Не треба розсовувати ліжка, або Міркування з приводу податкової реформи

Будь­яке розсовування ліжок створює проблеми. Коли просто сваряться, це ще милі посваряться — краще помиряться. Та коли все­таки почали розсовувати ліжка, це вже дуже серйозно.

Оскільки йтиметься про оподаткування, спочатку класифікуємо можливі у зв’язку з податками типи суперечностей.

Перша група — це суперечності між бізнесом і державою. Найчастіше вони удавані й насправді відбивають розбіжності між стратегією, носіями якої є створювані надовго підприємства, і тактикою, яку змушений сповідувати кожен тимчасовий (а які ще можливі в Україні?) уряд.

Друга група — суперечності між інтересами бізнесу малого (вкупі із середнім) та великого. Останній ще люблять називати справжнім (або реальним, або податкоутворюючим).

Ці суперечності й зовсім смішні. Великі через малих вирішують проблеми, малі на великих тримаються, ділити їм нічого — ну хіба що тимчасовці з першої суперечності почнуть їх спеціально зіштовхувати лобами.

Третя група суперечностей — між інтересами шефів (хазяїв, а також — подеколи директорів) та найманих працівників (зокрема, фінансових служб юросіб).

Про цей тип суперечностей мало хто здогадується, проте роль саме таких нестиковок надзвичайно благотворна: завдяки їм сплачуються податки. Але якщо ті, кому треба, й ті, хто знає як, раптом об’єднаються, державі мало не видасться. Точніше, буде дуже мало, зовсім мало! Йдеться про можливе у цьому випадку різке скорочення податкової маси, яку збирають, бо нинішній податковий механізм до такого єднання аж ніяк не готовий.

Нарешті, остання група непорозумінь — між оподаткуванням (основою основ) та бухгалтерським обліком (сьогодні — напівекспортним невиразним додатком для інвесторів потенційних або тих, що вже попалися).

Ця група нестиковок особливої ролі поки що, на щастя, не відіграє, але за компанію — при рішенні більш важливих питань — непогано було б усунути і її.

Отже, ніякої трагедії немає, проте всі зазначені тут мирні протистояння потенційно все­таки дуже вибухонебезпечні. Тому спалювати невидимі мости не можна ніколи, і зазору між ліжками більше критичної кількості міліметрів бути не повинно.

Інакше — розлучення всіх з усіма, а кожний за себе — не годиться ні для кого. Це ж не в сусідів, де чи разом, чи нарізно— все одно все поєднане, як «Єдина Росія», і загальний шлюб усіх з усіма гарантований.

Враховуючи сказане, тобто дотримуючись інтересів обох ліжок у кожній із наведених вище шлюбних конфігурацій, і говоритимемо про те, яким же має бути в нашій специфічно ментальній країні Податковий кодекс.

Якщо, звичайно, він узагалі комусь потрібен, крім нас, консультантів. Для нас кожна новація — шматок хліба, а от людей шкода.

А обмежитися при розробці кодексу просто рихтуванням законодавства, чищенням його авгієвих стаєнь — ще гірше, ніж не робити його взагалі. Бо так хоч надія є, що колись оподаткування стане в нас нормальним, простим і зручним. А якщо законсервувати нинішні дикі принципи фіскального механізму в документі «на віки», то сам факт такої консервації не просто розсуне все, що розсовувати не хотілося б, але й знищить останню надію...

Від’ємні податки:
давайте-но взагалі скасуємо

Буває, що і стратегічні інтереси, і тактичні збігаються. Адже далеко не завжди те, що вигідно бізнесу, для держави шкідливо. Є речі, які є корисними їм обом чи обом заважають.

Наприклад, держава зовсім нічого нині не виграє від того, що із середини 1997-го в нас податковий облік ведеться не в розрізі продукції, а чомусь у розрізі часу.

Що це означає?

От бухгалтерський облік ведеться в розрізі продукції. Тобто там прибуток утворюється в результаті зіставлення того, почому продукцію продали, з тим, за скільки її колись виготовили, або, якщо це товар, із тим, почому її купили.

А податковий облік обчислює прибуток зовсім інакше: наші нинішні операції з продажу зіставляються не з витратами на те, що ми тепер продали, а з новими витратами теперішнього періоду, тобто із закупівлями зовсім іншого (до того ж ще й «за першою подією»). У результаті облік ведеться в розрізі часу.

Чому це гірше? Ну, по-перше, це гірше тому, що ми розірвали податковий і бухгалтерський обліки.

