НЕМАЄ У ПРИРОДИ ПОГАНОЇ ПОГОДИ ПРО УЛЮБЛЕНУ КНИЖКУ ПІВНІЧНИХ БРАТІВ ПО РОЗУМУ

Це — не рецензія і навіть не рознос. Це — одповідь. Звісно, не кожен Дюрінг гідний «Анти-Дюрінга», та оскільки з’явилася книжка, через яку божеволіє вся Росія (і, здається, уже не тільки Росія), — гаразд, нехай уже, зглянемося.

Отже, об’єкт: Паршев А.П. Почему Россия не Америка. Книга для тех, кто остается здесь. Научное издание. М.: Крымский мост-9Д, Форум, 2002. «Рекомендовано видавцем як початковий курс економіки для міністрів фінансів, міністрів економіки, директорів інститутів проблем економіки перехідного періоду».

Є вже книги, де цей бестселер аналізується, і люди, що на ньому схибилися (причому аж ніяк не з числа міністрів, яким він рекомендований).

Тепер — суб’єкт: Андрій Петрович Паршев, автор твору, любіть і поважайте. Суть же об’єкта така: «У конкурентній боротьбі за інвестиції, якщо гра ведеться за правилами вільного світового ринку, майже будь-яке російське підприємство заздалегідь приречене на програш».

Ця «гірка теорема» (назва належить А.Паршеву) випливає з настільки ж гірких ізотерм, відповідно до яких, гірший, аніж у Росії, клімат — лише в Монголії. У зв’язку з чим автор бестселера погоджується з Тетчер, що «на території СРСР економічно виправдане проживання 15 мільйонів людей».

А оскільки в Україні клімат — відповідно до тих самих ізотермів — не набагато кращий, аніж у Росії, зате природних багатств значно менше, то і для України та ж теорема, виходить, настільки ж гірка (це ми вже, продовжуючи «лінію Паршева», додаємо від себе). З 15 млн. на неї тоді припадає десь із три. У «теплу зону НАТО» Україна, як і Росія, не потрапляє, та й узагалі — шанси з колишнього СРСР, якщо судити з ізотермів, може мати лише те, що, за висловом А.Паршева, «відвалилося разом із Назарбаєвим».

Отже, автор книги прямо пов’язує інвестиційну привабливість (і — заодно — взагалі економічне процвітання) із природними обставинами, передусім — із кліматом.

Але тоді виникають запитання. Так, ізотерми показують, що клімат у колишній НДР гірший, аніж у ФРН. Однак хіба лише цим пояснюється відставання Східної Німеччини від Західної? Чи задля торжества ізотерм (які різняться на один-два градуси) суспільним ладом — така дрібниця! — можна знехтувати?

А чому тоді Крим, який кліматично різниться від «решти України» значно суттєвіше, аніж НДР від ФРН, за цю решту України, м’яко кажучи, не багатший? І інвестицій тягне на себе аж ніяк від неї, решти, не більше?

А що, Північна Корея живе гірше за Південну теж через принципові кліматичні відмінності? І у північних — південних в’єтнамців теж уся причина була в цьому? Настільки там різняться ізотерми на північ і південь від демаркаційних (у В’єтнамі — колишніх) кордонів?

Певне, у відмінності клімату на Кубі та сусідньому американському Маямі також криється причина геть різних рівнів життя?

Те ж можна сказати про багату ПАР і злиденний Свазіленд, що лежить усередині неї (напевно, не там усередині він лежить, де треба), про сусідні Австралію та Папуа чи, скажімо, Техас і Мексику.

Чи не забагато автор «валить» на ізотерми?

І чи настільки чудовою є економіка кліматично «ідеальних» (з точки зору А.Паршева) Йорданії, Кіпру, Таїланду, Малайзії, Зімбабве? Може, усе-таки там відіграють роль фосфати, офшори, туризм? (А про Зімбабве — годі й казати.) До речі, туризм може бути й на Соловках (де його справді небезуспішно «розкручують»), і в інших екстремальних місцевостях; море ж у Криму за всіма параметрами краще від того, що хлюпоче навколо Таїланду.

Паршев доводить, що де тепліше — там усе виходить дешевше. Але, по-перше, засоби від спеки (кондиціонери й ін.) теж чогось та коштують. А по-друге, процвітання сейсмічно активної Японії, де землетруси важливіші за ізотерми, свідчить однозначно: можна процвітати й у несприятливих природних умовах, які, навпаки, японців загартували. А їхні витрати на сейсмостійкість як мінімум сумірні з витратами росіян на утеплення (і, до речі, на півночі Японії теж не спекотно).

