбу за виживання. Оскільки лише в такому разі людина може нормально розвиватися, активно працювати, творити, з упевненістю дивитися в майбутнє. Забезпечення гідних умов життя своїм громадянам має стати одним із пріоритетів державної політики і в нашій країні.

Стан і розвиток паливноенергетичного комплексу, металургії, машинобудування постійно обговорюються у ЗМІ, і це сприймається цілком природно. А про житлово-комунальне господарство якщо сьогодні й говоримо, то ніби між іншим, переважно згадуючи його як одного з найбільших неплатників за газ і електроенергію та лаючи за низьку якість послуг (а в ряді регіонів — за їх відсутність) і постійне підвищення тарифів.

Тим часом житлово-комунальне господарство заслуговує на значно більшу увагу з боку суспільства. Послуги з тепло-, водопостачання, обслуговування житла — необхідні (хоча й недостатні) умови існування практично кожної людини і багато в чому визначають якість нашого з вами життя. Та й рівень зайнятих у цій сфері вражає — він становить майже 15% від кількості працюючого населення країни.

При цьому низка показників, які характеризують діяльність ЖКГ, не можуть не викликати серйозного занепокоєння. Наведу лише окремі цифри.

Заборгованість населення за комунальні послуги на кінець минулого року становила 7,6 млрд. грн., що перевищує річний обсяг виробництва послуг усього житлово-комунального комплексу. Це відбувається в умовах, коли в більшості областей рівень тарифів для населення на основні види послуг становить 60—80% від фактичної вартості їх виробництва. А що станеться, коли буде виконано численні рішення уряду про перехід галузі на самоокупність? (За останніми даними Міністерства економіки, рівень тарифів для населення на теплову енергію й водопостачання відповідає собівартості лише в трьох обласних центрах України.)

1990 р. оплата житлово-комунальних послуг (без урахування електроенергії) в середньому становила 2% середньомісячного доходу сім’ї, 2001-го — уже близько 12% (дані Держкомстату). Оскільки значна частина населення має доходи нижчі від середніх, нараховувані їм платежі за житлово-комунальні послуги перевищують 15—20% від доходів родин, що відчутно для сімейного бюджету. Це позначається на ставленні населення до всього, що відбувається в житлово-комунальній сфері, особливо з огляду на той факт, що в цілому населення країни незадоволене якістю надаваних житлово-комунальних послуг (відповідно до даних соцопитувань, лише 12,3% респондентів вважають: рівень якості цих послуг відповідає тарифам на них).

Що ж призвело до такої ситуації? Адже в роки застою житлово-комунальна сфера майже не викликала нарікань (можливо, частково й тому, що її утримання практично не позначалося на сімейному бюджеті).

Україні дісталася добре розвинена розгалужена інфраструктура з надання житлово-комунальних послуг, оскільки в роки Радянського Союзу перед країною було поставлено завдання забезпечити теплом, світлом, водою, газопостачанням населення й народне господарство країни, виходячи з максимально можливих потреб. Ціна не турбувала нікого, на енергоресурси й комунальні послуги вона була символічною й неухильно знижувалася. Більше того, відповідно до Житлового кодексу (за яким ми живемо й сьогодні), у перспективі житлово-комунальні послуги мали стати безплатними (адже ми йшли до комунізму). Тому відповідні галузі дотувалися за рахунок бюджету. Так, 1990 року населення оплачувало лише 2—3% від вартості житлово-комунальних послуг, решта витрат фінансувалися за рахунок бюджету й досягали 10% від ВВП країни. Природно, за такої постановки питання всі були зацікавлені виробити якнайбільше електроенергії, тепла, забезпечити надійне безперебійне газо-, тепло- й водопостачання за рахунок розширення та розвитку відповідної інфраструктури. Але майже нікого не цікавили облік проданої й оплаченої продукції, аналіз ефективності виробництва електроенергії, тепла, води та втрат під час їх транспортування. Більше того, у 70-х роках уряд ухвалив і втілив у життя рішення про ліквідацію газових лічильників у квартирах громадян у зв’язку з їх непотрібністю. Країна жила на широку ногу.

