Міра алюмінію у світлі реприватизаційної астрології

Останнім часом до теми реприватизації виявляють інтерес навіть ті, хто має дуже віддалений стосунок до проблем реальної економіки. А так звані чорні списки, про які всі чули, але ніхто не бачив, стали популярнішими за гороскопи. Причому, як і годиться справжній астрології, ледь не кожна установа і посадовець вважає своїм обов’язком заявити про претензію на безумовне авторство.

Не уточнюючи кількість, спеціальна контрольна комісія ВР із питань приватизації пропонує перелік вітчизняних підприємств для першочергового повернення в держвласність.

За одними даними, у «чорному списку» Фонду держмайна перебуває 201 об’єкт, за іншими — зміну власників обіцяють мало не половині підприємств, приватизованих за останні п’ять років.

Президент висловився про необхідність реприватизації 30 вітчизняних підприємств. А день по тому прем’єр-міністр збільшила їхню кількість у сто разів, заявивши про створення спеціальної урядової програми «Власність народу». Не залишилася осторонь і Генпрокуратура, повідомивши про порушення кримінальних справ «за фактами незаконної приватизації більш як 3 тис. підприємств».

Хто більше?

Це запитання аж ніяк не з розряду іронічно-риторичних, особливо коли врахувати, що, зрештою, у країні немає жодного об’єкта, де зміна власності відбулася юридично стерильно. Цілком закономірний висновок: коли вже вести мову про відновлення справедливості, то переглядати результати слід було б щодо всіх без винятку приватизованих об’єктів. Але це вже докорінний переділ власності в країні...

До чого може призвести подібна ревізія, здогадатися нескладно. Пошуки справедливості неминуче трансформуються в багаторічні судові позови, що, на думку розсудливих аналітиків, спричинить неминучу технологічну відсталість вітчизняної індустрії. Перший тривожний дзвінок уже пролунав. Після заяви прем’єр-міністра про реприватизацію 3 тис. підприємств котирування ADR українських компаній на західних ринках обвалилися за добу на 8—15%. Чи варто говорити, що від подібних тенденцій на провідних вітчизняних підприємствах, м’яко кажучи, далеко не в захваті.

— На мій погляд, розмови про реприватизацію — це справжнісінька спекуляція, — вважає генеральний директор і голова правління ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» Микола Лукін. — Задля чого вони ведуться? Якщо з метою відстояти державні інтереси, тоді й мислити треба по-державницьки. Візьмемо наше підприємство. Конкурс із продажу контрольного пакета акцій відбувався саме у той час, коли уряд очолював нинішній Президент. А тепер, кажуть, з’явилися сумніви в легітимності укладеного договору. Виходить, тодішній Кабмін діяв незаконно? У мене з цього приводу цілком протилежна думка.

— Однак, Миколо Анатолійовичу, окрім вашої думки є ще, скажімо, точка зору нового голови обладміністрації Юрія Артеменка. І вона ось така: «Зазвичай виграє компанія, котра платить більше, а виграла та, що заплатила менше — 60 мільйонів. Далі держава пішла навіть на поступки для алюмінієвого комбінату — знизила тариф на електроенергію, тобто були пільгові ціни, був ще додатковий прибуток алюмінієвому комбінату. Однак комбінат відмовився виконувати інвестиційні зобов’язання. Ідіотський випадок, коли держава вимагала виконання інвестзобов’язань, а суддя районного суду виносить рішення: «Заборонити Фонду держмайна України вимагати виконання інвестзобов’язань від алюмінієвого комбінату»...

— Мабуть, слід врахувати, що перший конкурс по ЗАлКу відбувся чотири роки тому, тож особливості його проведення вже забулися. Скажімо, той факт, що оцінна вартість комбінату на момент тендера становила всього близько 30 млн. дол., а у Фонді держмайна планували продати 68,1% акцій підприємства за 50 млн. Після гучних скандалів визначилися два основні претенденти на купівлю пакета — українська зовнішньоторговельна фірма (ЗТФ) «КрАЗ» і російська компанія «АвтоВАЗ-Инвест», які запропонували відповідно 101 і 69 млн. дол.

А далі відбувається те, про що наші опоненти навмисно мовчать. Тендерний комітет визначає переможцем конкурсу ЗТФ «КрАЗ», яка мусила сплатити обіцяні гроші й одержати пакет акцій. Та от халепа: покупець виявився неплатоспроможним.