Між іншим, досліджуючи критерії інвестиційної привабливості, які Паршев чомусь називає конкурентоспроможністю, автор говорить про «витрати взагалі», не розділяючи витрати на поточні й капітальні, — хоча перші від виторгу треба віднімати, а на другі отриману різницю ділити. Якщо ж говорити про конкуренцію в боротьбі не за інвесторів, а за покупців, то там критерій інший — якість на одиницю ціни, адже покупцю цікаві не витрати, а геть не шанована автором якість.

Але суть, звісно, не в термінологічній каші, а в ідеї приреченості «кліматично несприятливих» держав. Втім, про всяк випадок (певне, не покладаючись на один лише клімат) А.Паршев заперечує навіть таку очевидну (в очах потенційних інвесторів) перевагу економік колишнього СРСР, як дешева робоча сила. Мовляв, у Південно-Східній Азії та Латинській Америці — де тепліше! — робітникам менше треба, щоб вижити, ніж у нас, тож саме туди і течуть капітали. Про сформовану в цих регіонах «погану звичку» заробляти не лише щоб не померти, а ще й на якісь (нехай місцеві) «надмірності», автор не згадує, зводячи порівняння зарплат до порівняння кліматів.

Ми ж вважаємо, що крім клімату є ще й інші чинники економічного розвитку. Так, важливим, зокрема, є:

— чи користується суспільство інструментами розумного протекціонізму;

— чи дає можливість купувати вітчизняні товари (або, навпаки, штучно обмежує грошову масу, а ту, що є, спрямовує або в обмінники, або на придбання імпорту);

— чи щадить виробників ліберальним оподаткуванням;

— чи вміє грамотно користуватися інфляційними важелями стимулювання попиту і, отже, виробництва;

— смертельно влада забюрокрачена-закорумпована чи не смертельно і чи може ще в перервах між одержанням хабарів ефективно управляти;

— нарешті, реальна економіка в країні чи віртуальна, як комп’ютерні ігри...

Та ні, А.Паршева все це не цікавить. Ми, однак, на відміну від нього, думаємо все ж, що хороша економічна стратегія важливіша за негоду. Причини нашої бідності суб’єктивні, тобто закладені в людях, а не ізотермах, і тому — переборні. Причому переборні навіть без переведення харківських підприємств у Сімферополь.

Втім, із шаленого монетаризму (а, якщо судити з книги, кліматичний «паршевізм» просякнутий ним наскрізь) випливає зворотне. Є, мовляв, якісь об’єктивні закони, і від зусиль суспільства нічого не залежить. Але «голий» монетаризм не може пояснити, чому ж усе так погано в колишньому СРСР, адже грошей — і в Росії, і в Україні — ще менше, ніж товарів, тобто саме так, як люблять монетаристи. А погано все одно! От автор і доповнює традиційний монетаризм географічним.

До речі, лише монетарист може вважати, як А.Паршев, що приплив валюти є самоціллю, яка дорожча від оплаченої зайнятості, і на цій підставі ще «перебирати» інвестиціями. (Адже країни з «ідеальним» кліматом тільки «інвестиції в працю» й отримують!)

Однак небезпечне не стільки вивезення капіталу (у якому Паршев бачить шкідливість «поганих» інвестицій), скільки вже саме переведення грошей із національної валюти у ВКВ, що виводить їх із вітчизняного ринку! Тут, до речі, і допомогла б обмежена емісія, але монетаристи, варто про неї лише згадати, сахаються, як відомо хто від відомо чого.

У чому ж із А.Паршевим слід погодитися, то це в тому, що ми (і в Росії, і в Україні) справді виробляємо, як правило, «неконвертоване», а от купувати намагаємося імпортне (яке потрапило до країни, до речі, завдяки експорту сировини, причому, як правило, тіньовому). У цьому сенсі «апокаліпсис від Смаженого Півня» (саме цією пташиною автор симпатично підлякує) цілком виправданий, оскільки таке сполучення роботи «по-нашому» і життя «по-їхньому» веде в нікуди.

Проте вирішуватися ця проблема може з використанням нормальних економічних важелів — наприклад, того ж протекціонізму. Скажімо, повинні бути збільшені мита на «некритичні» товари тих країн, імпорт від яких перевищує експорт у них. І ще можуть бути «прибуткові пільги» тим, хто купує вітчизняну продукцію — за рахунок відповідного збільшення податку з решти.

Не хочеться? Добре, про важелі (прості і складні) можна сперечатися, а до чого тут клімат? Ні, річ не в нім, а — як завжди — у дурнях і дорогах. Дорогах, які ми, дурні, обираємо.