ПРИВАТИЗАЦІЯ: ЧАС ПУСТУНІВ І ФАНТАЗЕРІВ

Конкурс із приватизації майже 36% акцій Північного ГЗК і розвиток подій навколо нього, безперечно, стане класикою. Продаж виходить надзвичайно повчальним, наочно демонструючи правила гри на одинадцятому році української приватизації. Взагалі ж учитися краще на чужих помилках, але тут уже хто як уміє.

Річ навіть не в тому, що в умовах конкурсу краще було відразу вказати ім’я переможця. Все одно, крім Укрсиббанку та афілійованих із ним структур, ніхто виграти не міг. У цьому якраз нічого нового немає. Мінімум кожен третій конкурс в Україні може похвалитися такими додатковими умовами, що треба дуже примудритися, аби не вгадати майбутнього покупця. Іноді трапляються просто шедеври — коли вказують, скільки, приміром, квадратних метрів має бути в офісі переможця в Дніпропетровську чи Запоріжжі або скільки тонн вибухівки протягом останнього півріччя має поставляти претендент на виставлений на продаж ГЗК...

Більше того, на одному з засідань у Кабміні Олександр Бондар цілком відкрито говорив про те, що інших умов, на думку ФДМ, у даному разі не могло бути в принципі. Інакше Укрсиббанк негайно подав би на банкрутство ГЗК. Тож в умовах, що оскаржуються нині по судах, немає нічого екстравагантного. Їх було виписано суворо під того з учасників, який контролював приблизно половину заборгованості підприємства. Суто випадково двома підходящими учасниками виявилися харків’яни.

Новина ж полягала в іншому. За ГЗК почалася бійка. Здається, вперше за останній час на одному об’єкті перетнулися три бізнес-групи. І коли участь у процесі Віктора Пінчука обмежилася судовим позовом на самому початку конкурсу, то Приватбанк і Укрсиб вчепилися один в одного всерйоз і, схоже, надовго.

Фонду ж залишилося спостерігати за сутичкою, жалібно скиглячи, що від цього потерпає держбюджет. Гроші від конкурсу йому поки що не світять. Навіть екстрене завершення конкурсу по ГЗК — із продажем акцій майже за номіналом — нічого не дало. Суд блокував перерахування грошей, і кінця-краю цьому процесові не видно.

Ставки гравців досить високі. Якщо дружні Укрсибу структури виграють суди, то ПівнГЗК піде під їхній повний контроль. І, додавши куплені 36% до вже наявних 12%, вони гарантовано закриють підприємство для чужих. У такому разі приватизація решти 50% може стати пустою формальністю.

Для Приватбанку те, що відбувається, має принциповий характер. З одного боку, в Ігоря Коломойського начебто достатньо ГЗК, але тут ідеться про репутацію. Якщо буде показано, що з дружніми Привату структурами можна чинити так, як у ході цього конкурсу, це, м’яко кажучи, зашкодить бізнесу. Слабких в українському бізнесі б’ють. А Приватбанк не для того десять років створював собі славу жорсткого й агресивного трейдера, аби поступитися у першій же серйозній сутичці.

Тим більше що живий приклад в усіх перед очима. Це бідолашний ФДМ, якого ніхто з учасників за гравця не вважає. Коли йому перепадає черговий ляпас, то в цьому немає нічого особистого, просто йде серйозна бійка. І почуття держчиновників від приватизації мало кого хвилюють: все одно питання вирішують не вони, їх вирішують на вищому рівні.

Минулого тижня Фонд держмайна отримав ще один «подарунок». Госпсуд міста Києва призупинив конкурс із продажу блокуючого (25,2%) пакета акцій ВАТ «Дніпроазот».

Ухвалу винесено за позовом харківського ТОВ «Україна-Трейдинг», яке просить суд визнати недійсними умови конкурсу. Раніше ця компанія брала участь у конкурсі по ПівнГЗК.

Ця справа належить, швидше, до категорії «малі витівки». Контрольний пакет «Дніпроазоту» належить «приватбанківським» офшорам, чого ніхто і не приховує. Останній пакет, з погляду управління, Привату непотрібен, що він і демонстрував. Через відсутність покупців конкурси з продажу акцій «Дніпроазоту» зривалися тричі, і в результаті ціна плавно з’їхала в сім разів, до 12,2 млн. грн. Тому позов, що виник слідом за купівлею, можна розглядати як дружній привіт Харкова Дніпропетровську (переможцем стала фірма зі славного міста на Дніпрі).

