Мінвуглепром на шляху вугільної приватизації

Українська вугільна промисловість — настільки заплутаний клубок проблем, що однозначних і незаперечних рішень тут немає. Уряди, які намагаються привести цю галузь до тями або хоча б до товарного вигляду, впадають з однієї крайності в іншу. Спочатку уряд пріснопам’ятного Валерія Пустовойтенка оголошує наші підприємства збитковими, застарілими, чужими на цьому святі ринкових відносин і приймає рішення закривати нерентабельні шахти, викидаючи на вулицю десятки й сотні тисяч шахтарів. В опублікованому ж Мінвуглепромом Сергія Тулуба проекті Концепції розвитку вугільної промисловості наголошується на прямо протилежних пріоритетах. Ці ж пріоритети виписано і в законопроекті «Про розвиток вугільної промисловості та особливості її приватизації».

Відомство, кероване Тулубом, планує здійснити оверштаг (поворот носом проти вітру), взявши курс на приватизацію наявних вугільних шахт і будівництво нових: «З урахуванням досвіду високоефективної роботи окремих недержавних шахт розширити практику їх роздержавлення шляхом приватизації». Одне слово, віддамо цуценя в хороші руки. Мінвуглепром уточнює, що прибуткові шахти продаватимуться на конкурсних засадах, а збиткові — за принципом «хто візьме». Міністерство, у прагненні позбутися задавненого головного болю, готове навіть безплатно передати новому власникові устаткування шахт, які перебувають у занепаді. Але тільки якщо той, у свою чергу, пообіцяє цей мотлох замінити.

Статистика свідчить, що раціональне зерно в цій пропозиції є. За роки незалежності приватні шахти наростили обсяги видобутку вугілля з 4 млн. тонн у 1991 році до 32 млн. тонн тепер. У аналітичній частині самої концепції наводяться такі дані: темпи зростання видобутку вугілля на приватних шахтах випереджають державні на 5%, темпи зростання зарплати — на 7%, рівень капіталовкладень у «буржуїв» перевищує бюджетну підтримку державних шахт у півтора разу.

Крім того, Мінвуглепром пропонує частково відмовитися від практики громадження великовагових вугільних об’єднань і перейти до більш прогресивної структури управління, а саме: ввести вугільні шахти у вертикально інтегровані холдинги, які складатимуться з усіх учасників вічних ланцюжків «вугілля — кокс — метал» (для шахт із видобутком коксівного вугілля) або «вугілля — електрика» (у топках теплоелектростанцій спалюють енергетичне вугілля). Міністр Сергій Тулуб, за його словами, виношує цю ідею з 1998 року. Вертикальні холдинги — не українське ноу-хау. Така форма управління вугільними підприємствами дозволила врятувати вугільну галузь багатьох європейських країн, що також пережила кризу, схожу на українську. Нині в Україні приватний бізнес уже активно впроваджує це управлінське рішення, держава — поки що тільки думає про це.

Міністерські стратегічні мрії містять ще дуже багато положень, планів і задумів, проте фахівці вважають, що саме ці два постулати стануть основними, найбільш спірними і складними в реалізації. У самому ж вугільному регіоні України — Донецькій області — ініціативи Сергія Тулуба сприйняли неоднозначно. Вже з першої реакції на запропоновані нововведення можна зробити висновок, що до повної злагоди в традиційно бурхливій і сповненій суперечностей галузі дуже далеко. Поки що Мінвуглепром, очевидно, може розраховувати на повну підтримку регіональної влади. Не слід недооцінювати значення цього чинника, оскільки політику уряду будь-якої країни роблять, за великим рахунком, провінційні чиновники на місцях. Будь-який, навіть найчудовіший почин або грізний наказ, може надійно погаснути «внизу» і назавжди залишитися нереалізованим.

Губернатор Донецької області Володимир Логвиненко — давній і переконаний прихильник приватизації шахт. «У систему управління шахтами мають прийти власники й споживачі вугільної продукції, що є ланками в ланцюжках «вугілля — кокс — метал» або «вугілля — електроенергія». Тільки в такому разі почнуть діяти ринкові механізми. Інвестування цієї галузі можливе лише за умови проведення приватизації», — впевнений В.Логвиненко. Такі переконання керівник регіону виніс, мабуть, із досвіду роботи в топ-менеджменті приватної структури — концерну «Енерго», основним власником якого вважається російський бізнесмен Віктор Нунсенкіс. Володимир Логвиненко спочатку працював у цьому концерні заступником генерального директора, а потім і сам став гендиректором.

