Потрібен новий курс, або Тези до сучасного моменту

Найважливіше на сьогодні запитання — як поєднати ліву ідеологію, що панує в умах населення, розбурханого безперервними передвиборними обіцянками гарного життя та справедливості, із вимогами ефективної економіки й викликами часу? Адже й одне, й інше — реальність. У будь-яких економічних діях не можна нехтувати умонастроями громадян, у будь-яких політичних розрахунках і передвиборних технологіях не можна нехтувати життєвою необхідністю форсованого продовження курсу «наздоганяючого розвитку» для України.
Специфічні особливості поточного моменту та перспективи розвитку економіки України можна розглядати лише в контексті значно ширшого часового періоду. Зрозуміло, останній рік був дуже важливим і непростим. Та все ж це був лише один рік (неповний) на тлі вже 14-річної самостійної економічної історії...
Якщо неупереджено розгля-
нути два підперіоди (1991—1994 і 1995—2005 рр.), то багато речей сьогодення проясниться.
За великим рахунком, у першому підперіоді було відсутнє розуміння основних рис нової економіки, тривали розмови кінця 1980-х про соціалізм із людським обличчям. Можливо, у президента Л.Кравчука забракло радників, які пояснили б йому непопулярні речі про те, що в принципі неможливо побудувати дружню населенню економічну систему, не пройшовши через необхідні етапи: концентрацію національного капіталу, передачу населенню хоч якоїсь власності (адже люди не мали просто нічого, окрім особистих речей — зараз про це вже забули), приватизацію та роздержавлення, створення критичної маси малих і середніх бізнесів... У результаті багато що й не було зроблено на першому етапі самостійності.
До моменту вступу на посаду Л.Кучми було сформульовано такі комплекси проблем: 1) відсутність у країні стабільної грошової системи; 2) Україна (єдина в СНД!) не була учасником переговорів про стабілізаційні кредити з міжнародними фінансовими структурами; 3) необхідність інституціональних реформ практично на чистому полі; 4) ідеологічна неясність у питаннях реформування аграрного сектора; 5) незрозуміла со­ціальна політика. За всіма цими напрямками проводилася безперервна й невдячна робота, і за багатьма з них було досягнуто позитивних результатів.
Тож недоречними є, з огляду на вищезазначене, неповага до власної економічної історії, що проявилася останнім роком, невизнання величезних зрушень, які відбулися в суспільстві й далися країні з величезними труднощами та чималими жертвами. Фактично Україна долала виклики зовнішнього світу, реформи визначалися не стільки внутрішніми потребами суспільства, скільки були, мабуть, єдиною можливою відповіддю на вимоги часу, на глобальні процеси, що відбувалися поза межами України (передусім кардинальні зміни в Східній Європі та розпад Союзу).
Пріоритети сьогодення неясні
так само, як і 1994-го. Коли попередній уряд і мав чіткі плани на довго- й середньострокову перспективу, то вони просто не встигли проявитися.
Основні тренди розвитку української економіки (видобуток і первинна переробка сировини, машинобудування, розвинені електронні, космічні, оборонні комплекси, авіа-, ракето- та суднобудування, матеріалознавство...) і зараз зберігають за Україною певні ознаки економіки великої держави. Чи підтримуватиме їх економічна система країни, згодом нарощуючи, чи ж ми примкнемо до ЄС у ролі економічної периферії?
Якими є переваги національної економіки, де наше місце у світовій системі поділу праці? Обгрунтованої й дієвої стратегії не видно — пріоритетів теж, патерналізму немає, відкритості економіки — також. Є чітка со­ціальна орієнтованість, однак незрозуміло, наскільки вона обгрунтована економічно.
Довгострокове територіальне планування та прогнозування в нинішню систему управління не вбудовано. Як перший крок (задовго до адміністративно-територіальної реформи) слід було б розробити довгостроковий прогноз розвитку мережі міст України років на 50. Після чого можна було б хоч якось передбачати структуру економі­ки й розселення на довгострокову перспективу.
Невизначеність, суперечливість і неповнота економічної політики — це те, що ми бачимо сьогодні.
