Петро Омеляновський: «Зростання капіталізації державних енергоактивів — наша стратегічна мета» Президент НАК «Енергетична компанія України» про вугілля, лінії електропередачі та інвесторів

Найбільшому енергетичному холдингу в особі НАК «Енергетична компанія України» (НАК «ЕКУ») виповнюється два роки: 22 червня 2004 року було підписано постанову Кабінету міністрів про створення цієї компанії, яка контролює в країні 40% виробництва електроенергії та 62% її передачі.

З моменту виникнення енергохолдингу його діяльність викликала досить неоднозначне ставлення з боку учасників і експертів енергоринку. Зокрема, деякі представники приватизованих енергокомпаній схильні вбачати в НАК «ЕКУ» інструмент гальмування ринкових перетворень на енергоринку. Інші фахівці бачать роль «Енергетичної компанії» виключно в підготовці енергооб’єктів до приватизації. Не більше й не менше. Водночас захисники НАК в особі державних менеджерів вважають, що створення структури дасть державі можливість налагодити ефективне управління власними активами в стратегічній галузі країни, стабілізувати фінансово-виробничу діяльність енергопідприємств і забезпечити їхній належний технічний розвиток.

З «державницької» позиції з цим можна погодитися, якщо пригадати, в якому стані перебували галузеві держкомпанії на момент створення НАК «ЕКУ». 800 млн. грн. загальних збитків за результатами 2004 року, втрата державою управлінського контролю над більш як половиною енергокомпаній, тотальна «приватизація» менеджменту й наростаюча лавина процедур банкрутства — ось далеко не повний перелік характеристик державного енергетичного сектора дворічної давнини.

Відтоді багато чого змінилося. Замість збитків 2005 року з’явився прибуток у 128 млн. грн. Призупинено процеси визнання банкрутами. Здійснюється моніторинг діяльності державних енергокомпаній. Украй повільно й неефективно, але все-таки триває робота над реструктуризацією мільярдних боргів. Поступово поліпшуються фінансово-економічні показники підприємств. Проте перші успіхи наразі тьмяніють перед серйозністю багаторічних і загальногалузевих проблем.

Що чекає НАК «ЕКУ», а разом із нею й вітчизняну енергетику в недалекому майбутньому, яку користь приносить енергохолдинг електроенергетиці та наскільки відповідає його діяльність ринковому шляху розвитку галузі — на ці й інші запитання ми намагалися знайти відповідь, бесідуючи з президентом компанії Петром ОМЕЛЯНОВСЬКИМ.

— Петре Йосиповичу, розпочнемо з найнеприємнішого. 2005 року на адресу НАК «ЕКУ» пролунало чимало критики, суть якої зводилася до того, що енергохолдинг у руках Кабміну та Мінпаливенерго перетворився на слухняний інструмент знищення конкурентних механізмів на оптовому ринку електроенергії України (ОРЕУ). Йшлося, зокрема, про те, що представники енергетичного НАК в особі голосуючих директорів ОРЕУ одностайно підтримали урядову ініціативу з запровадження тимчасового порядку нагромадження вугілля на теплових станціях, відповідно до якого влітку торік запускалися в пріоритетному порядку енергоблоки на антрациті, а енергоблоки на ефективнішому газовому вугіллі «гальмувалися». Що ви можете сказати на своє виправдання?

— НАК «ЕКУ» нема в чому виправдовуватися. Результат успішного проходження осінньо-зимового максимуму навантаження, яке за останні десять років досягло рекордних 32 100 МВт, говорить сам за себе. Найхолоднішої за останні кілька років зими ми забезпечили роботу повного складу устаткування на теплових станціях за винятком газомазутних і законсервованих енергоблоків. Усе це вможливилося багато в чому завдяки розкритикованому спеціальному порядку накопичення вугілля на ТЕС. Цей порядок дав нам змогу минулої осені ввійти в опалювальний сезон із запасами вугілля 3,5 млн. тонн, що на 1,6 млн. тонн більше, ніж восени 2004 року. Ми забезпечили в морозні місяці надійну роботу теплової генерації, та ще й в умовах скорочення енергокомпаніями НАК «ЕКУ» споживаного газу на 1,5 млрд. кубометрів.

— І все-таки, як стверджують ваші критики, застосування спеціального порядку призвело до певних економічних збитків генкомпаній. Чи була можливість обійтися без адміністративного втручання в рух товарно-грошових потоків на ринках вугілля й електроенергії?

— Чи зможуть забезпечити взимку повний попит на електроенергію дві, три, нехай навіть п’ять ефективно працюючих в умовах ліберального ринку електростанцій? Навіть якщо вони спрямують на створення складських запасів вугілля всі доходи та надприбутки? Ні. Як я вже казав, у зимовий період максимального навантаження мають перебувати в роботі всі діючі вугільні енергоблоки й усі вони повинні мати необхідні запаси вугілля. Тому вплив на розподіл обсягів виробництва товарної продукції (в нашому випадку — електроенергії) є природною реакцією учасників цивілізованого конкурентного ринку, якщо ці учасники усвідомлюють свою відповідальність перед суспільством і державою.