А по-друге, це гірше тому, що в нас, на відміну від більшості цивілізованих європейських країн, на багатьох підприємствах ще високі темпи зростання, що взагалі характерно для молодої економіки. У нас трапляється, що на одній фірмі може бути збільшення й удвічі, й утричі. А в такому разі юридичні особи, причому зовсім не обов’язково малі, закуповують за певний період часу значно більше, ніж продають за той же період. Через це в них за такої системи оподаткування неминуче утворюються від’ємні податки — і на прибуток, і ПДВ.

І тут уже держава, захищаючись, придумує всілякі заковики, щоб не було такої від’ємності. У процесі боротьби з добровільно вирощеним монстром і виникли славнозвісний пункт 5.9 у Законі «Про оподаткування прибутку підприємств», не менш відомий підпункт 11.2.3 там же (обидва вони нічого не залишають від принципу «першої події» для валових витрат), податкові накладні, невідшкодування ПДВ, тобто всілякі перепони й перекручення, винайдені для того, аби не допустити оподатковування з мінусом.

І виходить, що або страждає дер­жава, або страждають підприємства. А найчастіше страждають і вона, і вони. Зате розцвітають фіктивники — має ж комусь бути добре, коли всім погано.

Усього цього можна уникнути, повернувшись до оподаткування в розрізі продукції. Тоді від’ємного податку немає — і державі немає потре­би вдаватися до всіляких хитрощів, якими вона нині катує підприємців.

Причому актуальне все це не тільки для начальства: коли в шефа немає прибутку, навряд чи він почне збільшувати фонд оплати праці, й без того перевантажений податками.

Система оподаткування не часу, а саме продукції працювала в нас до 1997 року, поки її чомусь не скасували. Причому працювала досить ефективно. От і виходить, що навіть у кризові роки механізм оподатковування діяв краще, ніж тепер, бо він був нормальним, грамотним, правильним.

А перехід до оподаткування часу замість оподаткування продукції можливий і доцільний лише тоді, коли економіка вже набрала обертів, і підприємства щороку збільшують їх на 2–3%, від сили на 5–10%, але не в рази, як нині. Тобто стратегічно нинішній податковий механізм, може, і хороший. Але тактично — аж ніяк.

Ми обігнали час, узяли систему оподаткування не з того ладу. Напевно, через те, що «стратегією» захопилась чомусь держава, для якої це загалом не властиво, — от і вийшло кострубато. А стратегія невчасна є помилкою не тактичною, а стратегічною,— на шкоду всьому. І бізнесові в першу чергу.

Час повернутися до початків, до тієї системи оподаткування і прибутку, і доданої вартості, яка в нас була до 1997 року. Це буде вигідно й підприємствам, і державі.

Та й із «першою подією» треба, звичайно, зав’язувати. Все одно перша вона — лише для збільшення податків, але не для їх зменшення, тож по суті це — суцільна профанація.

Не подобається звичайний касовий метод — візьмімо умовно-касовий і вважаймо несплату протягом місяця сплатою, аби держава не страждала. Або приймемо метод нарахувань. Усе, що завгодно,— аби не та фантастична асиметрія моментів зростання і зниження розмірів податків, яка є зараз і яка викликана виключно потребою вимушеного захисту держави за надзвичайно для неї ризикованого оподаткування в розрізі часу.

Безумовно, неминучі проблеми/нюанси перехідного періоду. Ну то й що? Нюансів боятися — в ліс не ходити? І все життя продовжувати терпіти оподаткування, чужорідне нашому етапу розвитку?

Просимо просто продати простоту

Найбільше бізнес боїться, що йому кинуть зменшення (на два-три відсотки) податкових ставок, і цією подачкою все врахування його інтересів і закінчиться. Наскільки я відчуваю ситуацію, саме ставками дуже багато підприємств і готові пожертвувати. Причому не тільки в розумінні їх незменшення, але навіть — не виключено — і в сенсі можливого зростання. Аби тільки знати, що саме на таку жертву буде обміняно. Особливо готовність до таких жертв властива малому та середньому бізнесу.

На що всі готові точно — то це на купівлю простоти. За спрощення цілком готові навіть більше, ніж тепер, платити. Адже спрощення — це економія не тільки на фінансових службах, які тепер, якщо хороші, дуже дорогі в їх утриманні. Головне — це економія і на фінансових санкціях, що постійно висять дамокловим мечем у повітрі складного законодавства.

І якщо держава справді не боїться, спростивши податки, позбавити діючу систему оподаткування функцій залякування і штучної зайнятості, зате повернути їй функцію власне фіскальну, тобто збирання грошей, тоді є про що домовлятися.