Явне загравання з незадово-
леними та обвинувачення попередників — це нормально перед виборами, це, по суті, звичайна політтехнологічна риторика. Ненормальним є інше — активна пропаганда з багатьох трибун тези про злочинне походження будь-якого багатства, погано приховуване роздратування з приводу будь-яких виявів підприємницької активності, будь-яких ефективних суб’єктів недержавного сектора. Про капіталізм загалом говорити просто непристойно: за Брежнєва про тіньових цеховиків у судах м’якше відгукувалися. Економіч­ний лібералізм — лайка, монетаризм — також. Слово «комерційний» у будь-якому контексті звучить двозначно, а «комерційний банк», «комерційний вуз»... — це вже з відтінком презирства.
Така система цінностей є контр-
продуктивною. З цим жити можна, але тільки погано; так ми ніколи не ввійдемо як партнер у світову економічну систему, це шлях до самовідтворюваної бідності.
Потрібна зовсім інша ідеологія — конструктивна. Її треба розробити, її треба озвучити, її треба впровадити через національну систему освіти. Тоді наше наступне покоління здійс­нить прорив.
Однак вибори до парламенту України з нею сьогодні не виграти. І це реальність.
Позитивний історичний приклад — Іспанія. Переміщення з околиці Європи в ЄС і підйом життєвого рівня в 1980-х роках було закладено змінами в системі суспільних цінностей, впровадженій в систему освіти, починаючи з 1950-х («все у твоїх руках» — «працюй і будеш винагороджений» — «багатство — ознака того, що ти правильно живеш»). Але генералу Франко не потрібно було вигравати вибори...
Звідси висновок: необхідні зміни теоретично може провести лише президент України.
Якщо згадати К.Маркса, при-
ватна власність є специфічним суспільним договором. Цікавим є нетривіальне судження: на нинішньому етапі істотного полівіння суспільних настроїв в Україні приватної власності, певне, немає зовсім — договір занадто часто порушують.
Справді, населенню постійно накидають думку, що будь-яку власність, окрім державної, обов’язково вкрадено. Відомі діячі ставляться з явною відразою до будь-якої приватної власності (окрім своєї). Держава як учасник економічних процесів не визнає недоторканності власності інших учасників, бізнес — не виявляє жодної поваги до державної власності і власності інших бізнесменів. Державу та бізнес об’єднує повна відсутність поваги до власності пересічних громадян, але й населення платить їм взаємністю і ставиться без найменшої пошани і до державних прав власності, і до прав бізнесу.
Може, ЄС не так вже й завинив перед Україною, не бажаючи бачити її сьогодні у своєму складі?
Спроби та загрози перерозпо-
ділу неминуче випливають із неповаги до приватної власності. Тим часом будь-який перерозподіл — небезпечна річ із точки зору можливих наслідків:
— економічні — втрата репутації (що коштує дорого), зменшення реальних інвестицій, відплив капіталів і згортання бізнесів, погіршення очікувань; зростання негативних рефлексій;
— політичні — прихід до влади нерозривно пов’язується у свідомості громадян із можли­вістю наступного захоплення власності; це робить владу ще більш привабливою й постійно створює в суспільстві, на всіх рівнях владної та територіальної ієрархії нові мішені, породжує нових пасіонаріїв і політичну нестабільність;
— часові — дорогоцінний час витрачається на захоплення та переробку ресурсів; структури й режими, котрі постійно незадоволені сформованим розподілом, постійно від­стають у розвитку.
(Це взагалі універсальна еко­номічна закономірність. Країни, яким завжди всього мало, від­стають у розвитку; галузі, в яких точиться боротьба за перерозподіл власності, відстають у темпах.
Росія відстала від європейської цивілізації, постійно когось до себе приєднуючи — то Сибір, то Кавказ, то Середню Азію...
ФРН приєднала НДР у максимально м’якій формі і все одно застрягла років на 15—20...
У нас десять місяців повертають у держвласність пакети акцій, сумарна вартість яких менша від вартості часу, витраченого керівництвом країни на обговорення цих проблем. А потрібно ж враховувати ще інші втрати: скандали, обвинувачення, протиріччя... Все це, до речі, можна виміряти в грошах.)
Якою була структурна еконо-
мічна схема 2005 року?
