На Бурштині світ клином зійшовся?

Останніми місяцями тема експорту української електроенергії буквально не сходить з газетних шпальт. При цьому привертає до себе увагу той факт, що величезна кількість публікацій стосовно експортної тематики у вітчизняних ЗМІ обернено пропорційна ціні питання. Про загальногалузеві проблеми вітчизняного енергокомплексу видання майже не пишуть. Утім, саме від їхнього розв’язання залежить і майбутнє експорту електроенергії.

Трохи про ціну питання. У 2008 році Україна експортувала 7,868 млрд. кіловат-годин електроенергії на суму 480 млн. дол.

Для порівняння: загальна кількість електроенергії, виробленої електростанціями, які входять в об’єднану енергосистему країни, становила торік 191,688 млрд. кіловат-годин. При цьому національна економіка і населення країни спожили в цілому у вимірі брутто — 185,150 млрд. і нетто — 147,706 млрд. кіловат-годин. Загальна вартість електроенергії, яку енергопостачальні компанії поставили українським споживачам у 2008 році, дорівнює 52 млрд. грн.

Якщо округлити, обсяг експорту української електроенергії за кордон трохи перевищує 5% обсягу її фактичного споживання усередині країни.

Проте справа не тільки в циф­рах. Фахові енергетики чудово знають — комерційні і цінові перспективи вітчизняного експорту безпосередньо пов’язані з економіч­ними і ціновими перспективами роботи вітчизняної енергосистеми загалом у контексті її інтеграції в загальноєвропейський енергоринок. Тобто тієї енергосистеми, яка поставляє на сьогодні для внутрішніх споживачів електроенергії в 20 разів більше, ніж експортує, і від ефективності роботи якої залежить, чи збереже Ук­раїна свої конкурентні переваги на євро­пейських ринках. Або ж, навпаки, перетвориться з експортера на імпортера електроенергії з Росії та Європи.

Отже, перспективи експортних або імпортних електричних потоків в Україні не можна розглядати поза контекстом роботи як вітчизняної, так і сусідніх енергосистем.

На жаль, на тлі активної уваги вітчизняних бізнес-груп і ЗМІ до поставок електрики з Бурш­тин­ського енергоострова в Євро­пу спостерігається цілком мізерна кількість публікацій, присвячених загальногалузевій проблематиці електро­енергетики країни в цілому. Можливо, у роботі вітчизняного енергокомплексу, окрім питань, пов’язаних з експортом, більше не лишилося інших проблем? Проте навряд чи знайдеться в Україні компетентний фахівець, який відповість на це запитання ствердно.

Експорт не з неба надсилають

Оптимістичні настрої з приводу нібито райдужних експортних перспектив української енергетичної галузі протягом багатьох років грунтувалися на трьох китах. Перший — це наявність в енергосистемі істотного профіциту генеруючих потужностей у вигляді теплових енергоблоків. Другий — наявність достатніх власних запасів вугілля. І третій — це вищі розцінки на кіловат-годину в європейських країнах порівняно з внутрішнім ринком.

Водночас починаючи з 2005—2006 років в інформаційному просторі країни дедалі частіше зустрічаються висловлювання окремих експертів з числа фахових енергетиків, котрі попереджа­ють про можливість іншого варіанта розгортання подій на експортному напрямку. До таких, зок­рема, належить керівник «Енер­гетичної консалтингової гру­пи» Олексій Шеберстов, кот­рий свого часу акцентував увагу на тих негативних процесах в енергетичній галузі, що у перспек­тиві могли перетворити Україну з експортера на імпортера струму.

І хоча О.Шеберстов аргументував свою позицію незадовільним технічним станом вітчизняних ТЕС і відсутністю інвестицій у вітчизняну енергетику, правота висловлювань експерта підтвердилася набагато раніше того моменту, коли профіцит теплової генерації в країні мав змінитися її дефіцитом.

Прискорила події світова економічна криза, яка кардинально змінила цінову кон’юнктуру на європейському енергоринку і з настанням якої виникла необхідність оцінити перспективи експорту української електрики в Європу не тільки з погляду того, хто, Іваненко чи Сидоренко, його контролюватиме. Тому що контролювати невдовзі, можливо, буде нічого.

Ціновий обвал

Спад споживання електро­енергії в Європі внаслідок кризи привів до істотного зниження цін на неї. Приміром, якщо в період передкризового липневого цінового піку 2008 року ціни електри­ки в базовому рівному графіку споживання в Німеччині і Фран­ції досягали восьми-дев’яти євроцентів за кіловат-годину, то вродовж останніх дев’яти місяців ціна за ф’ючерсними контрактами впала до 3—3,5 євроцента.

Так, за даними європейських енергобірж, у березні ціна ф’ючер­сів на другий квартал 2009 року в Німеччині становила 3,35 євро­цента за кіловат-годину, а на 2010 рік — 4,27 євроцента. Відповідно, у Франції ф’ючерсні контракти на аналогічні терміни оцінювалися в 3,24 і 4,27 євроцента за кіловат-годину.

Схожі цінові тенденції було зафіксовано у березні і в східноєвропейських країнах. Зокрема, в Угорщині ф’ючерсні контракти на другий квартал 2009-го і на 2010 рік котирувалися на рівні 3,46 і 4,95, у Словаччині — 3,37 і 4,50, у Чехії — 3,07 і 4,45 євроцента за кіловат-годину. Як відомо, Словаччина та Угорщина є на сьогодні основними імпортерами української електроенергії.

Для порівняння: оптовий тариф на електроенергію в українському оптовому ринку в березні становив 39,7, а в квітні — 40,05 коп. за кіловат-годину, що, від­повідно до курсу НБУ, еквівалентно 3,84 євроцента.

Тобто оптова ціна кіловат-години електроенергії на вітчизняному енергоринку, за якою держпідприємство «Укрін­тер­енерго» купує електрику на експорт, на сьогодні перевищує ціни ф’ючерсних контрактів на базову електроенер­гію в європейських країнах. Експортна ціна української елект­роенергії на 17,5% вища за оптову ринкову ціну і складає близько 4,5 евроцента. Європейські енергокомпанії продовжують купувати порівняно дорогу україн­ську електроенергію тому, що мають середньострокові контракти з чітко прописаними обов’яз­ками сторін та штрафними санкціями.

Ще й не таке буде

На цей факт, звісно ж, можна було не зважати, пославшись на припущення про те, що світова економічна криза є тимчасовим явищем і що після її завершення ціни на електрику в Європі знову підвищаться до вихідних рубежів у вісім-дев’ять, а іноді і більше євроцентів за кіловат-годину. Якби навіть не одне, а відразу два «але».

По-перше, ніхто не знає, коли ця сама криза завершиться, а також із якими ціновими параметрами вийде з неї європейський енергоринок і коли. По-друге, оптовий тариф на електроенергію в Україні не є статичною величиною. Він постійно збільшується і має всі передумови для зростання й надалі. Тільки в січні—листопаді 2008 року оптова ціна електрики в країні зросла на 46%. Після чого президент В.Ющенко у зв’язку з кризою ініціював запровадження мораторію на підвищення енерготарифів на період до весни цього року.

Проте хоч би скільки тарифи заморожували, а вони зростатимуть. Подальше збільшення ціни української кіловат-години неминуче як цього року, так і наступного. І для цього існує чимало причин. Достатньо лише сказати, що українські тарифи практично не містять у собі інвестиційної складової, необхідної для реконструкції вітчизняних теплових енергоблоків, які вирізняються критичним рівнем технічної зношеності і повної невідповідності сучасним екологічним вимогам. Не передбачено в нинішніх тарифах і коштів на реалізацію ядерно-енергетичних програм, а також на повноцінну модернізацію інфраструктури електропостачання.

Якщо додати до переліченого такі чинники, як відсутність в Україні для потреб енергетиків власних запасів газу, а також дорожнечу і низьку якість вітчизняного вугілля, то неважко здогадатися про відсутність конкурентних переваг енергокомплексу країни на зовнішніх ринках.

Вдаримо по експорту оптовим тарифом

Власне, про це свідчать і не використовувані можливості Ук­раїни щодо передачі електроенер­гії в сусідні країни. Як правило, громадськість під експортом електроенергії розуміє поставки електрики в західному напрямку з Бурштинського острова, максимальна експортна здатність якого не перевищує 550 МВт.

Водночас залишаються незадіяними перерізи Україна—Росія потужністю 1800 МВт, Україна—Молдова — 1050 МВт та Україна—Білорусь — 800 МВт. Охочих експортувати електрику в цих напрямках немає, тому що ціни на кіловат-годину в Росії та Білорусі нижчі, ніж на українському оптовому ринку. Молдова ж напередодні чергових виборів, швидше за все, з політичних причин купує більш дорогу, ніж українська, електроенергію, що виробляє Молдавська ГРЕС (Придністров’я), яка контролюється росіянами.

Дуже примарною з цього погляду є і перспектива виходу України на ринок Литви — росіяни можуть запропонувати прибалтійцям дешевшу електроенергію. Від­мовилася купувати українську елект­рику у грудні 2008 року і Поль­ща — з причин дороговизни.