Після здобуття незалежності ситуація різко змінилася. По-перше, Україна виявилася відрізаною від дешевих енергоресурсів, по-друге, була практично повністю зруйнована система управління енергетикою й житлово-комунальним господарством, особливо такі її елементи, як ведення статистики та планування. Крім того, спочатку через неусвідомлення необхідності, а потім через відсутність грошей украй слабко розвивалася система організації обліку споживаних населенням і промисловістю електроенергії, газу, тепла, води. Через старіння устаткування зростали вартість відповідних послуг і втрати в мережах та комунікаціях.

Що ж ми маємо сьогодні?

В електроенергетиці все більш-менш зрозуміло. Є орган управління галуззю який, правда, поки що приділяє замало уваги питанням стратегічного розвитку та прогнозування, а в основному виконує господарські функції з управління підприємствами електроенергетики. Є регулююча комісія, правда, не як незалежний орган, а як служба Кабінету міністрів, що встановлює тарифи на транспортування й постачання електроенергії, на виробництво атомної електроенергії й електроенергії, продукованої ТЕЦ, видає ліцензії й перевіряє їх дотримання. Розвивається й удосконалюється система обліку електроенергії, впроваджуються мотиваційні механізми зниження втрат при транспортуванні електроенергії. Тобто процес, хоч і повільно, але рухається.

У газопостачанні ситуація вже складніша. І хоча тут також є і управляючий, і регулюючі органи (ті ж самі, що й в електроенергетиці), але фактично і технічну, і тарифну політику на газовому ринку визначає великий господарський суб’єкт — НАК «Нафтогаз України».

Тепло- та водопостачання опинилися в найневизначенішому становищі. Фактично політика з їх розвитку, а також формування тарифів у цих сферах покладено на місцеву владу. Державної концепції управління джерелами тепла й води немає. Сьогодні ТЕЦ, котельна, теплоцентралі, тепломережі й водоканали віддано в управління різним органам: причому не лише державної та місцевої влади, а й підприємствам різної форми власності. Зазначимо: за часів Радянського Союзу всі ТЕЦ, великі котельні, теплоцентралі й магістральні тепломережі у зв’язку з високою технологічністю та складністю виробничих процесів на них були зараховані до сфери управління союзного Міненерго. На сьогодні ж діяльність у сфері теплопостачання навіть не ліцензується. А тарифи на послуги з тепло- й водопостачання встановлюються у кожному регіоні самостійно, залежно не лише від місцевих умов господарювання, а й від розуміння місцевою владою того, на яких засадах вони мають формуватися.

Слід підкреслити: всі перелічені вище сфери життєзабезпечення мають схожі ключові риси, які передбачають застосування до них загальних принципів і в організації їх функціонування, і в управлінні ними, і в здійсненні обліку, і у формуванні тарифів. Чим це обумовлено?

По-перше, всі зазначені послуги є такими, без яких споживач у принципі обійтися не може. По-друге, збої й порушення в електро-, газо-, тепло- та водопостачанні, а також зміни в тарифній політиці загрожують сильним соціально-політичним ефектом. По-третє, відключення від енерго- й водопостачання споживачів-неплатників не завжди можливе з технічних, екологічних та соціальних причин. По-четверте, електроенергетика, газо-, тепло- й водопостачання, по суті, є буферною зоною між, з одного боку, підприємствами-постачальниками сировини й устаткування, що працюють на ринковій основі, та, з другого, — найчастіше неплатоспроможними споживачами. Відтак підприємства цієї сфери змушені лавірувати між ринковими цінами на сировину й устаткування та регульованими тарифами на надавані ними послуги і постійно перебувають під пресом як кредиторів, що ведуть жорстку політику з дотримання дисципліни платежів, так і населення, не задоволеного якістю надаваних йому послуг. По-п’яте, організація послуг із енерго- й водопостачання потребує наявності відповідної кваліфікації та суворого дотримання технічних умов із експлуатації устаткування. Недотримання цих умов може призвести до виникнення екстремальних ситуацій, зокрема надзвичайних.

Працюючи в таких жорстких умовах, компанії, що займаються електро-, газо-, тепло- й водопостачанням, мають розуміти, у чому полягає державна політика з функціонування та розвитку цієї сфери. Формування такої політики у сфері ЖКГ і визначення принципів, що їх мусять дотримуватися всі суб’єкти взаємовідносин, це — першочергові завдання недавно створеного Держкомітету з питань житлово-комунального господарства України.

