Нікопольський феросплавний: ситий голодного розуміє?

Торік Нікопольський завод феросплавів непомітно став символом. Ніколи раніше за всю свою невдовзі вже піввікову історію він так часто не згадувався в пресі, не звучав на телеканалах і в парламенті. НЗФ став символом спочатку «кишенькової» приватизації, потім — опору їй. А зараз — очевидного безсилля влади, нездатної втілити в життя власні обіцянки.

Більше того, сидячи на заводі, інвестори заходилися навіть повчати інших. Щодо НЗФ їхня точка зору цілком однозначна: «Рішення судів, яке не влаштовує нас, ми виконувати не будемо. Але, нехай вже так і буде, за умови амністії, готові проявити «добру волю».

А далі мова йде про укладання мирової угоди, щоб із панського плеча трохи відстебнути обманутій державі. Причому угода має вкладатися винятково на їхніх, інвесторських умовах, адже завод куплено «чесно і прозоро». Добре хоч не вистачає сміливості заявити, що до приходу власника завод лежав у руїнах...

Що стосується «чесності української приватизації», то жирну риску під нею підвела цілком компетентна в питанні і не чужа для ряду акціонерів феросплавного людина — Л.Кучма. Відповідаючи в журнальному інтерв’ю на запитання, чи можна стверджувати, що більшість об’єктів були продані чесно, екс-президент без тіні найменшого зніяковіння зізнавався: «Безумовно, ні! А в якій країні ви бачили чесну приватизацію?»

До речі, раніш він же заявляв: «Державу розтягують відповідно до чинного законодавства».

Проміжні результати української приватизації дали про себе знати досить скоро. На початку 1990-х років, за словами президента Центру ринкових реформ В.Ланового, «підприємства були високорентабельними (середній показник у промисловості становив 28%, а в сільському господарстві — 35%) і термінового вливання коштів не потребували». До 1997 року цей показник знизився в середньому по країні до 5%. А на самісінькому верху вже розподілили, які олігархічні клани на яку галузь «сядуть».

І незабаром практично вся промисловість демонструвала рентабельність, близьку до нульової. Причому нові власники отримували об’єкти недорого. Так, Нікопольський феросплавний продавали за схемою «всі додаткові умови — під структури Віктора Пінчука». Інших учасників безцеремонно відсікали. Результат для суспільства — цілком передбачуваний.

Контрольний пакет акцій НЗФ передали в руки «Придніпров’я» за 405,5 млн. грн. Хоча другий претендент — група «Приват» — пропонувала понад 1 млрд. Але навіщо Українській державі зайві гроші? А оскільки продаж відбувався на тлі різкого підйому світових цін на феросплави, гроші за настільки недорогу покупку було «відбито» буквально за кілька місяців.

Було організовано толінгові схеми, унаслідок чого левова частка прибутку осідала на закордонних рахунках. Підприємство майже припинило закупівлю вітчизняної сировини і перейшло на імпортну руду. По суті, в Україні використовували тільки дешеву робочу силу.

І тут ми плавно переходимо до того, як насправді її оплачували. У пана Пінчука — із розрахунку 2,5 дол./год. Охоче вірю, що інші сплачують ще менше. Однак, наприклад, у Японії та США за ту ж роботу господарі відстібають по 40 дол. за годину, а в Європі — то й зовсім по 43...

Цікаво, але при цьому багато говорилося і говориться про цілковиту «гармонію взаємостосунків трудящих і власників».

Заодно «гармонізували» і взаємини з державою. 2004 року, в розпал скаженого підйому світової ціни за тонну продукції до 1000 дол. комбінат заробив чистого прибутку приблизно один відсоток від обороту. Куди ділася решта грошей, запитання геть риторичне.

Торік усе стало ще веселіше. За офіційними даними НЗФ, прибуток підприємства за підсумками 2005 року становив 2,15 млн. грн., тобто близько 60 центів із тонни. Або 0,07% від обороту підприємства. Дуже вражаючі показники!

А от експерти оцінили реальний прибуток ВАТ за минулий рік у 500 разів вище. За їхніми розрахунками, ві становив не менш як 30% від обороту, досягнувши 1,1 млрд. грн. Саме таку цифру озвучив заступник голови правління КБ «Приватбанк» (міноритарного акціонера НЗФ) Тимур Новиков. За його словами, таку суму було отримано шляхом зіставлення офіційно задекларованого прибутку НЗФ і розрахунків, проведених експертами, що базуються на реальних показниках, зокрема, собівартості виробництва та ринкової ціні на феросплави.