Ситуація стала разюче нагадувати випадок на меблевому аукціоні, описаний класиками. Мабуть, із тією лише відмінністю, що Остап Ібрагімович з Іполитом Матвійовичем не змогли одержати жадані гамбсівські стільці через відсутність усього 30 карбованців, а новоявленим акціонерам забракло 90 млн. дол. Тому остаточне рішення конкурсна комісія на цілком законних підставах прийняла на користь «АвтоВАЗ-Инвеста», котрий, на відміну від конкурента, обіцяну суму виплатив у повному обсязі і без зволікань. До речі, правомірність цього рішення тодішній голова Фонду держмайна Олександр Бондар не ставив під сумнів.

— Однак, крім фінансових зобов’язань, договір купівлі-продажу передбачав ще й інвестиційні. А з їхнім виконанням «АвтоВАЗ-Инвест» явно не квапився, посилаючись на судову заборону. І це стало приводом для закидів не лише в необов’язковості, а й у завданні шкоди інтересам держави, яка володіла 25-відсотковим пакетом акцій комбінату.

— Дорікати, звісно, можна за що завгодно, але скажіть, будь ласка, який розсудливий інвестор стане вкладати кошти у власність, на яку він не має юридичного підтвердження? «АвтоВАЗ-Инвест» не встиг одержати передатне розпорядження ФДМ, зареєструватися в реєстрі акціонерів, а ЗТФ «КрАЗ» уже подала позов про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Про які інвестиції може йти мова, коли жоден хоч скількись серйозний банк не стане навіть розмовляти про виділення кредиту підприємству з остаточно не визначеним правом власності?! Тому рішення суду про заборону вимог щодо внесення інвестицій до остаточного визначення права власності — не тільки цілком логічне, а й юридично обгрунтоване.

— Може, й так. Хоча для повної об’єктивності, гадаю, слід додати, що, по-перше, судова заборона була вигідна для інвестора, а по-друге, у період її дії змінився власник пакета.

— Перепрошую, що ви маєте на увазі?

— Та це, швидше, не я, а голова спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації Валентина Семенюк: «Згодом пакет акцій було перепродано новим власникам уже за 100 млн. дол. Зараз, прикриваючись рішеннями судів, нові господарі не виконують решту умов договору».

— Хоч я і ставлюся з великою повагою до Валентини Петрівни, та все ж змушений зауважити, що їй надали недостовірну інформацію. За даними реєстру, власником 68,1% акцій ЗАлКу була і залишається компанія «АвтоВАЗ-Инвест». За підсумками проведеного ФДМ у вересні минулого року приватизаційного конкурсу 15-відсотковий пакет придбала фірма «Запоріжалюмінторг», а 10-відсотковий — «Арлан-Мет». Решту акцій розподілено між міноритаріями. Це офіційні дані, а все інше — просто чутки.

— А як бути з інформацією про те, що промислова група СУАЛ заявляла про можливість купівлі компанії «АвтоВАЗ-Инвест»?

— Погодьтеся, заявити про можливість купівлі і купити — це далеко не одне й те саме. У принципі, те, що СУАЛ цікавиться нашим комбінатом, не є секретом. Може, згодом це і втілиться в конкретний комерційний проект. Але поки що просто немає підстав для якихось коментарів із цього приводу.

— Навіть з урахуванням того, що суалівські фахівці вже працюють на ЗАлКу?

— Ну, і що в цьому поганого? Як на мене, значно гірше було, коли комбінат варився у власному соку. Дозволю собі нагадати, до чого це призвело. На початку 2001 року, перед приходом нового власника, підприємство фактично перебувало на межі банкрутства. Лише за даними балансової звітності, збитки ЗАлКу становили 158 млн. грн., а крім них «висіло» ще 314 млн. грн. боргів — за спожиті електроенергію, газ, самовільно використані боксити з Держрезерву. Дефіцит оборотних коштів дорівнював 20 млн. дол. Усі ці проблеми новий власник змушений був оперативно вирішити. Навіть попри те, що вони не передбачалися ніякими угодами, а обсяг витрат практично був таким самим, як сума купівлі пакета акцій.

Втім, це деталі, а якщо говорити загалом, то з урахуванням сучасних тенденцій світової індустрії, на підприємство, що нехтує інтеграцією, просто очікує незавидна доля. Цим і пояснюються наші інтенсивні ділові контакти з колегами — у тому числі й російськими.

— Миколо Анатолійовичу, ми все ж дещо відволіклися від теми виконання інвестиційних зобов’язань. Якщо я не помиляюся, відповідно до договору, за п’ять років у комбінат необхідно вкласти 200 млн. дол.

— Усе правильно. Але оскільки діяла судова заборона, перший інвестиційний рік почався 2004-го. За плану близько 41 млн. ЗАлК отримав інвестицій на суму 52,2 млн. дол. Фінансування інвестзобов’язань триває, і, безсумнівно, їх буде повністю виконано в обумовлені договором строки.