Хотілося б зупинитися лише на окремих ключових питаннях, на які необхідно одержати відповідь уже сьогодні та які поки що залишаються без відповіді.

Чи можливо поліпшити якість житлово-комунальних послуг з одночасним зниженням витрат на їх надання у процесі реформування галузі?

Утримання системи житлово-комунального господарства в її нинішньому вигляді не під силу ані споживачам, ані бюджетам різних рівнів. І якщо все залишиться так, як є, ми не вирішимо ні першого, ні другого завдання.

Сьогодні понад 75% житлових приміщень передано в приватну власність, упроваджуються нові форми управління житловими спорудами, такі як об’єднання співвласників житла. Усе це дозволяє по-новому підійти до організації взаємовідносин із надання житлово-комунальних послуг, перевести їх на ринкові рейки.

Водночас організаційний статус, підхід і ставлення до своїх обов’язків виконавця послуг — ЖЕО (житлово-експлуатаційних організацій) — анітрохи не змінилися; вони залишилися одним із нечисленних «островів соціалізму в морі ринкових відносин», істотно гальмуючи реформування житлово-комунальної сфери. У діяльності ЖЕО немає економічної мотивації як для зниження витрат ресурсів, так і для підвищення ефективності надання послуг населенню.

Щоб зрушити ситуацію з мертвої точки і запустити в житлово-комунальній сфері ринкові механізми, слід перейти до нової форми управління та обслуговування житлового фонду шляхом створення служб муніципальних замовників (на першому етапі функції таких замовників можуть виконувати ЖЕО).

Муніципальний замовник займатиметься виключно управлінням, організацією й контролем за наданням послуг, які виконуватимуть безпосередньо спеціалізовані організації, відібрані з застосуванням тендерної процедури. Своєю чергою, і жителі зможуть самостійно вибирати собі муніципального замовника (входячи з ним у договірні відносини), з огляду на вартість і якість організації ним обслуговування житла. Таким чином, ми впровадимо конкуренцію і серед муніципальних замовників, і серед виконавців конкретних послуг. Усі вони боротимуться за споживача.

Погано чи добре мати монополію у житлово-комунальному господарстві?

Аби відповісти на це запитання, пригадаємо основні риси, які мають бути властиві певній сфері діяльності, щоб вона вважалася природною монополією. Це:

— наявність технологічних особливостей виробництва, що обумовлюють неефективність і, тим паче, недоцільність створення та діяльності аналогічних підприємств і структур в аналізованому секторі економіки;

— особлива структура витрат виробництва, які гарантують можливість економії на масштабах і забезпечення ефективнішого управління аналізованим сектором економіки, ніж в умовах конкуренції.

Електричні мережі, нафто- й газопроводи, залізниця, аеропорти мають ці риси і тому є природними монополіями. Такими самими на регіональному рівні є й тепломережі, і водогінні мережі, і водовідводи. Діяльність усіх природних монополій має регулюватися державою.

Необхідною умовою регулювання монопольних видів діяльності є наявність окремого фінансового обліку по кожному з них. Але це аж ніяк не передбачає обов’язкову наявність окремих юридичних осіб для здійснення кожного з видів монопольних послуг. Вирішуючи питання, об’єднувати ті чи ті природні монополії в одну структуру управління чи ні, слід керуватися економічною ефективністю й доцільністю цієї дії для суспільства в цілому.

Якщо, приміром, хтось вирішить об’єднати залізницю з теплопостачанням, то це, природно, нонсенс. Але об’єднати під одним дахом електро-, газо-, тепло- й водопостачання населеного пункту, можливо, буде не так уже й погано. Усі ці служби пов’язані з одним і тим самим споживачем, і кожна веде свій окремий облік здійснення платежів за надавані нею послуги. Організація такого обліку — вкрай дорогий захід. Об’єднання його в одному муніципальному центрі дозволило б значно знизити вартість обліку оплати послуг, надаваних населенню та підприємствам, і тим самим знизити витрати на їх виробництво. Не випадково багато розвинених західних країн, такі, як Німеччина, Швеція, Данія, у результаті проб і пошуків ефективніших механізмів надання житлово-комунальних послуг, вибрали для себе шлях об’єднання діяльності з надання всього комплексу цих послуг в одній особі.

Чи повинен житлово-комунальний комплекс виконувати соціальні функції, або чому за рахунок тарифу субсидуються не так незаможні, як багаті?

