Політекономія Майдану

Поділитися
Масовий протест 2004 року був першою в Україні успішною спробою змусити державу виконати волю громадян. Але для того, щоб приручити дикого скакуна, мало один раз скочити йому на спину та змусити його підкоритися.

Цього тижня нечисленні романтики, які ще залишилися, відзначать чергову річницю початку Помаранчевої революції. Всенародного свята, Дня Свободи, із цієї дати, на жаль, не вийшло. Проте хоч би як хотіла нинішня влада звести Майдан до «Майдан’s», події восьмирічної давності назавжди ввійшли в історію.

По-перше, це було перше реальне зіткнення наших громадян із традиційною державою, яка визнавала в них лише підданих. І нинішній панічний страх можновладців перед навіть слабким відгомоном тих подій переконує, що воно не минуло безслідно, тому слово «революція» - не перебільшення.

По-друге, позначилося непряме протистояння громадян із тими, хто із підданства й не виходив. Хоча обидві категорії співвітчизників стояли на Майдані пліч-о-пліч, їхні завдання відрізнялися так само разюче, як і розуміння «справедливості». Перші хотіли підпорядкувати державу собі, другі відторгали «держава - це Я», але боролися за «держава - це Ю». Для перших зіштовхнулися два світи: «західний», заснований на горизонтальних зв’язках і горизонтальній же конкуренції, і «східний», заснований на вертикалі та взаємозалежності. А другі все зводили до протистояння між злим і добрим паном. Громадяни вимагали свобод і можливостей, а піддані - щоб багаті з ними поділилися.

І ті й інші святкували тоді перемогу. Але ні тим ні іншим не вдалося тоді її втримати. І на те були свої причини, в яких варто було б розібратися, щоб не повторювати помилок.

Розпочнемо з держави. Це священне для багатьох співвітчизників поняття насправді поєднує два зовні схожих, але глибоко різних по суті: традиційну, «природну» (за Нортом, Воллісом та Вейнгастом) державу, що веде своє походження по прямій лінії від доісторичних бандитів; і державу як форму самоорганізації громадян. Саме в протистоянні цих смислів полягала глибинна суть революції.

Традиційно державу тому було названо «природною», що вона виникає сама собою, щойно люди втомлюються поєднувати творчу працю з ратною і з’являються фахівці з насильства - «силовики». Здавалося б, їхні послуги теж можна купувати на ринку, як і будь-які інші. Але вільний конкурентний ринок працює, тільки якщо його учасники надійно захищені від насильства - інакше навіщо давати щось натомість, якщо товар можна просто забрати? А кожен, хто може від насильства захистити, може й сам його застосувати, нав’язати свої послуги силою. Причому «силовикам» набагато простіше створити та підтримувати картель, ніж звичайним продавцям, адже вони можуть порушника конвенції не просто засудити морально, а й реально покарати - так і виникає держава.

Та, виникши, щоб організовано грабувати, вона, підпорядковуючись логіці описаного Мансуром Олсоном «стаціонарного бандита», починає, виходячи з власних довгострокових шкурних інтересів, певною мірою й піклуватися про підданих, приблизно так само, як скотар піклується про своє стадо. А людям із патримоніальною свідомістю тільки цього й треба. Виховані в авторитарних традиційних родинах (у Давньому Римі син офіційно був рабом батька!), вони охоче делегують владу над собою в обмін на покровительство.

І такий симбіоз виявився досить плідним, як для свого часу. Держава припиняє нескінченні міжплемінні війни, у результаті, як доведено антропологами, у підданих набагато менше шансів зазнати відкритого насильства; мобілізує підданих на будівництво гребель і каналів на благо всім; установлює хоч якусь законність… Щоправда, при цьому кидає підданих на загарбницькі війни, мобілізує на будівництво пірамід та інших надмірностей, а законом захищає насамперед саму себе. Навіть якщо вона й дає якісь права простолюдинам, від їхньої волі нічого не залежить, їхня доля - підкорятися. Якість життя простих людей у такій державі теж майже не поліпшувалася впродовж тисячоліть: сприяючи прогресу, така держава левову частку його плодів саме й привласнювала. А інакше навіщо був би потрібен цей прогрес можновладцям?

Таким чином, поки люди в масі своїй сприймають владу як надану зверху можливість вирішувати проблеми «по вертикалі» (часто - за рахунок близьких), вони одержують крихти з панського столу. Не кажучи вже про інші вади суспільного устрою «з обмеженим доступом» (обізнаний читач уже зрозумів, що йдеться саме про нього). І язик не повертається назвати такий порядок несправедливим, якщо більшість із ним
мириться.

