На «глибокій воді»

Нафтогазоносні акваторії України - клондайк чи пустеля? Це запитання періодично загострюється залежно від актуальності вуглеводневої теми у комплексі енергетичних проблем держави, а також від наявності політичних нот у відносинах із сусідами.

На тлі беззаперечних успіхів вітчизняної видобувної промисловості, щоправда, в межах неглибокого Азовського моря та шельфових, також мілководних, зон Чорноморського басейну, остаточної відповіді на нього у фахових колах не знайдено. Здебільшого через брак достовірної інформації про об’єкти, що розташовані на «глибокій воді» і дотепер недосяжні для буріння пошукових і розвідувальних свердловин.

Загалом неважко побачити, що всі роки незалежності у відповідних програмних документах, присвячених нафтогазовим українським активам на морях, для збільшення ресурсів сировини і, відповідно, її видобутку передбачалося нарощувати обсяги всіх видів робіт і виробничих потужностей, підвищувати активність міжнародної співпраці. Менш ніж скромний результат (4% підтвердження прогнозного потенціалу) мимоволі змушує замислитися - наскільки положення наших стратегій і планів відповідають можливостям держави та її виробничих структур?

Пріоритет - достовірна оцінка наявних ресурсів нафти і газу

Основні перспективи освоєння мілководних площ пов’язані з діяльністю Державного акціонерного товариства «Чорноморнафтогаз». Працюючи в досить непростих умовах, компанія поступово нарощує видобуток газу, готується до розробки першого нафтового родовища (Суботіна), а також вдосконалює свою технологічну базу. Ресурсна база шельфових зон цілком достатня для прогресивного розвитку ДАТ «Чорноморнафтогаз» і розв’язання регіональних проблем забезпечення пальним, але явно не відповідає потребам державного рівня.

На цьому рівні інтереси зосереджуються на родовищах із значними запасами, розробка яких може вплинути на макроекономічні або балансові показники промисловості. Саме такі запаси прогнозуються у зонах Чорноморського басейну на глибинах моря 400 і більше метрів, де виконувати роботи і складно, і дорого, і ризиковано.

Основною технічною проблемою є необхідність використовувати обладнання, яке принципово відрізняється від наявного. Це спеціальні бурові судна та напівзаглибні плавучі морські бурові установки (НПМБУ). За своїми функціональними особливостями вони не потребують контакту з морським дном і здатні працювати в досить широкому діапазоні глибин (від 100 до 1000 метрів і навіть більше). Безумовно, технічна досконалість має свою ціну, яка сьогодні сягає мільярду доларів для НПМБУ, а для бурових суден - перевищує цю цифру. Якщо врахувати вартість допоміжного флоту, матеріалів і власне бурових робіт, то в першому наближенні вимальовуються масштаби витрат на освоєння «глибокої води», і стає зрозумілою потреба залучити масштабні інвестиції з усіх можливих джерел.

Однак саме тут виникає принципове протиріччя. Невпевненість щодо визначення обсягів запасів сировини для виявлених (переважно сейсморозвідкою), але поки що не підтверджених (бурінням) природних резервуарів вуглеводнів призводить до неоднозначності прогнозів ефективності інвестування у довгострокові, витратні і ризикові проекти. Беззаперечно, що об’єкт із доведеною продуктивністю можна віддавати для освоєння транснаціональним компаніям на значно вигідніших для країни умовах, ніж ділянку, визначену лише географічними координатами. Тому, на наш погляд, заслуговує на увагу пошук відповіді на запитання: хто візьме на себе ризик пошуку родовищ вуглеводнів в акваторіях - держава чи приватні інвестори (компанії)?

Мінімізація цього ризику, а також обґрунтування інвестиційних перспектив акваторій є одними з найголовніших завдань початкового (пошукового) етапу геологорозвідувальних робіт. Звідси випливають певні пріоритети щодо їхнього фінансового забезпечення. Що вищі перспективи, доведені на даному етапі, то надійнішим є техніко-економічне обґрунтування рентабельності та фінансової ефективності подальшої розвідки й освоєння родовища. Таким чином, передусім власник (держава) зацікавлений у достовірному доведенні нафтогазоносності територій, за умови збереження своїх прав розпоряджатися ними.

Найнадійніший варіант - обстеження та оцінку зазначених перспектив держава має здійснювати самостійно або з мінімальним використанням сторонніх коштів. Для освоєння ж родовища (нафтогазоносного району) необхідно залучати зовнішній капітал, оскільки прибуткове поєднання процесів розвідки і розробки нафтогазових родовищ без «залпових» інвестицій, швидше за все, неможливе.

Коректність у визначенні завдання - важливий чинник його успішного вирішення

Зміщення акценту на пошукові процеси (тематичні, геофізичні дослідження, буріння параметричних і пошукових свердловин), на перший погляд, руйнує цілісну схему прибуткового освоєння вуглеводневих ресурсів, оскільки ресурси в надрах не є товаром у прямому розумінні цього слова.

Інша річ - формування ринку нафтогазових активів. Якщо розвивати систему управління ресурсною базою, закріпивши за державними структурами організаційно-розпорядницькі права, а на ринок виводити лише підготовлені активи (ідеально сформувати і супроводжувати відповідний портфель інвестиційних проектів), то до вартості лотів, що виставляються на конкурс, автоматично включаються витрати, понесені під час їх підготовки до реалізації. У такому разі випередження розвідувального процесу пошуковим (орієнтованим на знаходження значних за запасами родовищ) буде виправданим. Пошукові витрати значно нижчі за розвідувальні і не пропорційні тому обсягу ресурсів, що відкривається (як для гігантських, так і для малих об’єктів вартість робіт до початку стадії розвідувального буріння практично еквівалентна). Так само меншими є витрати часу на пошук окремого об’єкта, а розвідка одиниці запасів на великому родовищі значно дешевша за розвідку на дрібному.