Ми розуміємо: сьогодні бюджет не в змозі повністю забезпечувати захист інтересів незаможних верств населення зі споживання ними послуг електро-, газо-, тепло- й водопостачання. З другого боку, ми розуміємо, що не можемо кинути напризволяще пенсіонерів, дітей, незаможних і змусити їх самостійно платити за перелічені послуги в повному обсязі. Не можемо ми й відключити їх від електро-, газо-, тепло- та водопостачання.

Але навіть розуміючи це й погоджуючись із тим, що підприємства електроенергетики, газозабезпечення, теплоенергетики й водопостачання мають узяти на себе, бодай тимчасово, певну частину цієї ноші, не можна погодитися з нинішньою системою організації виконання ними соціальних функцій.

Сьогодні в Україні ми маємо величезні розриви між доходами трьох груп населення: незаможні та ті, хто має середні доходи і доходи високі. Відповідно до офіційних даних, тарифи для населення і на електроенергію, і на тепло, і на газ, і на воду не покривають реальної вартості цих послуг (з різних категорій послуг різною мірою). При цьому всі категорії населення через занижений тариф субсидуються державою практично однаково, незалежно від рівня їхніх доходів та обсягів споживання. За однаковим тарифом оплачують електроенергію, газ, тепло, воду як ті, хто перебивається з хліба на воду, так і власники величезних особняків та будинків. Чи це справедливо і розумно, особливо в умовах, коли Президент України оголошує проблему подолання бідності «зоною своєї особистої відповідальності» (25 серпня, Інтерфакс-Україна), а основним пріоритетом нового уряду названо боротьбу з бідністю в Україні?

Довідка.

У жовтні 2002 р. уряд України затвердив Комплексну програму реалізації Стратегії подолання бідності, покликаної до кінця 2009 року знизити рівень бідності в країні з 26,4% до 5% чисельності населення.

Як саме сьогодні держава дозволяє компаніям компенсувати вартість послуг, недооплачених населенням (зокрема й тими, хто має середні й високі доходи)? В основному це відбувається за рахунок перехресного субсидування шляхом завищення тарифів для промислових підприємств. Приміром, у деяких регіонах тариф на тепло для промислових підприємств перевищує аналогічний для населення у 3—9 разів. У результаті це позначається на вартості вироблених вітчизняними підприємствами товарів та послуг, що їх також споживає населення, і переважно малозабезпечене.

Така система формування тарифів для населення на послуги з електро-, газо-, тепло- й водопостачання фактично посилює розрив між бідними та багатими верствами населення, дозволяючи останнім безпідставно використовувати пільгові тарифи, покликані підтримати малозабезпечених. Щоб насправді, а не на словах боротися з бідністю, нам необхідно передусім перейти на реальні тарифи й переглянути систему дотування (субсидування) населення у сфері споживання електроенергії, газу, тепла, води. До речі, такий підхід уже почала впроваджувати Росія.

Хто має бути власником компаній, що працюють у житлово-комунальній сфері? Яка форма власності — державна, приватна чи комунальна — дозволить забезпечити найбільшу віддачу від діяльності підприємств, які надають житлово-комунальні послуги?

Сьогодні на ці запитання ми також не маємо відповіді. Хоч із загальних міркувань зрозуміло: територіальна громада повинна в обов’язковому порядку мати можливості контролю над діяльністю підприємств, які надають житлово-комунальні послуги. Ці підприємства, незалежно від форми власності, не можуть змінювати види своєї діяльності. Регулюючі органи повинні жорстко контролювати економічні й технічні параметри їхньої діяльності та обстоювати інтереси споживачів. Лише за такого підходу буде забезпечено оптимальний баланс інтересів і підприємств, що надають житлокомпослуги, і людей, котрі проживають на певній території.

Чи повинна ліцензуватися діяльність із виробництва тепла й теплопостачання?

Сьогодні, відповідно до законодавства, така діяльність не ліцензується, хоча, на нашу думку, це не правильно. По-перше, отримання ліцензії передбачає дотримання в цілому по країні певних технічних, економічних і фінансових умов тими, хто здійснює цю діяльність. По-друге, дозволяє державі контролювати дотримання цих умов компаніями, які забезпечують нашу з вами життєдіяльність. Це дисциплінує компанії, змушуючи їх відповідати нормам і правилам, яких слід дотримуватися в теплозабезпеченні.

