МЕНШЕ РОЗУМНОСТЕЙ — БІЛЬШЕ ГРОШЕЙ, АБО ЯК ВОНИ БУДУТЬ НЕПРЯМО КОМЕНТАР ДО СЕКРЕТНИХ МЕТОДРЕКОМЕНДАЦІЙ ДПАУ

Усе як завжди: чого найбільше боялися — те й сталося. Абсолютно незрозуміла і неконкретна кабмінівська Методика визначення сум податкових зобов’язань непрямими методами змушувала припускати, що, крім неї, ДПАУ видасть на цю тему щось іще — зрозуміліше і цього разу справжнє. Воно й з’явилося, — звісно, «ДСК», тобто для службового користування; звісно, без усіляких там мін’юстів або держкомпідприємництв; звісно — вбиває наповал.

Авжеж, у суді юридична чинність цього ні з ким не погодженого документа приблизно дорівнюватиме нулю або буде навіть трохи меншою. Але до суду ще треба дійти, а на грішній землі пересічні працівники органу, який це видав, саме цим і керуватимуться. Йдеться про тепер уже Методрекомендації визначення сум податкових зобов’язань непрямими методами.

Методрекомендує ж центральний податковий орган вельми цікаво (до речі, через секретність Методрекомендацій нам прямо звідтіля їх і принесли). При цьому найцікавіше з цікавого — методпідхід до розв’язання найважливішого і найпринциповішого питання: як виокремити із загальної суми виявлених невідповідностей ту їх частину, що припадає на приховані від податків доходи? Ми очікували побачити методику факторного аналізу, ланцюгові підстановки, варіанти розв’язання проблеми нерозкладного залишку чи хоча б якусь кореляційну модель, що переносить на практику прославлене в радянську давнину економіко-математичне моделювання.

Рішення ж ДПАУ виявилося не просто простим, а просто простим до геніальності: нічого аналізувати і розкладати по поличках не потрібно, жодних нерозкладних залишків немає — оскільки розкладати нема чого, а всі суми невідповідностей, які «непрямо виявилися», і становлять — у повному їх обсязі! — доходи, приховані від бюджетів та податків.

Пояснимо для нетямущих, перейшовши, нарешті, до справи. Припустімо, у підприємства є якісь понаднормативні витрати електроенергії (приклад у п. 3.4 Методрекомендацій). Висновок: уся сума цих витрат — з погляду ДПАУ — пішла на виробництво прихованої від оподаткування продукції, отже, цю гіпотетичну продукцію і слід оподаткувати всім, чим тільки можна. Тобто будь-яке безгосподарне використання і навіть вимушені перевитрати штрафуються за діючими ставками оподаткування з усіма супутніми штрафопененаслідками та добрячим запахом Кримінального кодексу (але тут — тобто для «кримінальщини» — вже потрібен суд).

Ліричний відступ для непосвячених. З легкої руки одного дуже економічно освіченого депутата купи скликань в Україні для цілей оподаткування утвердився принцип «першої події». Відповідно до цього вельми мудрого принципу, якщо фірма щось відвантажила, а грошей за це ще не одержала, або, навпаки, одержала передоплату, а відвантаження ще не було, то в цих випадках у неї зростають податкові зобов’язання з обох наших базових податків — на прибуток і ПДВ. До речі, у зменшенні податкових зобов’язань «перша подія» працює з дуже істотними обмеженнями-винятками, які порушують і податкову симетрію, і справедливість. Проте мова зараз не про це (це тема окремої пісні), а про те, що хоча подія, достатня для оподаткування, і є першою — вона все-таки повинна відбутися: чи то у вигляді відвантаження, чи то у вигляді одержання оплати.

А що діється, якщо виявлено понаднормативні витрати? Ну, гаразд, можливо, якась їх частина і пішла на виробництво якоїсь продукції. Але хіба це означає, що цю якусь продукцію вже повністю виготовлено і відвантажено або хоча б передоплачено? Адже саме по собі виробництво (зокрема незавершене) у нас не оподатковується! То звідки ж приховування?