— Залишається уточнити, як виглядають справи з рефінансуванням зобов’язань за кредитною угодою під будівництво фольгопрокатного виробництва?

— Тривалий час це справді було предметом суперечностей. Однак, як показала практика, при конструктивному підході пошук взаємоприйнятного компромісу усе ж можливий. Річ у тім, що незавершене виробництво з випуску фольги та пакувальних матеріалів не було власністю ЗАлКу. Хоча комбінат вкладав кошти в його створення. Причому чималі: загалом витрати на ці цілі становили 11 млн. дол. У інвестиційному договорі дійсно є пункт, що стосується кредитної угоди із закупівлі устаткування для виготовлення фольги, яку було укладено відповідно до постанови Кабміну. Але мова в ній іде не про повернення кредиту інвестором, а про рефінансування зобов’язань ЗАлКу за кредитною угодою.

Джерелом же погашення кредиту від самого початку було визначено виручку від реалізації продукції фольгопрокатного виробництва. Це так звана угода з умовою. З цього випливає, що зобов’язання інвестора мають похідний характер від зобов’язань держави. І строк їхнього виконання настає з моменту виконання зобов’язань основних фігурантів угоди. Тому було прийнято рішення про передачу майна (побудованих комбінатом споруд, закупленого й частково змонтованого устаткування) на баланс створеному держпідприємству з виробництва фольги та пакувальних матеріалів.

— І тепер комбінат не має до цього заводу жодного стосунку?

— Звісно, оскільки це самостійне державне підприємство. Хоча ми готові разом із державою вкласти кошти в добудовування цього заводу, поставляти на нього сировину з тим, щоб отриманий у процесі виробництва прибуток спрямовувати на погашення кредиту.

Інше питання, що доведеться докласти чимало зусиль для усунення принципової помилки, яку від самісінького початку було закладено в цей проект. На жаль, його розробники не врахували ринкової кон’юнктури. От і вийшло, що виробнича потужність закупленого устаткування становить 9,6 тис. тонн фольги на рік, а потреба внутрішнього ринку ледь дотягує до 4,5 тис. тонн.

— Скажіть, Миколо Анатолійовичу, а офіційні перевірки виконання інвестзобов’язань на комбінаті були?

— А як же! Фонд держмайна здійснює їх регулярно. Постійно цікавляться станом справ Генпрокуратура, Верховна Рада й інші офіційні органи.

— І який результат?

— У тім-то й справа, що порушень не виявлено, а необгрунтовані обвинувачення не припиняються. І гірше за все навіть не те, що це створює певні незручності для акціонерів і управлінців, а те, що це постійно розбурхує колектив. На комбінаті працюють дуже здібні і грамотні фахівці — справжні професіонали, котрі нарешті побачили перспективу розвитку підприємства в реальних результатах модернізації та технічного переозброєння виробництва. Але ж, погодьтеся, це ненормально, коли люди йдуть на роботу і не знають, що з ними буде завтра у світлі реприватизаційних намірів. Питання ж стосується доль не десяти і не ста, а без малого семи тисяч працівників, у кожного з яких сім’я. Про них ініціатори ревізії результатів приватизації подумали?

Останнім часом стала модною теза: ви — акціонерне товариство, приватна компанія, от і живіть, як можете. Начебто правильно. Але працівник приватного підприємства — ще й громадянин держави, яка зобов’язана створювати сприятливий клімат для підприємств усіх форм власності. Адже з приходом на комбінат нового власника умови праці алюмінників істотно поліпшилися. Постійно зростає заробітна плата — одна з найвищих у галузі. Прийнятий на 2005 рік колективний договір у частині соціальних гарантій визнано одним із найкращих серед підприємств гірничо-металургійного комплексу країни. За рахунок освоєння випуску нового виду продукції збільшилася кількість працюючих, останні чотири роки постійно підвищуються обсяги випуску продукції. Хіба це не ознаки стабільного розвитку підприємства? І вони, зауважте, реальні, на відміну від фантазій наших так званих опонентів.

— За що ж вас тоді не люблять?

— Може, причина в елементарній заздрості. Інакше чим, наприклад, пояснити недавню заяву екс-губернатора й екс-керівника КрАЗу Олексія Кучеренка про те, що, мовляв, алюмінієвий комбінат два з половиною роки купував електроенергію в 2—2,5 разу дешевше, ніж інші підприємства. І, за його підрахунками, це нібито дозволяло щомісяця одержувати 2 млн. грн. надприбутку. Щонайменше дивно, що віце-президент Спілки промисловців і підприємців слухає пустопорожні вигадки, котрі із завидним завзяттям мусують уже кілька років. Схоже, за всім цим стоїть бажання у будь-який спосіб — чи то неприкритий наклеп, чи надумані судові позови — домогтися реваншу за безславний програш у приватизаційному конкурсі, а там, дивися, може, і вдасться реприватизувати чужу власність на свою користь.