Як саме повинні будуватися відносини компаній, що надають житлово-комунальні послуги, зі споживачами? Хто має бути суб’єктом договірного процесу з боку споживача?

У електро- й газопостачанні все більш-менш зрозуміло, таким суб’єктом має бути фізособа — власник квартири чи будинку. Оплачуються відповідні послуги за показаннями лічильників, які фіксують споживання відповідного ресурсу тією чи тією квартирою. А ось із водою й теплом усе значно складніше. По-перше, тепло й гаряча вода можуть бути різної температури, як це враховувати при розрахунках? По-друге, хто повинен платити за опалення під’їздів, горищ, підвалів? Чіткості й визначеності у цьому питанні сьогодні немає.

Крім того, нині за електроенергію та газ споживач платить безпосередньо компаніям, які поставляють йому електроенергію й газ. При цьому електропроводка від будинку до квартири й газопровід усередині під’їзду перебуває на балансі ЖЕО. Куди має звертатися споживач у разі проблем із газо- й електропостачанням? Як він може знати, де саме сталося пошкодження: у ланцюжку, віднесеному до сфери відповідальності енергопостачальної компанії, чи на відтинку ЖЕО? Чим відповідає ЖЕО за незадовільний стан внутрішньобудинкових мереж?

Оплата тепло- й водопостачання здійснюється через ЖЕО, і далі кошти вже йдуть відповідним спеціалізованим компаніям, які безпосередньо подають воду й тепло населенню. При цьому всі внутрішньобудинкові мережі як невід’ємна частина будинку перебувають на балансі ЖЕО. У таких умовах виникає ціла низка запитань. Хто й за рахунок чого має виконувати поточний і капітальний ремонти відповідних внутрішньобудинкових мереж? Хто відповідає за якість обслуговування внутрішньобудинкових мереж та їх технічний стан і, в результаті, за якість послуг із тепло- й водопостачання? Чи повинна в цьому брати участь компанія, що надає такі послуги, як вироблення і транспортування тепла, гарячої та холодної води, чи ЖЕО роблять це самостійно? Хто повинен контролювати розрахунки окремих жителів будинку за тепло, гарячу й холодну воду? Хто і яких санкцій може вжити до неплатників (компанія, що надає відповідні послуги, ЖЕО, об’єднання співвласників житла чи хтось іще)? Те, що такі санкції необхідні, поза сумнівом. Рівень неплатежів населення по різних регіонах України становить від 15 до 20%, така сама ситуація була і в роки соціалізму, коли житлокомпослуги коштували копійки. Ці неплатники (і нині, і були тоді) — в основному забезпечені громадяни з філософією жити за рахунок інших, яку необхідно змінити, зокрема й шляхом застосування жорстких санкцій.

Незрозуміло сьогодні й те, хто має ознайомити споживача з його правами та обов’язками стосовно ЖЕО, компаній, які постачають електроенергію, газ, тепло, воду, надають інші комунальні послуги? Хто повинен пояснити йому, за що він платить?

За рахунок чого має відбуватися оснащення споживачів системами обліку та хто буде власником цих систем, відповідатиме за їх схоронність, підтримання в належному технічному стані?

Ясна річ, очікувати від населення, що воно власним коштом придбає засоби обліку в тому соціально-економічному кліматі, який склався в Україні, навряд чи варто. По-перше, це дороге задоволення і не в усіх знайдуться на нього гроші. По-друге, прилади обліку мають бути уніфіковані, володіти певними функціями, відповідати певним технічним вимогам (які, зокрема, залежать і від обраної компанією системи організації обліку). Досягти цього в умовах, коли процес придбання лічильників поставлено на самоплив, практично неможливо. Усі купуватимуть щонайдешевші і щонайпростіші.

Тому, природно, купувати і встановлювати лічильники в наявних житлових будинках мають відповідні компанії, що відповідають за електро-, газо-, тепло- й водопостачання. А робити це вони повинні за рахунок тарифів. При новому будівництві — за рахунок замовника. Інших джерел фінансування для цього немає. У такому разі прилади обліку мають залишатися у власності відповідної компанії та, можливо, нею ж і обслуговуватися.