І коли політична — або якась там іще — воля продати підприємництву простоту таки існує, то маємо що запропонувати. Хоч би (для початку) як експеримент.

Якщо говорити про єдиний податок у тому вигляді, в якому він існує тепер, то дай Боже зберегти його хоч би для тих, хто вже сьогодні вправі використовувати цей спосіб податкового спрощення. Так, «єдиноподатків’я» багатьох вивело із тіні, багатьом спростило і бізнес, і життя, але поширити його на всіх у нинішньому вигляді неможливо.

А от у зміненому, трохи ускладненому та із взаємними гарантіями — цілком можливо. (І жодне ліжко при цьому вбік не від’їде!)

Гарантія бізнесу проста — зберегти добровільність. Тож якщо хтось із юридичних або фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності вважатиме єдиний податок занадто дорогою ціною за спрощення, може не переходити на нього, це його справа.

Але така ж абсолютно залізна гарантія має бути й у держави.

Податок, що має вноситися (назвіть його хоч по-старому єдиним, хоч по ще більш старому — з обороту), повинен бути:

і не меншим за зібрану з підприємства за базовий період податкову масу, яку він замінює (бо інакше у вигідній частині на нього перейдуть, а решту обороту покажуть на підприємство «нормальне»);

і не меншим тієї ж маси з поправкою на індекс виторгу (бо інакше просто «тупо» зливатимуться, аби спільно вийти на базову цифру);

і не меншим за податок, узятий від бухгалтерської (!) фактичної собівартості продукції за оподатковуваний період, помноженої на галузевий норматив рентабельності (задля уникнення усіляких шахрайств з розрахунками пов’язаних осіб, бартером, даруванням, готівкою тощо).

Оскільки собівартість «бух» на кожному підприємстві обчислюють все одно, це буде набагато простіше, ніж орієнтувати фірми на не дуже зрозумілі «звичайні ціни».

Крім того, самі ставки податку слід диференціювати по галузях (виходячи із того, що збирають із них сьогодні, ± коригування, але це вже питання окреме, радше «політичне»). Причому такі галузі можуть бути дуже збільшеними, як-от: промисловість (її, напевне, доведеться усе ж розбити на три-чотири різновиди), будівництво, сільське господарство, транспорт і зв’язок, наука і послуги.

Погодьтеся, що ставка, яка для майже безвитратних послуг буде якраз, для ювелірної промисловості, де в оборот входить і золото, виявиться, звичайно, завеликою.

Боятися збільшено-галузевої диференціації не слід: це не така вже й велика біда. При патентуванні/ліцензуванні, при визначенні єдиного податку приватних підприємців або нормативу «нещасного» соцстраху ми з такою диференціацією (причому набагато детальнішою) стикаємось уже тепер — і нічого страшного.

Заразом буде робота у податківців! Ну не всіх же їх розганяти — нехай перевіряють різновиди діяльності...

Не слід боятися й кумулятивного ефекту: ставки ж — у руках держави; а з досвіду зборів до інноваційного фонду і до Автодору ми вже знаємо, що помірні ставки з усього обороту «зайвої кумуляції» не викликають.

Може виникнути запитання, а чи багато підприємств захоче з такою простотою зв’язуватися. Адже за такої кількості обмежень (крок вліво, крок вправо...) доведеться сплачувати більше, ніж раніше. Тому що менше — не можна (скрізь міни), а точнісінько стільки ж — не вийде.

Так, але для маси юросіб це буде цілком посильною платою за те, що замість нинішнього оподаткування прибутку і нинішнього ПДВ (а може, і чогось іще) за стабільним галузевим нормативом оподатковуватиметься оборот, але не менше собівартості, помноженої на інший галузевий норматив. І щоб податок вийшов не меншим за базову податкову масу і не меншим за ту ж податкову масу, проіндексовану на зміну виручки.

Тобто сплачувати доведеться (і малими, і великими — аби тільки виявили таке бажання) максимальну з цих чотирьох — примітивно обраховуваних — сум.

Що, теж занадто складно?

Порівняно з нинішнім єдиним податком (якого, до речі, незабаром може, на жаль, і не стати) — так, безумовно, це ускладнення.

А порівняно із сукупністю оподаткування прибутку та доданої вартості — не смішіть. Пригадайте ті ж «звичайні ціни», 5.9, податкові накладні, невідшкодування...

До речі, а що буде з відшкодуванням? А нічого не буде. Звільнення від такого податку з усього обороту виявиться пільгою крутішою за нульову ставку — тож можна буде практикувати звільнення від половини податку, від чверті тощо. Головне — ніколи не вийде від’ємного результату, який дуже характерний для теперішнього відшкодування.

