Олексій Кучеренко: «ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА ВІТЧИЗНЯНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ — ВІДСУТНІСТЬ НОРМАЛЬНОГО ДІАЛОГУ МІЖ ЦЕНТРОМ І РЕГІОНАМИ»

У середині вересня у ВР України було зареєстровано два законопроекти «Про основи енергетичної політики України» та «Про основи державного регулювання природних монополій і суміжних ринків у паливно-енергетичному комплексі України». Обидва ці законопроекти підготовлено в рамках діяльності Міжвідомчої робочої групи з питань розробки Концепції енергетичного законодавства України, що була створена при Комітеті ВР України з питань паливно- енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Керівником цієї групи є тепер уже губернатор Запорізької області Олексій КУЧЕРЕНКО. Він, до речі, і один зі співавторів названих законопроектів.

Ми звернулися до Олексія Кучеренка з проханням відповісти на деякі наші запитання, пов’язані з енергетикою, тепер уже з погляду губернатора.

— Олексію Юрійовичу, чи змінилися ваші погляди на основні принципи формування та здійснення енергетичної політики України після призначення на посаду глави Запорізької обласної адміністрації? На чиєму ви сьогодні боці в дискусії «центр—регіони», що набирає обертів у енергетичних колах?

— Моя нинішня приналежність до регіону є очевидною, і в міру своїх сил, можливостей і кваліфікації я обстоюю інтереси Запорізької області в центрі. Але в контексті дискусії «центр—регіони» стосовно організації енергозабезпечення не можу поставити себе по жоден бік барикад. Оскільки не відношу себе до тих, чия «точка зору залежить від точки сидіння». Задля справедливості треба зазначити, що полеміка навколо паливно-енергетичного комплексу є лише частиною дискусії на тему регіональної політики. Головне питання обговорення в ній — адекватне співвідношення повноважень і відповідальності, які розподіляються між центральною та регіональною владами. І тут, попри мою очевидну приналежність до регіоналів, я категорично проти будь-яких крайнощів.

Я завжди вважав, що регіони мають брати активну участь у формуванні енергетичної політики і мати чітко окреслені повноваження для її реалізації. Більш того, я переконаний в історичній обумовленості саме такого стану справ. Але при цьому хотів би підкреслити: я ніколи не вважав, що пропозиції регіонів щодо організації енергозабезпечення досконалі й повністю готові до реалізації в автономному режимі. Оскільки саме центр формує стратегію розвитку енергетичного комплексу України, а також принципи організації та функціонування ринків нафти, газу й електроенергії. Поки ж, на жаль, доводиться лише констатувати: замість того, щоб обговорювати практичні результати пілотного проекту, котрий півтора року тому міг стартувати в Запорізькій, а півроку тому — у Донецькій і Дніпропетровській областях (відповідно до указів Президента про регіональні програми), ми ведемо безплідні теоретичні дискусії на тему, що буде, якщо області передати в управління обленерго або генерацію, тим самим втрачаючи дорогоцінний час і не маючи в запасі альтернативної моделі.

Я завжди був переконаний, що протиставляти центр регіонам — недоречно, а в тій складній ситуації, у якій опинилася сьогодні Україна, — вкрай небезпечно. Однак головна проблема в нинішніх відносинах центру та регіонів у сфері енергетики — відсутність нормального діалогу, який веде обидві сторони до порозуміння. Іноді складається враження, що розмова взагалі йде різними мовами. Не стану розвивати цю тему, щоб не підігравати опонентам уряду. Уряду, чию успішну політику, спрямовану на надання електроенергії статусу товару, за який треба платити, і платити грошима, — важко переоцінити. Тут інтереси центру та регіонів можуть і повинні збігатися. Для цього центру потрібно проводити передбачену, послідовну політику з організації роботи енергетичних ринків, забезпечення регіонів енергоносіями, створення механізмів стимулювання і конкурентного середовища. А від регіонів, у свою чергу, — розуміння та підтримка такої політики, а також чітке бачення своєї ролі в її реалізації. За таких умов регіонам буде вигідно мати сильний центр, а центру — сильні регіони.