— Давайте все ж звернімося до конкретики. Комбінат отримує електроенергію за пільговою ціною?

— У тім-то й парадокс, що, виробляючи аналогічну продукцію, тариф ми маємо вищий, аніж інші підприємства. Наприклад, ми випускаємо феросиліцій, отримуючи електроенергію як споживачі другого класу, а для сусіднього феросплавного заводу встановлено тариф першого класу, який на 13% нижче.

— Чому?

— Ми намагалися це з’ясувати в НКРЕ, але зрозумілої відповіді так і не отримали. Хоча відповідні документи було надано, і світова практика енергетикам добре відома. Наприклад, у США діють спеціальні закони, відповідно до яких із алюмінієвими заводами укладають довгострокові договори на поставку електроенергії. А в Україні термін їхньої дії обмежений одним роком. Про яке ж планування розвитку підприємства на перспективу може йти мова, якщо невідомі умови роботи в найближчому майбутньому і немає можливості залучити кредитні кошти? Для нашого підприємства електроенергія — одна з основних технологічних складових. Комбінат її споживає в кількості більш як 1,2 млрд. кіловат-годин на рік, і найменший перебій у поставках веде до необоротних порушень виробничого процесу і значних витрат на обов’язковий капітальний ремонт устаткування. І це при тому, що комбінат є одним із найвигідніших споживачів для енергосистеми, оскільки стабільно використовує великий обсяг електрики. Насправді ж через періодичні обмеження підприємство перетворюють на регулюючу потужність для підтримання частоти струму в мережі. Постійно не вщухають розмови про тарифи, але чомусь усім байдуже, що відпускна ціна електроенергії вдвічі перевищує собівартість її виробництва. Не випадково ж у всьому світі вартість електроенергії для виробництва алюмінію вдвічі-тричі нижча, ніж для побутових споживачів, а в Україні електроенергія вчетверо дорожча, ніж у Штатах...

— Я не думаю, що вирішення проблем промисловості за рахунок населення зараз може стати прийнятним варіантом.

— Ви маєте рацію, поки що це справді нереально. Тому як компроміс і було прийнято рішення надати комбінату так званий диференційований тариф. Суть його зводиться до того, що вартість електроенергії залежить від ціни алюмінію на Лондонській біржі металів. Щоправда, такий порядок поширюється не на всі виробництва ЗАлКу, а лише на потужності з виплавки алюмінію. Та й то не в повному обсязі. Річ у тім, що дифтариф запровадили в той час, коли обсяг випуску алюмінію на комбінаті не перевищував установленої проектної потужності. Відповідно до цього було визначено загальний ліміт і питому норму витрати електроенергії на виробництво тонни металу. І хоча зараз комбінат збільшив виплавку алюмінію на 9%, умови залишилися незмінними. Тому значна частина електролізного виробництва змушена використовувати електроенергію за ціною другого класу.

Попри це, постійно точаться розмови про те, що ЗАлК нібито користується дифтарифом як преференцією. Насправді ж за минулий рік сума цієї «пільги» становила 37 млн., а комбінат переказав у вигляді податків 69 млн. грн. Різниця лише в тім, що дифтариф був віртуальною преференцією, а гроші до скарбниці надійшли реальні. До того ж слід врахувати, що торік вартість електроенергії для споживачів першого класу збільшилася на 11%, а дифтариф зріс на третину.

— Судячи зі сказаного, перспектива для комбінату бачиться далеко не радісною...

— Я так не вважаю. Просто в нашій розмові акцент зсунувся на існуючі проблеми, про які навмисно мовчать прибічники огульних, а іноді й цілком безглуздих закидів на нашу адресу. Але я впевнений, що здоровий глузд усе ж переможе. Комбінат має передумови для успішного розвитку. З цією метою розроблено п’ятирічну програму, вартість реалізації якої становить 136 млн. дол. Вона враховує всі сфери виробництва і вже впроваджується на практиці у вигляді нової техніки та технологій.

Ми чудово розуміємо, що комбінат має бути готовий до роботи не лише в умовах сприятливої кон’юнктури ринку. Інакше у нього немає майбутнього. А стосовно такого підприємства, як ЗАлК, це просто неприпустимо. Адже комбінат — унікальний. І не тільки як єдиний в Україні виробник первинного алюмінію. З нього починалася алюмінієва промисловість колишнього Радянського Союзу. Тут зібрано повний технологічний цикл, якого не має на жодному іншому заводі. У тому числі й на гігантах, прототипом яких є Запорізький алюмінієвий комбінат.