Очевидним, але не визначальним недоліком викладеної схеми є відтермінування отримання прибутків від власне продажу енергоносіїв. Водночас до її переваг можна віднести такі:

- наближення витратної частини першої (пошукової) фази до реальних можливостей вітчизняної промисловості;

- зміцнення засад системної організації державного управління використанням ресурсів вуглеводнів;

- підвищення інвестиційної привабливості «підготовлених» нафтогазових активів, як наслідок - принципове прискорення темпів освоєння морських родовищ нафти і газу.

На сьогодні пошук вуглеводнів у басейні Чорного моря активно розпочинають і Румунія, і Болгарія, і, в перспективі, Росія. Відповідно, той, хто першим створить у цьому регіоні сучасну виробничу базу (бурові судна, морські плавучі бурові установки, судна-трубоукладачі), з високою ймовірністю матиме переваги для прибуткового розвитку своєї діяльності.

Найдосконаліша напівзаглибна установка може пробурити 12-15 тис. метрів (приблизно три глибокі свердловини) на рік. Звідси випливає, що дві установки здатні здійснювати пошук покладів нафти і газу на чотирьох-шести площах упродовж року або вести розвідувальні роботи на одному-двох знайдених родовищах протягом трьох-п’яти років. При цьому за будь-яких обставин їхньої потужності явно недостатньо для створення системи експлуатаційних свердловин (сто і більше) на великому нафтогазовому родовищі.

Існує ще одне важливе завдання. За рахунок використання механізму операційного лізингу обладнання для вищезгаданих потенційних партнерів ризики інвестування у створення виробничої бази значно зменшуються. В цьому плані, можливо, варто дослідити доцільність створення у складі НАК «Нафтогаз України» компанії-оператора з експлуатації морських бурових установок.

Таким чином, уже сьогодні існують передумови для формування певного простору управлінських рішень, в якому обґрунтовано визначається найвигідніша їх послідовність або комбінація для нарощування темпів освоєння нафтогазоносності Чорноморського басейну.

Перспектива -
міжгалузева кооперація
на паритетних засадах

Якщо вважати доцільним рух у напрямі випереджального розвитку пошукових процесів, то виникає таке принципове запитання. Чи можливо здійснити цей рух без кардинальних змін нормативно-законодавчої бази, реформування (перерозподілу) управлінських повноважень, додаткового навантаження на державний бюджет? Адже найкраще в усі часи залишається ворогом хорошого.

Продуктивне рішення може лежати у площині міжгалузевої інтеграції механізмів правового регулювання, технічних засобів і виробничих потужностей на рівні цільової державної інвестиційної програми зі створення та впровадження системи управління ресурсами вуглеводневої сировини глибоководної частини українського сектора Чорного моря. Обговорення структури і комплексу завдань такої програми виходить далеко за межі цієї статті. Спробуємо позначити лише основні риси, які принципово мають відрізняти її від наявних стратегічних настанов і протокольно затверджених, але не забезпечених фінансуванням планів різного рівня: закріплення за відомствами функцій, зон відповідальності, організаційних та комерційних умов взаємодії (швидше за все, за сценарієм спільної виробничої діяльності та угод про розподіл продукції); формування консолідованої інформаційної системи, з одного боку, захищеної в належний спосіб, з іншого - прийнятної для використання у відносинах з інвесторами (подібно data room потужних компаній Заходу); визначення механізмів управління і координації спільної (міжвідомчої) діяльності та оператора (операторів) такої.

В умовах обмежених коштів і браку часу на виконання складної роботи завжди доводиться вирішувати суперечливе завдання якнайшвидшого отримання результату, який має в основних аспектах (а краще, в абсолюті) перевершувати наявний рівень. Враховуючи перспективи технічного забезпечення геологорозвідувальних робіт у Чорному морі та спираючись на світовий досвід, зазначимо необхідність прийняття відповідальних організаційних рішень. Не обов’язково кардинальних, але конструктивних, щоб оптимально визначити пріоритети, розподілити функції та розділити ресурси (у цьому контексті - фінансові і матеріальні).

Надра належать народу, народ є джерелом влади, влада має виробити дієві механізми використання надр. Та що може влада України у цьому сенсі на даний момент? Надати право на користування надрами практично будь-якій юридичній особі на тендерних засадах, але без розуміння того, що від цього матиме її (влади) джерело? Сформувати бюджетну статтю для освоєння того чи іншого енергоресурсу (зрештою, бюджет наповнює той самий народ, але його не дуже питають про пріоритетність нафти порівняно з освітою або медициною)? Як свідчить 20-річний досвід, планова система управління промисловістю використовує бюджетні кошти практично без відповідальності за ефективне відновлення спожитого (влучне українське слово - «недолуго»).

Може годі чекати допомоги, а варто пофантазувати і спромогтися самим модернізувати систему управління ресурсами (не плутати з реформою галузі), впровадивши пріоритетність об’єктно-інвестиційних засад у плануванні і управлінні виробничими процесами на базі міжгалузевої кооперації? І розпочати ці дії (а хто казав, що буде легко?) з освоєння перспективних нафтогазоносних акваторій. У такій схемі пріоритету набувають проекти високої прогнозованої рентабельності як необхідної умови гідного існування всіх учасників процесу: власника, замовника, оператора, інвестора.

Найдовша дорога починається з першого кроку. З огляду на актуальність питання виходу нафтогазовидобувної промисловості України на глибоку воду акваторій, саме розвиток корпоративних засад у відносинах державних структур, відповідальних за продуктивне використання багатств надр, і може бути таким кроком.