Втім, Україна могла б вийти на ринки згаданих країн і зараз, що було б дуже доречним в умовах кризового простою енергоблоків, якби не штучна і досить популістська прив’язка купованої на експорт електрики до ціни оптового ринку.

У березні парламентарії таку прив’язку узаконили, ухваливши поправки до Закону «Про електроенергетику», відповідно до яких вся експортована електроенергія має купуватися у ОРЕ України за цінами внутрішнього оптового тарифу, а право на доступ до вільних міждержавних перерізів має даватися лише через аукціон.

Цим законом депутати фактично позбавили українські енергокомпанії можливості нарощувати обсяги виробництва струму за рахунок розширення експорту.

Сама ідея прив’язки експорт­них контрактів до ціни ОРЕ України виглядає для енергетиків нелогічною і необгрунтованою.

По-перше, український оптовий тариф на кіловат-годину — явище у світовій практиці окреме. Ціна ОРЕУ містить у своїй структурі витрати, які цілком експорту не стосуються. Наприклад, більше 30% в оптовій ціні припадає на перехресне субсидування, з допомогою якого промислові споживачі дотують здебільшого населення, яке купує струм за заниженою ціною. Виникає запитання: чому закордонні покупці вітчизняного струму мають оплачувати популізм української влади, яка затято не бажає підвищувати ціни на кіловат-годину для побутових абонентів? Крім того, іноземним споживачам доводиться оплачувати закладені в оптову ціну витрати на технічне переоснащення і капремонт гірничо-шахтного устаткування вугільних підприємств, реструктуризацію вугільної і торфовидобувної промисловості України, а також будівницт­во пускового комплексу «Вектор». Якщо врахувати, що в умовах лібералізованих європейських енергоринків виробники, постачальники і споживачі продають електроенер­гію безпосередньо один одному за вільними ринковими цінами, прив’язка експортних контрактів до оптового тарифу в Україні виглядає вкрай незрозуміло.

По-друге, хто програв від того, що НАЕК «Енергоатом» з 1 грудня 2004-го по 1 липня 2005 року експортувала у Росію понад 3 млрд. зайвих кіловат-годин, купуючи їх в оптовому ринку для експорту за такою самою ціною, як і продавала в ОРЕУ? Сама енергокомпанія таким чином завантажила енергоблок, який простоює, і одержала додатковий прибуток. Можливо, експортна ціна могла б бути і вищою, але факт залишається фактом — вітчизняні генкомпанії і той самий «Енергоатом» тепер мали б можливість реалізовувати надлишки своєї продукції за кордон за закупівельними цінами ОРЕУ або вищими, сплачуючи НЕК «Укренерго» додатково витрати на транспортування електроенергії до кордону. Приходь на аукціон, купуй переріз і експортуй.

З цього погляду виникає закономірне запитання: що для української енергетики важливіше — мінімізувати експортні поставки електроенергії до рівня максимально можливої ціни продажу чи все ж таки максимізувати продаж електрики за кордон за рахунок встановлення оптимальних і достатніх для енергосистеми тарифів?

Дивує і позиція самих енергокомпаній, які мовчазно спостерігали за тим, як парламентарії приймали цілком не вигідний для енергетиків законопроект. Якщо та сама корпорація «ДПЕК», судячи з повідомлень у пресі, вважає експорт електроенергії для себе пріоритетним видом діяльності, то чому б їй не спробувати налагодити експортні поставки електрики до тієї ж Молдови? Чи на Бурштині світ клином зійшовся?

Безумовно, автори законопроекту закладали у свій документ і позитивну ідею у вигляді впровадження аукціонів на міждержавні перерізи. Ніхто не заперечуватиме, що експорт електроенергії має здійснюватися на прозорих і конкурентних умовах. Держпідприємство «Укрінтеренерго» поставляє електрику з Бурштина по-дідівськи і без законодавчого оформлення своєї експортної діяльності. У цьому разі з’являються умови для корупційних змов і монополізації експортних потоків окремими трейдерськими структурами. Протистояння, яке розгорнулося навколо боротьби за український експорт у Європу починаючи з 2005 року, є прямим підтвердженням цього. Немає правил — є постійна боротьба за контроль над потоком. При цьому набір європейських дистриб’юторів «Укрінтеренерго», як і обсяги українського струму, котрий вони закуповують, змінюються після кожної зміни уряду.

Чиновницько-тіньову вакханалію у перерозподілі експортних поставок, звичайно, слід припинити. Проте як би разом із водою не вихлюпнути і дитину? Адже міждержавні перерізи можуть стати просто непотрібними.