Однак важко не зауважити, що поки центр у питаннях організації енергозабезпечення та формування стратегії розвитку енергетики прагне безпрецедентної централізації. На певному етапі це можна зрозуміти і підтримати, оскільки ситуація в паливно-енергетичному комплексі досить складна: дотепер не зрозуміло, на яких умовах і за якими цінами одержать газ енергогенеруючі та промислові підприємства областей, що відбувається з вугіллям, чи гарантовано нам стабільне енергозабезпечення протягом осінньо-зимового періоду тощо. У такій ситуації необхідний швидкий і оперативний контроль за тим, що відбувається. Але якщо центр узяв на себе всі повноваження в сфері управління енергокомплексом, то чому сьогодні, коли проявилися перші труднощі із забезпеченням країни електроенергією та газом, відповідальність за розрахунки в областях перекладається на плечі регіонів. Я не бачу в цьому логіки. На відміну від Міністерства палива й енергетики, що на сьогодні формально управляє більшістю суб’єктів енергоринку (хоч іноді складається враження, що вони управляються як мінімум із двох, а то й трьох рук), у обласних адміністрацій немає законного права втручатися в управління енергокомпаній і цивілізованим чином (а не силовими методами) впливати на їхню політику. У такому випадку, мені здається, уряд має бути послідовним у своїх діях щодо жорсткіших розрахунків за енергоносії, самостійно вирішувати і відповідати за наслідки. А ми зі свого боку готові надати йому в цьому всіляку підтримку.

Не може не постати запитання: чи знайомі автори реформ у ТЕКу з кібернетичним поняттям «алгоритм», що припускає максимальну об’єктивність і незалежність від людського впливу? Постійні зміни алгоритму розрахунків, які відбуваються у нас внаслідок оголошення надзвичайних ситуацій, запровадження ексклюзивних умов для тих чи інших компаній, регіонів, галузей, виходячи з якоїсь економічної чи політичної доцільності, не дозволяють учасникам процесу (хотів сказати ринку, але язик не повертається) спрогнозувати розвиток ситуації і спланувати свою поведінку на перспективу. Більше того, такі дії провокують суб’єктів підприємницької діяльності та керівників тих чи інших регіонів на пошук лазівок для зміни алгоритму на свою користь.

На мою думку, основною причиною такого псевдоринку і псевдоалгоритму є те, що умови гри на енергетичному ринку було вирішено змінити відразу, одномоментно: перейти до стовідсоткової грошової оплати, впровадження нових умов функціонування ринків електроенергії та газу. Тобто «із завтрашнього дня почати жити по-новому». На жаль, це нереально. Слід визначити модель, до якої ми хочемо перейти, і слід розробити систему поступальних кроків переходу до цієї моделі, те, що в законах називають «Перехідними положеннями». Всі суб’єкти ринку мають чітко і ясно розуміти цільову модель (те, чого ми прагнемо) і «перехідні положення» (те, яким чином ми цього досягнемо). Тільки в такому випадку можна розраховувати на успіх у реформуванні економічних відносин.

— Як ви коротко описали б стан, у якому опинилася енергетика сьогодні, напередодні зими?

— Гадаю, основна проблема в тому, що ми не один рік займаємося запобіганнями екстремальним ситуаціям в осінньо-зимовий період і практично зовсім не приділяємо уваги питанням енергетичної політики й енергетичної стратегії. Ми стали заручниками обставин і не можемо вийти із замкнутого кола, живучи «від зими — до зими». Періодично виникає інформація про появу якоїсь нової енергетичної концепції. Однак попри вперті розмови про неї, саму концепцію досі ніхто не бачив.

