ОЛЕКСАНДР КАЧУРА: «ПОЛІТИЧНІ Й ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ ПОВИННІ ЗАОХОЧУВАТИ ДО ВИСОКОЕФЕКТИВНОЇ ПРАЦІ» У ТРАВНІ ДЕРЖАВНА АКЦІОНЕРНА ХОЛДИНГОВА КОМПАНІЯ «АРТЕМ» ВІДЗНАЧАТИМЕ 110-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ

У лютому Кабмін України затвердив Концепцію структурної перебудови національного оборонно-промислового комплексу. Активним учасником цього процесу стала державна акціонерна холдингова компанія «Артем» — провідний виробник сучасної спеціальної та авіаційної техніки, зокрема керованих ракет класу «повітря–повітря». Це відоме київське підприємство без перебільшень можна вважати промисловим довгожителем: у травні його колектив відзначатиме 110-річний ювілей. Про минуле заводу, про його роль у становленні вітчизняної промисловості, вклад у вдосконалення оборонної продукції, про те, як артемівці почуваються у нових економічних умовах, розповідає президент холдингової компанії Олександр Качура.

— Справді, історія нашого підприємства ніби наочно підтверджує висновок геронтологів, що для досягнення поважного віку неодмінними складовими є постіний рух і відповідні гени. А починалося все далекого 1892 року, коли на розі вулиць Львівської і Глибочицької виникли майстерні з лиття й обробки металу, які належали підприємцю Селецькому. Через чотири роки їх узяв в оренду інженер Ольшанський. Саме він ще у позаминулому столітті створив, зверніть увагу, акціонерне товариство «Дніпровський машинобудівний завод» і зумів залучити кошти для розширення виробництва. Це дало змогу краще враховувати тодішній попит й освоїти нові види продукції. Тут виготовляли обладнання для цукрових, винокурних та борошномельних підприємств, річкового пароплавства, залізниць, а також апарати для приготування мінеральної води.

Під час Першої світової війни завод на Лук’янівці взявся виконувати військові замовлення, що посприяло його дальшому розширенню. На початку 20-х років, попри всі тогочасні труднощі, підприємство налагодило випуск обладнання для торфорозробок, легкої та харчової промисловості.

Як би нині дехто не намагався змальовувати наше недалеке минуле тільки у сірих тонах, але ж було і в радянській історії чимало світлих сторінок, були здобутки, якими міг би пишатися будь-який народ. Хіба без тодішніх досягнень Україна сьогодні могла б вважатися космічною державою, рахуватися серед флагманів літакобудування?

У перші п’ятирічки Київський машинобудівний завод імені Артема реконструювали. Він постачав потужне обладнання для металургійних гігантів, що виростали в Маріуполі та Магнітогорську. Досягненням артемівців вважали також випуск конкурентоздатних машин для обробки шкіри, які мали попит у країнах Європи та Азії.

1940 року завод було підпорядковано наркомату авіаційної промисловості СРСР. Відтоді він змінює профіль виробництва і переходить на виготовлення авіаційних агрегатів та озброєння для бойових літаків. Як тільки на околицях Києва пролунали вибухи фашистських бомб, підприємство евакуювали до Куйбишева (Самари), де вже в серпні 1941 року було налагоджено випуск продукції для фронту. Відразу після визволення столиці України від німецьких окупантів почалося відродження заводу на його основній київській території. До вже освоєної техніки додалися реактивні установки типу «Катюша» для пуску реактивних снарядів із літаків штурмової авіації ІЛ-2 та ІЛ-10.

Післявоєнні роки стали періодом докорінної реконструкції й інтенсивної розбудови заводу. Варто нагадати, що його потужності зросли у десять разів. Почалася підготовка до випуску авіаційних керованих ракет класу «повітря–повітря», які вже у 1959 році пішли серійно. Як заявляли наші лідери, держава не шкодуватиме коштів для зміцнення обороноздатності. І не шкодувала.

— За рахунок добробуту народу…

— Можна й так трактувати. Та як би там не було, з метою дальшого нарощування випуску та освоєння нової продукції на базі машинобудівного заводу створили виробниче об’єднання імені Артема. Стали до ладу його філіали: Жулянський машинобудівний завод під Києвом, Щорський електромеханічний на Чернігівщині, Красилівський агрегатний на Хмельниччині. У складі об’єднання було створено конструкторське бюро «Промінь».