Як правило, ситуація змінюється зовсім не тоді, коли до влади в такій державі приходить бажаний благонамірений диктатор. Подібні епізоди, звичайно, теж бували в історії, але закінчувалися вони по-різному: рідко - процвітанням і переходом у нову якість, як у Сінгапурі, набагато частіше - заколотами чи реакцією. Адже влада в такій державі тримається на організованому насильстві, а його хтось має здійснювати й за це щось одержувати. Правитель, який не надто ретельно грабує підданих сам і не дозволяє цього робити своїм силовикам, ризикує втратити їхню підтримку, отже, і владу. І те саме стосується будь-яких «хороших» вождів, у тому числі й тих, хто прийшов на хвилі народного гніву чи навіть повстання. Що сильніша така держава, то страшніше в ній жити.

Реально змінити природу держави або хоча б домогтися від неї подачок можна, тільки створюючи їй постійну загрозу. Але на це за визначенням не здатні люди, які звикли розв’язувати всі проблеми по вертикалі, через «вищих». Понад те, щоб змусити можновладців змінювати свої плани, піддані мають стати громадянами в повному сенсі слова, тобто не просто знайти в собі сили та сміливість обходитися без патерналізму, але і об’єднатися, самоорганізуватися для боротьби за спільні інтереси. А це означає, ні більше ні менше, як подолати проблему колективної дії, на яку згаданий вище Олсон вказав ще півстоліття тому.

Адже результатами колективної перемоги зможуть скористатися всі, у тому числі й ті, хто участі в діях не брав. А коли так, то навіщо ризикувати? Поки так вважають усі, жодної дії й не буде. Причому Олсон звертає увагу на те, що суто економічного механізму, здатного спонукати людей діяти спільно, немає. Щоправда, не все вимірюється грошима: люди цінують спілкування в певному колі, прагнуть завоювати повагу оточуючих, зрештою, мають совість та інші зовсім не економічні мотиви. Саме вони час від часу штовхають нас на холодний Майдан. І щоразу, коли акція є успішною, це відкладається у свідомості учасників і глядачів як певний плюсик до того, що соціологи назвали «соціальним капіталом», - довіри до співгромадян і, відповідно, здатності суспільства на колективні дії.

Що більше соціальний капітал суспільства, то менше воно потребує «вертикальних» відносин. Спірні питання вирішують загальні збори, у складчину фінансують ремонт під’їзду, за дотриманням контрактів стежить арбітраж при торговельній палаті… Держава із всемогутнього господаря становища перетворюється на слугу, якому знизу догори делегують повноваження та на кожному кроці контролюють. Звичайно, людина й за такої держави не зовсім вільна, але на порядок вільніша, ніж за традиційної. І, головне, підпорядковується вона не особисто «начальнику», а закону. Причому встановленому не згори, а такими само людьми, над якими громадянин, навпаки, сам має особисту владу - адже саме він вирішує, кого обрати. Тобто, попри зовнішню, формальну, подібність і навіть спроби маніпулювати громадянами, демократична держава відрізняється від традиційної приблизно, як собака від вовка.

Масовий протест 2004 року був першою в Україні успішною спробою змусити державу виконати волю громадян. Виявилося, що наш народ, усупереч усьому, що про нього думали і казали, здатний на самоорганізацію! Але для того, щоб приручити дикого скакуна, мало один раз скочити йому на спину та змусити його підкоритися. Потрібно зуміти втриматися назавжди. Для цього потрібно набагато більше соціального капіталу - як виявилося, на жаль, більше, ніж встигло накопичити наше суспільство. Тому торжество громадян було нетривалим, тим паче що «піддані» виявилися поганими попутниками.

Адже навіть успішно скочивши на коня, потрібно ще зуміти вибирати шлях так, щоб не загрузнути в болоті та не звалитися в прірву. І тут доведеться втретє згадати Олсона, який звернув увагу на те, що соціальний капітал допомагає не тільки хорошим справам. З його допомогою можна успішно формувати картелі та «перерозподільні коаліції», головним завданням яких стає перетягнути ковдру на себе при розподілі суспільного пирога. Результат видно на недавньому прикладі Греції, а до того - Аргентини та її сусідів по континенту, та й нам за прикладами далеко ходити не доведеться. Але ті, для кого демократія - тільки спосіб закріпити перерозподіл, так само легко в ній розчаровуються, коли з’ясовується, що її можливості не безмежні, і закликають «сильну руку».

У результаті поки що супротивнику вдалося відігратися й навіть, напевно, повести в рахунку. Але ж матч не закінчено…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі