НЕСУСІДСЬКА РУДА... ПРИВАТИЗАЦІЯ «УКРРУДПРОМУ» В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Приватизація в країні входить у завершальну фазу. Вже стає зрозуміло: незалежно від того, які політичні сили прийдуть до влади в 2004—2006 рр., державі доведеться тим чи тим чином «попрощатися» з найпривабливішими компаніями, які перебувають у її власності.

Якщо не продати активи більш-менш цивілізовано, вони рано чи пізно перейдуть під контроль приватного сектора, як це вже сталося з більшістю підприємств гірничо-металургійного комплексу, енергетики, нафтової промисловості й частини комунальної сфери. Заяви про те, що «народ України не допустить такого сценарію», або знамените «влада сильна як ніколи» викликають принаймні посмішку, оскільки «найкращі сини й дочки» цього народу з захопленням і вже давно займаються цим на всіх рівнях — від сільради до будинків на Печерську.

Найпривабливіші кандидати на перехід у «приватні» руки — компанії сировинного сектора — природні монополії «Укрнафта» й «Укррудпром». І якщо приватизація першої все-таки трохи віддаленіша перспектива, то рудна приватизація — справа буквально найближчих місяців.

Головне питання, на яке може відповісти лише держава: як вплине «розпродаж Батьківщини» на подальшу долю Батьківщини як держави?

Песимістичний сценарій цього процесу оприлюднено, на жаль, не в Києві, а в Москві. Причому річ навіть не в горезвісній «ліберальній імперії» Чубайса. Анатолій Борисович озвучив те, що робилося задовго до нього. Не випадково його «заклятий друг», лідер блоку «Родіна» Сергій Глазьєв відразу після виборів говорив про те саме. Стосовно «Укррудпрому» зворушливо відзначив, що там «ніяких проблем бути не повинно», оскільки чим тісніші зв’язки з Росією, тим краще для української економіки.

Взагалі-то стратегія сусідів досить проста: спочатку бізнес-структури Росії скуповують усю (точніше, максимально можливу для скуповування) власність, особливу увагу при цьому фокусуючи на стратегічних підприємствах. Потім бізнес-вплив потроху трансформується в політичний — коли лобіюють обрання певних політиків і політичних партій або «просувають» потрібні законопроекти. Таким бачить майбутнє суміжних країн нинішній політичний і бізнес-істеблішмент нашого північно-східного сусіди.

Сировинна автаркія

Між іншим, у самій Росії до перспектив участі іноземного капіталу ставляться досить зважено. Попри всі розмови про відкритість для великих іноземних компаній, існують табу: стратегічні галузі — енергетика, нафта й газ, підприємства кольорової та чорної металургії, вугільні компанії, російська авіапромисловість і військово-промисловий комплекс. Хоч іноземці й володіють міноритарними пакетами акцій у цих компаніях, та повний оперативний і стратегічний контроль перебуває в руках російської еліти.

Але повернімося в Україну. Зовні все схоже. Президент Леонід Кучма прямо заявив, що головна небезпека для країни — перетворитися на «бананову» республіку, втративши свої найцінніші промислові активи. Досить активно сьогодні дискутується питання про необхідність становлення свого національного капіталізму, хай навіть шляхом тимчасового обмеження участі іноземних компаній у приватизації та втрати деяких політичних дивідендів.

Бо якщо проаналізувати всі великі продажі держпідприємств (або їх напівзаконне захоплення з дозволу влади) за останні два роки, стане ясно, що відбувається прямо протилежний процес — чітка експансія російського капіталу. Мало того, що, на відміну від західного, а тепер уже й українського капіталіста, росіяни визнають за краще ховатися за офшори чи дочірні підприємства. Хто, приміром, купив Кримський содовий?

Той-таки Микола Азаров ще у ранзі головного податківця країни заявляв що 77,8% підприємств гірничо-металургійного комплексу країни є власністю офшорних фірм. Причому «зовнішній компонент» цих офшорів — майже виключно російський. І це не тільки в бізнесі. Втілювана адміністрацією президента Путіна доктрина передбачає не тільки консультації з урядом, а й єдину зовнішню політику уряду та російського бізнесу за кордоном. Директор Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер відзначає, що російський капітал унаслідок історичних обставин традиційно тісно пов’язаний із державою і завжди формально й неформально контролюється цією державою. У цьому й полягає потенційна загроза для національної безпеки України.

Нині більш-менш під контролем національного капіталу з ключових галузей залишилися тільки металургія, частина хімічної галузі та машинобудування. З приватизацією «Укррудпрому», можливим продажем держпакета акцій «Нафтогазу України» й енергозбутових компаній шанси на економічну незалежність країни стануть ще меншими.

Останній бастіон

Не таємниця, що основним активом багатьох українських ФПГ є металургійне виробництво. Якщо в Росії металургія формує лише 8% доходів від експорту, то в Україні — 42%. Але це виробництво критично залежить від поставок сировини: руди, коксу й електроенергії, які нині перебувають переважно під формальним контролем держави, а не груп, що володіють металургійними заводами. «Укррудпром» має стратегічне значення для вітчизняної металургії, забезпечуючи 70% виробництва залізорудної сировини.

