«ОБОЛОНЬ» І ВСІ-ВСІ-ВСІ, АБО ЯК ПРОРИВАТИ ЧУЖУ ОБОРОНУ

У країні триває повторний переділ власності. Поки що «хіт сезону» — скуповування донецьким «Сарматом» київської «Оболоні». Справа це дорога, ціна питання — десятки мільйонів доларів, але загалом усе до болю знайоме. Вже заявлено про плани придбання контрольного пакета.

І все б нічого, та є одна малозначна, на перший погляд, обставина, що ризикує породити великий прецедент. Атакована «Оболонь» — як, утім, і її «кривдник» — закриті акціонерні товариства, чи, простіше кажучи, ЗАТ. Якщо її оборона виявиться пробитою (а до цього потихеньку і йде), на фондовому ринку можуть початися великі зміни.

За даними Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку, на початок 2002 року з 34,9 тис. українських акціонерних товариств дві третини (22,9 тис.) становили саме ЗАТ. У світі мало що робиться просто так, а вже тим більше коли йдеться про вибір виду акціонерного товариства. Основною причиною надпопулярності ЗАТ є стійке переконання, що потрапити в його члени сторонньому «загарбникові» не вдасться.

Ця думка гріє душу як власникам малесеньких АТП, так і керівництву гігантських меткомбінатів. Вони ще кілька років тому чітко усвідомили, що власник акцій ЗАТ, котрий захоче вийти з товариства, передусім зобов’язаний запропонувати викупити свої акції іншим акціонерам. Або самому товариству. І тільки у разі їхньої відмови від такої угоди він може запропонувати акції комусь іще.

Щоб було надійніше, такі обмеження часто записують у статут товариства. В окремих випадках йдуть ще далі і в статутних документах прописують просто драконівські умови, які повинен виконати акціонер, перш ніж продати належні йому акції стороннім особам. Природно, що у встановленні таких обмежень зацікавлене насамперед керівництво ЗАТ.

І все-таки одного чудового дня воно ризикує постати перед фактом початку скуповування акцій рідного товариства третіми особами чи й взагалі перед доконаним фактом концентрації контрольного або блокуючого пакета.

На жаль, відчуття власної захищеності як пересічних акціонерів, так і директорату ЗАТ базується лише на психологічному чиннику: якщо товариство закрите, то стороннім вхід у нього заборонений. Тим часом, відповідно до ст. 25 Закону «Про господарські товариства», закритим вважається товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть поширюватися шляхом підписки, купуватися і продаватися на біржі. Зрозуміло, 1991 року і ті, хто писав закон, і ті, хто голосував за нього, вважали, що торгівля акціями в Україні буде всуціль біржовою. У такому разі заборона на торгівлю акціями справді перекривала б канали їх реалізації. Втім, життя пішло іншим шляхом, і нині більшість угод укладається поза біржами, що робить законодавчу заборону майже нічого не значущою.

Основний захист від скуповування акцій «чужаками» базувався на іншій, 28-й статті того ж закону, що деталізувала правила придбання акцій. А там відносно недавно значилося: «якщо інше не передбачено статутом товариства, акція може бути придбана також на підставі договору з її власником за ціною, обумовленою сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку... Порядок реалізації акцій визначається відповідно до законодавства України».

Тобто, якщо статутом заборонено, то гуляйте, хлопці: стороннім вхід заборонено.

Природно, багато керівників закритих акціонерних товариств, як і раніше, твердо переконані в тому, що жоден акціонер не має права продавати акції ЗАТ без згоди чи хоча б оповіщення самого товариства.

Однак при цьому частенько забувають (або не хочуть пам’ятати), що до згаданої статті вже внесено зміну. Ключове словосполучення — «якщо інше не передбачено статутом» — із 22 січня 1998 року з тексту закону зникло. З цього моменту бар’єри, які містяться в статутах ЗАТ і обмежують права акціонерів на власний розсуд розпоряджатися приналежними їм акціями, втратили всіляку законну силу. Більше того, акціонерні товариства зобов’язані були протягом шести місяців після набрання чинності зазначеними змінами привести статутні документи у відповідність до нових вимог . Тож якщо статут акціонерного товариства суперечить закону — тим гірше для статуту.