1) Зростання державних витрат — 2) зростання соціальних виплат — 3) зростання доходів населення за тих самих обсягів випуску продукції — 4) інфляція — 5) зміцнення національної валюти як інструмент боротьби з інфляцією — 6) зниження імпортних обмежень як інструмент боротьби зі зростанням цін — 7) зростання видатків вітчизняних виробників — 8) скорочення дохідності вітчизняних виробників — 9) втрати конкурентоспроможності вітчизняних виробників — 10) зростання сумарних ризиків і ставок прямої капіталізації в українській економіці — 11) зменшення вартості активів — 12) зниження інвестиційної привабливості — 13) знецінення позичкового забезпечення — 14) «схлопування» кредитного циклу — 15) зниження обсягів випуску з подальшим скороченням робочих місць.
Далі продовжувати?
Наведена схема досить добре
вивчена. Стосовно новітньої економічної історії США щось схоже аналізував у своїх роботах Дж.Сорос під назвою «картерівське порочне коло». Вихід із кола знайшов Р.Рейган, але «рейганівське коло благоденства» виникло аж ніяк не само собою.
Зацікавленим рекомендую прочитати промову президента США Р.Рейгана при вступі на посаду.
Перші кроки в українській
схемі 2005 року диктуються найблагішими намірами, подальші також не є результатом злого наміру — це плоди невгамовного ентузіазму та дирижизму, спроб втручання в економіку і тонкі механізми її настройки; це прагнення до ручного керування на основі здорового глузду (а не професійних знань і досвіду).
Значний негативний вплив справило хронічне недоврахування тенденцій глобальних ринків, який неминуче виникає в режимі управління «сьогодні на сьогодні». Ізоляціоністські настрої, представлення унікальності національної економіки та її самодостатності в епоху глобалізації — річ надзвичайно небезпечна...
Тому виникають і принципові неясності з приватизацією. Фактичне проїдання надходжень від продажу об’єктів; кон’юнктура на світових ринках — дуже так собі; неусталеність нашого передвиборного політичного устрою (отже, гарної ціни не візьмемо). Можемо спрожогу пустити до себе ділків — спекулянтів світового рівня, але потім із ними буде дуже нелегко. І взагалі потрібна відповідь на запитання: ми будемо продавати держвласність чи навпаки — її нарощувати? Забирати (повертати?) стару чи створювати нову шляхом держ­інвестування в державні ж підприємства?
На це запитання має дати
відповіді новий уряд, із яким пов’язані великі надії на стабілізацію.
Однак новий курс, який враховує ліві настрої населення та вимоги ефективної економіки, — це вже не питання Кабміну. Це питання президента та його стратегії, принаймні у середньостроковому періоді...
У нового курсу ясно проглядаються два основні завдання, які відповідають наведеній вище парадигмі.
Перше — залучення населення до ринкових процесів. Друге — життєва необхідність для країни продовжувати ринкові реформи.
Це має бути курс переходу до певної центристської ідеології типу народного капіталізму, що частково спирається на народну ж (не державну!) власність. Нагадаємо, що теза сьогоднішнього політичного керівництва — «власність — народу» — була й залишається програмною.
Технологічно такий перехід можливий. Держава передає (продає за номіналом, дарує, просто нав’язує) населенню спеціальні випуски акцій додаткових демісій на основі переоцінки раніше приватизованих підприємств, недооціненість яких підтверджено судовими рішеннями.
Якщо країна нормально розвиватиметься, то й наші індекси повільно, але неухильно зростатимуть, а з ними в цьому варіанті — і капітали громадян, причому створюючи реальні заділи для наступних поколінь. У такий спосіб і може відбутися поворот до нового курсу: народна власність, оформлена в реальних цінних паперах — державний і громадський контроль над ефективністю менеджменту — стратегія народного капіталізму.
Спробуємо на передпроектній
стадії оцінити наслідки такого повороту.
Короткострокові: зв’язування готівки, пожвавлення фондового ринку, вихід із реприватизаційного глухого кута, імпульс до залучення широких прошарків населення в ринкову економіку.
Довгострокові: поступовий перехід до продуктивних систем суспільних настроїв, стимулювання зацікавленості громадян в економічному зростанні та підвищенні ефективності економіки загалом, початок формування національного багатства домогосподарств.
Перетворити цю схему на програму можна тільки шляхом серйозних розробок.