Дивно, але в майбутній приватизації українського гірничорудного сектора дуже зацікавлені не тільки українські ФПГ, а й російські бізнесмени, котрі ніколи доти не працювали в гірничорудному й металургійному виробництві в себе на батьківщині.

Так, основним представником російських інтересів у гірничорудній галузі стала колишня «дочка» нафтокомпанії «Лукойл» компанія «Смарт-групп». 1999 року, через три місяці після реєстрації, вона одержала в управління від «Укррудпрому» контрольний пакет акцій найбільшого виробника залізорудної сировини — Інгулецького ГЗК.

Це проект традиційно презентується як дуже успішний: ГЗК справді збільшив виробництво. Проте бурхливим оплескам заважає кілька обставин. Приміром, сформована на сьогодні дуже сприятлива кон’юнктура світового ринку чомусь практично не позначилася на прибутковості ГЗК. Той-таки ІнГЗК при обороті в 194 млн. дол. заробив за 11 місяців аж 1,6% чистого прибутку. Зате за жовтень-листопад його борги перед кредиторами збільшилися на 67,0 млн. дол. Одночасно в 1,5 разу, до 96 млн. дол., зросла дебіторська заборгованість. І все це при сприятливій кон’юнктурі. Це не в’яжеться з інвестиційною спрямованістю, зате цілком вкладається в «класичну» схему виведення коштів. Потім частина їх повертається на ГЗК у вигляді «інвестицій приватних акціонерів» та устаткування, купленого за не контрольованими державою цінами. Тобто очевидний процес «завішування боргами» з позитивним зворотним зв’язком для нерезидентської структури при фактичному повному ігноруванні інтересів головного акціонера — держави.

Цілком можливо, що кошти з ІнГЗК виводяться для того, щоб згодом на ці гроші купити держчастку. Хоча це й не обов’язково. Вже понад півроку триває конфлікт держави з приватними акціонерами ІнГЗК, які з допомогою додаткової емісії намагаються зменшити держчастку в підприємстві з 50% до 38%. Вже й Л.Кучма назвав її «шахрайством», і уряд висловився, але конфлікт успішно розвивається. Акціонери в судах усіх рівнів із похвальною наполегливістю продовжують спроби розмити держчастку. І мотивують це необхідністю знайти гроші на інвестпрограмму — аж 8,5 млн. доларів. (Порівняйте названу суму зі свіжими боргами за кілька місяців.)

Якщо ж держава втратить контроль над ІнГЗК, що забезпечує близько 40% продукованої «Укррудпромом» сировини, то не тільки буде втрачено контроль над сировинними поставками, а й приватизація «Укррудпрому» стане певною мірою «міжсобойчиком» для «своїх».

Не без підтримки офшорних акціонерів ГЗК в парламенті у першому читанні вже пройшов законопроект про особливості приватизації «Укррудпрому», який передбачає продаж підприємств тільки існуючим акціонерам. А існуючі акціонери — це не що інше, як компанії з Кіпру, Віргінських та Багамських островів. Приміром, серед акціонерів ПівдГЗК значаться кіпрські компанії Lancin Commercial Ltd., Mint Data Holdings Ltd. й Akretrend Holdings Ltd. ГЗК «Суха Балка» контролюють представники Багамських (Mortondeil Assers) і Віргінських островів (Ravenscroft Holdigs Ltd.).

Не таємниця, що власники металургійних заводів та акціонери гірничодобувних підприємств — головні конкуренти в приватизації гірничодобувних компаній, які входять в «Укррудпром». Нині акціонери, що контролюють підприємства «Укррудпрому», не мають прямої зав’язки на вітчизняні металургійні підприємства.

І, як результат, уже зараз, попри тиск уряду, підприємства «Укррудпрому», підконтрольні офшорним компаніям, дедалі більше сировини експортують, а українські металурги через це змушені купувати залізорудну сировину в Росії, транспортуючи її за 2—3 тисячі кілометрів, що позначається на ціні.

І це при збереженні в більшості ГЗК контрольного держпакета. А що буде після його втрати, уявити неважко. Особливо якщо приватизація з якихось причин завершиться на користь офшорів і російського капіталу. Як мінімум, утримання на голодному пайку українських меткомбінатів стане хронічним. Після чого можливі відразу кілька варіантів розвитку подій: перший — комбінати дедалі більше підсаджуватимуться на російську «сировинну голку», купуючи продукцію за завищеними цінами, і другий — після сировинної блокади ці комбінати просто перекуплять росіяни.

Це почали розуміти і в Києві. Так, свою позицію щодо приватизації чітко висловив Президент Кучма, заявивши, що «в питаннях приватизації слід неодмінно дивитися на наші національні інтереси... Залізна руда — це наша стратегічна сировина». Заяви Президента, що «Укррудпром» повинен залишитися під жорстким українським контролем, металурги, безперечно, підтримають. Стосовно депутатів і чиновників — тут складніше.