Скуповування акцій таких товариств уже почалося. Із свіжих прикладів можна згадати ситуацію на ЗАТ «Хмельницька макаронна фабрика», яка утримує, до речі, до чверті вітчизняного ринку макаронної продукції. Тож випадок із «Оболонню» та «Сарматом» може стати етапним не з огляду на свою унікальність, а тільки тому, що в боротьбі за контроль будуть задіяні значні сили, починаючи від банальних позовів «ущемлених акціонерів» і прокуратури до депутатів парламенту нового скликання. Крім іншого, почнеться й інформаційна війна (обидві сторони не бідні).

Та немає лиха без добра: по ходу «п’єси» всім бажаючим популярно роз’яснять чинне законодавство.

Поняття ЗАТ і правил торгівлі його акціями давно потребує чіткого визначення. Однак проект закону «Про акціонерні товариства», який кілька разів виносився на обговорення Верховної Ради, з тією ж самою регулярністю благополучно провалювався. Одна з основних причин нескінченної тяганини з приводу цього важливого для економіки та й суспільства загалом документа — протиріччя цілей протиборчих угруповань. Адже багато хто з них періодично бере участь у таких конфліктах як у ролі «агресора», так і «жертви». Сьогодні мені вигідно потихеньку скуповувати акції чужого заводу, а завтра вже необхідно самому боронити власні «акціонерки» від зазіхань конкурентів.

При правовій невизначеності у «скривджених» власників завжди залишається можливість оскаржувати законність угод із придбання акцій закритих акціонерних товариств у судових органах. Хоча суди як простий і недорогий засіб захисту використовуватимуться за будь-якої законодавчої «погоди».

Приміром, сьогодні київські броварники захищаються від донеччан у давно відпрацьований спосіб — подавши кілька позовів. У результаті, відповідно до рішення суду, реєстрація і будь-які дії з купленими «Сарматом» акціями «Оболоні» заборонені, до «рішення справи по суті». Вже подано позов і до реєстратора, який забороняє йому реєструвати акції. Тут нічого нового, звичайна корпоративна практика. Сіль жарту в тому, що рішень багато, і поки противник позиватиметься, поступово домагаючись їх перегляду, одна з заборонних резолюцій усе-таки діятиме.

А втім, питання з акціями ЗАТ вирішиться — уже цілком очевидно, що на користь їх подальшого продажу. Світова практика (за винятком країн СНД) просто не знає такого чуда-юда, як закрите товариство з 20—30 тис. акціонерів. При цьому абсолютна більшість вирощених на наших теренах товариств ніяких дивідендів не сплачує і сплачувати не збирається. («Оболоні» це не стосується: вона якраз непогано платить, що й змушує проводити скуповування за дуже високою ціною.) Виходить замкнуте коло: мізерні пакети акцій не дають жодних реальних прав на прийняття рішень — і продати їх не дозволяють.

Що ж до «священного обов’язку» бути відданими чинному керівництву, то це курам на сміх. Акціонер ЗАТ зобов’язаний сумлінно працювати, а ось любити рідного директора чи голову спостережної ради при цьому зовсім не обов’язково. Крім того, як свідчить практика, зазвичай на бік загарбників відразу ж переходить частина вищого керівництва підприємства-цілі.

Є й ще одне міркування. Первинна приватизація поступово підходить до завершення, і її результати не дуже тішать державу: власників на багатьох підприємствах важко назвати ефективними. А оскільки їх зміні серйозно заважає наявний варіант «кріпосного права», то рано чи пізно його ламатимуть.

Інша річ, що під роздачу потраплять усі: і ефективні, і неефективні. Розуміючи це, найбільш далекоглядні керівники підприємств намагаються сконцентрувати великий (бажано — контрольний) пакет акцій у руках дружньої структури.

Приміром, 2001 року цю схему реалізував Новокраматорський машинобудівний завод. Він теж існує у формі ЗАТ із десятками тисяч акціонерів. Та коли з’ясувалося, що понад 40% акціонерів на підприємстві вже не працюють і що невеликий пакет акцій устиг відійти стороннім структурам, керівництво не стало очікувати розвитку подій за гіршим варіантом.