Концерн, створений 1992 року, в числі багатьох інших уже встиг пройти шлях, визначений Мінвуглепромом для державних шахт: у кілька етапів приватизу­вав шахту «Красноармійська-За­хідна №1» (м.Красноармійськ До­нецької області), яка, серед інших, поставляє коксівне вугілля і Ясинівському коксохімзаводу, що належить концерну, а той — Донецькому металургійному заводу, значна частка якого також значиться серед активів «Енерго». Отже, це і є той вертикально інтегрований холдинг, ідею якого пропагує Сергій Тулуб.

Сам губернатор при цьому підкреслив, що, озвучуючи такі переконання, він аж ніяк не лобіює інтереси власного концерну. «Це саме життя підтвердило, який напрям нині найефективніший. Уже напрацьовано певний досвід, усе це вивчається і буде використане у стратегічних напрямах, що тепер проробляються в частині майбутнього вуглевидобувних підприємств», — зазначив В.Логвиненко.

Слід також брати до уваги, що цим шляхом пішли багато приватних компаній, і тепер можна більш-менш впевнено стверджувати, що всі хоч почасти привабливі для бізнесменів вугільні підприємства вже давно перебувають у приватних руках. Найбільші й найуспішніші — шахта ім.Засядька (Донецьк) і «Красноармійська-Західна №1». Придатних для продажу шахт у держави залишилося не так багато, хіба що ті підприємства, де уряд виступає в ролі одного з акціонерів. Серед лідерів у групі шахт змішаної форми власності вирізняється «Краснолиманська» (м. Родинське Донецької області).

Шахтарська профспілка пропозиції міністра підтримала, але з масою застережень. За словами народного депутата, глави Профспілки працівників вугільної промисловості (ППВП) Віктора Турманова, питання приватизації шахт профкоми розглядали з Сергієм Тулубом давно. Нині в парламенті вже обговорюється (поки що — кулуарно) «вистражданий» за результатами цих розмов законопроект «Про особливості приватизації вугільної галузі». І великий розпродаж почнеться тільки після прийняття цього закону. Турманов також висловив думку, що створення вертикальних холдингів у перспективі може вирішити одну з найбільш застарілих проблем українського вуглепрому — проблему збуту видобутого вугілля.

Противники такої форми реструктуризації вугільної галузі зазначають, що після створення вертикального холдингу випадіння одного з учасників ланцюжка «вугілля — кокс — метал» неминуче руйнує всю структуру в цілому. Як на яскравий приклад зазвичай посилаються на «Криворіжсталь». Після того, як новий власник цього меткомбінату індієць Лакшмі Міттал відмовився купувати сировину у вітчизняних підприємств, вугільна галузь опинилася в серйозній кризі. Відповідно до програми «Українське вугілля» від 2001 року, у 2005-му вітчизняний вуглепром мав дати країні 100 млн. тонн вугілля, а дав на 20% менше. Втрата такого споживача, як «Криворіжсталь», виявилася, зрозуміло, аж ніяк не єдиним дестабілізуючим чинником, але й не останнім за значенням.

Крім того, в такій структурі основна роль неминуче відводиться виробникові кінцевого продукту. В таких умовах для вугільного підприємства адміністративний диктат Міністерства вугільної промисловості України цілком може замінитися фінансовою тиранією власника. Колись шахтоуправління «Донбас» таким чином опинилося в одній упряжці з Маріупольським меткомбінатом ім.Ілліча, підконтрольним нардепові-соціалісту Володимирові Бойку. «Я добре пам’ятаю, як ми були і в «Донецьквугіллі», і з Бойком. І як він одного разу просто перестав нам платити, і все. Собі в першу чергу все гнав, тому що кінцевий продукт у нього, і гроші йшли через нього до нас. І ми отримували облизня, оскільки ми, як кажуть, сировину даємо», — поділився спогадами про ті часи виробничий директор ш/у «Донбас» Віктор Фомін.

Жодних гарантій, що щось схоже не повториться в майбутньому, ніхто не дасть. Особливо якщо шахта повністю змінить форму власності й опиниться у приватних руках і поза контролем держави. Власне, щоб уникнути таких ексцесів, профспілки й зажадали прийняти окремий закон про особливості приватизації вугільних підприємств.

Із приватизацією шахт, додають недоброзичливці, уряд втрачає контроль над стратегічною галуззю, над єдиною альтернативою природному газу серед основних енергоносіїв. Причому галуззю безумовно перспективною. В Україні, за оцінками геологів, під нашим найкращим у світі чорноземом — 117,4 млрд. тонн вугілля всіх різновидів. Причому на діючих шахтах промислові запаси становлять усього 6,5 млрд. тонн. Отож тягати нам — не перетягати. Якщо, звичайно, зуміємо правильно розпорядитися багатством, яке буквально валяється під ногами.