Починаючи з 1983 року, запустили у серію багатофункціональну авіаційну керовану ракету середньої дальності класу «повітря–повітря». Одночасно освоїли вироби «земля–повітря». Продовжуємо виготовляти комплекси автоматичного контролю та підготовки до використання усіх видів авіаційних керованих засобів ураження, що випускаються на території колишнього Союзу.

— Олександре Степановичу, мало хто, буваючи в районі Лук’янівки, знав, що саме тут народжується ця грізна зброя. Тривалий час ваш завод не рекомендували згадувати у пресі, хоч шила в мішку не втаїти. Але, як то кажуть, не озброєнням єдиним…

— Звичайно, матеріальна база оборонних підприємств давала можливість освоювати також кращі зразки товарів народного споживання. Дещо ми випускали без особливого напруження, дещо нам нав’язували. Об’єднання виготовляло вітродвигуни, машини для перероблення шкіри, сільськогосподарську техніку, молоковимірювачі, посуд 35 найменувань, дитячі іграшки тощо.

— Словом, така модна на початку 90-х років конверсія не застала вас зненацька.

— Краще не згадувати. Конверсія жорстко вдарила по всіх оборонних підприємствах, деякі й досі не можуть оклигати. У нас обсяги виробництва спецтехніки скоротились на 90—95 процентів. Об’єднання з його унікальним обладнанням і передовими технологіями стало ніби не потрібним. На аналогічних підприємствах розвинених країн конверсія 10—15 процентів вважається глибокою і фінансується державою. Ми ж опинилися наодинці зі своїми бідами. Після 1992 року Росія взагалі перестала замовляти нашу спецтехніку. Замовлення свого Міністерства оборони дедалі скорочувались і за чотири роки зійшли нінащо. Зростали борги по зарплаті, кваліфіковані працівники почали залишати робочі місця...

— Як же вам удалося вистояти і вийти з критичної ситуації?

— Треба було якось виживати. Хочеш не хочеш, довелося збільшувати випуск продукції цивільного призначення. По-друге, виручили «гени» — набутий досвід. Ще до розпаду Союзу ми започаткували експеримент із розширення повноважень керівників структурних підрозділів, розвитку ініціативи у пошуках нових напрямів діяльності. На базі спеціалізованих виробництв створили юридично самостійні підприємства, які одержали всі повноваження для фінансово-господарської діяльності. Відносини між ними будувалися на договірних партнерських засадах. Завдяки цьому протягом кількох років вдалося збільшити частку замовлень, не пов’язаних із попередньою спеціалізацією, на 40—80 відсотків, зупинити відплив кадрів.

З активізацією приватизаційних процесів в Україні постала проблема збереження єдиного комплексу з розроблення і серійного випуску сучасної авіаційної спецтехніки. У 1996 році, згідно з постановою Кабміну, замість об’єднання виникла державна акціонерна холдингова компанія «Артем», всі акції якої перебувають у власності держави. Підприємства, створені на базі структурних підрозділів, мають право приймати і виконувати сторонні замовлення, однак вироби з артемівської програми — в першу чергу.

Холдинговій компанії надали статус спецекспортера, що неабияк сприяло відновленню колишніх і налагодженню нових зв’язків із зарубіжними замовниками. На довготривалій основі будуємо відносини з партнерами в Китаї, Індії. Артемівську продукцію знають у Малайзії, Сингапурі, Польщі, Словаччині та ряді інших країн.

1998 рік став для нас переломним — почалось відродження. За чотири роки обсяг виробництва зріс у 11 разів. Компанія погасила всі борги по зарплаті, нині видаємо її регулярно. До речі, середня зарплата становить 620 гривень. Не маємо боргів і перед бюджетом: торік до нього і різних фондів перераховано 120 мільйонів гривень, у тому числі до бюджету Шевченківського району м.Києва — понад 40 мільйонів.

— Мабуть, кожна партія чи блок, ідучи на вибори, не проти мати в своїх списках керівника такого, як на нинішні часи, заможного підприємства.

— Чого ж там, пропозицій вистачало. Але я не хочу ставати під чиїсь «прапори». У довгих списках партій виборцям відомі перші три-п’ять прізвищ. А решта кандидатів їм майже незнайомі. Знаєте, ми вже проходили той період, коли вважалось, що державою може керувати куховарка. Україна заслуговує освічених й розумних керманичів.