Спочатку спробували провести додаткову емісію, та, зрозумівши, що цей варіант не проходить, успішно реалізували самовикуповування контрольного пакета.

До речі, керівництво не дуже обманювалося щодо «закритого» статусу заводу. У торішньому рішенні правління та ради АТ НКМЗ зазначалося, що «на розгляді Верховної Ради перебуває проект Закону «Про акціонерні товариства»... Проект закону велить зробити перереєстрацію акціонерних товариств закритого типу у відкриті, якщо їх чисельність перевищує 100 чоловік. Комісія з цінних паперів і фондового ринку має право звернутися до суду з позовом примусити товариство змінити тип, а невиконання відповідного судового рішення стане підставою для ліквідації товариства. Прийняття зазначеного закону створює для акціонерних товариств закритого типу, чисельність яких перевищує 100 чоловік, загрозу втрати статусу колективного підприємства і здійснення засновниками контролю над ним...»

Далі для захисту ставили за мету створення контрольного пакета. Для чого акцію номіналом 400 грн. викуповували за 300 грн. Гроші досить непогані, тож на пунктах скуповування спочатку була давка. Черги стояли вдень і вночі, у них втікали з лікарень і санаторіїв... Номери в списках бажаючих продати свої акції спочатку зашкалювали за півтори тисячі. Тож скуповування контрольного пакета вдалося провести досить швидко, і коштувало це приблизно 35 млн. грн. — для підприємства з обсягом продажів у сотні мільйонів гривень недорого.

Контрольний пакет НКМЗ уже консолідовано у ТОВ «Машінвест», директором якого став один із заступників гендиректора підприємства. Схема розумна й грамотна, майже без слабких місць. Хоча «на волі» залишається досить багато акцій і за певного бажання можна буде спробувати сколотити блокуючий пакет. Але тепер таку загрозу відбити значно легше. До речі, коли на НКМЗ говорили про можливість придбання акцій «деякими великими компаніями», малися на увазі не лише росіяни, а й місцеві донецькі групи на кшталт ІСД.

Цікаво, що саме структура «індустріалів» — «Керамет-Інвест» — веде «оболонську облогу». Кияни, втім, теж ужили запобіжних заходів: блокуючий пакет давно виведено на дочірнє підприємство «Оболонь-Красилівське». Та, як свідчить розгортання подій, цього виявилося замало. Як із цієї ситуації виплутуватимуться київські броварники і які козирі пред’являть конкурентам, покаже час. Але сутичка обіцяє бути цікавою.

Це нормально — обстоювати права на власність завжди і в усі часи. Навіть ТОВ, якщо в ньому забагато членів, аж ніяк не дає повної гарантії від скуповування. Приміром, восени минулого року директор Луцької кондитерської фабрики вирішила кілька тижнів відпочити на березі Чорного моря. Купання стало для бізнесу фатальним. У ніч із суботи на неділю 60% акцій ТОВ «Луцьккондитер» викупили структури, близькі до луцької фірми «Континіум». Це було нелегко: робітників — понад дві сотні чоловік — розвозили вночі з дому автобусами до нотаріусів. Але впоралися, і до ранку влада помінялася. До речі, був випробуваний досить цікавий метод: передбачаючи труднощі з перереєстрацією, від робітників одержували ще й доручення на право управління акціями. Такий хід значно важче оскаржити в суді.

Втім, якщо постаратися, то варіантів утримання власності багато. Зрештою, і відкриті товариства — не прохідні двори. Їхні власники теж володіють різними технологіями захисту. Це не лише нескінченні суди. Автор знає випадки, коли в місці небажаних зборів раптово труїли пацюків, заодно перепиняючи шлях й іншим ссавцям. Та такі дії корисні бодай з епідемічної точки зору. А ось коли хтось розлив ртуть перед початком зборів акціонерів «Росави», це вже хамство й ознака паніки.

Загалом процес пішов, і зупинити його важко. У країні на 36 тис. АТ 17 млн. акціонерів. Більшості з них цінні папери зовсім непотрібні, і вони їх охоче продадуть. Був би покупець.