НЕОРАНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СТЕП В УКРАЇНІ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ МАСШТАБНА ПРИВАТИЗАЦІЯ, ГОЛОВНУ РОЛЬ У ЯКІЙ МАЮТЬ НАМІР ЗІГРАТИ РОСІЙСЬКІ КОМПАНІЇ

Днями російський прем’єр Касьянов вирушить до Києва, щоб уже вкотре обговорити питання виплати українського газового боргу. Для погашення багатомільярдної суми росіяни вимагають передати їм ліквідні українські виробництва. Тим часом Київ, схоже, знайшов власний спосіб задовольнити претензії: у країні розпочинається масштабна приватизація, і незабаром ліквідні об’єкти будуть продані на аукціонах, причому разом із газовими боргами. Ентузіазм, з яким російський бізнес відреагував на цей почин, дозволяє припустити, що невдовзі найбільшим боржником «Газпрому» буде вже не Україна, а який-небудь «ЛУКойл» разом з «Альфа-групп».

На початку 2000 року відразу двоє ключових українських підприємств перейшли під контроль російських компаній. «Сибірський алюміній» придбав 30% акцій Миколаївського глиноземного заводу (МГЗ), чим доповнив уже наявний у нього пакет МГЗ (близько 33%) до контрольного. А наприкінці червня Тюменська нафтова компанія виграла конкурс із купівлі 67,41% акцій найбільш оснащеного з українських НПЗ — ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» (ЛиНОС). Раніш українська влада не дозволяла російським компаніям купувати контрольні пакети на стратегічно важливих підприємствах. Нині в Києві до російської присутності ставляться більш прихильно.

Українці наважилися «продати батьківщину»...

Причини потепління лежать у суто практичній площині: українська промисловість потребує інвестицій, державний бюджет — прибутків. МВФ і Всесвітній банк з кінця минулого року призупинили кредитування України: країна ледве уникнула дефолту по зовнішніх боргах. Загроза бюджетної кризи змусила уряд активізувати приватизацію ліквідних підприємств, зокрема так званої групи «Г», — монополістів і стратегічно важливих підприємств.

Розпродаж обіцяє бути стрімким і загальним: уже 2000 року Фонд державного майна України (ФДМ) сподівається отримати до бюджету від продажу державних пакетів акцій підприємств більше, ніж за всі попередні роки — $0,5 млрд., 2001 року — ще $1,5 млрд., 2002-го — $1 млрд.

Утім, цікавішим виявився «побічний» ефект: у гонитві за наповненням бюджету уряд спровокував істотний переділ сфер впливу в українській економіці. Саме в цьому захоплюючому процесі і прагнуть узяти участь російські групи.

По суті, в Україні тільки тепер справді змінюватиметься структура власності. На відміну від Росії, значну частину потенційно прибуткових українських підприємств усе ще контролює держава. Млявість приватизації виконавча влада пояснювала спротивом «лівих» у Верховної Раді. На світанку реформ парламент щорічно затверджував списки підприємств, які не підлягають приватизації, чим, практично, заблокував увесь процес: до списку регулярно потрапляли найрентабельніші та найперспективніші об’єкти. Вилучення підприємства з цього списку, як, утім, і його внесення туди, ставало для зацікавлених осіб справою клопітною й недешевою.

Проте насправді проблемою приватизації був не так опір «лівих», як палке бажання різноманітних українських політико-економічних груп (ПЕГ) максимізувати власну вигоду від цього процесу. Бажання-то є, а ось коштів нема. Українські приватні капітали виростали не на сировинному експорті, тому конкурувати з західними компаніями на відкритих аукціонах навряд чи змогли б. З одного боку, вони сподівалися виступити посередником у продажу об’єктів іноземним компаніям, а з другого — одержати підприємства через негрошові форми приватизації: аукціони за компенсаційні сертифікати (український аналог російських ваучерів), боргові схеми, зовнішнє управління, зрештою інвестиційні зобов’язання й т.п.

Найширше практикував передачу комерційним структурам права управління державними пакетами акцій попередній уряд прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка. Увесь 1999-й, останній рік його прем’єрства, супроводжувався гучними скандалами навколо щедрого роздавання «у тимчасове користування» різних обленерго, НПЗ, металургійних, феросплавних і хімічних заводів. Рішення про передачу в управління завжди були дуже келійними, а йшлося, як правило, або про експортерів, або про виробників цілком ліквідної продукції. Урядовою постановою управлінець здобував можливість не лише регулювати сировинні й фінансові потоки підприємства, а й контролювати його подальшу приватизацію. У такий спосіб і відбувся первинний розподіл прибуткових об’єктів між десятком українських груп.

Нині ж, коли бюджетові терміново знадобилися гроші, а привабливі підприємства вже можна перелічити на пальцях, уряд кинувся різко змінювати звичні правила гри. По-перше, ФДМ України на три роки одержав, практично, повну свободу розпоряджатися державною власністю. По-друге, розблокували деякі раніше закріплені в держвласності контрольні пакети. Надалі парламент обмежив права уряду закріплювати пакети акцій АТ у держвласності й передавати їх в управління. Саме тому стало можливим продати згадані вище МГЗ і ЛиНОСу. По-третє, у червні Верховна Рада прийняла державну програму приватизації на 2000 — 2002 роки, яка на три роки встановлює єдині норми її проведення, більш сприятливі для іноземних інвесторів. Принаймні вселяє надію спроба внести деяку визначеність в абсолютно непрозорий досі процес.

...і росіяни її вже майже купили

Цей сплеск приватизаційної активності для російських компаній не став несподіванкою. До моменту, коли українська влада дозріла продавати власність, практично, всі найпомітніші ФПГ Росії вже так чи інакше були присутні в Україні і навіть встигли придбати впливових лобістів серед українських представників влади.

Основні сфери докладання зусиль: нафтопереробка, хімічна, алюмінієва промисловість, ЗМІ, Інтернет. Цікаво, що в деяких сегментах ринку російські компанії конкурують не з українськими чи західними, а одна з однією, практично, дзеркально відтворюючи звичні для Росії конфлікти. Приміром, НТБ володіє акціями українського каналу «1+1», що конкурує з каналом «Інтер», створеним за участі ГРТ.