До речі, ми не сповідуємо принципу, відповідно до якого мета виправдує засоби. Ні, рішення було ухвалене радою енергоринку з ініціативи енергогенеруючих компаній відповідно до чинних процедур і правил енергоринку.

Сім із десяти голосуючих директорів ради енергоринку — це представники НАК «Енергетична компанія України». Проте слід урахувати, що число наших голосів відповідає частці наших підприємств у виробництві й постачанні: 39,5% виробництва електроенергії в Україні і 62% її передачі та продажу мережами обленерго, що накладає на нас величезну відповідальність, про яку я щойно говорив.

Загалом, питання ринкових відносин у електроенергетиці дуже важливе й водночас складне для втілення. Енергоринок — це, передусім, сфера відносин виробників електроенергії з усіх джерел і оптових покупців. Конкурентний сегмент цього енергоринку, забезпечуваний тепловими електростанціями енергогенеруючих компаній, не є найбільшим (це 33,2% виробництва), але є найважливішим. Інші виробники працюють за тарифами, встановленим НКРЕ.

Саме конкурентний сегмент енергоринку, як завершальний елемент загального балансу, має бути гнучким, найбільшою мірою зарезервованим у матеріальному та фінансовому плані, бо саме теплові енергогенеруючі компанії мають забезпечувати постійну роботу Об’єднаної енергосистеми України в холодну зиму при виході з ладу потужностей атомних електростанцій, аварійному відключенні надпотужних ліній електропередачі.

— Яким має бути співвідношення між ринковими та державними регуляторними механізмами на енергоринку? Чи можна все-таки обійтися без втручання чиновників?

— Якщо йдеться про максимальну лібералізацію, то вона має супроводжуватися запровадженням такого рівня тарифів, які б забезпечували не лише просте поновлення виробництва, а й будівництво нових потужностей, здатних заміщувати енергоблоки, які не вижили в конкурентній боротьбі. Максимальний ступінь лібералізації призведе також до витіснення вітчизняних виробників електроенергії імпортерами, але це вкрай небажано, бо означає втрату енергетичної незалежності держави.

Найприйнятнішою, на мою думку, є система регулювання конкурентного сегмента енергоринку за допомогою критеріїв, що визначають суспільно необхідні витрати виробників.

Насамперед, це забезпечення паливного складника в тарифі на виробництво електроенергії. Інакше — як можна сподіватися на надійну роботу та розвиток енергогенеруючих компаній «Центренерго», «Дніпроенерго», «Донбасенерго», які працюють в інших умовах, ніж «Східенерго» і «Західенерго»? Зокрема, «Східенерго» працює як частина вертикально інтегрованої вугільної-енергетичної компанії, а «Західенерго» має в своєму складі Бурштинську ТЕС, яка працює в «Острові» за диспетчерським графіком UCTI й забезпечує експорт електроенергії.

Ми хочемо створити таку систему економічного стимулювання виробників електроенергії, за якої перемагатимуть найдосконаліше й найефективніше устаткування, а також обслуговуючий його кваліфікований персонал.

— Теплова енергетика та ринок палива: що тут має бути первинне, а що вторинне? Свого часу ви, ще на посаді керівника компанії «Західенерго», критикували сформовану в українському ПЕК організаційну систему, названу оптовим ринком вугілля. Можливо, тому ж таки «Західенерго» було б вигідніше купувати вугілля в Польщі, ПАР або Австралії?

— В електроенергетиці первинним є платоспроможний попит на електроенергію. Людство не може обійтися без цього товару, і попит на нього задовольнятиметься завжди, за будь-якої організації ринку. Питання полягає лише в тому, чи буде ця електроенергія вітчизняного виробництва, чи імпортована? Чи буде її вироблено на теплових станціях чи на атомних? Чи буде її вироблено з українського вугілля, чи з імпортного?

В основі відповідей на поставлені запитання лежать гроші, які споживач згоден і спроможний заплатити за цей вид товару. А наше завдання полягає в тому, щоб це була наша електроенергія, щоб її було вироблено з нашого вугілля, щоб на території нашої країни створювалися робочі місця та платилися податки.

Тому наша мета — максимальне використання для потреб електроенергетики потенціалу вітчизняних вугільних підприємств і їхньої сировинної бази. Тільки виходячи з таких позицій можна вибудовувати стратегію розвитку теплової енергетики.

Справді, наявність ринку палива є необхідним складником у системі оптимізації витрат на виробництво електроенергії. І орієнтиром для такого ринку мають виступати середньосвітові показники ціни та якості вугільної продукції. Проте спочатку слід створити умови для розкриття резервів вітчизняного вуглевидобувного сектора. Передусім нам потрібно перейти до калориметричного визначення вартості вугілля, а також до впорядкування балансу пропозицій українських вугільних підприємств за ранжиром: тобто, задовольняючи потреби генкомпаній у паливі, ми маємо виходити в своїх пріоритетах від найдешевшого та найякіснішого вугілля до найдорожчого вітчизняного — до повного насичення потреб ТЕС.