Сьогодні наше суспільство дуже політизоване. Багато невдоволених, із протилежними поглядами на життєві негаразди. Всі критикують, обіцяють, проте мало хто говорить, як і за рахунок чого виконає свої обіцянки. Якщо вже балотуватись до Верховної Ради, то краще не в довгому списку прізвищ. Вважаю, що виборець повинен знати кандидата в депутати не лише по його словах, а й мати можливість заглянути йому в очі, зрозуміти, на що він здатен на ділі, що справді зможе вирішити в парламенті, а що на місці в районі, конкретно для нього — виборця.

— Однак, погодьтеся, партії чи блоку легше донести до людей свої ідеї, їм доступніший телеефір.

— Не заперечую. Та в мажоритарника є свої переваги. Як директор, я щодня зустрічаюсь із людьми, добре відчуваю їхні проблеми. Чим можу — допомагаю. Дійшов висновку, що більшість нинішніх бід — через безробіття. Парламенту необхідно насамперед приймати закони, які б сприяли створенню матеріальної бази — основи робочих місць, гідної зарплати, наповнення бюджету. Кажу це як практик, на прикладі нашої холдингової компанії.

— Олександре Степановичу, ви багато років очолюєте великий трудовий колектив. Коли вам, як керівникові, було легше — за часів планової економіки чи нині?

— Однозначно відповісти складно. Колись до нас регулярно навідувалося високе міністерське начальство, допомагало з постачанням матеріалів і комплектуючих, наставляло, зобов’язувало, вимагало... Тепер ніби ніхто не вимагає особливо, але й допомоги сподівати ні від кого. Доводиться розраховувати на власні сили, виявляти більше ініціативи, творчості. Колись ми не знали такого поняття, як податковий прес. Тільки починаєш спиратися на ноги, він тут же притискає до землі. Це страшний винахід нашого часу, точніше, нинішнього бюрократичного апарату, який нерідко компрометує ринкову економіку. Сьогодні політичні й економічні реформи слід спрямувати на заохочення людини до високоефективної праці — на всіх рівнях, в усіх сферах. Тоді й проблем житейських поменшає.

А очолювати колектив ніколи не просто. Щоб чогось досягти, потрібна злагоджена команда. Будь-де — на виробництві, у спорті. Це стосується і парламенту, й уряду.

— І на завершення повернімося до початку розмови. Створюючи акціонерну компанію, ви фактично повторили те, з чого розпочинав ваш прапопередник підприємець Ольшанський сто років тому, коли розвивалися капіталістичні, а по сучасному — ринкові відносини. Чи означає це, що ваш холдинг чекає дальше роздержавлення із залученням іноземних інвестицій, як передбачає Концепція структурної перебудови національного оборонно-промислового комплексу?

— Як бачите, все розвивається по спіралі. Однак до приватизації оборонних підприємств треба підходити дуже зважено. Розвинутий оборонно-промисловий комплекс — це престиж держави. На практиці він означає перевагу в реалізації зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних інтересів. Із цього і маємо виходити.

А щодо інвестицій. Ми і зараз не цураємося ні східних, ні західних інвестицій, зокрема для розширення випуску товарів народного споживання, доведення їх до рівня світових зразків. Сподіваюся, що цей процес і далі поглиблюватиметься.

Для довідки

Свого часу у виробничому об’єднанні імені Артема працювало понад 22 тисячі чоловік. Власними коштами й силами тільки в Києві було споруджено 68 висотних житлових будинків, 4 гуртожитки. З 1995 року повністю припинилась державна підтримка об’єктів соціальної сфери, однак тут зуміли їх зберегти. Нині компанія щороку виділяє понад 11 мільйонів гривень на утримання великого медичного комплексу на Лук’янівці, заводського спортивного комплексу, дитячо-юнацької спортивної школи, бази відпочинку на Десні на 180 місць, оздоровчого комплексу в Ірпені, де за літо набираються сил понад півтори тисячі дітей. Як і колись, діє палац культури «Юний артемівець», де в трьох клубах і вісімнадцяти гуртках займаються понад 700 дітей. Функціонує «Артеммедмаркет».