Обраний урядом курс на перехід до грошових форм розрахунків, без сумніву, не може не викликати підтримки. Як не може не викликати поваги та твердість, із якою Кабмін дотримується цього курсу. Але я переконаний — почавши реформування енергетики і заявивши, що вже у вересні буде досягнуто стовідсоткового рівня оплати електроенергії та газу грошима, ми пропустили найважливіший етап. Ми «забули» проаналізувати економічну ситуацію по Україні в цілому (а не тільки в паливно- енергетичній галузі) і визначити поетапність переходу до грошових відносин, а також умови, необхідні для якнайшвидшого досягнення цієї мети (не тільки в енергетиці, а й інших сферах). Це вкрай небезпечно, оскільки, ставлячи перед собою нереальні за часом завдання, ми ризикуємо спровокувати виникнення екстремальних ситуацій. І, крім того, викликати розчарування у прибічників нинішнього уряду як усередині країни, так і за кордоном.

На жаль, зараз вже абсолютно зрозуміло, що в цілому ринкові відносини в нашій економіці увійшли в протиріччя з псевдоринковими в ТЕКу. На енергоринку не дозволено інші, крім грошових, форми розрахунків, зовсім відсутній диференційований підхід до споживача, тоді як сама природа ринку припускає чітку залежність ціни товару від порядку оплати й обсягу закупівлі. Цей чинник є життєво важливим для цілого ряду енергоємних підприємств, які становлять, до речі, основу експортного потенціалу країни. Крім цього, ми не диференціюємо споживачів за їхнім статусом, іноді забуваючи, що відповідальність за діяльність державних підприємств несе та ж держава. Приміром, казенний Запорізький титано-магнієвий комбінат винен за спожиту електроенергію 10 млн. гривень. І напевно, було б логічним, щоб саме Держпромполітики приймав рішення щодо його долі.

— Які, на ваш погляд, найневідкладніші кроки необхідно зробити для запобігання екстремальній ситуації в енергетиці?

— Один із засобів оперативного згладжування вищевказаних протиріч — негайне створення конкурентного середовища шляхом поставок додаткового недержавного енергоресурсу на недовантажені більш аніж наполовину потужності паливної генерації. Важливий позитивний момент такого методу вирішення проблеми: виключається можливість виникнення державних боргових зобов’язань як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Крім того, завдяки йому, виникне збалансована цінова відповідність попиту та пропозиції. При цьому важливо забезпечити можливість різноманітних законних форм розрахунків. Вважаю, що на той перехідний період, про який я вже казав, потрібно розв’язати зрозумілі, прозорі негрошові форми розрахунків. Зрештою, ринок неможливий без цінних паперів. Інша річ, що процес їхнього обігу був до останнього моменту безконтрольним. Але його цілком може взяти під свій контроль Мінпаливенерго.

— Але це екстрені, так би мовити, пожежні засоби, а якою, на вашу думку, має бути стратегія галузі?

— Ми повинні, нарешті, на десятому році незалежності, визначитися з енергетичною політикою України, переглянути і затвердити Національну енергетичну програму, комплексно й системно підійти до вирішення проблеми боргових зобов’язань, побудувати ринкову систему управління паливно-енергетичним комплексом і систему державного регулювання. Ринкові відносини неможливі без наявності незалежних регулюючих органів, які повинні збалансувати інтереси споживачів, монополістів-виробників товарів-послуг і держави в інтересах усього суспільства. У нас же регулюючий орган в енергетиці, яким на сьогодні є НКРЕ, фактично є важелем впливу держави на виробників- монополістів, бо, по-перше, НКРЕ є органом виконавчої влади і підпорядкований КМ України, і, по- друге, його статус, функції та порядок діяльності не визначені законом. Про яку незалежність і про яке регулювання ми можемо говорити в цьому випадку. Подібна ситуація склалася і з Антимонопольним комітетом, що на сьогодні також є органом виконавчої влади і позбавлений можливості здійснювати незалежну політику.

Тому, якщо ми дійсно будуємо ринкові відносини в енергетиці, то повинні не тільки законодавчо визначити принципи діяльності НКРЕ та її функції, а й передбачити в адміністративній реформі створення системи незалежних регулюючих органів із внесенням відповідних змін до Конституції. І починати це потрібно вже сьогодні.

Поки ми не вирішимо всіх цих і багато інших питань, ситуація в енергетиці не зрушить з мертвої точки й у цьому нам не зможуть допомогти, при всьому їхньому бажанні, ні ефективні власники, ні стратегічні інвестори, ні міжнародні організації.