Середньовиважену ціну вугілля при складанні балансу вугілля в такий спосіб може бути визнано як суспільно необхідну.

— До моменту формування НАК «ЕКУ» показники діяльності приватизованих обленерго (втрати електроенергії, платежі, борги) були на порядок вищі, ніж державних. Чи означає це, що ваші компанії перебуватимуть в ролі «вічно відстаючих» до самого завершення їхньої приватизації?

— Так, на момент створення НАК «ЕКУ» показники державних енергопостачальних компаній були значно гірші. 2004 року переважна більшість обленерго, які ввійшли до нашого складу, працювали збитково й мали високі рівні наднормативних втрат електроенергії. Проте за півтора року практичної роботи ситуація істотно поліпшилася. Так, за результатами 2005 року одинадцять із п’ятнадцяти державних енергокомпаній стали прибутковими, а після першого кварталу нинішнього року в нас залишилося тільки дві збиткові компанії — «Донецькобленерго» і «Миколаївобленерго».

Такі компанії, як «Волиньобленерго», «Тернопільобленерго», «Черкасиобленерго», «Хмельницькобленерго» в поточному році не мають наднормативних втрат.

Протягом 2005 року зріс також рівень розрахунків державних обленерго з оптовим ринком, досягнувши 98,4%. До речі, за результатами перших чотирьох місяців 2006 року саме дві державні компанії продемонстрували найвищий рівень розрахунків: «Черкасиобленерго» — 113,6% і «Харківобленерго» — 105,9%.

До слова, державні обленерго мають кращі, ніж приватизовані компанії, показники надійності енергозабезпечення споживачів.

Хоча проблем, звісно, в діяльності енергопостачального сектора залишається безліч. Найболючіші з них — це заборгованість споживачів, недосконалість законодавства, втручання в роботу обленерго місцевих органів влади. Для розв’язання цих проблем потрібні час і спільні зусилля.

Хочу також наголосити, що не лише форма власності й організація роботи визначають результати роботи підприємства. Наведу приклад: найпроблемнішими в енергетичній галузі є три компанії, які мають різну форму власності. Це ВАТ «Донецькобленерго», яке входить до складу нашого холдингу, держпідприємство «Укренерговугілля», а також приватна компанія ТОВ «Луганське енергетичне об’єднання».

Існують загальні чинники, що негативно впливають на роботу енергопостачальних компаній і усувати їх необхідно спільними зусиллями енергетиків і уряду.

— Ваш попередник Олег Дубина свого часу планував узяти на роботу в НАК «ЕКУ» команду менеджерів із компанії ТОВ «Укренергоконсалтинг», яка супроводжує групу приватизованих обленерго. Вам не спадало на думку налагодити співпрацю з недержавними структурами у сфері енергозбуту?

— Таке співробітництво є повсякденною практикою як фахівців НАК «ЕКУ», так і обленерго, які входять до нашого складу. 2005 року той таки «Укренергоконсалтинг» провів енергоаудит у «Чернівці-», «Вінниця-», «Волинь-», «Миколаїв-», «Хмельницькобленерго». Компанії врахували рекомендації енергоаудиту при складанні й реалізації антикризових програм.

Насправді ми високо цінуємо досвід спеціалістів приватизованих енергокомпаній, і досить плідно співпрацюємо з ними в структурах ради оптового ринку електроенергії. До речі, кілька фахівців прийшли до нас на роботу в НАК «ЕКУ» з недержавної компанії «А.Е.С. Київобленерго».

— Петре Йосиповичу, все-таки більшу частину енергетичних проблем можна розв’язати лише за рахунок залучення істотних інвестицій. На які інвестиційні джерела розраховує НАК «ЕКУ» в найближчому майбутньому?

— Перше — це ефективне використання капіталу або акцій компаній, що ввійшли до складу НАК «ЕКУ». На цьому етапі необхідною передумовою є передача акцій у власність холдингу. Через неузгодженість дій державних виконавчих органів постанова Кабміну від 22 червня 2004 року про створення НАК «ЕКУ» так і залишилася до кінця невиконаною. А саме: акції енергокомпаній поки що перебувають у нас лише в управлінні. Отримавши їх у власність, зможемо під контролем уряду реінвестувати частину дивідендів у розвиток галузі.

Напевно, не треба пояснювати, яке важливе й вирішальне значення в цьому зв’язку має завдання якомога максимально підвищити капіталізацію наших компаній. Це одна з основних стратегічних цілей, досягнення якої дасть змогу інтегрувати наші енергокомпанії в міжнародні фондові й фінансові ринки, а також забезпечити їхню успішну приватизацію за відповідного рішення уряду.

Ще одне можливе джерело залучення інвестиційних коштів — це одержання підприємствами НАК «ЕКУ» прибутку від поставок електроенергії за нерегульованим тарифом, у тому числі й на експорт.

І, нарешті, НАК «ЕКУ» розраховує на використання механізму здешевлення закордонних інвестицій за рахунок застосування механізму «спільного впровадження», передбаченого Кіотським протоколом до рамкової конвенції ООН про зміну клімату.