Все. Про простоту досить, бо буде занадто складно.

Зазначимо лише, що простота ліпша за злодійство, яке відбувається нині. І що за описаного спрощеного механізму попередній розподіл є непринциповим (якщо витрати не віднімають, то яка різниця, у якому розрізі ці витрати обчислювати), а наступний — не потрібен (оскільки податкове навантаження при оподаткуванні обороту і без того рівномірно поширюється по всій продукції — без особливої уваги до оплати праці).

Тільки дайте можливість дати

Оскільки ж всі одразу спроститись не зможуть, йдемо далі.

Третій кит пропонованої реформи — поряд із поверненням до оподаткування не часу, а продукції (ото вже дивина!) і правом заплатити більше, але простіше (невже держава й тут буде проти?!) — це зацікавлення господарів юросіб, які не перейшли на спрощення, у зростанні оплати праці осіб фізичних.

Якщо таке вдасться, ми матимемо і відхід від конвертів, і соціальну захищеність, і повноцінний середній клас, і затребуваність кваліфікації, і попит — той самий, той дорогоцінний попит, який і рухатиме виробництво, коли закінчиться цей безлад.

Проте за нинішніх прибутковоподатково-пенсійно-непрацездатно-безробітно-нещасних нарахувань-утримань таке зацікавлення неможливе. Щоб людина одержала «чистими» 83,5, їй «брудними» слід нарахувати не менше 136 (і це ще при не найбільших ставках і взагалі без урахування «нещасного» соцстраху, де ставки різні). А оскільки ПДВшного податкового кредиту по зарплаті немає, то щоб віддати працівникові ці 83,5, підприємству треба навіть у такому «м’якому» випадку одержати від покупців з урахуванням ПДВ 136 ? 1,20 = 163,2 (насправді — більше, бо одну ставку не враховано, а інші взято мінімальні). Тобто з урахуванням податків тільки половина від заробленого фірмою на зарплату дійде до «чистої» людської зарплати.

Водночас, якщо все оформити на багатого шефа, то сплатити такі відсотки доведеться лише з перших 8 тис. грн. (це ми трохи округлили). А з решти сплачують лише прибутковий податок, не враховуючи ПДВ. Тобто по цій іншій частині на «чисті» 85, оформлені на солідно оплачуваного начальника, підприємству достатньо заробити з урахуванням ПДВ усього лиш 120 — отже, ККД для фірми виходить значно вищим. І ця вигода збережеться, навіть коли частиною податкової економії поділитися з кадрами, яких у такому випадку можна «умовно» оформити на мінімальну зарплату.

До речі, уникнути нині оподаткування фізосіб можна — вже повірте мені! — навіть іще крутіше...

Аби таких ситуацій не було, і пропонується, щоб чесно показане юрособою зростання податкової маси (включаючи усі соцстрахи — й утримання, і нарахування), яке сталося внаслідок підвищення питомої ваги оплати праці у виручці, підприємству частково компенсувалося. Компенсацією може бути зменшення — на 90% від такого приросту платежів — суми податку на прибуток цього ж підприємства, без доведення її, проте, до від’ємного значення. Тоді й потреби в податковій «хімії» практично не буде, і можна буде реально збільшувати реальну зарплату.

Адже завдяки такій компенсації через податок на прибуток податкове навантаження на зарплату впаде. Воно знизиться майже до рівня податкового навантаження на прибуток, бо різниця між такими навантаженнями — у випадку компенсації 90% від її розміру — зменшиться відповідно, тобто в 10 разів. Таким чином, шлагбаум перед зростанням зарплат буде відкрито.

При закритому ж шлагбаумі пафосно благати їхати через нього, незважаючи на нього, можна дуже довго, але безрезультатно. Чи сам факт діалогу («Ну, підвищіть!» — «Ну, не хочемо») теж для когось становить певну цінність?

Врахувати інтереси всіх можна, було б бажання. Інша річ, що механізм, який влаштовує об’єктивно і бізнес (незалежно від розмірів), і державу, осіб і юридичних, і фізичних, який створює реальні передумови для згладжування проблем та уникнення конфронтації, саме цим і може бути незручним для посадових осіб, які з таких проблем і конфронтації живуть.

Їм потрібні від’ємні податки, складність оподаткування, постійна «хімія», тому що все чесне, логічне, просте й неминуче, автоматично зливає ту каламутну воду, де плавають їхні рибки.

І ці — робитимуть усе, аби ліжка таки розсунути. Бо жити вони можуть лише в щілині, лише між, а на рівній поверхні їм страшно. Як прусакам і тарганам.