Податок на «не пощастило»

Всі закоренілі ненависники податку на додану вартість радісно потирають руки: незабаром на цей огидний платіж очікують серйозні випробування — аж до можливого повного його скасування. Точніше — заміни.

І заміни на таке економічне диво, що бридкий ПДВ ще може видатися справжньою дрібницею! Дрібницею, здатною викликати солодкі ностальгічні спогади, як сьогодні їх викликає раніше нещадно критикований ПДВ часів не закону про нього, а декрету. Отак і ПДВ нинішній буде по-доброму згадуватися, попри те, що поки він є передусім способом перекачування грошей від експортерів (які мають право на відшкодування цього податку, але ніякого відшкодування не отримують) у фіктивні фірми (спеціально створені податківцями для усмоктування грошей із бюджету за липовими податковими накладними).

Обіцяний замість ПДВ податок на кінцеве споживання — ПКС — стане, по суті, повторенням горбачовського податку з продажів, але зі ставкою не 5, а 12%. Однак найстрашніше навіть не це — у перспективі можливим є і зниження ставки. А те, що коли кінцевий реалізатор товару раптово зникне, весь тягар оподаткування опуститься на плечі безневинного постачальника; якщо ж не знайдуть і його, то на постачальника такого постачальника тощо.

Оскільки роздрібну торгівлю не треба вчити приховувати оборот (і розчинятися в повітрі), реальними платниками ПКС найчастіше ставатимуть нещасні оптовики, яким пощастило продати «не тим». Зараз, при дії ПДВ, за роздріб однаковою мірою відбуваються всі інші (неможливість піймання держава собі компенсує високою ставкою, за якою платять усі, хто платить). А от у разі заміни ПДВ на ПКС розплачуватися за «невидимок» будуть лише ті, хто випадково потрапив під договір із ними, а коли так, то тягар, який не розподіляється на всіх, а дістається найбільш «фартовим», буде трішечки непосильним.

Що вже тут казати про непряму природу податку: платить, мовляв, за все споживач-покупець, а в усіх продавців — умови рівні (ті, хто продає не кінцевим, всі однаково не платять, а ті, хто кінцевим, усі однаково платять). Яка тут залишається «непрямість», якщо оптовик, який випадково продав чесному, податок не платить, як і годиться, а той, хто так само випадково продав шахраю, — платить усе, причому з чистого прибутку!

«Непрямості», щоправда, немає й сьогодні. Коли одні платять, а інші — в «зонах», причому не в тих, що треба, а у вільних, про рівні умови годі й казати. А коли немає рівності — хоч серед виробників, хоч серед оптовиків, хоч серед роздробу, — то податок непрямий по суті перетворюється на прямий, бо покупець купить, де дешевше, а ви, хто продає, вже розбирайтеся, мовляв, самі. Але зараз хоча б «зони» — виняток. Сплата ж за кінцевих продавців, які сховалися, може стати правилом.

Ну не готовий у нас ще фіскальний апарат до реального відстеження всіх «кінцевих»! Миритися з цим, звісно, не слід, але хіба ж чесно проблему, яку не здатна розв’язати дер­жава, звалювати на випадкових контрагентів, яким не пощастило зв’язатися з махінаторами?

Це вже не просто солідарна відповідальність, якою нас час від часу лякають, це вона ж, але доведена до абсурду! З чим, між іншим, і розробники ПКС (які до цього зліпили сучасний закон про ПДВ) охоче погоджуються.

Розуміють вони й те, що така дика українська самодіяльність навряд чи сподобається бабусі Європі. ЄС навіть звичайної інфляції терпіти не може (яка, до речі, є значно більшою мірою справжнім непрямим податком, аніж наш ПДВ і тим більше ПКС). Де там їй сподобатися нашим експериментам із податком на нещасних...

Якби запитали нас — хоча ніхто, звісно, не запитує, — ми порадили б, якщо вже бабусю дражнити, заміняти ПДВ не на його сурогат. А на простий і тому такий, що його неможливо уникнути, податок з обороту — на кшталт сьогоднішнього єдиного податку з юросіб, але обов’язковий для всіх підприємств і стягуваний не однаково з усіх, а за ставками, диференційованими за галузями (матеріаломістким — ставка нижча, послугам — вища).

Більше, ніж годиться для галузі, витратив і отримав менше прибутку — сам дурень, а держава страждати не повинна. Менше витратив й отримав надприбуток — ось тобі орден у вигляді того, що податок з обороту більшим від цього не став, і дер­жава від твого бонуса, тобі за твою спритність належного, нічого собі не відщипує. І — жодних враховуваних витрат, які настільки ускладнюють податковий облік (і полегшують антиподаткове маневрування): адже оподатковується все одно все!

Але, звісно, за щадною ставкою, аби кумулятивний ефект (податок на податок) нікого не розорив. Таке нерозорення є цілком можливим: наприклад, від колишніх зборів до Інноваційного фонду або до «Автодору», які обкладали весь оборот, ніхто ніякої небезпечної для життя кумулятивності не відчував — отже, вся річ у розмірі ставки, а не у типі податку. Просто, визначаючи ставку, треба пам’ятати: об’єкт — не додана вартість, а вся.

Різногалузеві б оподатковували за «своєю» ставкою виручку від кожного окремого договору (а може, її теж доведеться дробити) — це все одно було б простіше, ніж те, що зараз.

Щодо можливої «хімії» із видами діяльності зазначимо: досвід стягування того ж єдиного податку з фізосіб чи збору до «нещасного» фонду (а вони теж залежать від того, яка галузь) показує достатню ефективність ідентифікації цих самих видів.

Схоже, однак, що спрощувати оподаткування держава не хоче принципово. Хоча за спрощення чимало підприємств пробачили б їй багато чого — навіть обмеження типу «не менше, ніж раніше» чи «не менше, ніж раніше, причому з поправкою на індекс обсягу». Що ж, якщо не хоче, тоді говорити слід знову ж не про заміну ПДВ податком на «не пощастило», а про реформування ПДВ із метою повернути йому людське обличчя — хоча б те, що було за дотерьохінського декрету.

Щодо прибутку, то начебто прийнято рішення перевести його на оподаткування у розрізі продукції (як її рахують у бухобліку і як було в оподаткуванні до 1997 року) — замість оподаткування у розрізі часу (як це відбувається зараз, коли сьогоднішні доходи порівнюються з витратами не на те, від чого ці доходи отримані, а з витратами звітного періоду — теж сьогоднішніми — на зовсім інше).

У такому разі вважати нове (добре забуте старе) оподаткування прибутку експериментальним, а для ПДВ зберігати чинний механізм розрахунку в розрізі часу — скидалось би на експериментальне переведення частини машин на лівосторонній рух при тому, що інша частина продовжить рухатися по правому боці.

Механізм стягування ПДВ у роз­різі часу неминуче призводить до від’ємного об’єкта оподаткування на етапах становлення підприємства і його розвитку-розширення, наслідком чого є дискримінаційні хитрощі законотворців, які мимохідь вбивають в оподаткуванні і симетрію, і справедливість, і саму законність.

Втім, усім зрозуміло, що залишати ПДВ, яким він є сьогодні, не можна. Питання лише в тім, чи змінювати його на щось ще менш легкотравне, чи змінювати на просте й неухилюване (ми — за такий підхід), чи то хоча б повертати йому, мерзотному, людське обличчя.

І, звісно, перший із цих трьох варіантів поки що здається, м’яко кажучи, не найкращим.