Чи то на рівні засекреченого «ДСК» можна трохи знехтувати не лише всілякими економічними «розумностями» на кшталт факторного аналізу причин перевитрат, а й — за компанію — податковим законодавством?

Проте відповідно до підпунктів 4.2.3 і 19.3.6 Епохального Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків…» (пунктом 4.3 якого і запроваджено, до речі, непрямі методи) обов’язок доведення помилковості донарахувань, зроблених податківцями, платників при непрямих методах не стосується — навпаки, це податківці мають виступати позивачами в суді і там доводити слушність своїх непрямих донарахувань. Ну й що ж вони, донарахувавши за такими Методрекомендаціями, доведуть? Виходить, усе це розраховано на лякливих або просто щоб крові попити? Але ж ДПАУ явно підставляє своїх підлеглих під ганебні програші всіх «непрямих» процесів! Може, просто грунт хочуть зайвий раз ущипнути: що, як, уже став гіршим?

А ми йдемо далі. Припустімо, у підприємства не перевитрата, а навпаки — економія. Економія фонду заробітної плати порівняно з помноженою на чисельність мінімальною зарплатою (це справді незаконно) або середньогалузевою (що вже цілком припустимо: бо ж на те вона й середня, щоб були не лише більші за неї, а й менші також). До речі, як вам подобається це «або»? Проте розумні Методрекомендації в п. 3.7 оперують цим словом цілком спокійно, створюючи оперативний простір для підлеглих. І ще одне «до речі»: що таке «значно відрізняється»? На гривню, на дві? У рекомендаціях «другого порядку» (які під Методику, яка під Закон) можна було б писати й конкретніше… Отже, значна зарплатна економія порівняно з мінімальною або середньогалузевою означає — з погляду тих, хто методрекомендує, — що насправді ніякої економії не було, а все «зекономлене» просто пішло на «чорну» оплату виробництва прихованої від оподаткування продукції!

Отож, якщо на підприємстві рівень середньої зарплати нижчий від середнього по галузі — а таких, природно, приблизно половина, — то вже це є підставою для звинувачення в навмисному податкоухиленні з усіма наслідками, які з цього випливають. Тобто ДПАУ секретно методрекомендує у своїх «ДСК» саме це! У зв’язку з чим половину підприємств країни можна залюбки зробити банкрутами (а директорів-бухгалтерів підвести під слідство)!

Єдиний у них усіх захист (не враховуючи, звісно, суду) — відсутність підстав застосовувати непрямі методи. Але ж місцеві податкові умільці можуть причепитися до будь-якої дрібниці, на підставі її, дрібниці (хай навіть неправильно «виявленої»), застосувати непрямі методи і вже за їхньою допомогою «відірватися» на повну котушку!

А ось іще симпатична рекомендація. Виручка, виявлена спецперевіркою, спокійно «ретрополюється» на попередні два роки (п. 3.13). Для прикладу взято автопаркування, за аргумент — кількість жителів, що не змінилася за два роки. При цьому динаміка кількості машин, а не людей, нікого не цікавить і до уваги не береться — був би привід для донарахувань. Хоч у прикладі визнається, що постійних клієнтів — далеко не 100% (а як зростала за останні два роки кількість машин у «бідного» народу, ми знаємо й самі).

Тобто підстава для підозри автоматично трансформується в доведене обвинувачення — принаймні для податкових наслідків! Що виявили — то два роки й було, а жодні фактори нікому не потрібні.

До речі, майже при всіх донарахуваннях ПДВ його методрекомендують брати «зверху», тобто за ставкою 20%, а не «зсередини», тобто за ставкою 1/6. Приміром, із 300 за такого підходу ПДВ становить 60 (а ціна 300 + 60 = 360), хоча якщо ціна дорівнює 300 вже включаючи ПДВ, то ПДВ тоді має бути 300 х 20 : 120 = 300 : 6 = 50. І оскільки гроші надходять у сумі, яка ПДВ включає, то з 300 треба на цей податок брати саме 50 «зсередини», а не накручувати 60 «ззовні». А ДПАУ написала, що на гроші, які надійшли (приклад у п. 3.9), ПДВ іде «зверху» — за ставкою 20%. Отож, усі покупці все оплачували без ПДВ? Дуже дивно. (Чи зрозуміють підлеглі, що ДПАУ, безумовно, мала на увазі, що слід чинити за Законом, а не так, як написала?)