Новиков також зазначив, що сьогодні ні держава, ні акціонери не можуть ознайомитися з фінансовою звітністю заводу, повністю позбавлені доступу до інформації про реальний стан справ на підприємстві...

З іншого боку, і два мільйони прибутку — це явний прогрес. Адже в грудні інтерпайпівські менеджери взагалі скрушно казали про те, що прибуток НЗФ за дев’ять місяців склав...153 тис. грн. Настільки дивовижні результати пояснювали загальним погіршенням кон’юнктури на міжнародному ринку феросплавів.

Коментарі експертів були одностайні: це — липа. Директор Асоціації доменників України Володимир Терещенко сказав, що реальний прибуток НЗФ за підсумками дев’яти місяців не міг бути меншим від 100—150 млн. дол.

— Річ у тім, що більша частина прибутку заводу осідає на рахунках трейдерів, які працюють із меткомбінатом, — пояснив пан Терещенко. — Цими компаніями-трейдерами володіє Віктор Пінчук. За нашими розрахунками, реальний прибуток комбінату... 100—150 млн. дол.

Заступник голови комітету Верховної Ради з промислової політики Володимир Демьохін оцінив прибуток НЗФ скромніше — у 100 млн. дол.

Для порівняння: Нікопольський завод феросплавів гордо заявляв, що має намір вкласти в модернізацію і реконструкцію 2005 року аж 100 млн. гривень. А протягом найближчих п’яти років — близько 100 млн. дол. Тобто сумарно стільки ж, скільки він заробляє за кілька місяців. Очевидно, це і називається «ефективним управлінням».

Сума в 1,1 млрд. грн. на рік і пояснює те завзяття, із яким відстоюють своє право на завод інтерпайпівські структури. Цього вистачає і на телебачення, і на юристів, і взагалі на все-все-все.

А от позицію держави, яка втрачає 25 млн. грн. на тиждень, пояснити складніше. Вже кілька місяців держчиновники не роблять нічого конкретного, щоб повернути НЗФ у держвласність. За цей час підприємство намагалися продати (причому аж ніяк не дешево), на ньому змінювали реєстратора.

Наприкінці грудня минулого року президент України Віктор Ющенко стверджував, що проблема навколо ВАТ «Нікопольський завод феросплавів» буде вирішена протягом найближчих двох тижнів. Тоді ж він дав доручення генеральному прокурору України виконати судові рішення щодо передачі 50% плюс одна акція НЗФ в управління Фонду державного майна України. За словами Ющенка, після передачі акцій НЗФ Фонду держмайна мають бути скликані збори акціонерів, на яких оберуть нове керівництво підприємства...

Відтоді минуло вже шість тижнів. Відбулося засідання Верховного суду і багато чого іншого. Але напрям грошей із рахунків НЗФ усе той же — повз Україну та її бюджет.

Може, державі не потрібні гроші? Та щось не схоже. У міжнародному індексі розвитку ООН традиційно ставить нашу країну у восьмий десяток. А Білорусь — на двадцять позицій вище.

Може, наші чиновники просто жаліють пана Пінчука? То Віктору Михайловичу і без НЗФ є чим зайнятися. Зараз він продає приналежний йому Укрсоцбанк (а наша влада, нагадаємо, зворушливо чекає, коли укрсоцбанківські клерки перекажуть акції НЗФ на рахунок Фонду держмайна).

Та й власності у Віктора Михайловича вистачає. Навіть у металургії. Навіть коли відкинути Нікопольський південнотрубний, від якого в держвласності залишився, схоже, тільки паркан. Більшість експертів, із якими довелося розмовляти, зазначають, що «Нижньодніпровський трубопрокатний завод ім. К. Лібкнехта Пінчук приватизував цілком чесно». Тож, як мінімум, це у Віктора Михайловича не заберуть. Хіба що сам продасть.

P. S. Минулого четверга вже й Верховна Рада України визнала, що контрольний пакет акцій Нікопольського заводу феросплавів належить державі. Цікаво, це подіє?