Не на користь і надмірна лібералізація на цьому ринку. Це вже відчули в передових західних країнах і не припускаються таких помилок. Приміром, у Варшаві ухвалено рішення використовувати в житлово-комунальному господарстві лише три моделі лічильників відповідних виробників. Зроблено це з метою мінімізації витрат теплопостачальної компанії з обслуговування устаткування обліку й забезпечення можливості найефективніше вписати його в діючі системи теплопостачання та інформаційного обліку. А ми поки що йдемо іншим шляхом. Лише по Києву використовується понад 30 видів різноманітних лічильників. Це, по-перше, значно обмежує можливості Київенерго з організації опрацювання даних на базі сучасних технічних рішень, а по-друге, у зв’язку з відсутністю бази ремонту окремих видів лічильників вимагає їх заміни на інші моделі. Такий підхід не можна назвати державним. Й абсолютно нереально встановити прилади обліку тепла в кожній квартирі (ні технічно, ні фінансово).

Хто й на яких принципах має встановлювати тарифи на тепло й водопостачання? Чи в змозі це робити місцева влада?

Ці запитання також потребують серйозного обгрунтування й осмислення, оскільки тариф є ключовим мотиваційним інструментом розвитку тієї чи іншої діяльності; інструментом, покликаним забезпечити збалансований розвиток не лише того чи того регіону, а й економіки країни загалом. Особливо це стосується таких інфраструктурних галузей, як електро-, газо-, тепло- й водопостачання, де як завищення, так і заниження тарифів можуть мати серйозні негативні наслідки. Тому тарифну політику в цих сферах слід формувати на основі чітких і зрозумілих економічних принципів, можливо, з урахуванням соціальних чинників (вплив яких поступово має виключатися і враховуватися при формуванні бюджетної політики).

Не можна допускати популізму у формуванні тарифів на тепло-, водопостачання й інші комунальні послуги, що бачимо в окремих регіонах України. Фактично тариф використовується як інструмент, щоб здобути любов та підтримку населення. Такий підхід спричиняє низку негативних наслідків. По-перше, веде до штучно створеної нерівномірності тарифів для різних регіонів. (Приміром, сьогодні вартість 1 Гкал коливається в різних регіонах України від 40 до 112 гривень. Пояснити таку різницю в тарифі, спираючись на економічні міркування, неможливо.) По-друге, загрожує надійності та якості надання відповідних послуг уже в найближчому майбутньому.

Аби позбутися популізму й некомпетентності у формуванні тарифів на тепло- й водопостачання в окремих регіонах України, необхідно ухвалити на центральному рівні принципи й методики формування тарифів у житлово-комунальній сфері. На нашу думку, це питання має бути врегульоване законодавчо вже найближчим часом.

Що слід мати на увазі під забезпеченням доступу до електро-, газо-, тепло й водопостачання?

Вважається очевидним, що енерго-, газо-, тепло- й водопостачальні компанії зобов’язані забезпечити доступ до надаваних ними послуг кожному споживачеві України. Але одна річ — коли йдеться про приєднання будинку, підприємства чи іншого об’єкта до вже наявних поруч із ним мереж та комунікацій. Інша річ, якщо таке приєднання потребує прокладання нових комунікацій і є досить дорогим заходом (приміром, при будівництві нових житлових масивів або дачних поселень). Чи зобов’язана енерго- (газо-, тепло-, водо-) постачальна компанія забезпечити такий доступ, і якщо так, то в які терміни й за рахунок яких коштів (тарифу чи оплати з боку замовника)? За чий рахунок утримувати резерв потужностей або створювати нові потужності на перспективу? Якщо виконувати всі ці роботи за рахунок тарифу, то це призведе до подальшого збільшення розриву між доходами незаможних і високооплачуваних верств населення. Тому слід визначитися, якого рівня адміністративні одиниці та які категорії об’єктів фінансуватимуться за рахунок бюджету, які — за рахунок тарифу, а що повинні оплачувати замовники відповідних робіт. І це має бути визначено чітко й зрозуміло, аби уникнути зловживань у цій сфері.

Наведемо простий приклад. Прокладка теплових і електромереж до елітного житлового будинку, які сьогодні, як гриби, виростають у Києві, може коштувати кілька мільйонів гривень при вартості будинку в десятки мільйонів гривень. Чому цю роботу має оплачувати пенсіонер, котрий живе у хрущовці на Виноградарі чи Нивках? Можливо, краще підвищити вартість житла на 5—7% для тих, хто одержує квартири в елітних будинках. Гадаю, вони зможуть знайти для цього кошти.

