НЕОЗОРА КРАЇНА. МОЯ?..

…Щойно ми в попередньому номері трагічно поставили питання: навіщо, власне, Україна створювала ГУУАМ, і що він, ГУУАМ, робить того знаменного дня, коли російські газопроводи вже готові кругом оминути нашу територію, як Президент Кучма негайно вилетів до братнього Узбекистану й там домовився про чимало корисних речей і не менш корисні для України копалини. Після такого збігу виникає спокуса перевірити — а може, це й зовсім не збіг? Може, й інші, важливі, на думку автора, питання сподобляться такого самого жвавого відгуку? Якщо ставити ці запитання досить довго й тра- гічним голосом?

Щодо згаданих домовленостей у рамках ГУУАМ, то, зрозуміло, краще пізно, ніж ніколи. Але як на мене, то вже пізно. Особливо — після створення міжнародного консорціуму для будівництва поза- українського газопроводу, в якому злилися «Газпром» (а чим не держава?), Німеччина, Італія й Франція та в який неминуче «доллють» необхідні Польщу й Словаччину. Незважаючи на етнічну строкатість, проект «У обхід» — суто російський проект, хоча б тому, що самостійного виходу азіатських власників газу й нафти на західного споживача, та ще й через Україну, жоден «Газпром» не допустить.

Мабуть, здогадувався про таку халепу прем’єр наш, Віктор Андрійович, тому ще під час весняної повені сказав і подумав: а чи не протягнути Україні власний газопровід — з Норвегії — через ту саму багатостраждальну Польщу? Ось цього тижня вже й перші переговори з поляками відбулися — з цього, зокрема, приводу. Хоча Президенту ідея не подобається, але якби всю цю біду втілити, то, порівняно з газотранспортною мережею всередині й навкруги нашої батьківщини, «відпочиває» навіть усесвітня павутина Інтернет.

Але повернімося до прем’єра нашого, Віктора Андрійовича. Ще тієї щасливої для країни доби, коли пан Ющенко очолював Національний банк, найбільш прискіпливі аналітики помітили дивовижну здатність Віктора Андрійовича зникати в потрібний час з потрібного місця. Ставши прем’єром, глава НБУ собі не зрадив. І відбув до Парижа, розвіяти смуток-тугу, яка виникла після торгів з депутатськими групами й фракціями, що прагнуть довести бюджет-01 до стану повного ідеалу.

Утім, прем’єр поїхав у Париж працювати. І якщо вас цими днями зненацька занесло до міста- свята, то, почувши: «А кому обленерго? Налітай-купуй! Хороші обленерго! У господарстві згодяться!» — так і знайте: це працює український прем’єр. Контрольні пакети акцій цих самих обленерго (лише сім штук, беріть, не прогадаєте) конче необхідно продати — зокрема тому, що депутатським групам і фракціям не притаманна прем’єрська здатність кудись зникати. Ось вони вже країну не залишать до повного кінця (принаймні не всі й не відразу). Вони дочекаються-таки й Віктора Андрійовича, й додаткових грошей з бюджету-01.

Атож — адже потребує, приміром, коштів утілення довічної народної мрії: пришелепкуватий монумент, який має символізувати вільну Україну на майдані Незалежності в Києві. За вісім років і три місяці, протягом яких відбиралися проекти монумента, висока приймальна комісія, певно, трошки стомилася. Інакше не поясниш, чому в центрі рідної столиці мрія повинна втілитися в недоладну колонаду-усипальницю національних героїв, та ще й щоби по центру бовванів черговий фалічний монумент. Та ще й з молодшою сестричкою «брежнєвської баби» на самісінькій монументальній верхівці... Київ, звісно, не Париж, його, певно, не шкода. Та отож — на потреби капітального будівництва в бюджеті-01 передбачається відстібнути 2,2 мільярда гривень. Треба ж під ці кошти бодай що-небудь наочно продемонструвати. Палац «Україна» вже був, тепер на черзі монумент «Україна». Про смаки за таких грошей уже не сперечаються. Тим більше, що про смак тут і не йдеться.

Ну й нам не звикати — ми вже звикли. Газопроводи розповзаються магічними колами без нашої участі й обленерго продають не нам, і в бюджет ми якщо й зможемо зазирнути, то тоді, коли вже пізно й треба платити. І пам’ятник нашій усенародній мрії й меті побудують, побілять, відмиють — також без нас.