Заразом наочно демонструється доцільність збереження за державою блокуючих пакетів. Сенс від них практично дорівнює нулю. Якщо у підприємства є господар, то він нічого за останні 25% акцій не дає. Хіба що під час конфлікту акціонерів. Тоді протилежні сторони справді починають гарячково бігати по Банковій чи Грушевського, перетягуючи людей на свій бік. Але це теж слабко стосується інтересів держави. Швидше, стимулює правильне розуміння у чиновників. А вже потім лунають команди Фонду держмайна, як йому правильно вчинити.

Оскільки у ВАТ «Дніпроазот» конфлікту немає, то останнім вираженням волі держави стало гасло: «Благодійники, купіть, любі, Христом Богом прошу».

До речі, у Фонді образилися на харків’ян, і у виступах бринить неприхована досада: як вони могли в тих умовах, «коли ми їм», а у нас такі проблеми з планом надходження коштів!

Стоп, панове. А хто сказав, що когось хвилюють ваші проблеми чи що тепер хтось комусь зобов’язаний? Це бізнес. Приміром, попри «війну», й Укрсиббанк, і Приватбанк зберігають і зберігатимуть консолідований (41%) пакет в «Укрнафті». Бо це вигідно. А щодо решти — це як в Англії: «Немає постійних ворогів (друзів), є постійні інтереси». Дуже влучна фраза.

Загалом, уроків останні конкурси піднесли достатньо. Основний із них — «халява» скінчилася. Українські бізнес-групи потихеньку наростили зуби і починають ними впевнено користуватися. Тим більше що реальний механізм ухвалення рішення про приватизацію в трикутнику Банкова—Грушевського—Кутузова абсолютно не є секретним.

Конкурси показали: конкурентів осмикуватимуть. Усе, що можна було в держави забрати дешево, вже забрали. За кожним об’єктом із тих, що залишилися, — чи то «Криворіжсталь», чи «Укртелеком» — стоїть серйозна група інтересів, і ігнорувати її не вдасться. Річ не в папірцях. Не треба думати, що, написавши якусь програму або закон, можна уникнути конфлікту. До речі, відповідно до нині діючої Програми приватизації, додаткові умови з продажу неконтрольних пакетів не передбачені. Ну то й що? Знадобилося — запровадили. Річ не в папірцях, річ — у реальному їх наповненні.

Уряду і приватизаторам доведеться вчитися продавати в нових умовах, коли принцип «Іван Іванович — хороша людина (друг, племінник Петра Петровича) і дружить із Семеном Семеновичем» чим далі, тим менше спрацьовуватиме. Не те що б зовсім не працюватиме, але набагато слабше. Вже утворилося кілька досить сильних груп, які постараються не допустити неконтрольованого посилення суперника. Звісно, можуть статися й абсолютно жахливі речі, коли в конкурсі переможе зовсім не той, із ким домовилися, але, здається, це й називається конкурсним продажем.

Поки що ми прийшли до ситуації, яку Росія пережила після знаменитих заставних аукціонів. Тоді в них усе було, як у нас зараз, і навіть «краще» (в Україні хоч стрілянини майже не чути). Непотрібних заявок просто не приймали, переможці заздалегідь відомі і т.д., і т.п. Ціни були зовсім смішними.

Сусіди зробили висновки. З’явився принцип — «рівновіддалені олігархи», з’явилася конкуренція. Об’єкти перестали продавати за номіналом, і ціна іноді стала просто зашкалювати. У кожному разі, вона вп’ятеро-вдесятеро вища за українську. Приміром, той-таки Приватбанк зі скандалом купив потрібний йому пакет акцій «Балцему» за мільйон доларів. Одночасно в Росії перепродали частину схожого заводу за 90 млн.

І, до речі, державі справді варто визначитися з роллю ФДМ. Зараз, попри наявність сотень спеціалістів із величезним досвідом, його роль і реальне значення близькі до нуля. На нього впливають хто і як хоче. Досить прочитати проект нової програми Приватизації на 2003—2008 роки, щоб зрозуміти, де зараз опинився Фонд. Це ностальгійна мрія маленького затурканого хлопчика про ті часи, коли його не будуть постійно ставити в куток на коліна, а може, добра фея принесе цукерку та ще й у рот покладе. Мріяти взагалі-то нешкідливо...

А от державі саме час замислитися. Якщо Фонд непотрібен, то розігнати його і створити якесь агентство з державних корпоративних прав. Втім, ми це вже, здається, проходили. З відомим результатом. Якщо все ж таки потрібен, то чітко визначити права та обов’язки, причому їх треба дати достатньо, аби Фонд перестали плутати з килимком.

Ну й постаратися їх хоч трохи дотримуватися. Самому ж ФДМ час згадати, що інколи треба гарчати «перш ніж», аби не довелося скиглити опісля. Хочемо ми того чи ні, але й нам доведеться вчитися працювати по-новому. Просто життя змусить. Точніше, як свідчить історія того ж таки ПівнГЗК, уже змушує.