Проте виявляючи прибуток, цей ПДВ із суми, яка надійшла на рахунок, таки вираховують, начебто він сидів «у тому числі»! Тож він усе-таки «всередині», але чому ж тоді обчислюється за ставкою 20%? Це вже зовсім дивно. Чи то вміти рахувати в ДПАУ не обов’язково?

Але хоча б знати, що податком на прибуток оподатковується в нас саме прибуток, а не валовий дохід, — це вже треба! Проте п. 4.6 рекомендує брати податок на прибуток… із заробітної плати! Аргумент — вона є елементом валового доходу. То що в Україні все-таки оподатковується? Здається, ДПАУ заплуталася. Навіщо ж тоді було підписувати наказ від 05.07.2002 р. № 312/ДСК, який усе це затвердив?!

Любителі «приколів від ДПАУ» можуть ще потішитися підпунктом 5.8.2, якщо, звісно, вони не працюють у газеті, яка є рекламним носієм. Бо газеті такій буде вже не до сміху: з метою оподаткування реклами ДПАУ утнула перемножувати вартість одиниці рекламної площі не лише на цю площу, а ще й на... тираж видання!!! Тобто при рекламі площею 10 см2 (приклад — прямо звідти!) і тиражі 10 000 прим. об’єктом оподаткування буде дуже гіпотетична «виручка», обчислена, виходячи з «рекламної площі» 10 см2 х 10 000, — що дорівнює, між іншим, 10 м2! Це ще, звісно, не Львівська площа в Києві, але теж дуже непогано: легким порухом руки 100 грн. тоді перетворюються на 1 000 000 грн.!

І вже мимохідь. Те, як любовно використано у Методрекомендаціях суржик — слова, рівновіддалені від державної мови і від російської (наприклад, «опреділяємо» у п. 3.4 або «являється» у п. 7.6, приклад 2), мимоволі наштовхує на думку про безпосередню участь у складанні тексту найголовніших керівників ДПАУ особисто. (До речі, їхнє вміння вставляти в загалом російську мову українські слова і призвело до того, що багато російськомовних видань іменують «косвенные» методи «непрямыми», вважаючи при цьому, що висловлюються російською.) Але це все так, до речі.

Для нас важливий, звісно, саме зміст документа, а не його лінгвістична грамотність. А зміст — жахливий. Так, у прикладі 1 з п. 7.6 ДПАУ методрекомендує, як змушувати «захисників підозрюваних» відмовлятися від своїх «показань свідків». Якийсь «І» сказав, що позичив гроші на автомобіль («звідкіля взявся?») у «П», а «П» це необачно підтвердив. Коли ж йому, тобто «П», «довели, що згідно з поданою ним декларацією про такі доходи він не звітував, підприємець «П» відмовився (письмово) від попередніх своїх пояснень». Де вже йому, заляканому «П», було думати, що гроші, які стали основою позики, він міг також у когось позичити або, приміром, одержати ще тоді, коли не було жодних декларацій…

А як філігранно ДПАУ створює враження, ніби вищезгаданий підпункт 19.3.6 вищезгаданого Закону (про те, що податківці самі мають бути в суді позивачами і самі повинні там доводити слушність непрямих донарахувань) — на правовідносини з підприємствами не поширюється! Ні, прямо такого, ясна річ, не написали. Просто процитували цей підпункт у розділі, що стосується фізосіб-підприємців (п. 7.5). Чомусь саме там...

До речі, «звичайних» людей (не підприємців) усі ці непрямі вибрики не стосуються. Чи не хочуть, часом, у ДПАУ, щоб усі стали «звичайними»?

У дивний спосіб держава збирається поповнювати бюджет.