Які мотиваційні механізми слід використовувати для зниження втрат, поліпшення якості та зниження собівартості послуг із тепло- й водопостачання?

Те, що такі механізми необхідні, поза сумнівом. На сьогодні втрати електроенергії в мережах становлять близько 20%, теплоенергії — 15—30%, води — 30—50%. Якість послуг із тепло- й водопостачання (особливо забезпечення гарячою водою) також далека від бажаної, в окремих регіонах України гарячу воду населенню перестають подавати одночасно з завершенням опалювального сезону.

Щодо втрат, то на сьогодні вони враховуються в тарифах, і мотивації до їх зниження у сфері тепло- й водопостачання немає. В електроенергетиці нова тарифна методологія передбачає впровадження мотиваційних механізмів, як-от: визначення рівня втрат для заданих періодів часу, які враховуються в тарифі на транспортування й постачання електроенергії. Усі втрати понад цей рівень компенсуються за рахунок енергопостачальної компанії.

На нашу думку, такий підхід можна застосовувати й до тепло- та водопостачальних компаній. Нормативні та понаднормативні втрати повинні враховуватися окремо при формуванні тарифів.

Істотним мотиваційним чинником може стати й встановлення приладів обліку на кожному житловому будинку. У такому разі ні ЖЕО, ні компанія-постачальник уже не зможуть компенсувати своїх втрат за рахунок платежів населення і замисляться над тим, як їх усунути.

Якість послуг із тепло- й водопостачання також слід враховувати в тарифах. Зазначимо: впровадження цього принципу в життя потребує розвиненої системи обліку, що в тепло- й водопостачанні сьогодні перебуває ще в зародковому стані. Тому цей процес матиме тривалий і поступальний характер.

Значний резерв існує в зниженні собівартості житлово-комунальних послуг. За даними Держкомітету з житлово-комунального господарства, близько 30% водогінних та каналізаційних мереж і майже 20% тепломереж на сьогодні перебувають в аварійному стані; на виробництво одиниці продукції в житлово-комунальній сфері в Україні у середньому витрачається в 2,5—2,7 разу більше енергоресурсів, ніж у розвинених країнах. Проте зниження собівартості послуг із тепло- й водопостачання — завдання складне і потребує значних зусиль, часу та, звісно ж, фінансових ресурсів. Для того, щоб ми могли наблизитися до економічно виправданої собівартості цих послуг, необхідно розв’язати цілий комплекс питань. По-перше, це підвищення якості й компетентності регулювання діяльності з тепло- та водопостачання. По-друге, проведення цілеспрямованої політики реконструкції та модернізації компаній, що надають тепло- й водопостачання. По-третє, перегляд технологічних і виробничих нормативів, на базі яких формується собівартість. По-четверте, запровадження тендерних процедур під час придбання сировини й устаткування. Тобто зниження собівартості тепло- і водопостачання можливе в разі реалізації цілеспрямованої й довгострокової державної політики у житлово-комунальній сфері.

Переліченими вище питаннями не обмежується весь той пласт проблем, що нагромадився у житлово-комунальній сфері. Це лише те, що лежить на поверхні й уже «кричить і вимагає розв’язання».

Ми навмисне не видавали рецептів вирішення завдань, які стоять перед галуззю, а, оголюючи ті чи ті проблеми, прагнули показати, скільки ще треба зробити на шляху реформування житлово-комунального господарства. Хоча тривалий досвід діяльності Київенерго, що базується на сміливих новаторських рішеннях керівництва Київської міської адміністрації та підтримці депутатів Київради, дозволив зрозуміти, як найефективніше розв’язати ту чи ту проблему. Компанія змогла зберегти провідних фахівців, збільшити кількість працюючих із 6 до 18 тисяч чоловік, розширити сферу своєї діяльності у сфері надання житлово-комунальних послуг, розпочати масштабні інвестиційні проекти, знайти джерела фінансування для реконструкції й модернізації системи теплопостачання м. Києва (основним із яких є 200-мільйонний кредит Світового банку).

Досвід міста Києва у вирішенні проблем життєзабезпечення жителів столиці є унікальним і може бути корисним для розв’язання проблем житлово-комунального господарства й у інших регіонах України.